Загальна характеристика плати за землю

 

Згідно зі ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. У ст. 206 Земельного кодексу України від 25.10.2001 р. встановлено, що використання землі в Україні є плат­ним. Такий підхід сприяє раціональному використанню та охороні земель.

У п. 14.1.147. ст. 14 ПК України закріплено, що плата за землю - загальнодержавний пода­ток, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Отже, відповідно до положень ПК України, поняття «плата за землю» є узагальнюючим і об'єднує в собі два обов'язкових платежі - земельний податок та орендну плату за землі державної та комунальної форми власності. Відповідно до п. 14.1.72 ст. 14 ПК України земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а та­кож постійних землекористувачів. А згідно з п. 14.1.136. ст. 14 ПК України орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Плата за землю є прямим, загальнодержавним обов'язковим платежем, який сплачується на всій території України фізичними і юридичними особами.

Платники податку

Платниками податку є:

1) власники земельних ділянок, земельних часток (паїв);

2) землекористувачі.

Платники плати за землю є суб'єктами податкових правовідносин. Це фізичні та юридичні особи, які постійно користуються земельною ділянкою у зв'язку з набуттям права власності на неї або використовують на підставі укладеного договору оренди земельну ділянку, яка перебуває в державній або комунальній формі власності.

Платниками земельного податку є власники земельних ділянок, часток (паїв). Відповідно до п.14.1.34. ст. 14 ПК України власники земельних ділянок - юридичні та фізичні особи (резиденти і не­резиденти), які відповідно до закону набули права власності на землю в Україні, а також територіальні громади та держава щодо земель комунальної та державної власності відповідно.

Під поняттям права власності на земельну ділянку слід розуміти систему правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності щодо земельної ділянки, а також регу­люють правовідносини володіння, користування та розпорядження власниками земельних ділянок на їхній розсуд з метою задоволення матеріальних потреб та реалізації інших інтересів.

Підставою виникнення права власності на землю є юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення такого права. Відповідно до Земельного кодексу України від 10.25.2001 р. до юри­дичних фактів, на підставі яких виникає право приватної власності на землю, належать:

1) рішення органу влади про передачу земельної ділянки громадянинові у приватну власність;

2) цивільно-правова угода;

3) успадкування земельної ділянки.

Особливістю зазначених юридич­них фактів є те, що за змістом вони являють собою активні дії органів влади та осіб, які набу­вають право власності на землю.

Отже, право власності на земельну ділянку виникає після одержання юридичною або фізичною особою документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку та його дер­жавну реєстрацію.

Слід зазначити, що земельні частки (паї) є самостійними об'єктами земельних правовідносин та умовними частками в землях колективних сільськогосподарських підприємств, що належить кожно­му окремому члену такого підприємства. Земельні частки (паї) визначаються розрахунковим шляхом як середня по господарству без виділення земельних ділянок у натурі. Право власності на земельну частку (пай) підтверджує сертифікат, в якому зазначають розміри та вартість паю, виданий районною (міською) державною адміністрацією.

Документом, що посвідчує право на отримання земельної частки (паю) громадянами України, є трудова книжка члена колективного або іншого сільськогосподарського підприємства чи нотаріально засвідчена виписка з неї.

Земельна частка (пай) виділяється її власнику в натурі (на місцевості), як правило, однією земель­ною ділянкою. За бажанням власника земельної частки (паю) йому можуть бути виділені в натурі (на місцевості) дві земельні ділянки з різним складом сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні на­садження, сінокоси або пасовища).

Відповідно до п. 14.1.73. ст. 14 ПК України землекористувачі - юридичні та фізичні особи (рези­денти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Право землекористування як правовий інститут закріплене у главі 15 Земельного кодексу України від 10.25.2001 р. Право користування земельною ділянкою виникає після одержання користувачем доку­мента, що посвідчує право постійного користування земельною ділянкою та його державної реєстрації.

Право користування землею - це право володіння і користування земельною ділянкою. Право кори­стування землею включає право постійного користування земельною ділянкою, право оренди та право концесії земельної ділянки. Користування наданою земельною ділянкою - не тільки право, а й обов'язок землекористувача, який повинен забезпечувати використання землі за цільовим призначенням.