Глава 2. Повноваження верховної ради України, верховної ради автономної республіки Крим та органів місцевого самоврядування в галузі земельних відносин

Передмова

 

Новий Земельний кодекс України — основний нор­мативний акт у сфері земельних відносин. Його зав­данням є регулювання цих відносин з метою забезпе­чення права на землю громадян, юридичних осіб, тери­торіальних громад та держави, раціонального викори­стання та охорони земель.

За формою, змістом, структурою та напрямками но­вий Земельний кодекс суттєво відрізняється від Земель­ного кодексу в редакції 1992 року. Цей документ відоб­ражає стратегію держави, спрямовану на поглиблення і подальший розвиток земельної реформи, створює не­обхідну законодавчу основу для подальшої нормотвор-чої та правозастосовчої практики. Основним земель­ним законом держави закріплені нові правові інсти­тути: право земельного сервітуту, набувальна давність, договір довічного утримання, застава землі, обмежен­ня прав на землю, продаж земельних ділянок на кон­курентних засадах, зонування земель, державна реєст­рація земельних ділянок, право концесіонера на земель­ну ділянку та ін. Він регулює підстави і порядок ви­никнення, здійснення, припинення та захисту земель­них прав суб'єктів і розглядає землю не тільки як об'єкт власності і господарювання, але разом з тим і як при­родний ресурс — елемент довкілля.

Земельний кодекс містить детальний механізм здій­снення операцій із земельними ділянками та земель­ними частками, відповідає вимогам ринкової економі­ки та цивілізованого суспільства і водночас зберігає соціальну спрямованість.

Особлива увага в Земельному кодексі приділяється охороні земель, що випливав із змісту ст. 14 Консти­туції України, згідно з якою земля є основним націо­нальним багатством, що перебуває під особливою охо­роною держави.

В новому Земельному кодексі знайшла своє закріп­лення низка принципових положень. Так, замість ка­

тегорії земель населених пунктів у складі земель Ук­раїни самостійне місце тепер займають землі житло­вої та громадської забудови. Окремої уваги заслуговує повна, логічно і юридично виважена система земель-но-процесуальних норм, які повинні забезпечувати реалізацію земельних норм матеріального права і га­рантії прав на землю.

Земельним кодексом встановлено, що землі сіль­ськогосподарського призначення можуть знаходитися у приватній власності тільки громадян України. Якщо ж вони будуть отримані у спадщину іноземними гро­мадянами як особами без громадянства або ж інозем­ними юридичними особами, то ці землі підлягають від­чуженню протягом року.

На період до 1 січня 2010 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сіль­ськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

Земельним кодексом передбачено, що використан­ня землі буде здійснюватися головним чином на умо­вах оренди та права власності на землю. Постійне ж землекористування матиме обмежений характер. До 1 січня 2006 року суб'єкти постійного користування землею повинні оформити оренду відповідної земель­ної ділянки або ж отримати її у власність.

Цей закон, остаточно закріпивши багатосуб'єктність права власності на землю, забезпечує пріоритет права приватної власності на даний об'єкт природи.

Все це зумовило необхідність створення Коментаря, де ураховані новели нового Земельного кодексу, а та­кож тенденції подальшого розвитку і реформування земельних відносин та аграрного сектора економіки України.

Автори Коментаря виходять з того, що він не є мо­нографічним дослідженням, а являє собою практичний посібник. Тому в ньому відсутні наукові дискусії, точ­ки зору, що існують в юридичній літературі та відоб­ражають зміст тих або інших питань правового регу­лювання земельних правовідносин. Текст являє собою

авторську позицію по коментованих статтях нового

Земельного кодексу України.

Коментар підготовлено у межах наукового плану, що виконується Лабораторією правового регулювання зе­мельних відносин Інституту державного будівництва і місцевого самоврядування АПрН України, і є складо­вою частиною науково-практичної комплексності про­грами «Становлення та розвиток земельного законодав­ства України в сучасних умовах» /№ держ. реєстрації 0102 V 000163/, яка розробляється Інститутом.

Авторський колектив висловлює подяку усім, хто порадами і зауваженнями допоміг у створенні Комен­таря.

Нормативний матеріал приведений за станом на 1 квіт­ня 2002 р.

Розділ І. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Глава 1. Основні положення

 

Стаття 1. Земля — основне національне багатство

1. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охоропою держави.

2. Право власності на землю гарантується.

3. Використання власності па землю не може за­вдавати шкоди правам і свободам громадян, інтере­сам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Земля як складова частина біосфери включає ґрун­ти та інші природні елементи ландшафту, що органіч­но пов'язані між собою і забезпечують належне існу­вання флори і фауни та життєдіяльність людини.

Конституція України, зважаючи на виключно важ­ливе значення землі у всіх сферах економіки країни, проголошує її основним національним багатством і запроваджує при цьому імперативний принцип особли­вої охорони зазначеного найважливішого компонента біосфери.

Принцип особливої охорони державою землі як ос­новного національного багатства передбачено в ст. 14 Конституції України. Він складає систему правових, оргашзадійиих, економічних та інших заходів, спря­мованих на її раціональне використання, запобіган­ня необгрунтованому вилученню земель із сільсько­господарського обігу; захисту від шкідливих антро­погенних впливів, а також на відтворення і підвищен­ня родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення належного режиму земель при­родоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та істори-ко-культурного призначення (ст. 162 Земельного ко­дексу (далі — ЗК)). Ця система заходів передбачена усіма нормами Земельного кодексу України, а також іншими законами і нормативними актами, виданими відповідними органами державної влади, місцевого са­моврядування та місцевих державних адміністрацій згідно їх повноважень у галузі регулювання земель­них відносин (статті 6-17 ЗК).

З метою охорони земель України як основного на­ціонального багатства Верховною Радою України За­коном від 21 вересня 2000 року затверджена «Загаль­нодержавна програма формування національної еко­логічної мережі України на 2000-2015 роки»¹. Вона розроблена в контексті вимог для подальшого опрацювання, вдосконалення та розвитку екологічного законодавства України, а також відповідно до реко­мендацій Всеєвропейської стратегії збереження біо­логічного та ландшафтного різноманіття (1995 р.) щодо питання формування Всеєвропейської екологіч­ної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафту.

Формування екологічної мережі, яка включає до сво­го складу і землі, передбачає зміни в структурі земель­ного фонду шляхом віднесення (на підставі обґрунту­вання екологічної безпеки та економічної діяльності) частини земель господарського використання до ка­тегорій, що підлягають особливій охороні з відтво­ренням притаманного їм різноманіття природних ландшафтів.

Наявна площа та територіальна структура земель України, що підлягають особливій охороні з боку дер­жави, дають належні підстави для віднесення їх до територіальної системи з певними ознаками екологіч­ної мережі.

¹ Офіційний вісник України.— 2000.— № 43.— Ст. 1817.

Сприятливі умови для охорони та збільшення пло­щі земель з природними ландшафтами, що склалися у процесі реформування економічних відносин у земле­користуванні, забезпечується:

вилученням земель сільськогосподарського призна­чення (насамперед деградованих орних земель) внаслі­док економічної збитковості їх використання за при­значенням;

вилученням із промислового використання (у ви­добувній, будівельній та інших галузях виробництва) земельних ділянок, які втратили природний стан і ста­новлять підвищену небезпеку для збереження навко­лишнього середовища;

наданням переваги відновленню природних ланд­шафтів як найбільш доцільному виду використання земель, що вибувають із сільськогосподарського вико­ристання;

збільшенням території лісів, лісосмуг навколо сіль­ськогосподарських угідь;

необхідністю виконання Україною міжнародних зобов'язань у галузі охорони довкілля і зокрема земель.

Головною метою цієї Програми є збільшення площі земель країни з природними ландшафтами до рівня, достатнього для збереження їх різноманіття.

Основними її завданнями є:

обґрунтування та опрацювання організаційно-пра­вових, економічних, науково-практичних та інших за­ходів щодо забезпечення процесу формування та захи­сту екологічної мережі і, зокрема, земельного фонду країни;

резервування та подальше надання статусу заповід­них цілинним землям, еталонним типам ґрунтів тощо;

оптимізація площ сільськогосподарських угідь та зменшення ступеня їх розораності;

удосконалення структури земель сільськогосподар­ського призначення та збагачення їх природними ком­понентами;

впровадження ґрунтозахисної системи землеробст­ва з контурно-меліоративною організацією території;

обмеженая руйнівного інтенсивного використання екологічно уразливих земель;

здійснення консервації сільськогосподарських угідь з дуже змитими та дуже дефльованими ґрунтами на схилах крутизною понад 5-7 градусів.

Завдання, зміст і порядок охорони земель та ґрун­тів викладено в статтях 162-168 ЗК. Обов'язок по охо­роні земель покладено на відповідні органи державної влади, місцевого самоврядування та державні адмініс­трації (статті 6—17 ЗК).

Для охорони земель запроваджується державний, самоврядний та громадський контроль (статті 187-190 цього Кодексу).

З метою раціонального використання та охорони земель, створення сприятливого екологічного середови­ща та поліпшення природних ландшафтів Земельним кодексом передбачається проведення землеустрою (статті 181-186), моніторингу земель (статті 191, 192), державного земельного кадастру (статті 193—204) та економічного стимулювання (ст. 205).

Охорона земель спрямована на збереження родючо­сті ґрунтів, підвищення продуктивності землі, викори­стання земельних ресурсів у відповідності з їх цільо­вим призначенням, недопущення забруднення землі шкідливими речовинами та ін.

Громадяни та юридичні особи, винні у псуванні сіль­ськогосподарських та інших земель, забрудненні їх хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засміченні промисловими, побутовими відхода­ми, а також в інших порушеннях законодавства про охорону земель, закріплених в ст. 211 Земельного ко­дексу, несуть цивільну, адміністративну або кримі­нальну відповідальність.

Конституційне положення щодо гарантій права вла­сності на землю, передбачене Земельним кодексом, сто­сується не тільки державної, а й інших форм власно­сті на землю. При цьому Конституція України, а за нею і Земельний кодекс виходять з того, що законодавчо закріплені форми власності на землю забезпечуються тими ж гарантіями, що і право власності на будь-які інші об'єкти.

Право власності на землю набувається і реалізуєть­ся громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції України). Це право на землю гарантується системою правових засобів забезпечення набуття права власно­сті на землю і реалізації суб'єктами» зазначеними в ст. 80 ЗК.

Порядок та умови набуття, реалізації та захисту права власності на землю цих суб'єктів передбачено статтями 81-90; 116-121; 127-131; 152-157 ЗК.

Згідно ч.З ст. 13 Конституції власність зобов'язує. Вона не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Зазначені принципові конституційні положення повною мірою стосуються і власності на землю.

Ст. 91 Земельного кодексу зобов'язує власників зе­мельних ділянок підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі, додержува­тися вимог законодавства про охорону довкілля, не порушувати прав власників суміжних земельних діля­нок та землекористувачів, а також закріплює інші обо­в'язки цих суб'єктів.

У відповідності з Конвенцією про захист прав лю­дини та основних свобод від 4.11.1950 р.¹ кожна фізич­на або юридична особа має право мирно володіти сво­їм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Згідно Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»² серед заходів, що можуть здійснюватися в такій зоні, у випадку запро­вадження в ній правового режиму надзвичайного ста-и допускається примусове відчуження об'єктів пра-іа приватної власності (в тому числі і земельних діля­

¹ Голос України.— 2001.— № 3.— 10 січня.

² Офіційний вісник України.— 2000.— № 32.— Ст. 1340.

нок) з обов'язковим наступним повним відшкодуван­ням їх вартості (ст. 10).

Власники землі, які допустили порушення законо­давства про охорону навколишнього природного се­редовища, зокрема порушили права громадян на еко­логічно безпечне довкілля або порушили норми еко­логічної безпеки тощо, у відповідності із Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 68) притягуються до відповідально­сті. Згідно ст. 211 Земельного кодексу громадяни та юридичні особи — власники землі несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність, наприклад, за невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням; розміщення, про­ектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що не­гативно впливають на стан земель; непроведення ре­культивації порушених земель тощо.

 

Стаття 2. Земельні відносини

1. Земельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження зе­млею.

2. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

3. Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Предметом регулювання земельного права виступа­ють вольові суспільні відносини, об'єктом яких є зем­ля. У процесі взаємодії людини із землею остання виконує різні функції: екологічну, соціальну, політич­ну, економічну та ін. Правова регламентація суспіль­них відносин, пов'язаних з виконанням землею зазна­чених функцій, здійснюється нормами різних галузей законодавства. Земельно-правовими приписами регу­люються відносини щодо землі, яка використовується як головний засіб виробництва в сільоькому та лісово­му господарстві, як територіальний базис, місце для розташування населених пунктів, різних об'єктів ви­робничого, культурно-побутового та іншого характеру, здійснення несільськогосподарської діяльності тощо.

Земельно-правове регулювання в певній мірі здійс­нюється і щодо відносин, які виникають у зв'язку з виконанням землею екологічної функції. В даному випадку мова йде про землю як природний об'єкт, який функціонує незалежно від волі і свідомості людини і потребує належної охорони.

Земельні відносини як вольові суспільні відносини носять об'єктивний характер і є економічними відно­синами. Економічна сутність земельних відносин обу­мовлена відносинами власності на землю як на обов'я­зкову умову матеріального виробництва та іншої соці­альної діяльності.

Земельні відносини, які виникають щодо землі як основного засобу виробництва, територіального базису і одночасно об'єкту природи, що знаходиться у взаємо­дії з навколишнім природним середовищем, тісно по­в'язані із суспільними відносинами, об'єктом яких виступають води, ліси, тваринний і рослинний світ та ін. Саме в силу тісної природної взаємодії між усіма природними ресурсами, серед яких земля займає домі­нуюче місце, земельні відносини поряд з водними, лі­совими та іншими входять до складу єдиної групи екологічних відносин.

У зв'язку з тим, що використання одних природних ресурсів впливає на екологічний стан інших природ­них ресурсів і довкілля в цілому, всі суспільні відно­сини, які при цьому виникають, в тому числі і земель­ні, характеризуються екологічним змістом.

Земельні відносини як складова частина екологіч­них відносин, заснованих на економічних законах роз­витку суспільства, насичені екологічними вимогами, які направлені на забезпечення екологічної безпеки.

В сучасних умовах характер і зміст земельних від­носин суттєво змінюється. Так, в результаті встанов­лення множинності форм власності на землю, вклю­чення певної частини земель в систему ринкового обі­гу шляхом укладення цивільно-правових угод із зем­лею ці відносини, залишаючись по суті земельними,

набувають майнового характеру.

За своїм складом земельні відносини неоднорідні. Серед них можна розрізняти відносини, що виникають у сфері належності землі, використання та її охорони, а також відтворення.

Ст. 2 Земельного кодексу обмежує земельні відно­сини лише суспільними відносинами щодо володіння, користування і розпорядження землею, тобто такими відносинами, які складають зміст права власності на землю (див. комент. до ст. 78 ЗК). В реальній дійсно­сті функціонують також земельні відносини, пов'яза­ні з охороною земель, відтворенням і підвищенням ро­дючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фон­ду та ін.

Земельні відносини складаються між фізичними особами, між юридичними особами, а також між фізич­ними особами, юридичними особами і державою. Зе­мельне законодавство, закріплюючи правові приписи, що регулюють ці відносини, наділяє їх відповідними правами і покладає на них певні обов'язки, а отже ви­знає їх суб'єктами земельних відносин. Суб'єктам будь-яких правових відносин притаманні певні якісні озна­ки, які складають їх правосуб'єктність. Земельна пра-восуб'єктність — це можливість суб'єкта бути учасни­ком земельних правових відносин. До складу право-суб'єктності входить земельна правоздатність, яка дає можливість суб'єкту мати земельні права і обов'язки, а також земельна дієздатність — тобто здатність су­б'єкта своїми діями набувати земельні права і створю­вати для себе земельні обов'язки.

В ч.2 ст. 2 Земельного кодексу України визначено коло суб'єктів земельних відносин, до якого включені громадяни, юридичні особи, органи місцевого самовря­дування та органи державної влади. Органи місцевого самоврядування і органи державної влади — це теж самостійні юридичні особи, які представляють інтере­си відповідно територіальних громад та держави. Спе-

цифічними суб'єктами земельних відносин виступають також територіальні громади та держава. Згідно ст. 13 Конституції України земля та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу, тобто суб'єктом земельних відносин законом визнано і на­род України.

Серед об'єктів земельних відносин Земельний кодекс України розрізняє, по-перше, землі в межах території України, по-друге, земельні ділянки, по-третє, права на земельні ділянки, у тому числі на земельні частки (паї).

Самостійним об'єктом земельних відносин висту­пають землі в межах території України. До таких об'­єктів належать категорії земель України, які мають особливий правовий режим. Серед земель України за­кон розрізняє дев'ять категорій земель, в основу поді­лу яких покладено основне цільове призначення.

Характеристика земельної ділянки як об'єкта пра­ва власності (тобто об'єкта земельних відносин) закрі­плена ст. 79 Земельного кодексу. Згідно названої нор­ми земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташуван­ня з визначеними щодо неї правами (див. комент. до ст. 79 ЗК).

Земельна частка (пай) — специфічний об'єкт земель­них відносин. Його виникнення пов'язане з паюванням земель недержавних сільськогосподарських підприємств у процесі здійснення земельної реформи. Право на зе­мельну частку (пай) мають члени недержавних сільсь­когосподарських підприємств, в тому числі пен­сіонери, які раніше працювали в цьому підприємстві і залишаються членами підприємства відповідно до спи­ску, що додається до державного акта на право колек­тивної власності на землю. Право на земельну частку (пай) посвідчується відповідними земельними сертифі­катами, які є дійсними до виділення власникам земель­них часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власно­сті на землю (п.17 Перехідних положень).

До 1 січня 2005 року заборонено внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств. У відповідності з Перехідними поло­женнями (п. 15) Земельного кодексу України власни­ки земельних часток (паїв) не можуть до 1 січня 2005 року продавати, або іншим способом відчужувати на­лежні їм земельні частки (паї) крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

 

Стаття 3. Регулювання земельних відносин

1. Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відпо­відно до них нормативно-правовими актами.

2. Земельні відносини, що виникають при викори­станні надр, лісів, вод, а також рослинного і тварин­ного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Правове регулювання земельних відносин здійсню­ється в першу чергу Конституцією України, норми якої є нормами прямої дії, тобто звернення до суду для за­хисту конституційних прав і свобод особи можливе безпосередньо на підставі Конституції навіть у разі відсутності інших нормативних актів. Вона як Основ­ний Закон країни є нормативно-правовим актом, що має найвищу юридичну силу. У Конституції врегульовані найбільш принципові і найважливіші суспільні земель­ні відносини. Так, в ст. 13 встановлено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ре­сурси, які знаходяться в межах території України, при­родні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власно­сті українського народу. В ст. 14 Конституції зазначе­но, що право власності на землю набувається і реалізу­ється громадянами, юридичними особами та державою. Крім того, даною нормою земля проголошена основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави—Пт яттрю 142 основного Закону встановлено, що земля може знаходитись!і у власності

територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у міс­тах.

Конституція (ст. 92) також передбачає, що найбільш важливі екологічні, в тому числі й земельні, відносини, зокрема, засади використання природних ресурсів, ви­ключної (морської) економічної зони, континентально­го шельфу, а також відносини екологічної безпеки, повинні регулюватися виключно законами.

Зазначені принципові положення, які знайшли своє закріплення на конституційному рівні, е основою для прийняття відповідного земельного законодавства.

Чинний Земельний кодекс України, — спеціаль­ний законодавчий акт, прийнятий Верховною Радою 25 жовтня 2001 року у відповідності з Конституцією, теж регулює земельні відносини. Він набрав чинності з 1 січня 2002 року. Із змісту ч.І ст. З Земельного ко­дексу випливає, що цей кодекс має переважну юридич­ну силу в регулюванні земельних відносин перед ін­шими нормативно-правовими актами. Виняток стано­вить лише Конституція України, якій притаманна най­вища правова сила. Крім того, регламентації земель­них відносин присвячені також інші нормативно-пра­вові акти, прийняті відповідно до Конституції та Зе­мельного кодексу України. їх головне призначення — конкретизація та деталізація земельно-правових поло­жень, закріплених Основним Законом держави та Зе­мельним кодексом України. Ці нормативно-правові акти можуть бути різними за формою (закони і підза-конні акти). Але об'єднує їх те, що всі вони присвячені регламентації земельних відносин.

В ч.2 ст. З Земельного кодексу проведено розмежу­вання земельного та спеціального поресурсового зако­нодавства, що регулює суспільні відносини щодо вико­ристання та охорони інших природних ресурсів. Ма­ються на увазі, зокрема, відповідні нормативно-право­ві акти (кодекси та закони) про надра, ліси, води, рос­линний і тваринний світ, атмосферне повітря та ін.

Законом закріплено правило про те, що земельні відносини, які виникають при використанні надр, лі­сів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмос­

ферного повітря регулюються Земельним кодексом, а також спеціальними нормативними актами, якщо останні не суперечать Земельному кодексу. Редакція цієї норми така, що вона забезпечує пріоритет Земель­ного кодексу як спеціального джерела, яким регулю­ються земельні відносини. Земельний кодекс допускає регламентацію земельних відносин, що виникають у сфері використання та охорони інших природних ре­сурсів, спеціальним поресурсовим законодавством за умови, що воно не буде суперечить кодексу.

Що ж стосується лісових, водних суспільних відно­син, а також відносин, що виникають при використан­ні та охороні надр, тваринного та рослинного світу, ат­мосферного повітря та інших природних ресурсів, то вони регулюються відповідним природноресурсовим законодавством (лісовим та водним кодексами, кодек­сом про надра, законами «Про тваринний світ», «Про рослинний світ» тощо).

Стаття 4. Земельне законодавство та його завдання

1. Земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних

відносин.

2. Завданням земельного законодавства є регулю­вання земельних відносин з метою забезпечення пра­ва на землю громадян, юридичних осіб, територіаль­них громад та держави, раціонального використан­ня та охорони земель.

Земельне законодавство складає вся сукупність за­конодавчих та підзаконних нормативних актів, які регулюють земельні відносини. Разом вони складають систему земельного законодавства.

Основним спеціальним актом земельного законо­давства на території України є Земельний кодекс. Його особливістю є те, що він покликаний стати інтегрую­чою і цементуючою основою для розвитку вітчизняно­го земельного законодавства.

8а формою, змістом, структурою та напрямками чин­ний Земельний кодекс суттєво відрізняється від Земель­ного кодексу в редакції 1992 року. Чинний кодекс ві­дображає стратегію держави, спрямовану на поглиб­лення і подальший розвиток земельної реформи, ство­рює необхідну законодавчу основу для подальшої нор-мотворчої та правозастосовчої практики.

Цей кодекс відповідає вимогам ринкової економіки та цивілізованого суспільства і водночас зберігає соці­альну спрямованість Він конкретизує конституційне по­ложення щодо права власності на землю, гарантії цього права, закріплює цілу низку нових положень, поява яких пов'язана з ринковими умовами та ін.

Конституцією України (ст. 92) встановлено, що най­більш важливі екологічні відносини, в тому числі і земельні, відносини повинні регулюватися виключно законами. Зазначені конституційні норми є висхідни­ми положеннями для прийняття відповідного земель­ного законодавства з конкретних питань. Так, поряд з Земельним кодексом діють Закони України «Про орен­ду землі», «Про плату за землю» та ін.

Передбачається, що в подальшому правове регулю­вання на законодавчому рівні окремих положень по­винно здійснюватися шляхом прийняття пакету зако­нів («Про охорону землі», «Про ринок землі»,»Про зе­млеустрій», «Про оцінку землі», «Про консервацію зе­мель», «Про правовий режим земель охоронних зон» та ін.).

Самостійне місце серед нормативно-правових актів у галузі земельних відносин займають постанови Вер­ховної Ради України. Серед них, наприклад, постанова «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р., поста­нова «Про основні напрями державної політики Укра­їни у галузі охорони довкілля, використання природ­них ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р. та ін.

До підзаконних нормативно-правових актів, які ре­гулюють земельні відносини, належать нормативні укази Президента України, постанови Кабінету Міні­стрів України, нормативно-правові акти міністерств і відомств, розпорядження місцевих державних ДДЯііо* страцій та рішення органів місцевого самоврядування

Завдання земельного законодавства полягає в регу­люванні земельних відносин з певною метою. Такою метою є, по-перше, забезпечення на землю права гро­мадян, юридичних осіб, територіальних громад та дер­жави, по-друге, раціональне використання та охорона земель.

Розрізняються самостійні права на землю: право власності на земельну ділянку і право користування земельною ділянкою. Відповідні земельно-правові при­писи, що регулюють зазначені права, складають правові інститути: право власності і право землекористування..

Регулюючи земельні відносини, Земельний кодекс закріплює права власників земельних ділянок і земле­користувачів, їх обов'язки, правила та порядок вико­ристання земель, охорону земельних прав тощо.

Відомо, що земля використовується для різних ці­лей, тому в ст. 4 мова йде про мету правового регулю­вання земельних відносин. Таких цілей як мінімум дві: раціональне використання та охорона земель.

Раціональне використання земель — це таке вико­ристання, яке здійснюється на підставі науково-техніч­них правил, є ефективним, але не призводить до погір­шення земель (зниження їх родючості чи виникнення деградації ґрунтів), а забезпечує підвищення їх родю­чості.

Раціональне використання земель в першу чергу означає строго цільове їх призначення. Нецільове ви­користання землі не тільки нераціональне, але й неза­конне. Для забезпечення раціонального використання землі власники земельних ділянок і землекористува­чі повинні запроваджувати прогресивні системи зем­леробства, більш повно використовувати досягнення науково-технічного прогресу. При раціональному ви­користанні землі її якість повинна покращуватися.

Раціональне екологічне збалансоване землекористу­вання забезпечує збереження і покращання як землі, так і інших природних ресурсів. Нераціональним

вважається таке використання землі, яке здійснюєть­ся з порушенням зазначених вимог.

Забезпечення охорони земель — самостійна мета правового регулювання земельних відносин. Охорона земель включає систему правових, організаційних, еко­номічних та інших заходів, спрямованих на раціона­льне використання земель, запобігання необгрунтова­ному вилученню земель сільськогосподарського при­значення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищен­ня продуктивності земель лісового фонду, забезпечен­ня особливого режиму використання земель природо­охоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. З метою посилення охоро­ни земель згідно закону можуть розроблятися та при­йматися республіканські та місцеві програми охорони земель.

Стаття 5. Принципи земельного

законодавства Земельне законодавство базується на таких прин­ципах:

а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основ­ного засобу виробництва;

б) забезпечення рівності права власності на зем­лю громадян, юридичних осіб, територіальних гро­мад та держави;

в) невтручання держави в здійснення громадяна­ми, юридичними особами та територіальними грома­дами своїх прав щодо володіння, користування і роз­порядження землею, крім випадків, передбачених законом;

г) забезпечення раціонального використання та охорони земель;

г) забезпечення гарантій прав на землю;

д) пріоритету вимог екологічної безпеки.

Принципи земельного законодавства — це ті осно-оположні засади, головні ідеї, що характеризуються універсальністю та відображають суттєві положення законодавства. Вони або ж прямо закріплені в земель­но-правових нормах, або ж виникають з їх змісту.

Сутність принципу поєднання особливостей викори­стання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва в тому, що зе­мля як об'єкт земельних відносин розглядається зако­ном не тільки як основний засіб виробництва і тери­торіальний базис, але й як елемент довкілля, який зна­ходиться у нерозривному зв'язку з іншими природни­ми ресурсами.

Забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави — один із самостійних принципів. В його основі положення чинного законодавства щодо рівно­сті форм власності на землю. Це означає, що умови та об'єм здійснення власниками своїх повноважень є од­наковими для всіх суб'єктів» їх суб'єктивні права під­лягають захисту в однаковій мірі.

Невтручання держави в здійснення суб'єктами сво­їх прав щодо володіння, розпорядження та користуван­ня землею, крім випадків, передбачених законом — це результат демократизації земельних відносин. Закріп­лення цього принципу пов'язане з розширенням прав власників земельних ділянок і землекористувачів (у тому числі і орендарів), розвитком їх самостійності. Державне управління в галузі використання та охоро­ни земель здійснюється в сучасних умовах у поєднан­ні з широкою самостійністю як власників земельних ділянок, так і землекористувачів. Згідно ст. 154 Земель­ного кодексу органи виконавчої влади та органи міс­цевого самоврядування без рішення суду не мають пра­ва втручатись у здійснення власником земельної ді­лянки повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому ділянкою або встанов­лювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження. У випадку ж заподіяння шкоди неправомірним втручанням зазначених орга­нів у здійснення власником повноважень щодо землі

ст. 165 Земельного кодексу встановлює відповідальність названих органів.

Право власників земельних ділянок та землекорис­тувачів самостійно господарювати на землі є запорукою того, що держава не повинна втручатись в діяльність носіїв земельних прав при реалізації ними своїх право-мочностей. Винятки з цього правила складають випад­ки, передбачені законом. Мова йде, зокрема, про приму­сове припинення прав на земельну ділянку її власни­ка або землекористувача при порушенні ними чинно­го земельного законодавства (ст. 143 ЗК). Не виклю­чається також припинення земельних прав і на випа­док необхідності забезпечення екологічної безпеки або ж інших державних чи суспільних інтересів та ін. (ст.ст. 146, 147 ЗК).

Забезпечення раціонального використання та охо­рони земель — один з основоположних принципів. Раціональне використання землі передбачає взаємозв'я­зок досягнення необхідного ефекту, який отримано від господарської експлуатації землі при мінімальних витратах з одночасним збереженням і покращенням землі в процесі "її використання. Цей принцип тісно і нерозривно пов'язаний з такими принципами, як ці­льовий характер використання земель та стабільність, сталість прав на землю.

Згідно закону земельні ділянки повинні використо­вуватися суб'єктами земельних прав тільки у відповід­ності з цільовим призначенням. Використання земель­них ділянок з порушенням зазначеної вимоги незакон­не і тягне за собою певні негативні правові наслідки для суб'єкта (ст. 141 ЗК).

Забезпечення гарантій прав на землю полягає в тому, що Земельний кодекс забезпечує гарантії права влас­ності на землю і право користування землею.