Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Глава 14. Право власності на землю
Стаття 78 Зміст права власності на землю 1. Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. 2. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. 3. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. 4. Особам (їх спадкоємцям), які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 року (з дня набрання чинності Земельним кодексом України), земельні ділянки не повертаються. Інститут права власності є одним з основних правових інститутів земельного права, тому що відносини власності виступають передумовою виникнення будь-яких інших правовідносин стосовно землі. В статті надано визначення права власності на землю як суб'єктивного права. Воно вбігається з визначенням права власності, яке надано в ст. 2 Закону України «Про власність». Право власності на землю є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності і являє собою врегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню та розпорядженню земельними ділянками. Таким чином, право власності в об'єктивному значенні треба розуміти як сукупвість правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на природні ресурси в державі. На основі норм права та відповідно до них виникає й існує право власності на землю в суб'єктивному значенні, тобто право власності конкретних суб'єктів права на певну земельну ділянку. Ст. 78 встановлює зміст права власності на землю як суб'єктивного права і визначає його як сукупність правомочностей по володінню, користуванню і розпорядженню земельними ділянками в межах, визначених цим Кодексом. Ні в земельному, ні в цивільному законодавстві, на жаль, не визначено поняття цих правомочностей, тому вони сформульовані в науковій літературі (Див.: Носік В.В. Право власності в Україні: Навч. посіб. / О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова, О.А.Підопригора та ін.; За заг. ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової.— К.: Юрінком Інтер, 2000.— С. 432-441; Екологічне право України: Підручник / В.К.Попов, А.П.Гетьман, С.В.Разметаєв та ін.; За ред. В.К.Попова, А.П.Гетьмана.— Харків: Право, 2001.— С. 83-88).
Правомочність володіння — це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певною земельною ділянкою. Природно, що фактичне володіння тією чи іншою земельною ділянкою робить можливим здійснення інших правомочностей: користування та розпорядження нею. Відомо, що не можна використовувати земельну ділянку, не маючи господарського або фактичного панування над нею. Проте, правомочність власника земельної ділянки як об'єкта права власності має певну своєрідність. Це викликано невід'ємністю земельної ділянки від навколишнього природного середовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливістю її вилучення та переносу, скажімо, в інше місце. Право володіння може належати не тільки власнику, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставі договору (наприклад, оренди). Власник при цьому не втрачає права володіння. Він перестає здійснювати його, але цілком зберігає можливість мати земельну ділянку у своєму господарстві, у складі майна. ОЛі Право володіння однією і тією ж земельною ділянкою належить у подібних випадках і власнику, і особі, якій власник передав земельну ділянку за договором. Тут володіння не відокремлюється від права власності, бо власник має, згідно з законом, право на витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Разом з тим, право володіння осіб, що не є власниками, істотно відрізняється від права володіння власника. Право володіння цих осіб має похідний характер. Власнику, окрім права володіння, належать також правомочність користування та розпорядження. Інші ж володарі, як правило, повністю позбавлені права розпорядження і мають право користування в межах, встановлених договором з власником (наприклад, оренда земельної ділянки). Правомочність користування — це право власника задовольняти за допомогою землі свої потреби. З урахуванням екологічної специфіки земельних ділянок як об'єктів права власності, під користуванням в даному випадку треба розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом витягу з них їх корисних властивостей, в тому числі отримання плодів та інших прибутків. Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власником належати і не власнику. Право користування осіб, що не є власниками, похідне і залежне від права власності. Зокрема, орендар може користуватися орендованою земельною ділянкою тільки на умовах, визначених договором та цільовим призначенням землі.
Третьою правомочністю власника є розпорядження. Правомочністю розпорядження є визнана за власником і гарантована йому можливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам права у власність). Такими діями є, головним чином, угоди (купівля-продаж, дарування, обмін та ін.). Внаслідок виконання цих угод власник передає іншому суб'єкту всі свої правомочності, тобто вичерпує своє право (наприклад, у разі продажу). Право розпорядження включає можливість вчинення не тільки угод, але й інших юридичних дій. Діюче законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення рівних умов для їх розвитку та захисту (ст. 2 Закону України «Про власність», ст. 1 Земельного кодексу України). Проте фактично власники земельних ділянок володіють різним обсягом правомочності розпорядження. В п.2 коментованої статті встановлено загальне правило набуття та реалізації права власності на землю. Право власності на землю набувається та реалізується тільки на підставі діючих нормативних актів. Це, в першу чергу, ст.ст. 81—85, 87 Земельного Кодексу. Якщо виникають відносини власності, які не врегульовані цим Кодексом, застосовуються загальні норми про право власності Конституції України, Закону України «Про власність», Цивільного кодексу України тощо, та інші законодавчі акти. Режим використання спільних природних об'єктів, розташованих на території України та суміжних держав, визначається міжнародними договорами, які ратифіковані Україною. Власність в Україні існує в різних формах. В ст. 78 форми власності на землю визначені відповідно до Конституції України, тобто земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній або державній власності. Це означає, що право колективної власності на землю в Україні не існує. Колишнім колективним власникам — сільськогосподарським кооперативам, садівничим товариствам та ін. земля стала належати на праві приватної власності. Ст. 78, як і відповідна норма в попередньому Земельному кодексі, не передбачає поновлення права приватної власності на землю особам, яким раніше, до часів панування на території України Радянської влади, воно належало. Чинними визнаються тільки відносини власності, які виникли після набуття чинності Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. Стаття 79. Земельна ділянка як об'єкт права власності 1. Земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. 2. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.
3. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. В коментованій статті вперше в земельному законодавстві України визначено поняття земельної ділянки як об'єкта права власності. Об'єкти права власності на землю — це природні елементи, з приводу чого складаються і існують відповідні правовідносини, тобто, окремі, індивідуально визначені, земельні ділянки. Стаття встановлює кваліфікуючі ознаки земельної ділянки як об'єкта права власності. Насамперед, це межі земельної ділянки, які повинні існувати в натурі, на місцевості, а також визначене місце її розташування та встановлений законодавством режим використання. Об'єктом права державної власності на землю виступають усі землі України, за винятком земель, переданих у комунальну і приватну власність. Виключно в державній власності знаходяться землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об'єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Націо- нальної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселенвя, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Об'єктом права комунальної власності є усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. До земель комунальної власності належать землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування та ін.
Об'єктом права приватної власності юридичних осіб (заснованих громадянами України або юридичними особами України) є земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності, або які використовуються для житлової, промислової та громадянської забудови. Наприклад, це земельні ділянки, надані для житлово-будівельних кооперативів, або сільськогосподарським підприємствам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Об'єктом права приватної власності іноземних юридичних осіб є тільки земельні ділянки несільськогосподарського призначення у разі придбання ними об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні, в першу чергу, в межах населених пунктів. Земельні ділянки, як об'єкти права власності громадян України, мають визначені законодавством граничні розміри і розрізняються за метою використання. Наприклад, для ведення фермерського господарства Земельна ділянка надається в розмірі земельної частки (паю); для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара; для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара; для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара; для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара. Об'єктом права приватної власності іноземних громадян та осіб без громадянства є земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. В земельному законодавстві немає обмежень з кількості земельних ділянок, що можуть знаходитися у власності однієї особи. Проте це не тягне об'єднання декількох земельних ділянок в єдиний об'єкт права власності, навіть при збігу їх цільового призначення та мети використання. Кожна з зазначених земельних ділянок, незважаючи на належність одній особі, являє собою самостійний об'єкт права власності. Коментована стаття розповсюджує право власності не тільки на земельну ділянку, а і на водні об'єкти і ліси. Це положення знайшло відображення і в ст.ст. 56, 59 цього Кодексу. Але в повному обсязі воно застосовується тільки до земель, які знаходяться у державній власності. Громадянам та юридичним особам можуть належати на праві власності тільки замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств та замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів), або створювані рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. В інших випадках приватні власники землі мають право використовувати для власних потреб ліси та водні об'єкти на умовах і порядку, передбаченому відповідним природоресурсовим законодавством.
Стаття 80. Суб'єкти права власності на землю Суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи — па землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності. Коментована стаття розрізняє суб'єкти права власності на землю залежно від форми власності, у якій знаходиться та чи інша земельна ділянка. Таким чином право власності на землю характеризується множинністю суб'єктів відповідно до форм власності — державної, комунальної і приватної. Характерною ознакою суб'єкта земельних відносин є належна йому право- і дієздатність. У зв'язку з відсутністю відповідних приписів в Земельному кодексі правовий статус суб'єктів права власності на землю доцільно визначати за аналогією з нормами цивільного права щодо загальної право- дієздатності з урахуванням вимог земельного законодавства. Земельною дієздатністю є здатність громадянина своїми діями набувати права та створювати для себе обов'язки, тобто здійснювати дії, які направлені на самостійне, або спільне з іншими особами, отримання земельної ділянки, зокрема, звертатись до відповідного органу про надання у власність земельної ділянки, отримання земельного паю, придбання земельної ділянки на підставі цивільно-правової угоди та ін. Земельна дієздатність належить окремій фізичній особі — громадянину України, іноземній особі або особі без громадянства з моменту досягнення 18-річного віку. Але у випадку, коли законодавством допускається шлюб до досягнення 18-річного віку, то земельна дієздатність фізичної особи настає в повному обсязі з часу шлюбу. Юридичні особи набувають земельної право- і дієздатності з моменту державної реєстрації в органах, виконавчої влади. Суб'єктом права приватної власності на землю мають бути тільки юридичні особи, засновані на приватній власності. Юридичні особи, засновані на державній або комунальній власності, не можуть бути власниками земельних ділянок. їм земля надається в постійне користування. Суб'єктами права комунальної власності визначено територіальні громади сіл, селищ, міст, як безпосередньо, так і в особі їх представницьких органів — рад. Територіальна громада — це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Безпосередньо свої повноваження територіальна громада може здійснити шляхом проведення місцевих референдумів, в інших випадках — через селищні, сільські, міські ради. Особливим суб'єктом права власності на землю виступає держава. За змістом коментованої статті суб'єктом права державної власності на землю є держава в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій. Але треба враховувати, що до розмежування земель державної та комунальної власності в натурі повноваження щодо розпорядження всіма землями, крім переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади. Стаття 81. Право власності на землю громадян 1. Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). 2. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. 3. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності иа земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі: а) придбання за договором кулів лі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; в) прийняття спадщини. 4. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню. Як вже визначалось, набуття права власності на землю відбувається на підставі діючих нормативних актів за наявністю підстав, передбачених коментованою статтею. Тобто правовідносини власності і, отже, об'єктивне право власності виникає на підставі правових норм і за наявністю певних юридичних фактів. Ці юридичні факти називаються підставами (або засобами) придбання права власності. В більшості випадків виникнення права власності на конкретну земельну ділянку у однієї особи означає припинення права власності на цей об'єкт у іншої особи. Тому одні й ті ж юридичні факти можуть виступати одночасно підставами і виникнення, і припинення права власності на земельну ділянку. Передбачені ст. 81 підстави виникнення права приватної власності застосовуються в повному обсязі тільки до громадян України. По-перше, право власності громадян на земельні ділянки може виникати на підставі цивільно-правових угод. Такі угоди бувають двосторонні (дарування, купівля-продаж, обмін) і односторонні (успадкування). Підстава виникнення права власності на земельні ділянки за двосторонніми угодами виникає з моменту нотаріального посвідчення договорів (див. ст. 132 ЗК України) Односторонньою угодою як підставою виникнення права власності на земельні ділянки є, головним чином, прийняття спадщини. Особи, покликані до спадкування за законом або заповітом, стають власниками спадкоємної земельної ділянки тільки в силу прийняття спадщини. Тому не можна вважати підставою виникнення права власності на земельну ділянку, що залишилася після померлого громадянина, заповіт або спадкування за законом. Доки спадкоємець не виразив волі на прийняття спадщини, він правонаступником не стає. Тому підставою виникнення права власності у даному випадку є бажання спадкоємця прийняти спадщину. Порядок здійснення угод з земельними ділянками регламентується главою 20 цього Кодексу. При укладанні угод з земельними ділянками не допускається зміна їх цільового призначення і мети використання. Продаж земельних ділянок державної та комунальної власності громадянам здійснюється на конкурентних засадах (аукціон, конкурс), крім викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі приватизації земельних Ділянок, які перебувають у користуванні громадян, одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність. Громадяни набувають права власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Громадяни України мають право отримати безоплатно у власність раніше надані їм в користування земельні ділянки, але за розмірами, які встановлені в чинному Земельному кодексі. У разі відсутності приватизованих земельних ділянок громадяни України мають право отримати безоплатно у власність із земель державної або комунальної власності по одній земельній ділянці з кожного виду використання. Таким чином, громадяни України мають можливість отримати безоплатно у власність шляхом приватизації до шести земельних ділянок з кожного виду використання в межах, передбачених ст. 121 цього Кодексу. Крім того, у випадку приватизації сільськогосподарських підприємств громадяни — працівники цих підприємств мають право отримати ще й земельний пай, який після виділення в натурі (на місцевості) набуває статусу земельної ділянки з відповідною метою використання. При приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа, з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Кожен працівник цього підприємства, установи та організації, а також пенсіонери з їх числа, мають гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості). Площа земель, що передаються у приватну власність, становить різницю між загальною площею земель, що перебували у постійному користуванні сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, і площею земель, які залишаються у державній чи комунальній власності (лісовий фонд, водний фонд, резервний фонд). Підстави виникнення права приватної власності іноземних громадян і осіб без громадянства обмежені. Вони мають право набувати у власність земельні ділянки (на підставі цивільно-правових угод) тільки несільськогосподарського призначення на яких, як правило, розташовані або будуть будуватися об'єкти нерухомого майна, в першу чергу, в межах населеного пункту. Вони не мають права на безоплатну приватизацію земельних ділянок. Якщо іноземний громадянин або особа без громадянства у порядку успадкування отримає земельну ділянку сільськогосподарського призначення, то вона повинна її протягом року залишити шляхом відчуження, тобто продати, обміняти або подарувати особі, яка володіє належною земельною праводіездатністю (наприклад, громадянину України). Термін, в який повинна бути відчужена земельна ділянка сільськогосподарського призначення, починається з дня прийняття спадщини. У випадках, коли земельна ділянка протягом встановленого строку не відчужена, така ділянка підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду. Іноземний громадянин або особа без громадянства, до яких переходить право власності на земельну ділянку і які не можуть набути права власності на землю, мають право отримати її в оренду. Стаття 82. Право власності на землю юридичних осіб 1. Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі: а) придбання за договором кулівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; в) прийняття спадщини; г) виникнення інших підстав, передбачених законом. 2. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: а) у межах населених пунктів у разі придбаная об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні; б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна. 3. Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року. Стаття, що коментується, вперше закріплює право приватної власності на землю юридичних осіб. Особ- ^ ливістю набуття землі у власність юридичними особами є те, що земельні ділянки у власність їм надаються тільки для підприємницької діяльності, тобто для здійснення безпосередньої самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку за використання земельної ділянки (ст. 1 Закону України «Про підприємництво»). Основним способом набуття у власність земельних ділянок юридичними особами є придбання їх за цивільними угодами (наприклад, договорами кулівлі-продажу, дарування, міни, застави та заповіту). Особливості придбання земельних ділянок у власність за цивільними угодами передбачені главою 20 Земельного кодексу. Як правило, продаж земельних ділянок державної та комунальної власності юридичним особам здійснюється на конкурентних засадах (аукціон, конкурс). Землі сільськогосподарського призначення мають право придбати у власність тільки юридичні особи України, установчими документами яких передбачено введення сільськогосподарського виробництва. Приватними несіль-ськогосподарськими підприємствами, установами та організаціями, релігійними організаціями і об'єднаннями громадян землі сільськогосподарського призначення можуть придбатися у власність тільки з метою ведення підсобного господарства. Договір відчуження земельної ділянки підлягає нотаріальному посвідченню. Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу. Угоди про перехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення. У випадку, якщо продавцем виступають державні або комунальні органи, вартість земельної ділянки визначається на підставі її грошової та експертної оцінки, яка проводиться за методикою, затвердженою кабінетом Міністрів України. Якщо продавцем земельної ділянки виступає юридична або фізична особа, вартість земельної ділянки визначається за згодою сторін, але не може бути меншою, ніж її грошова експертна оцінка. Право власності на землю господарчих товариств, наприклад, сільськогосподарських акціонерних товариств, може виникати шляхом внесення до статутного фонду земельних ділянок їх засновників. Іноземні юридичні особи мають право набувати у власність земельні ділянки тільки несільськогосподарського призначення у випадку придбання об'єктів нерухомого майна або для спорудження об'єктів нерухомого майна, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні. Обов'язковою умовою для набуття іноземною юридичною особою права власності на земельну ділянку є реєстрація постійного представництва з правом ведення господарської діяльності на території України. Для здійснення угод на придбання у власність земельних ділянок, які перебувають у державній власності, іноземними юридичними особами потребується погодження Верховної Ради України. Для придбання земельних ділянок, які є у комунальній власності, потребується погодження Кабінету Міністрів України. Стаття 83. Право власності на землю територіальних громад 1. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. 2. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки аа їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. 3. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; г) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування. 4. Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі: а) передачі їм земель державної власності; б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; в) прийняття спадщини; г) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом. 5. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазна- ченими земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради. Коментована стаття вперше чітко визначає об'єкти права комунальної власності на землю. До земель комунальної власності належать всі землі населених пунктів, крім тих, що перебувають у державній або приватній власності. У комунальній власності можуть знаходитись і землі поза межами населених пунктів, якщо на них знаходяться різні об'єкти комунальної власності, тобто лікарні, побутові, транспортні підприємства, інші споруди та будівлі, які належать на праві комунальної власності територіальним громадам. Стаття 83 визначає окремі категорії земель, які знаходяться тільки в комунальній власності і не можуть надаватися іншим власникам. За своїм правовим становищем, зазначені землі виконують переважно суспільні функції на користь всьому населенню, використовуються для забезпечення належних умов життя мешканців, діяльності органів місцевого самоврядування або належать до земель, які мають особливу функцію, наприклад, екологічну, оздоровчу, історико-культурну тощо. В статті передбачені основні підстави виникнення права комунальної власності. Це в першу чергу безкоштовна передача земель, які знаходилися у державній власності, до власності територіальних громад. У комунальну власність можуть переходити землі і за заповітом від громадян, власників земельних ділянок, або в порядку успадкування у разі відсутності спадкоємців за заповітом або законом. В загальноцивільному порядку територіальні громади можуть набувати право власності на земельні ділянки за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами. Договір відчуження земельної ділянки підлягає нотаріальному посвідченню. Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу. Угоди про перехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення. Особливою умовою виникнення права комунальної власності е примусове відчуження земельних ділянок у приватних власників у разі виникнення суспільних потреб або суспільної необхідності. Це два різних поняття і дві підстави набуття права комунальної власності. В першому випадку перелік суспільних потреб чітко визначений у ст. 146 цього Кодексу і є вичерпним. До суспільних потреб відносяться примусовий викуп земельних ділянок під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування, під будівлі; споруди та інші виробничі об'єкти державної та комунальної власності; під об'єкти природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; оборони та національної безпеки; під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо); під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій; під міські парки, майданчики відпочинку та інші об'єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення. Суспільна необхідність виникає тільки у разі введення військового або надзвичайного стану і є за своєю суттю форс-мажор-ними обставинами припинення права приватної власності на землю. Принциповою новизною статті є положення п. 5 про можливість об'єднання територіальними громадами на договірних засадах належних їм земельних ділянок. Таким чином, об'єднані земельні ділянки будуть належати територіальним громадам на праві спільної часткової власності. При цьому треба відмітити, що управління цими землями будуть здійснювати не самі територіальні громади, як співвласники, а окремий орган — відповідна районна або обласна рада. Останні і визна чаються, згідно вимог чинного Земельного кодексу, су б'єктами права спільної власності. Стаття 84. Право власності на землю держави 1. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. 2. Право державної власності на землю набуваєть-ся і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону. 3. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать: а) землі атомної енергетики та космічної системи; б) землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; г) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення; ґ) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. 4. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: а) землі атомної енергетики та космічної системи; б) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; в) землі оборони; г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, нау- кову, естетичну та історико-кудьтурну цінність» якщо інше не передбачено законом; ґ) землі лісового фонду, крім випадків* визначених цим Кодексом;
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2017-02-21; просмотров: 180; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.217.144.32 (0.074 с.) |