Католицька, або латинська, модель соціальної політики

Католицька, або латинська, модель соціальної політики побудована головним чином на принципах допоміжності, клієнтизму та патронату, що сформульовані в ряді «папських листів», виданих Ватиканом протягом ХХ ст.

У християнському соціальному вченні принцип допоміжності означає, що вирішенням будь-яких соціальних проблем має опікуватися найближча інстанція, якою є індивід. Якщо він не може собі допомогти, то повинен звернутися до сім’ї або до родичів. Наступною інстанцією буде місцева громада, включаючи церкву, громадські організації та сусіди. Якщо і вони не зможуть допомогти, то індивіду потрібно скористатися послугами страхування, а останньою інстанцією для нього буде державний сектор. Зрозуміло, що в католицькій моделі сім’я, поруч з іншими інститутами громадянського суспільства, що функціонують на місцевому рівні – відіграє основну роль. Ця модель передбачає також формування при церковних громадах структур клієнтизму і патронату, що опікуються наданням благодійних, соціальних, медичних та інших послуг своїм парафіянам.

Згідно з проведеним аналізом будь-яка модель соціальної політики може бути дієвою лише за умов відповідного фінансового забезпечення, тому, що фінансування соціальних програм й інших заходів соціальної політики напряму залежить від частки витрат на соціальне забезпечення у внутрішньому валовому продукті (ВВП) країни, а також від рівня реальних доходів населення.

 

Складний і суперечливий процес соціально-економічного й політичного розвитку України передбачає визначення основних шляхів активної й послідовної соціальної політики на найближчий час і перспективу, що мають вивести країну із кризового стану та створити передумови для динамізму й сталості процесів соціального буття. Соціальна політика зараз і в перспективі має сприяти формуванню й утвердженню в українському суспільстві таких базових цінностей, як державність, демократія, свобода, добробут й національна безпека України, що мають бути обов’язковими для всіх громадян, а також не підлягати ревізії та не бути предметом компромісів чи політичних торгів.

20. Р. Тітмус вважав, що існують три моделі соціальної політики: залишкова, інституційно-перерозподільча та модель індустріальних досягнень. В основу цієї класифікації було покладено принцип розподілу державної соціальної допомоги. Залишкова модель соціальної політики базується на принципі страхової сітки. У нормальних умовах люди не повинні залежати від соці. Зах., вони живуть, спираючись на власні ресурси, або ресурси своєї сімї, і тільки ті з них можуть розраховувати на соц.. зах., хто з якихось причин неможе прожити самотужки. Соціцальний захист у такому випадку зображується як «залишковий», бо він спрямований на тих, хто не підпадає під загальне правило. Інституціонально-перерозподільча модель має два осноні елементи, які можна розділити при теоретичному розгляді. Одна частина, «перерозподільча», спрямована на зрівнювання ресурсів між людьми. Якщо залишкова модель передбачає виконання мінімального необхідного, то перерозподільча не зупиняється на мінімумі, а ставить за мету згладжування соціальної нерівності. Ідея інституціонального соціального захисту полягає в тому, що людські потреби сприймають у суспільстві як нормальні. Інституціональна система визнає соціальну відповідальність за потреби людей у певні періоди їхнього життя і надає відповідне забезпечення. За залишкової моделі в більшості випадків індивід покриває соціальний захист зі своїх ресурсів, натомість інституціональна модель базується на прийнятті соціальної відповідальності за стани залежності, викликані соціальним існуванням. Модель індустріальних досягнень була найменше розробленою Р. Тітмусом. У цій моделі деякі напрями соціальної політики розглядають як такі, що підтримують економічний розвиток. Ця система тісно пов’язана з ринком праці, і ті, хто мають менший трудовий стаж, відповідно й захищені менше.

21. Метою впровадження Концепції є реалізація цілісної політики гуманітарного розвитку держави, відповідної національним пріоритетам, завданням модернізації суспільства та загальноєвропейським демократичним настановам у процесі удосконалення суспільства шляхом його наближення до потреб людини у всіх сферах суспільного життя, створення умов для максимального розвитку національної культури, розкриття творчо-продуктивного потенціалу й самореалізації кожної особистості відповідно до її духовних і матеріальних потреб та інтересів.Практичне досягнення зазначених цілей полягає в оптимізації та розширенні переліку державних гуманітарних програм з урахуванням фундаментальних цінностей свободи, справедливості, солідарності; демократичних принципів, верховенства права, захисту фундаментальних прав і основних свобод людини, які полягають у подоланні бідності, безробіття й дискримінації людини, рівному доступі до освіти, медицини, культури та житла; рівних можливостях для чоловіків та жінок; захисті довкілля; подолання ксенофобії, створенні умов для вільної діяльності засобів масової інформації і доступу до публічної інформації, підтримці молоді; піклуванні про дітей та літніх людей. Основні цілі гуманітарного розвитку України:підвищення соціальних стандартів життя;пріоритет прав людини та громадянських свобод як критерій оцінки ефективності діяльності держави та рівня розвитку суспільних відносин у країні;рівність прав і свобод людини незалежно від національності, мови, статі, релігії, приналежності до соціальних груп і громадських об’єднань;збереження традиційної для України багатомовності, розвиток усіх мовних груп відповідно до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин;забезпечення повноцінного розвитку і функціонування української мови як державної;вільний доступ широких верств суспільства до культурних надбань;збереження та охорона культурної спадщини;підтримка розвитку і взаємозбагачення культур етносів, що проживають в Україні.

22. Концепція гуманітарного розвитку України на період до 2020 року спирається на фундаментальні цінності свободи, справедливості, солідарності; демократичні принципи, верховенство права, всебічний захист фундаментальних прав людини; подолання бідності, безробіття й дискримінації людини; рівний доступ до освіти, медицини, культури та житла; рівні можливості для чоловіків та жінок; захисту довкілля; подолання ксенофобії; створення умов для вільної діяльності мас-медіа та доступу до публічної інформації; піклування про дітей та літніх людей; підтримки молоді. Економічне зростання в такому суспільстві має відбуватися шляхом задоволення потреб нинішнього покоління без завдання шкоди наступним поколінням.Основними пріоритетами гуманітарного розвитку є:– впровадження високих соціальних стандартів життя;– пріоритет прав людини та громадянських свобод як критерій оцінки ефективності діяльності держави та рівня розвитку суспільних відносин у країні;– рівність прав і свобод людини незалежно від національності, мови, ставлення до релігії, приналежності до соціальних груп і громадських об’єднань – збереження традиційної для України багатомовності, розвиток усіх мовних груп відповідно до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" від 15 травня 2003 року № 802-IV); – забезпечення повноцінного розвитку і функціонування української мови як державної, згідно з Конституцією України (стаття 10);–вільний доступ широких верств суспільства до культурних надбань;– збереження та охорона культурної спадщини; – підтримка розвитку і взаємозбагачення культур етносів, що проживають в Україні;– підтримка сучасних форм мистецької та інтелектуальної творчості;– забезпечення діалогу держави і громадянського суспільства.

23. Українська освіта потребує реальних, а не бюрократичних реформ, які б забезпечили формування особистостей, здатних адекватно реагувати на сучасні світові виклики і достойно представляти Україну в світі. Реформування освіти вимагає приділення більшої уваги комунікаційним технологіям, вивченню іноземних мов, впровадженню до загальноосвітніх шкіл мистецького, естетичного та етично-морального виховання, засад фізичної культури і здорового способу життя.У сфері освіти актуальним і важливим є:– удосконалення управління системою освіти (зокрема, системи фінансування);– підвищення доступності якісних освітніх послуг, у тому числі шляхом підтримки обдарованих дітей, дітей із малозабезпечених сімей, осіб з особливими потребами;– розвиток професійної освіти з урахуванням тенденцій на ринку праці, перспектив соціально-економічного розвитку регіонів;– формування і розвиток сучасної системи безперервної освіти як основи життєвого успіху особистості – розвиток дистанційного навчання для отримання додаткової (другої) професійної освіти;– інтеграція освітньої і наукової складових у діяльності вищих навчальних закладів (у тому числі розробка відповідної законодавчої основи, нормативно-правового, фінансового та матеріально-технічного забезпечення);– перетворення провідних вищих навчальних закладів на сучасні наукові центри, зближення академічної та вузівської науки через створення спільних наукових та освітніх підрозділів; оптимізація співвідношення обсягів державного фінансування фундаментальних і прикладних наукових досліджень та вдосконалення механізму такого фінансування на основі державних пріоритетів і висновків наукової та науково-технічної експертизи.

24. Важливим напрямком здійснення етнонаціональної політики є створення умов для розвитку і збагачення духовних засад етнонаціонального життя. Процес розвитку і збагачення етнонаціональних відносин передбачає глибоке переосмислення ідеолого-гуманістич-них засад у розвитку суспільства. Духовною першоосновою, ідеологічною домінантою, ідейно-гуманістичним ядром і джерелом етнонаціонального розвитку суспільства, основою стратегії етнонаціональної політики є національна ідея. Саме національна ідея, яка грунтується на високих національних і вселюдських цінностях (а не на абстрактних утопіях), здатна стати консолідуючим, інтегруючим і гармонізуючим чинником етнонаціонального поступу, квінтесенцією суспільного розвитку. Така ідея є джерелом державотворчої енергії народу, етнонаціональної спільності, етнічної індивідуальності людини, її життєздатності, ідеологією державного будівництва (але не державною ідеологією). Національна ідея — це внутрішня основа нації, її іманентна сила, розвиток і збагачення якої становить сенс її життєдіяльності. Тому створення умов для втілення в життя національної ідеї є важливим завданням і метою здійснення регулятивної діяльності, спрямованої на розвиток етнонаціональних відносин. Нині в українському суспільстві чітко не визначено і не сформовано етнодуховні цінності, що гальмує процес його етнонаціональної та соціальної консолідації. Саме національна ідея, мета якої полягає в побудові громадянського суспільства, що грунтується на єдності національного і загальнолюдського, етнічного і соціального в національному, здатна інтегрувати, об'єднати та консолідувати українське суспільство на основі поваги до особистості й прав людини, стати стимулятором звільнення конструктивних, творчих сил особи, етнічної індивідуальності, самореалізації її сутнісних сил.

25. У соціології відомі чотири головних типи стратифікації - рабство, касти, стани і класи. Перші три характеризують закриті суспільства, а останній тип - відкриті. Закритим є таке суспільство, де соціальні переміщення з нижчих страт у вищі або повністю заборонені, або істотно обмежені. Відкритим називається суспільство, де переміщення з однієї країни в іншу ніяк офіційно не обмежені.Рабство - економічна, соціальна та юридична форма закріпачення людей, що межувала з повним безправ`ям і крайнім ступенем нерівності.Каста - соціальна група (страта), членством у якій людина зобов`язана винятково своїм народженням. У даному типі соціальної стратифікації касти розташовані в ієрархічному порядку і відокремлені один від одного відповідно до правил ритуальної чистоти.Стан - соціальна група, що має закріпленими звичаєм або юридичним законом і передаються в спадщину правами та обов`язками. Для станової системи, що включає кілька страт, характерна ієрархія, виражена у нерівності положення і привілеїв,Класовий тип соціальної стратифікації більш рухливий у порівнянні з іншими, межі між класами ніколи не бувають ясно окресленими. Приналежність індивіда до класу повинна бути досягнута їм самим, а не просто бути «такою» від народження. Класи залежать від економічних розходжень між групами людей, зв`язаних. ТИПИ СП:За ціннісним орієнтаціями можна виділити наступні типи соціальної політики: індивідуалістична, колективістська, популістська. У залежності від своєчасності прийняття або коригування діючих державних програм соціальна політика може бути упереджувальна запізніла, «наздоганяюча». По тимчасовому критерію виділяється довготривала, поточна і ситуативна соціальна політика.

26. Зміст поняття “соціальна сфера”, як і будь-якої іншої наукової категорії, багатоаспектний. В науковій літературі як зарубіжних, так і вітчизняних авторів можна виділити кілька підходів щодо визначення сутності соціальної сфери, а саме: по-перше, соціальна сфера розуміється як сукупність великих соціальних груп: класів, націй, народів, вважаючи, що таке уявлення про соціальну сферу відображає глибокий рівень громадського життя, має сутнісний характер, на відміну від уявлення про неї як просту суму локальних соціальних утворень. по-друге,соціальна сфера трактується тільки як соціальна інфраструктура, поза діяльністю в ній будь-яких соціальних суб’єктів, їхніх зв’язків і відносин; по-третє, ряд авторів прагнуть довести, що соціальна сфера займає свого роду проміжне становище між економічною і політичною системами і виступає немов передаточною ланкою від економіки до політики; по-четверте, соціальна сфера трактується як відносно самостійна сфера життєдіяльності суспільства, що охоплює відносини між соціальними спільнотами, всередині цих спільнот, між окремими особами, що мають різне становище в суспільстві і беруть неоднакову участь у його соціальному житті; по-п’яте, в останні роки досить часто використовується поняття “соціально-трудова сфера” суспільства. Вважається, що це поняття відображає об’єкт і предмет соціальної політики, характеризує ступінь соціального розвитку, обґрунтовує та відображає єдність і взаємозумовленість трудових і соціальних відносин. Виходячи із вищенаведеного можемо визначити соціальну сферу як цілісну, динамічну залежно від розвитку держави підсистему суспільства, породжену об’єктивною потребою суспільства в безперервному відтворенні суб’єктів соціального процесу. Це стійка сфера людської діяльності соціуму з відтворення свого життя, простір реалізації соціальних функцій суспільства. Саме в ній знаходить зміст соціальна політика держави, реалізуються соціальні і громадянські права людини.

27. Активний характер соціальної політики передбачає насамперед діяльність її суб'єктів, спрямовану на створення умов для найповнішої реалізації соціального потенціалу людини й суспільства, сутнісних сил особистості у процесі соціального розвитку. Саме активна соціальна політика й повинна створити стабільну, надійну соціальну базу для ринкових, соціальних перетворень, перетворення соціального чинника на важливу домінанту прискореного економічного зростання, формування умов, що гарантуватимуть соціальну безпеку населення, яка, однак, має створюватись насамперед безпосередньо населенням, кожним працюючим. Самодостатність соціальної безпеки має регулюватися на основі особистої відповідальності людини-трудівника як основного її суб'єкта.Активна соціальна політика має сприяти створенню соціально-економічної бази для розширення соціального поля й кількості тих її суб'єктів, для яких внутрішня особиста відповідальність є основною детермінантою реалізації власної соціальної безпеки і які — переважно або абсолютно — вільні від зовнішніх чинників, насамперед від системи державного соціального захисту.Активна соціальна політика слугує основою для утвердження економічної незалежності людини. Активність забезпечується всебічною державною підтримкою потенційно активних членів суспільства, створенням сприятливих умов для їхньої соціально-економічної діяльності.Пасивна соціальна політика, спираючись лише на державну благодійність, призводить до зростання інфляційних процесів, утвердження в суспільстві настроїв утриманства, зниження ділової активності населення.

28. Соціальна політика має свої елементи (складові), основні з них — соціальне забезпечення, соціальне управління, соціальна робота і соці­альний захист. Соціальне забезпечення є складовою соціальної політики держави і одночасно вважається невід'ємним компонентом системи соціального захисту і соціальної роботи зокрема. Соціальне забезпечення — комплекс заходів, спрямованих на підтримку та підвищення грошових доходів населення. Соціальне управління (у вузькому сенсі) – свідомий, систематичний, організований вплив на суспільство, з метою впорядкування і вдосконалення його соціально-діяльнісної структури в процесі вироблення і досягнення певної мети. Соціа́льна робо́та — галузь наукових знань, академічна дисципліна та професійна діяльність, спрямована на підтримання і надання кваліфікованої допомоги будь-якій людині, групі людей, громаді, що розширює або відновлює їхню здатність до соціального функціонування, сприяє реалізації громадянських прав, запобігає соціальному виключенню. Соціальний захист — сукупність державних заходів і видатків бюджету, пов'язаних з наданням фінансової допомоги окремим верствам населення, які через незалежні від них причини не мають достатніх для самозабезпечення доходів.

29. Для розуміння образу середнього класу важливе виділення його сучасної структури. До представників середнього класу відносять стійкий прошарок людей - власників нерухомості, земельних ділянок, акцій, дрібних і середніх підприємців, фермерів, науково-технічну, військову та гуманітарну інтелігенцію, висококваліфікованих робітників,фахівців середньої ланки керування, фінансистів, менеджерів. Його складають представники виробничої і невиробничої сфер, що одержують середній по своїх розмірах доход у вигляді прибутку або заробітної платні. Утвердження такого прошарку в Україні відбувається надто повільно і весь час штучно гальмується державною економічною політикою. Аналіз соціальної структури сучасного українського суспільства свідчить про інше – наявність лише невеликого прошарку населення, який можна класифікувати як середній клас. Використання зазначених міжнародних критеріїв призводить до висновку про те, що в сучасній Україні так можна класифікувати лише до 10% населення. Його основу складають в першу чергу вище керівництво транснаціональних компаній, які зараз діють в Україні, вітчизняних фінансово-промислових груп, керівництво холдингових компаній, крупних і середніх підприємств, державні службовці вищого рангу. Специфіка середнього класу в Україні полягає в тому, що він по-перше був створений не на базі розвитку реального виробництва, а внаслідок "вміло" проведеної приватизації і необхідного доступу до бюрократичних інституцій, що здійснювали це роздержавлення, і по-друге, зорієнтований переважно на обслуговування класу багатих. Пошук прототипів середнього класу серед елементів соціальної структури суспільства виявляє певний прошарок, який має достатній освітній, культурний та економічний потенціал і претендує на виконання відповідних функцій. Оцінки такого потенціалу визначають приблизно 40-45% українських громадян, які мають потенційні можливості входження до середнього класу – належну освіту, професійну підготовку, бажання працювати і, не очікуючи від когось допомоги, самостійно забезпечити прийнятний рівень життя собі і своїй родині. Високий платоспроможний попит, що пред’являється представниками середнього класу, сприяє формуванню масштабного внутрішнього ринку що сприяє економічному зростанню, створенню нових робочих місць і підвищенню добробуту населення. його наявність є передумовою й чинником як соціально-політичної та економічної стабільності суспільства, так і його громадянської активності.

30. Соціальна політика в колишньому СРСР мала ту принципову особ­ливість, що фактично була похідною від такого явища, як "соціальна сфера". Під "соціальною сферою" розуміли певні невиробничі галузі, сукупність певних суспільних відносин і норм, які, однак, активно впли­вали на різнопланову діяльність людей. Звідси цілком закономірною була і залишається ситуація, коли так звана соціальна сфера фінансу­валася (та й нині фінансується в Україні) за так званим залишковим принципом, що по суті неправильно. Саме в умовах тоталітаризму соціальна сфера переваж­но трактувалася як система суто комунального споживання, як така, де власне відбувається перерозподіл усього виробленого.