Мотивно-образні особливості поетичної збірки

«ВІРШІ З ВІЙНИ» БОРИСА ГУМЕНЮКА

Борис Гуменюк – сучасний український поет, прозаїк, член Національної спілки письменників України, ініціатор культурних проектів «Українські книги – українським в’язницям», «Інша література», лауреат премії імені Володимира Свідзінського (2014). Художнім словом митець займається вже багато років, але справжня народна популярність прийшла до нього тоді, коли довелося змінити перо на автомат і йти захищати Батьківщину. Слово за словом, у перерві між боями чи в бліндажі під ворожими «градами», писалася його збірка «Вірші з війни» (2014).

Кажуть, що поезія – це справа молодих, а Борис Борисович 30 січня 2015 року відмітив уже свій піввіковий ювілей, проте для нього, людини, яка добре знає життя, розуміє істинні цінності й уміє керувати собою, вірші стали найорганічнішою мовою, якою відчув потребу говорити в наших складних обставинах суспільно-державного буття.

Народився майбутній митець 1965 року в селі Острів Тернопільського району Тернопільської області. Був свого часу і бізнесменом, і в’язем [5]. Але найосновніша дорога в його житті – літературна. Дебютував 1993 року з поетичною збіркою «Спосіб захисту», втім потрапив до сонму майстрів, коли 2005 року видав перший прозовий твір – унікальний автобіографічний роман-рефлексію «Лук’янівка» [1]. Критики порівнюють його з кращими зразками світової прози ХХ століття, пишуть про доцільність екранізації. 2007 року на Львівському форумі видавців письменник презентує свій черговий роман «Острів», у якому читачі побачили продовження «Лук’янівки», хоч автор це й заперечує. Твір нагадує переробку біблійного сюжету про передвісника Ноя і його ковчег, християнську легенду про спасіння грішного людства; описує соціум праведних, правильних, щасливих, безтурботних, вільних, толерантних, через що науковці добачають у ньому вияв утопічного жанру [6]. 2009 року літератор знову дивує своїх шанувальників, опублікувавши дитячу повість-казку (або романтичну казку) «Та, що прибула з неба», – за мотивами «Маленького принца» А. де Сент-Екзюпері. Тоді відомий письменник раптово замовкає на цілих 5 років і знову приходить до читача за сумних і трагічних обставин зі словом співчуття, підтримки й віри в Україну, в наш народ.

Б. Гуменюк був активним учасником Революції Гідності, а влітку 2014 року він іде на фронт – спочатку воює в батальйоні «Азов», а потім стає заступником командира добровольчого батальйону ОУН, котрий захищає Україну від російських загарбників у селі Пісках Донецької області.

Будучи очевидцем і учасником воєнних подій, митець виливає свої переживання у строфи, які складаються в поезію. Не маючи ні паперу, ні чернеток, Б. Гуменюк пише «вірші з окопу» прямо в соціальну мережу «Фейсбук». Як воїн, він бореться і прагне перемогти; місію ж свою літератор бачить у тому, щоб скласти літопис, хроніку почуттів, розповісти зсередини про те, чого не напишуть жодні ЗМІ, увіковічнити життя тих, хто віддав його на цій війні [2, c. 8]. Ці тематичні напрямки і визначають мотивну основу збірки «Вірші з війни».

За словами поета, написання віршів на війні є певним апогеєм того, що відбувається: «Я сам дивуюся, як деякі речі написав. Дещо я не можу читати, бо мені перехоплює… подих. Я не хочу сказати, що це висока поезія. Коли картинка з реального життя, коли ти особисто знаєш героїв своєї поезії і що з ними відбулося, – писати про це і відтворювати читаючи, – для мене це, чесно кажучи, неможливо. Але, до певної міри, поезія – це ліки» [7, c. 14].

Збірка презентовалася на ХХІ Форумі видавців у Львові, який відбувся 10–14 вересня 2014 року. Митець приїхав на зустріч із людьми, які бажали послухати декламування творів, поспілкуватися з їх автором, потиснути йому руку, прямо з передової. Перший наклад книги становив 10 000 примірників і вмить розійшовся. Другий наклад, який презентували 3 жовтня 2014 року в Будинку письменників у Києві, також швидко розкупили читачі. Усі кошти від продажу збірки, за словами автора, скеровуються на потреби військових [4]. Отже, відмічаємо, що книга була зустрінута суспільством із великою увагою та інтересом, і, безумовно, ознайомлення з її текстами жодного читача не залишило байдужим.

Вірші написані верлібром – вільним віршем, або, як сам поет стверджує, – «верлібровою новелою». Така форма, на його думку, робить акцент виключно на життєвості і правдивості всього, що описано в них, дає змогу висловитися розлого, замислено і з уточненнями. Тексти здаються менш пафосними та більше вражають, акцентуючи на самому змісті.

У збірці «Вірші з війни» 14 віршових текстів і 5 прозових (поезій у прозі), які більше схожі на записи в щоденнику. У них митець описує ситуацію, яка складається на передовій, розповідає історії життя бійців і жителів окупованих міст, уподібнюючись військовому репортерові. Прозові епізоди деякі критики вважають менш яскравими, ніж віршовані, бо в них виразніше присутні політичні, а подеколи й агітаційні мотиви.

Звісно, що наскрізною темоюзбірки стає війна, яка вражає всі грані людського буття. Б. Гуменюк відслонює завісу на воєнну реальність, розповідаючи про події зі своєї точки зору: з погляду бійця, який готовий на все, щоб захистити свою рідну землю; побратима, для якого всі інші воїни – рівні, мовби члени одної родини, й вони до останнього підтримуватимуть один одного, ладні віддати життя за благополуччя країни; людини, яка, потрапивши на фронт, у шалених обставинах війни мусить виживати й перемагати ворога.

 

РПГ кулемет автомати СВД каски бронежилети

Лежали акуратно складені в траві під деревом

Десь за обрієм запрацювали чотири міномети

Кумедно так «раз-два-три» «раз» [3, c. 7].

 

Ти пахнеш порохом

Твої руки обличчя волосся одяг взуття

Скільки не вмивай не пери – пахнуть порохом

Вони пахнуть війною

Ти пахнеш війною

І ви стаєте з війною суть одно [3, c. 20].

 

Під час війни світ умовно ділиться на дві частини: буремний світ фронту й окопів, який по кількадесят разів на день потерпає від обстрілів ворожих «градів», і мирний світ, якого війна не торкнулася, в якому люди дізнаються про неї тільки з екранів телевізора, Інтернету, преси, себто їхнє життя протікає фактично в буденному руслі. Натомість жителі Луганщини й Донеччини, які потерпають від тероризму сусідньої держави, мусять боротися за своє життя, як і тисячі українських воїнів – учорашніх мирних громадян: війна для них стає абсурдно «природною». Письменник із гірким сарказмом мовить:

 

Природно коли вогняні кулі

Випущені установкою залпового вогню «Град»

Потрапляють в дитячі кімнати

Де сплять маленькі діти

Природно коли вони залітають

В переповнені людьми супермаркети

На залізничні вокзали в аеропорти

Природно коли гинуть сотні і тисячі

Цивільних мешканців

Бо це природно коли цивільні мешканці

Гинуть на війні… [3, c. 59].

 

Від страшних подій потерпає не тільки мирне населення країни, а й природа, яка всюди оточує людину: вона також мусить якось «миритися» з війною, пристосовуватися до неї, зазнаючи не менших утрат, ніж людина:

 

Неможливо дивитися коли горить

Дозріле нескошене жито

Неможливо слухати як кричать

І згорають у вогні ховрашки

Як розбігаються у різні боки миші

А вогонь у парі з війною

Наздоганяє і зжирає їх

Бо вогонь і війна ненаситні [3, c. 62].

У вірші «Ці чайки над полем бою…» образ чайки, що зазвичай символізує чистоту й мир, набуває апокаліпсичного змісту. Замість свого природного кольору – білого, птаха стає рожевою – від спожитої крові, плоті загиблих. Ліричний герой переконує себе, що рожевих чайок не буває, що колір їхнього пір’я змінюється під променями сонця, але з дзьобів випадають відірвані пальці, вуха… Образом рожевих чайок Б. Гуменюк виражає всю нелогічність, неприродність світу, охопленого воєнним ураганом. Тому для митця рожеві чайки – це «найбільше жахіття цієї війни», яке він «волів би ніколи не бачити» [3, c. 26].

Із темою війни тісно пов’язана тема кохання. Неймовірно зворушливими є опоетизовані історії бійців, які донедавна мирно, щасливо жили зі своїми коханими, – поки ворог не прийшов загарбати нашу землю. Та хоч війна і змінює багато що, вона не здатна відібрати й знищити все, що було до неї.

 

Юнак з містечка Чортків що на Тернопільщині

(У нього немає імені – тим паче літературного –

Із питань безпеки ми не можемо назвати навіть його псевдо)

Не дбає про риму

Коли пише смс-повідомлення своїй дівчині

Натомість він має клопіт з автоматом

Який потребує його уваги і обидвох рук

Автомат ревнує юнака до дівчини

Хлопець ще не навчився розуміти складну мову

Мовчазних автоматів

Однак загадкова мова кохання йому теж не знайома

<…>

А мовчазний набундючений автомат тихо як меч самурая

Щоразу глибше заходить йому в душу

І тільки дівчина розуміє як сильно він її кохає

Хоча юнак ні разу не обмовився про любов [3, c. 5–6].

 

Такі несумісні речі, як автомат, передова, війна – і кохання знову підкреслюють невблаганність та підступність війни, яка вимагає від людини зосередження тільки на ній, та людське серце, виявляється, значно більшим.

У деяких віршах книги наявні й автобіографічні мотиви. Поет не може не торкнутися власного життя, і навіть коли він маскується, даючи героям інші імена, читач упізнає трепетно-особисте – як усе починалося:

 

…19 лютого вимкнув телевізора

Спересердя вирвав шнура з розетки –

Все не можу більше на це дивитися –

Сказав сполотнілій дружині

Обняв домашніх поцілував діток

Найменшу взяв на руки

Довго гладив по голівці

За три ціни придбав квиток на потяг

Щоб хоч якось дістатися до Києва

Двадцятого о восьмій був на вокзалі

О дев’ятій – на Майдані

О десятій – на Інститутській [3, c. 51].

 

У поезіях-спогадах відчувається й туга за минулим, ностальгія за дитинством. Тему поглиблює образ матері, який кілька разів зустрічається в збірці. У вірші «Стара шовковиця під Маріуполем» він зливається з образом шовковиці, коло якої бігають малі хлопчаки. Для Б. Гуменюка, який народився і виріс у сільській місцевості, це нагадування про дитячі пустощі й веселощі, за якими з лагідною посмішкою спостерігає ненька:

 

Стара шовковиця під Маріуполем

За свій більш ніж столітній вік

Ще не бачила стількох хлопчиків

Які галасливою ватагою обступили її з усіх боків

Жадібно пригорщами обривали її стиглі ягоди

Нагинали додолу гілля закрутили стару в танці [3, c. 7].

 

Образ матері висвітлює не тільки історію життя поета, а й історії інших бійців, які, подібно до Б. Гуменюка, пережили таку саму драму прощання з рідними й пішли на фронт, бо здалося їм, наче більше не належать матерям, а належать тепер війні [3, c. 81]. Фольклорні елементи, які помітні у вірші «Може б ти не йшов сину», – такі як примовляння на початку рядка «Ой може б ти не йшов сину», «Ой пустіть мене мамцю на війну», «Ой не пущу…» та зменшувано-пестливі слова «синочку», «мамцю», поглиблюють драматичність і сентиментальність пафосного плану збірки. Несила витримати розлуку з дітьми (найбільшою втіхою у житті), які полишають рідний дім і йдуть захищати країну, а їм щойно виповнилося вісімнадцять, – найбільш болюча для матерів. А ще ж ті діти-солдати гинуть – і це найстрашніше горе:

 

Був день світило сонце

У той день вона втратила їх обох

Чоловік підірвався на міні

Кажуть не було що в домовину покласти

А в сина влучив снайпер

Стеля обвалилася в хаті

Не могла сама довше її тримати

В один день усі троє вкрились небом

В один день усі троє стали небом

Одної погожої днини

Небо схотіло усіх трьох [3, c. 82].

 

Не менш акцентованою в збірці є тема патріотизму. Кожен рядок у ній пройнятий болем і турботою про рідну землю. Поет висловлює любов, повагу, гордість за свою Батьківщину; терзається відчуттям історичної несправедливості від такого розгортання подій; зневажає підлого ворога й тих, хто лишається байдужим до долі українського народу. Втім, це ще більше мобілізовує його мужність, відвагу, додає силу боротися до переможного кінця. Митець відверто пишається всіма тими українцями, які не ховалися по домівках, а чесно й гідно заступилися за честь держави, свідомо йдучи на смерть.

 

Він був занадто юний щоб зрозуміти

Що його руки мріє виліпити кожен скульптор

Його руки мріє оспівати кожен поет

У таких руках мріє опинитися кожна жінка

Тому що у нього руки чоловіка воїна

Бога війни [3, c. 22].

 

Відчуваючи велику вдячність і повагу до всіх тих, хто захищає цілісність і суверенітет України, бореться проти несправедливості й відстоює право всього українського народу на спокійне й мирне життя, поет водночас буквально спопеляє ненавистю ворога, хоч і не применшує його лютості й сили. Не слід до підлого загарбника ставитися зверхньо й недооцінювати його: наш противник «це – орда, у найгіршому сенсі цього слова і з ним треба розмовляти їхньою мовою» [2, c. 9]. Зіштовхнувшись з окупантом віч-на-віч, Б. Гуменюк закликає воїнів-побратимів не фольклоризувати його: «Про «воріженьків» можна говорити жартома. Я хотів би бачити людину, яка опинилася в одній клітці з тигром і називала його «воріженьком». Це не «воріженьки», а запеклі вороги. І питання стоїть або цей ворог знищить нас, або знищимо цього ворога» [7, c. 14]:

 

Ніколи не думай що перед тобою слабак

Як тільки ти так подумаєш

Кажи своїй мамі нехай починає тебе оплакувати

Ніколи не думай:

Чого ти прийшов на мою землю чужинцю? [3, c. 66].

 

У кількох віршах збірки зустрічається тема невдоволення політикумом України. Поет критикує та зневажає всю цю так звану еліту, яка довела країну до кризи, не змогла владнати конфлікт, та й надалі ставиться до народу злочинно, наживаючись на його бідах і не бажаючи справжньої волі Україні. Б. Гуменюка дивує і відверто розлючує нинішня ситуація в країні, коли люди добровільно йдуть її захищати, а влада не поспішає допомагати їм з обладнанням, амуніцією, прирікаючи багатьох на загибель. Тому у творі «Цей вірш починався як білий…» поет описує правдивий випадок зі свого життя, коли з фронту їздив у Верховну Раду України прохати депутатів допомогти з озброєнням батальйону «ОУН» і врешті надати йому офіційний статус. Прикро, що знайшов там не допомогу, а цілковите нерозуміння:

Ну де ми за цими дверима бачили

Не те що народного депутата –

Живу людину

А на табличку на дверях ви уваги не звертайте

Тут так заведено: якщо на дверях написано

Народний депутат

То за дверима нуль-нуль [3, с. 54].

 

Ліричний герой сподівається знайти тверезіший погляд і підтримку в Кабінеті міністрів, але знову той самий тупик:

 

І ти біжиш до міністра

<…>

А до нього не пропхатися

В коридорі в приймальні в кабінеті барикади

Барикади з грошей

Пачками складені банкноти

У нього стілець з грошей стіл з грошей

Мобільний телефон з грошей

І сам він як помічена купюра [3, c. 54–55].

 

Митець викриває зажерливість, жадібність, безсоромність політиків, саму абсурдність такої ситуації в державній владі. Він навіть проводить паралель із пеклом: «вогненні пси», які стережуть купу пекельних, брудних, заплямованих кров’ю грошей, чатують на нього, щоб своїми «вогненними зубами» схопити за горло. Здається, він бачить усіх політиків наскрізь і суворо попереджає їх, що не тільки вони самі, але і їхні нащадки спокутуватимуть усі вчинені ними гріхи:

 

Я дивлюся на нього

А він стоїть в оточенні усіх своїх родичів

До сьомого коліна назад

І до сьомого коліна вперед від нього

І кожну його бабусю

Кожного його онука

Через нього

Тримає за горло гризе догризає

Зграя пекельних псів [3, c. 56].

 

Чимало місця в збірці відведено темі смерті, яка незмінна попутниця війни. Кожен із воїнів постійно ризикує бути вбитим. Але для поета смерть за свою країну – це честь:

 

Якщо ти солдат

Ти не повинен ніким прикриватися

Ти маєш усіх викупляти собою [3, c. 78].

 

Письменник наголошує, що неочікувана біда, яка прийшла в Україну, котра щойно розправила крила надії на краще майбутнє, дуже вплинула на світогляд людей: українці згуртовуються, формують міцну спільноту, ладні віддати останнє для допомоги війську, постраждалим краянам. Утім, щоб перемогти ворога в кривавому герці за свободу, часто треба заплатити ще страшну ціну – віддати життя:

 

Так треба

Щоб перемагати

Ми повинні постійно приносити криваву жертву війні [3, c. 76].

 

Смерть і каліцтва – це жахи війни, які торкнулися не тільки воїнів, а й мирних жителів окупованих міст. Б. Гуменюк дуже відверто, правдиво описує обставини, у яких гинуть маленькі діти, люди похилого віку – всі невинні й незахищені верстви населення:

 

І знаходять іграшки заляпані кров’ю

Іграшки загиблих дітей

Яких напередодні просто з дитячого майданчика

Відвезли до моргу [3, c. 60].

 

Зображаючи таку страшну реальність, поет прагне донести до всього народу, і не лише до одного покоління, що треба цінувати й поважати те, за що так важко борються захисники вітчизни, безстрашно віддаючи своє життя; не бути байдужими, а любити свою державу; не забувати, хто ми є.

Отже, збірка Б. Гуменюка «Вірші з війни» розгортає громадянсько-патріотичний, соціально-політичний, інтимно-особистісний і філософський мотиви, утілюючи їх у різнобічну тематику, сфокусовану на проблемі війни. Вона відображує сьогоденну реальність, є вельми актуальною за своїм змістом. Митець, який перебуває в епіцентрі війни, осмислює пов’язані з нею жахливі події, аналізує їх з погляду активного громадського діяча, воїна-українця, якому болить душа за державу. Цією книгою Б. Гуменюк уже ввійшов в історію як перший фронтовий поет незалежної України.

Література

1. Гайдук С. (Ю. Морина). Борис Гуменюк: «Письменник завжди пише про те, що знає, тобто – про себе» [Електронний ресурс] / Сергій Гайдук. – Режим доступу: http://h.ua/story/93240/#ixzz3Hk0KsmZT. – Назва з екрана, 17.10.2014.

2. Голота Л. Борис Гуменюк: З цієї війни ми всі вийдемо інакшими / Любов Голота // Слово Просвіти. – 2014. – 4–10 верес. (№ 35). – С. 1, 8–9.

3. Гуменюк Б. Вірші з війни: поезії / Борис Гуменюк. – К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2014. – 88 с.

4. Качуровська Н. «Фронтові вірші» від Бориса Гуменюка / Надія Качуровська // Новина Тернополя [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://poglyad.te.ua/podii/frontovi-virshi-vid-borysa-humenyuka/. – Назва з екрана, 01.12.2014.

5. Коцарев О. Поезія фронту. Поети ідуть на війну і постять вірші у Фейсбуку [Електронний ресурс] / Олег Коцарев. – Режим доступу: http://texty.org.ua/pg/article/textynewseditor/read/56130/Pojezija_frontu_Pojety_idut_na_vijnu_i. – Назва з екрана, 17.10.2014.

6. Пастушина В. Вербальний життєтекст естета-острів’янина [Електронний ресурс] / Василь Пастушина. – Режим доступу: http://sumno. com/article/borys-gumenyuk-ostriv-verbalnyj-zhyttjetekst-estet/. – Назва з екрана, 11.11.2014.

7. Шандро В. Борис Гуменюк: Я все життя готувався до цієї війни / Василь Шандро // Україна молода. – 2014. – 11–13 верес. – С. 1, 14.

 

Тамара Ільїна

Науковий керівник – доц. Котух Н. В.