Утворення КНР. Внутр. та зовні. політика Китаю у 80-90-х рр.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Утворення КНР. Внутр. та зовні. політика Китаю у 80-90-х рр.



Будівництво комунізму. 1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун у Пекіні проголосив утворення Китайської На-родної Республіки. Протягом наступного року комуністи завершили розгром військ Гоміндану на континентальній частині країни. Тривала громадянська війна в країні, що з перервами тривала майже всю першу половину XX ст., закінчилася перемогою комуністів.

З 1953 р. Китай обрав курс на індустріалізацію та націоналізацію приватної власності, яку було завершено у кінці 1955 р. Перший п'ятирічний план був успішно вико-наний (1953-1957 pp.). Значну допомогу КНР надав СРСР. У 1958 р. Мао виступив з ініціативою форсувати економіч-ний розвиток і здійснити "великий стрибок" з метою по-будови комуністичного суспільства. Головним засобом для побудови світлого майбутнього мала стати безкоштовна пра-ця під гаслом: "Три роки наполегливої праці — 10 тис. ро-ків щастя". Замість сільськогосподарських кооперативів створювались "народні комуни", які об'єднували по 20 тис. селян. У комунах все усуспільнювалося, запроваджувався зрівняльний принцип розподілу. Життя селян було жорст-ко регламентовано; у промисловості вирішено прискорити індустріалізацію. В країні розгорнувся масовий рух за збіль-шення виробництва чавуну і сталі.

Політика реформ у Китаї 80-90-х років. Після смер-ті Мао Цзедуна у партійному і державному керівництві гору взяли помірковані діячі Комуністичної партії Китаю ("прагматики"). Вони пропонували спрямувати всі зусил-ля на практичну модернізацію країни, аби вивести її в число передових. Лідером "прагматиків" став Ден Сяопін, який за часів Мао обіймав посаду генерального секретаря КПК, але двічі був репресований.

Прихід "прагматиків" до влади призвів до кардиналь-них змін у житті китайського суспільства, початок яким було покладено на Пленумі ЦК КПК у грудні 1978 р. Тоді було взято курс, який отримав назву "чотирьох модернізацій": перебудову і переведення на нову базу про-мисловості, сільського господарства, армії, науки і техніки. Ідеологічною основою реформ стали соціалістичний шлях розвитку, демократична диктатура народу, керівництво компартії, марксизм-ленінізм та ідеї Мао Цзедуна. Спо-чатку реформи розпочалися в сільському господарстві, а потім поширились і на промисловість.

Реформи у сільському господарстві: землю комун було поділено порівну між селянськими сім'ями і передано їм в аренду; створювався сімейний підряд; з 1984 р. селянам дозволялося продавати залишки продукції на ринку після виконання державного замовлення; підвищено державні закупівельні ціни; створено мережу малих сільсько-господарських підприємств із переробки продукції та під-собні промисли.

Реформи у промисловості', на держпідприємствах вво-дилися госпрозрахунок та економічні стимули праці; заохочувалась індивідуальна трудова діяльність; створюва-лись невеликі приватні підприємства у торгівлі, сфері об-слуговування і легкій промисловості; запроваджувалась оренда. З метою залучення іноземних інвестицій для модер-нізації китайської промисловості та впровадження нових технологій і підготовки кваліфікованих кадрів створюва-лись вільні економічні зони.

Економічні реформи дали значний приріст виробництва (близько 8-10% щороку). Китай став одним із найбільших експортерів. Підвищився життєвий рівень населення.

Особливістю китайських реформ є те, що вони не торк-нулися політичної сфери. У Китаї при владі залишається Комуністична партія.

Спроби демократичних сил вирішити питання політич-них реформ завершилися кривавим побоїщем на площі Тяньаньмень у 1989 р.

Важливою політичною подією в країні стала передача влади "старим поколінням керівників" "молодшим", які продовжили прагматичну політику.

З початком XXI ст. Китай продовжує демонструвати значний прогрес. Важливим успіхом республіки став пер-ший політ китайського космонавта (2003 p.): Китай — тре-тя країна, що самостійно здійснила подорож людини в кос-мос.

В 1992 китайське керівництво, налагодивши відносини з США. З 1988 по 1994 рр. КНР нормалізувала і встановила дипломатичні відносини з 18 країнами. Вже до середини 1990-х рр. Китай став членом більшості організацій, як міжнародного, так і регіонального значення. В Середній Азії Китай також проводив активну зовнішньополітичну діяльність з метою закріплення своїх позицій серед незалежних держав, що знов утворилися. Результатом зроблених Пекіном кроків з'явилося формування в 1996 р. Шанхайськой П'ятірки, яка спочатку була створена для дозволу старих територіальних суперечок між новими незалежними державами і Китаєм.

1990-тих рр. Китай врегулював свої дебати з Росією, Казахстаном, Киргизстаном, Лаосом і В'єтнамом, при чому умови угод не завжди були вигідні для Пекіну. Одночасно Китай зробив всі зусилля для нормалізації своїх відносин з Європою. В 1996 р. Пекін виступив як один з основоположників форуму Азія-Європа, який проходить раз в два роки на рівні глав держав і щорічно - на рівні міністрів. В 1998 р. між Китаєм і ЄС зав'язався активний політичний діалог, що в черговий раз показує відхід Пекіна від старої школи ведення міжнародних справ.

 

82 Близькосхідна криза: ґенеза та основні етапи.

( і Зошит…………)

Для підриву єдності арабських держав, ослаблення їх антиімперіалістичної і антисіоністської боротьби ворожі ним сили загострювали і намагалися використовувати в своїх цілях труднощі економічного розвитку арабських країн і певні відмінності в їх соціальному ладі, а також такі проблеми, як курдське питання в Іраку, ирано-арабские суперечності в зоні Персидської затоки, расовий конфлікт на Ю. Судана і ін.

5 червня 1967 ізраїльських озброєних сил провокаційно вторглися в межі ОАР, Сірії і Йорданії і потім окуповували значну територію цих країн. Спираючись на підтримку США і інших імперіалістичних держав, Ізраїль пред'явив арабським державам ряд ультимативних вимог, ухвалення яких означало б повну капітуляцію цих держав. Проте Ізраїль і сили імперіалізму і світового сіонізму, що стоять за ним, не змогли добитися здійснення своїх головних цілей: повалити прогресивні режими в ОАР і Сірії і т.ч. підірвати визвольний рух арабських народів; припинити тісну співпрацю передових арабських держав, що склалася, з СРСР і іншими соціалістичними країнами і т.ч. гранично ослабити його вплив на вирішення проблем, пов'язаних з Би. к.; силою примусити арабські держави на умовах, вигідних Ізраїлю, вирішити проблему палестинських біженців (1500 тис. чіл. у 1970), вигнаних із земель, що належать ним, в результаті відкритої політики шовініста ізраїльських сіоністів. Ізраїль наполегливо намагався скористатися результатами своєї агресії, хоча це таїло в собі загрозу виникнення нового військового вибуху. Правителі Ізраїлю, підтримувані світовою реакцією, зокрема сіоністськими кругами, продовжували ухилятися від виконання вимог миролюбних народів про близькосхідне врегулювання на основі виведення військ зі всіх захоплених арабських земель і вирішення комплексу інших питань арабо-ізраїльського конфлікту відповідно до резолюцій ООН (резолюція Ради Безпеки від 22 листопада 1967, а також резолюція Генеральної Асамблеї від 11 грудня 1948 про палестинських біженців, резолюції Надзвичайної сесії від 4 і 14 липня 1967 і Ради Безпеки від 21 травня 1968 і 3 липня 1969 про Єрусалим, і ряд ін.).

Певною мірою новим моментом в Би. до. з'явилася розбіжність, що намітилася, у позиції імперіалістичних держав. Франція, що почала в 60-і рр. проводити в системі НАТО самостійну політику, засудила ізраїльську агресію, наклала ембарго на вивіз зброї до Ізраїлю і, на відміну від інших країн — членів НАТО, з розумінням віднеслася до точки зору арабських держав по питаннях врегулювання. Позиції СРСР і Франції по цих питаннях помітно зближувалися, що мало певне позитивне значення в період консультацій представників чотирьох держав — СРСР, Франції, США і Великобританії, що почалися 3 квітня 1969 в Нью-Йорку в цілях пошуку шляхів для мирного політичного врегулювання на Близькому Сході.

Близькосхідні проблеми по суті не сходили з порядку денного основних органів ООН. У періоди загострення суперечностей на Арабському Сході скликалися тричі (1956, 1958, 1967) надзвичайні і тричі (1947, 1948, 1961) надзвичайні спеціальні сесії Генеральної Асамблеї ООН. При розгляді всіх проблем, пов'язаних з Би. до., у ООН Радянський Союз і інші соціалістичні держави незмінно виступали в захист інтересів арабських народів, що допомогло їм вистояти в боротьбі з імперіалізмом, колоніалізмом, з агресивними устремліннями Ізраїлю і міжнародного сіонізму.

Разом з тим агресивність імперіалістичних держав і експансіонізм правлячих кругів Ізраїлю не дозволили миролюбним силам добитися такого ослаблення Б. до., яке перетворило б цей район на зону міцного і тривалого миру. Ізраїль за допомогою США, ряду інших імперіалістичних держав і кругів міжнародного сіонізму створив на Близькому Сході на початок 70-х рр. обстановку безперервних озброєних провокацій і фактичного стану неоголошеної війни проти арабських держав. Восени 1970 були спровоковані криваві події в Йорданії з метою розгрому руху опору палестинських арабів, що діяли проти Ізраїлю, і створення приводу для можливого втручання імперіалістів і ізраїльських сіоністів в справи арабів. Це викликало різкі протести арабської і світової громадської думки і офіційне попередження СРСР про неприпустимість подібного втручання. Укріплюючи за підтримки соціалістичних країн свої озброєні сили, ОАР, Сірія і інші арабські держави чинять наростаючий опір агресорам. Значно посилилася визвольна боротьба на окупованих Ізраїлем арабських територіях. Продовжується процес зміцнення міжарабської солідарності. Помітне посилення загального антиімперіалістичного фронту арабських держав відбулося в результаті революцій 1969 в Судані і Лівії. Дії агресорів, їх небажання врегулювати мирними політичними засобами Б. до. різко засуджуються світовою громадськістю.

 

Нім. Питання у 2-й пол. 20 ст. Обєднання Німеччини.

Для ендеерівського керівництва проблема об'єднання була найболючішою. Воно на-магалося будь-що її відтягнути, відстрочити, якимось чином загальмувати. Адже йшлося про кінець соціалістичного екс-перименту, про визнання безперспективності шляху, яким ішла Східна Німеччина, про історичну відповідальність її керівництва. З великими труднощами еволюціонувало в бік беззастережного об'єднання Німеччини також радянське керівництво. Певні побоювання німецьке об'єднання викли-кало в Польщі. Навіть в урядових кабінетах західних держав замислювалися над можливими наслідками зламу усталено-го порядку в європейському балансі сил. Скориставшись си-туацією, Модров 1 лютого 1990 р. висунув триетапний план об'єднання Німеччини: від співробітництва обох країн у різних галузях, особливо економіці, через конфедерацію до утворення насамкінець Німецької Федерації чи Німецького Союзу. Але для східних німців та їхніх нових політичних партій такий тривалий шлях був неприйнятним. Вони поспішали скористатися плодами революції. ФРН виступи-ла ініціатором негайного об'єднання уже влітку 1990 р. шля-хом укладення економічного, валютного та соціального со-юзів між ФРН і НДР через обмін східних марок на західні тощо. Вирішальне слово у цьому плані мали сказати вибори у Східній Німеччині, призначені на 18 березня 1990 р.

У передвиборній кампанії склалися три основні блоки. Насамперед, це блок правоцентристських партій -- ХДС, НСС (Німецький соціальний союз) та "Демократичне про-будження" -- під назвою "Альянс за Німеччину". Другий блок - - "Союз вільних демократів" - представляв союз трьох ліберальних партій — Ліберально-демократичної, Вільної демократичної і Партії демократичного форуму. На чільне місце своєї виборчої програми обидва блоки ставили об'єднання Німеччини на основі статті 23 Конституції ФРН від 1949 р. Тільки ПДС (колишня СЄПН) — третя сила на виборах — наполягала на збереженні НДР. А взагалі місця в Народній палаті виборювали 24 партії та об'єднання.

На виборах до Народної палати — законодавчого органу НДР — переконливу перемогу здобув "Альянс за Німеччину" _ 40 7 % голосів виборців. ПДС зібрала лише 22 ^Пе-рехідний' коаліційний уряд з представників "Альянсу та "Союзу вільних демократів" очолив християнський демо-крат Лотар де Мезьєр. Тепер шлях до єдиної Німеччини був відкритий. 31 серпня було підписано договір про об'єднання Німеччини. 12 вересня у Москві договором 2 t CFCF, США Англія та Франція як держави, що несли відпові-дальність за долю Німеччини після 1945 p., підтвердили п об'єднання. Німецькі кордони на Сході по Одеру І Неисе визнавалися остаточними. А 3 жовтня 1990 р. відбулося саме об'єднання. Таким чином, християнсько-демократичнии уряд 1. Ко-ля здійснив найкращу з можливих моделей об'єднання Німеччини без війни та зовнішньополітичних колізій.: риторії почалося виведення 380-тисячного угруповання ра-дянських військ, і Німеччина залишилася членом НАШ. Столицею об'єднаної Німеччини став Берлін. Німеччина знову стала найбільшою державою Європи (82 млн населеь ня). У протиборстві НДР-ФРН перемогли демократія І рин-кова система.

Внутрішньонімецькі проблеми першої половини 90-х років

Об'єднання Німеччини не було одноразовим актом. Найголовнішою внутрішньою про-блемою країни була інкорпорація п'яти новоприєднаних зе-мель колишньої НДР. Починаючи від 1990 р. відбувалася приватизація власності, яку проводила створена ще ня 1990 р Опікунська рада, закривалися нерентаЬель підприємства, йшло оздоровлення економіки, здійснювала-ся реструктуризація. Набагато швидше, аніж в Інших пост-комуністичних країнах, відбувалося входження Східної Німеччини в ринок. Це було цілком закономірно, адже НДР в економічному відношенні вважалася найбільш розвинутою країною соціалістичної співдружності. Проте за нових умов виявилося, що 90 % підприємств нежиттєздатні, тому підняти швидко промисловість і життєвий рівень населення східних земель до показників Західної Німеччини — річ непроста. Різниця в життєвому рівні населення ФРН і НДР у 1990 р. була значною і виражалася у співвідношенні 100:40. На дум-ку деяких аналітиків, НДР відставала від ФРН у своєму розвитку на 25 років. Протягом чотирьох років після об'єднання уряд ФРН витратив на модернізацію та оздоров-лення східних земель 400 млрд дол. Це викликало певний психологічний настрій у німецькому суспільстві. Західних німців дратувало те, що вони змушені платити за об'єднання і безглуздість тоталітаризму. З іншого боку, виявилося, що жителі східних земель після 40 років командно-адміністра-тивної системи далеко не всі готові зануритися у ринкове життя з його свободами, особистою відповідальністю та ризиком, плюсами й мінусами. Не всі виявилися здатними скористатися економічною свободою, за яку боролися. Масову приватизацію, повернення власності тим, кому вона належала до комуністичної влади (реституція), не всі сприй-няли однозначно.

Переведення планового господарства на ринкову основу — процес болісний для суспільства. За період 1991 — 1994 pp. скорочення виробництва у хімічній галузі становило 74 %, у машинобудуванні — 78, текстильній — 86, електронній -100 %. Сама приватизація у східних землях відбувалася з вели-кими труднощами. Хоча держава надавала з цією метою необхідні кредити, проте зобов'язання, які змушений був бра-ти на себе новий власник, були досить суворими (виплатити всі борги підприємства, зберегти робочі місця, налагодити ви-робництво у визначені строки тощо). Гальмувало процес еко-номічного оновлення й те, що продуктивність підприємств на Сході складала лише ЗО % порівняно із західними. Потрібні були кошти на цілковиту заміну технологічного устаткування. Опікунській раді не легко було знайти покупців на східно-німецькі монстри (на 75 % підприємств працювало в середньо-му більш як 1000 чол.). А тому держава надавала новим власникам різні пільги (цільові кредити, безвідсоткові позики, податкові пільги, всілякі фанти, перепідготовка кадрів). За перші три роки на реалізацію різних програм у Східній Німеч-чині було витрачено 475 шірд марок. Та попри всі зусилля, у 1994 р. частка східнонімецьких земель в експорті ФРН стано-вила лише 1,8 %.

Та з часом м'яка шокова терапія дала свої плоди. Плано-во-командне господарство переведено на ринкове. Відійшли в небуття підприємства-монстри. Уже в 1994 р. на Сході функціонувало 50 тис. підприємств, на яких кількість працівників не перевищувала 500. Прикметою часу стали інвестиції американського концерну "Доу кемікл" у потуж-ний нафто-хімічний комплекс у Саксонії — Ангальт. Сам Дрезден почав перетворюватися на центр німецької мікро-електроніки.

Перехід Східної Німеччини до ринку відгукнувся без-робіттям. Кількість тих, хто втратив роботу в Німеччині, сяг-нула 2,5 млн чол., а кількість бідняків (звичайно, за місцеви-ми стандартами) зросла до 10 %. Усе це призвело до різкого погіршення соціальної ситуації. Почастішали спалахи нена-висті до іноземців, які бачаться такими, що зазіхають на німецький добробут та робочі місця. Активізувався екстремізм як правих, так і лівих, простежується 'ix прагнення до спільних дій. Неонацистські настрої були особливо поширені у східних землях. Основи червоно-коричневого союзу, як відомо, були закладені ще у ваймарський період. Спорідненість цих ідео-логій відома. Для них обох характерне неприйняття демокра-тичних принципів у політиці та ринкових відносин в еко-номіці. Не випадково ліві і праві екстремісти діяли спільно, виступали як антиамериканісти проти Маастріхтського дого-вору. Проте не екстремізм визначав обличчя суспільного жит-тя Німеччини першої половини 90-х років.

Усе ж демократія поступово зміцнювалася і на Сході Німеччини, її гарантом виступала конституція ФРН. "Міттельштанд" -- середній клас -- наприкінці 1994 р. у східних землях представляли 470 тис. фірм, на яких працю-вало більше половини зайнятих по найму. За темпами зрос-тання виробництва колишня НДР вийшла на перше місце у світі. Нові технології, висока продуктивність праці рішуче визначали обличчя економіки східних земель. Так, в Айзена-ху раніше 10 тис. чоловік виробляли 80 тис. автомобілів, те-пер 1800 продукують 150 000. Міцніє життєстійкість і життє-здатність промисловості.

Вибори до бундестагу восени 1994 р. дали перевагу в 10 голосів коаліції ХДС/ХСС/ВДП і ще раз підтвердили, що громадянам об'єднаної Німеччини імпонувала розумна і виважена внутрішня та зовнішня політика такого видатного державного діяча, як Г. Коль. Саме при ньому відбулося об'єднання Німеччини мирним шляхом, почалося будів-ництво парламентсько-урядового комплексу в центрі Берлі-на, а 31 серпня 1994 р. останній російський солдат покинув німецьку землю.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 308; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.144.55.253 (0.012 с.)