В контексті міжкультурної комунікації 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

В контексті міжкультурної комунікації



Пізнаючи мову етносу в усіх її проявах і взаємозв’язках, пізнаємо й духовну природу її носія – народу, а разом з тим і його мовну картину світу. Високий рівень цікавості мовознавців до вивчення лексичного складу мови ніколи не спадав. Це пояснюється прагненням учених зрозуміти і вибудувати якнайповнішу мовну картину світу.

Розробкою проблеми картини світу та її мовного вираження займалися Ю. Апресян, Г. Брутян, Ю. Караулов, В. Морковкін, Ж. Соколовська, Н. Сукаленко та ін. Встановлено, що засвоєння будь-якої нової інформації про світ здійснюється кожним індивідом на базі тієї мови, якою він уже володіє. Вагомим тут є вплив національно-культурних чинників на семантику окремих слів і, відповідно, фрагментів мовних картин світу.

Мова є засобом матеріалізації різноманітних картин світу, які створює свідомість. Одним із перших ідею про мову як інструмент інтерпретації світу і «дух народу» висловив німецький мовознавець Вільгельм фон Гумбольдт. «Різні мови – це не різні позначення однієї і тієї самої речі, а різні бачення її. Мови та відмінності між ними слід розглядати як силу, що пронизує всю історію людства. Різні мови є для нації органами їх оригінального мислення і сприйняття» [3, c. 57].

Кожна мовна картина світу неповторна і певним чином впливає на мислення носіїв конкретної мови і культури. Водночас мовна картина світу самостійна і відіграє ключову роль серед інших картин світу. Існування мовної картини світу зумовлене гносеологічним чинником – процесом пізнання, яке є невід’ємною частиною сутності людини. У реальному світі існують предмети і явища, у свідомості – поняття, а в мові – слова, інші мовні одиниці, що відображають зміст свідомості. Це образ свідомості-реальності, інтегрованого знання людини про світ і водночас відображення творчості людського духу та свідомості. Мовна картина світу є основою національно зумовленої інтерпретації світу, що впливає на мислення, свідомість і світосприйняття мовців певної національної спільноти.

Концепція Гумбольдта набула багато прихильників. Американський лінгвіст Вільям-Дуайт Вітні зазначав, що кожна мова має властиву тільки їй систему усталених відмінностей, свої способи формування думки, відповідно до яких перетворюються зміст і результати розумової діяльності людини, весь запас її вражень, досвіду і знання світу [1, c. 248–249]. Німецький мовознавець і філософ Герман Штейнталь ставив розвиток мислення у пряму залежність від розвитку соціального середовища, частиною якого є мова.

Пік розвитку ідеї впливу мови на світосприймання припав на діяльність американської школи етнолінгвістики, представленої Френсісом Боасом, Едвардом Сепіром і Бенджаміном Ворфом. Перший, зокрема, зазначав, що мови різняться не тільки за характером складників їх фонетичних елементів та звуковими групами, а й за групами ідей, і, що особливості мови відображаються в поглядах і звичаях народів. Ці думки були розвинуті в гіпотезі лінгвістичної відносності Сепіра-Ворфа. На думку Б. Ворфа, подібні фізичні явища дають змогу створити подібні картини світу лише за схожості або принаймні співвідносності мовних систем. Розвиваючи ідеї Б. Ворфа, німецький мовознавець Лео Вайсгербер також намагався довести, що саме мова визначає мислення, процес пізнання людини і, відповідно, її культуру, поведінку та всю цілісну картину світу. Він, зокрема, вважав, що китайці та греки по-різному бачать зіркове небо, оскільки нарахував 283 китайські назви зірок і тільки 48 найменувань – грецьких [4, c. 47].

Отже, найперші мовні коди пізнання світу з’явилися на етапі становлення етносу та його мови і продовжують у новому вигляді існувати в сучасних мовах, які певною мірою скеровують напрям свідомості їх носіїв. Мова створює своєрідний матеріально-ідеальний (звуко-смисловий) каркас думок, свідомості, глибинне наповнення яких здійснюється в межах концептуальних картин світу соціуму та особистості.

Узагальнюючи існуючі в сучасній лінгвістичній науці погляди на поняття «мовна картина світу», можна твердити, що у кожній культурі існують так звані національно-специфічні компоненти культур, тобто саме те, що створює проблеми міжкультурної комунікації. Також доведено, що подолання мовного бар’єру не вирішує проблеми забезпечення ефективності спілкування між представниками різних культур. Для цього потрібно подолати бар’єр культурний. Саме тому, національну мову розглядають як національну мовну картину світу, беручи до уваги культурно-філософський підхід до мови як до «дому буття духу» конкретного народу, розуміючи, що національна мова є «не тільки однією з кодових систем спілкування та зберігання інформації, а й неповторним результатом розумово-емоційної та духовної творчості конкретного народу, його колективним органом самопізнання власної культури на фоні просторово-часового континууму» [2, c. 75].

Існують певні чинники, які детермінують онтологію національної мовної картини світу. Це, в першу чергу, зовнішнє середовище у конкретний часовий період. Окрім того, вченими доведено, що народ у період становлення національної мови та інтерпретації в ній донаукових уявлень про світ, тобто у період формування засобами національної мови національної мовної картини світу, безпосередньо сприймає лише певну частину простору – ареал свого проживання з його природно-кліматичними особливостями. Єдність зовнішнього середовища, яка існує зараз завдяки розвитку науково-технічного прогресу, була відсутня, і знання про світ були обмежені середовищем, яке можна було сприймати безпосередньо, а ці умови життя, звичайно, відрізнялися від умов існування інших етносів.

Географічний аспект мовної картини світу зумовлює фізіологію, психологію, також просторову семантику, конотативність, символіку кольорів тощо. Національний образ світу пояснюється національною природою в культурі, адже природні національні мови трактуються «як голоси місцевої природи в людині. У звуках мови – прямий зв’язок з простором природної акустики, яка у горах інша, ніж у лісах або в степу. І як тіла людей різних рас та народів адекватні місцевій природі, як етнос – по космосу, так само і звуки, що утворюють мови, знаходяться у резонансі зі складом національної природи людини» [4, c. 217].

З розвитком науки і техніки уявлення про зовнішнє середовище значно розширилося і відповідно вербалізувалося кожною мовою. Проте і дотепер лексичні одиниці, які позначають явища, що безпосередньо не сприймаються певним народом, а відтак не мають практичного значення, перебувають на периферії словникового складу, не мають, як правило, синонімів, гіпонімів тощо. Мова у процесі свого існування стала скарбничкою культури, адже зберігає культурні цінності у лексиці, граматиці, ідіоматиці, прислів’ях, приказках, фольклорі, художній і науковій літературі, формах письмового й усного мовлення. Мова, як носій культури, передає її здобутки.

Сьогодні неможливо вивчити мову тільки як засіб спілкування. ЇЇ можна вивчити лише як спосіб збереження культури. Жива мова існує у світі її носіїв, і вивчення її без знання цього світу позбавляє можливості користуватися нею як засобом спілкування. Вивчення світу носіїв мови спрямоване на те, щоб допомогти зрозуміти особливості вживання, додаткові значеннєві навантаження, політичні, культурні, історичні реалії, адже в основі будь-якої комунікації, тобто в основі мовного спілкування лежить взаємне знання реалій, знання предмета комунікації.

Міжкультурне спілкування є моделлю будь-якого спілкування, умовами якого є існування деякої єдності при певних розбіжностях. Адже, якби не було розбіжностей між людьми, не виникла б потреба в спілкуванні чи обміні інформацією, почуттями, думками, що супроводжуються оцінкою співрозмовника і самооцінкою. Саме розуміння мови як мовної картини світу дозволяє здійснювати це міжкультурне спілкування.

Ефективність міжкультурної комунікації великою мірою залежить від знання мовної символіки. Так, у японців листки папороті означають побажання гараздів у році, що наближається; листки мандарину – побажання, щоб мовлення того, кому їх дарують, було насичене дотепами і каламбурами; вічнозелені голки сосни – довголіття; бамбук – стійкості й сили; омар з панцирем на спині – захищеної від знегод, злигоднів старості. В українському ж узусі культурна символіка інша: дуб – це символ міці й сили; осика асоціюється зі слабкістю, лякливістю; українці сприймають це дерево негативно, вбиваючи осиковий кіл у могилу тих, хто за життя підозрювався у зв’язках із нечистою силою; калина – символізує прекрасну дівчину, Україну загалом; папороть асоціюється зі смертю, кладовищем; черепаха – символ повільності, заєць – швидкості, поспішності, боягузливості; лисиця – символ хитрості, лестощів. В українців чорний колір асоціюється з нещастям, бідою, смертю; білий – з чистотою та свіжістю, жовтий – зі зрадою. У японському узусі білий колір пов’язаний зі смертю, трауром; у монголів жовтий колір символізує кохання, білий – благополуччя й чистоту, синій – символ неба й вічності.

Міжкультурну комунікацію можна визначити як комплексно-мовний взаємозв’язок і взаємовідношення, в процесі яких люди, що належать до різних національних спільнот, обмінюються досвідом, духовними цінностями, думками. Культура такого спілкування залежить від загального рівня мовців, від їх уміння дотримуватиcя загальнолюдських етичних норм. За словами Е. Сепіра, кожна культурна система і кожен одиничний чинник суспільної поведінки явно або приховано стосується комунікації [5, c. 46]. Отже, йдеться про необхідність глибшого цілісного вивчення світу носіїв мови, їх етнографічної культури, способу життя, національного характеру, менталітету, тому що реальне вживання слів у мові значною мірою визначається знанням соціального і культурного життя її носіїв.

До компонентів культури, що мають національно-специфічне забарвлення, належать такі:

а) традиції (або стійкі елементи культури);

б) побутова культура, тісно пов’язана з традиціями;

в) повсякденна поведінка (звички представників культури, усталені в соціумі норми спілкування);

г) «національні картини світу», що відображають специфіку сприйняття навколишнього світу, національні особливості мислення представників тієї або іншої культури;

д) художня культура, що відображає культурні традиції того або того етносу.

Мова відіграє найважливішу роль у процесі соціалізації індивідів. Це зумовлено тим, що в мові сконцентрований соціальний досвід попередніх поколінь і всього людства. Оволодіваючи мовою, людина привласнює цей досвід, робить його складовою своєї особистості. Усе це відображається в процесах спілкування, яке у кожній культурі має свої особливості.

Процес оволодіння людиною культурою суспільства відбувається не стихійно, а контролюється цим суспільством. Культурні знання засвоюються особистістю в тому обсязі й настільки глибоко, наскільки це необхідно для рольової діяльності, яка формує її рольовий репертуар (батька, директора, гостя тощо). Одна із ролей особистості – національна, яка формується на перших етапах соціалізації завдяки сімейному та шкільному вихованню, – є спільною для всіх носіїв певної мови. Культурні знання, засвоєні в межах цієї ролі, є ядром феномену, який називають національною специфікою мислення і спілкування.

Спілкування людей – це знакова діяльність, у якій роль предметів виконують їх знакові заступники. Вони в сукупності є носіями як експліцитних (доступних зовнішньому спостереженню), так і імпліцитних (прихованих, функціональних) властивостей предметів. Імпліцитні властивості предметів стають зрозумілими людині лише за допомогою мовних знаків. Наприклад, для українців рушник – не лише шматок тканини, яким можна витерти руки, а й певний символ сім’ї. Ось чому на рушник стають, коли беруть шлюб.

Отже, у міжкультурному спілкуванні необхідно враховувати особливості національного характеру комунікантів, специфіку їх емоційного складу, національно-специфічні особливості мислення. Тому вивчення світу носіїв мови спрямоване на те, щоб допомогти зрозуміти особливості мововживання, додаткові значеннєві навантаження, політичні, культурні, історичні реалії, оскільки в основі будь-якої комунікації, тобто в основі мовного спілкування лежить «обопільний код», взаємне знання реалій, знання предмета комунікації між учасниками спілкування. Спілкування носіїв різних ідіоетнічних мов – це не лише знання засобів мовного коду, володіння елементами і категоріями чужої мови. Людина, яка хоче вільно і невимушено комунікувати з носіями іншої мови, повинна оволодіти також культурою, що знайшла своє втілення в цій мові.

Вивчення мовної картини світу певного народу – це шлях до кращого пізнання специфіки його мови, розуміння системи його уявлень, самобутності та ментальності, що і дозволяє здійснювати міжкультурну комунікацію.

Література

1. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики: підручн. / Ф. С. Бацевич. – К.: Видавничий центр «Академія», 2004. – 344 с.

2. Голубовська І. О. Етнічні особливості мовних картин світу / І. О. Голубовська. – К.: Либідь, 2004. – 295 с.

3. Гумбольдт В. фон. Характер языка и характер народа / В. фон Гумбольдт // Язык и философия культуры. – М.: Прогресс, 1985. – С. 370–381.

4. Манакін В. М. Мова і міжкультурна комунікація: навч. посіб. / В. М. Манакін. – К.: ВЦ «Академія», 2012. – 288 с.

5. Сепир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологии / Эдвард Сепир. – М.: Издательская группа «Прогресс», 1993. – 655 с.

 

Юлія Мякота

Науковий керівник – ст. викл. Білик Г. М.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-26; просмотров: 308; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.232.108.171 (0.019 с.)