Андрій кокотюха як творець сучасного українського пригодницького роману

Андрій Кокотюха – сучасний український письменник, журналіст, сценарист, член Спілки кінематографістів України, лауреат премії «Смолоскип», неодноразовий преміант конкурсів «Коронація слова», учасник «Книги року ВВС» тощо. На сьогодні він автор понад 40 книжок, серед яких «Шлюбні ігрища жаб», «Аномальна зона», «Шукачі скарбів», «Темна вода», «Легенда про Безголового», «Язиката Хвеська» та ін., низка видавничих проектів (документальних серій), як-от «Криминальная Украина», «Криминальная Украина – 2. Расследование продолжается», «Криминальная Украина – 3. Из сейфов спецслужб», «Таємниця козацького скарбу», «Юрій Луценко. Польовий Командир» тощо. Твори А. Кокотюхи визнані читачами, зокрема українською молоддю. Він чи не єдиний із вітчизняних літераторів, хто заявляє про себе як про творця чи не наймасовішого, а водночас і найвитонченішого жанру – детективу, хоч пише і в інших жанрах.

Відмітимо, що Андрій Анатолійович Кокотюха народився 17 листопада 1970 року в м. Ніжині на Чернігівщині, в родині зварювальника й медичної сестри. Перший літературний твір написав у семирічному віці; до 12 років читав і писав лише казки. Бачив себе в майбутньому бібліотекарем: «Я мріяв працювати в бібліотеці, бо серед книг мені було найкомфортніше… Тож у мене був такий собі стратегічний план – стати бібліотекарем і отримувати літературу підвищеного попиту без жодних проблем» [12, с. 16]. Однак довелося попрацювати і збиральником меблів, і різноробочим та муляром на будівництві. А все ж, не зважаючи на такі обставини, закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.

Зі спогадів літератора про початок творчого шляху можна дійти висновку, що ідеї більшості його творів задумувалися й записувалися ще в підлітковому віці, а також під час навчання в університеті. Перше оповідання опублікував 1987 року. 1991-го написав повість «Шлюбні ігрища жаб», яка 1995 року отримала нагороду видавництва «Смолоскип». Саме завдяки цій публікації А. Кокотюха ввійшов у коло знаних українських письменників. 1993 року він стає одним із засновників Творчої асоціації «500». Працюючи у видавництві «Смолоскип» пакувальником книжок, упродовж 1994–1999 років організовує понад сто «гастролей» молодих українських авторів у сімнадцять регіонів України, сам бере участь у цих акціях. Однак 1999 року видавництво офіційно розриває стосунки з молодим митцем через публічне прочитання ним фейлетону про сучасний стан української культури, котрий розцінений був як «антиукраїнський» [1]. Утім, можливо, та ситуація тільки підштовхнула до ще серйознішого зосередження на творчості.

У чималому творчому доробку письменника, а це тільки понад 40 книг великої прози, домінують романні форми:

1) власне детективи – «Темна вода» (2006), «Легенда про безголового» (2007), «Аномальна зона» (2009), «Пророчиця» (2011) тощо;

2) містичні трилери («Нейтральна територія», 2001);

3) бойовики («Повернення сентиментального гангстера», 1999);

4) кримінальні драми («Чужі скелети», 2010);

5) комедії («Язиката Хвеська», 2009);

6) документальні проекти («Криминальная Украина», 2003);

7) біографічні твори («Юрій Луценко. Польовий Командир», 2007);

8) історичні романи («Червоний», 2012, «Київські бомби», 2014, «Справа отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року», 2014, «Повний місяць», 2014), які сьогодні привертають найбільшу кількість читачів.

Також він створив книги для дітей та підлітків («Полювання на Золотий кубок», 2009; «Клуб боягузів», 2009, «Таємниця козацького скарбу», 2010).

А. Кокотюха є активним громадським діячем, відомим журналістом (Диплом ХІ Форуму видавців у Львові «Найкращий журналіст, що пише на книжкову тему», 2004), який без вагань висловлює свої думки про деградацію або ж зростання суспільства на сьогоднішній день. Літератор користується популярністю на телебаченні, пише кіносценарії та співпрацює з різними режисерами (за романом «Тупик для втікача» на студії імені О. Довженка зняли фільм «Тупик» (1998), режисер – Григорій Кохан; детективний роман «Легенда про безголового» екранізований 2008 року кіногрупою «Film.ua» під назвою «Тривожна відпустка адвоката Ларіної», режисер – Олександр Стеколенко).

А. Кокотюха чимало разів перемагав у «Коронації слова»: дипломи 2001, 2002 років; III премія 2003, 2004 років; перша і друга премії в номінації «Романи» (2006 рік), спеціальна відзнака «Найкращий історико-патріотичний твір»; відзнака «Золотий письменник України» (2012 рік) тощо [2]; він є старожилом конкурсу «Книга року ВВС» і т. ін. Наразі А. Кокотюха сягнув свого зоряного часу, ставши професійним письменником, проте не зупиняється на досягнутому, а прямує далі до ще більшого визнання.

Творчість письменника має значну літературознавчу рецепцію. Так, ще в 1990-х роках С. Павличко наголошувала в передмові до його дебютної книги: «…перші повісті Андрія Кокотюхи демонструють задатки на серйозного письменника-криміналіста, популярного і продуктивного в майбутньому» [7, с. 552]. Ще одна активна дослідниця сучасного письменства С. Філоненко називає прозаїка батьком «українського готичного детективу» [11, с. 3]. Позитивно характеризує цього автора й А. Ульянов: «Людина і письменник Кокотюха правильний у своєму позитиві. Його перевага перед іншими учасниками сучасного українського літературного процесу в тому, що він не схожий на злосного закомплексованого карлика без геніталій. Його проза демонстративно чоловіча, сам він добрий та природній» [8]. Але вдосталь і негативної критики, як-от від літературознавця й поета О. Солов’я: «Якби ми були з цим автором знайомі, я сказав би йому – старий, ото пиши свої бездарні детективи, може, будеш, як Марініна. Але до літератури не торкайся <...>. Ми оголосили премію імені Кокотюхи за найгірший твір сучасної української літератури!» [9] тощо.

Як і повинно бути, правдива оцінка творчого набутку А. Кокотюхи – десь посередині між цими двома крайніми полюсами, а крім того, він ще відносно молодий прозаїк, і природно, що розвивається, змінюється стилістично, збагачує свою творчість тематично, жанрово тощо. А отже, ще не раз дивуватиме і критиків, і читачів. Єдине, що на сьогодні можна однозначно відмітити, – А. Кокотюха обрав свою аудиторію – це масовий читач, саме йому він і намагається сподобатися як митець. Посприяти цьому можуть і короткі виїзди літератора в різні міста України, які він залюбки організовує вже кілька років, побувавши в Бердянську, Дніпропетровську, Луганську, Полтаві, Тернополі, Харкові тощо. Такі квести, на його переконання, прилучають до книги й читання передусім молодь, що є нині дуже важливим для нашої країни.

Новим явищем у творчості А. Кокотюхи стали історичні романи «Повний місяць» та «Справа отамана Зеленого» (2014). Г. Ярошенко в інтерв’ю з автором з’ясувала, що він не зраджує жанру детективу, а «просто вдається до ретродетективу. Це будуть детективні історії із недалекого минулого…» [12, с. 16]. І взагалі, ніша «детективіста» – точніше, творця пригодницького жанру – для А. Кокотюхи найбажаніша: «Так, за великим рахунком, хоч і вважаюся письменником детективного жанру, суто детективних романів у себе від сили 6 нарахував. Так, я був і залишаюся автором гостросюжетних творів масової літератури, а вони можуть бути як детективами, так і пригодницькими або ж історико-пригодницькими, яким є роман «Червоний»» [12, с. 16]. Письменник не збирається полишати цей жанр, а експериментує з ним, збагачуючи засобами свіжості й модерну. Із кожною новою книжкою його детективний формат вигранюється і стає дедалі впізнаванішим. В інтерв’ю митець наголошує: «І знову ж таки треба намагатися бути гнучким. Якщо сьогодні непопулярні ті жанри, в яких ти працюєш, але тобі хочеться писати, переформатуйся, доведи, що ти професійний письменник» [6]. Водночас він сам намагається впливати на інтереси читацької аудиторії, зокрема – започаткувавши свою приватну премію «Золотий пістоль».

Роман «Червоний», жанр якого автор означує як історико-/героїко-пригодницький, уже набув чималого розголосу і популярності, а відтак увійшов у п’ятірку продажу книгарні «Є» та ще наприкінці 2014 року потрапив у список премії «Книга року ВВС» [3]. Цей твір присвячений подіям повоєнного часу на Волині – розповідає про український спротив, опір і визвольну боротьбу проти радянських окупантів. Він є чи не першою спробою порушити в художній літературі проблему таборів та ув’язнення в них бандерівців [3]. Роман було написано за 2,5 місяці. Доволі цікавим був і спосіб написання: спочатку літератор створив кінцівку, а потім виписував початок і решту тексту. Автор користувався мемуарами повстанців, публікаціями українських істориків (В. В’ятровича, І. Патриляка), розмовляв із живими свідками, з відставним офіцером КДБ.

Дія у творі розгортається на Західній Україні у другій половині 1940-х років, коли там були українські повстанці; також автор зображує радянські концтабори Сибіру. А. Кокотюха пропонує динамічний та захоплюючий текст про повстанця Данила Червоного, який десять років боровся проти окупантів, залишаючись невловимим. А коли чекісти таки піймали його і відправили до виправного табору у Воркуту, той не падає духом, а піднімає бунт, ведучи братів по зброї до свободи.

Від початку твору письменник працює над правдоподібністю тексту через потрійну імітацію документальності. У передмові він пояснює, що читач тримає, власне, не роман, а записки спогадів кількох людей про одного з командирів Української Повстанської Армії Данила Червоного. Хронологічні рамки розповіді охоплюють 1947–1949 роки [4, с. 5].

Епічне полотно складається з трьох частин – трьох зошитів записок Григорія Титаренка, який збирав спогади про повстанця Червоного, які згодом упорядковує його племінник – оповідач тексту, журналіст Клим Рогозний. Для підкреслення сили головного героя автор розповідає про нього від імені супротивників. Перший оповідач – міліціонер Михайло Середа, на прізвище Сорока, який ловив упівця на Волині 1947-го. Доля звела Сороку з командиром повстанців у ході кривавих зіткнень, де Михайло втратив кохану, але зберіг честь солдата і чоловіка. Друга оповідь ведеться від імені відставного полковника Льва Доброхотова, що 1948 року піймав бандерівця в результаті складної оперативної комбінації. Данило Червоний повторив долю Довбуша – його дівчина Уляна стала жертвою чекістів, які змогли дотягнутися й до нього. Третій зошит належить «соузникові» Червоного по Воркутлагу – колишньому червоноармійцю Віктору Гурову. Спершу переконаний, що його доля – лише випадковість у воєнному лихолітті, після розмов із повстанцем він повертає мужність та прагнення волі [10]. Тобто в романі є три персонажі, долі яких у своєму часі перетинаються з головним героєм Данилом Червоним. Перший – земляк А. Кокотюхи з Чернігівської області, який потрапив після війни на Волинь; другий – підполковник НГБ, що полював за повстанцями; третій – радянський зек, людина, яка горіла в танку, представник армії-переможця, той, хто воював за батьківщину, за Сталіна [3].

У «Червоному» значна частина дії відбувається в сталінському концтаборі із системи ГУЛАГу. У художньому творі концтабір виник фактично вперше [4, с. 5]. Червоний воював проти Сталіна, він готовий чинити опір і тут, тоді як радянський солдат терпить усі знущання табірних наглядачів. Відданий ідеї незалежної України Данило має авторитет серед товаришів, він справедливий, добрий, порядний, чесний воїн; а якщо й вбиває, – то тільки останніх покидьків-чекістів, за якими ніхто й не заплаче. Однак, слід зазначити, що в книзі наявна історично недостовірна інформація, тож це доволі поверховий опис подій та героїв років змагань із більшовизмом-комунізмом.

Визвольну боротьбу в Україні пробували художньо осмислити чимало письменників, від маловідомого Свирида Онацьківського до мегапопулярного Василя Шкляра. Тому фраза в рецензії Іди Ворс на роман А. Кокотюхи про те, що він «взяв і створив українського Бонда. Ідеального національного героя сучасності» [4, с. 5] викликала багато критики. Т. Фасоля, зокрема, відмічає: «Незважаючи на «кольорову» назву, роман цілком чорно-білий у зображенні воєнних буднів. Все хороше та героїчне на Волині роблять бандерівці, все погане – замасковані під УПА спецзагони НКВС» [10], підкреслюючи цим, що автор допускає ті ж помилки, як і його попередники: поділяє героїв на чорно-білих, не обходить напруги воєнної доби. М. Карасьов також зауважує певні хиби твору: «…в тексті роману мало присутності власне Данила Червоного. З’являється Червоний аж на сотій сторінці роману, а далі його участь епізодична у першій і третій частині і зовсім символічна у другій» [4, с. 5]. Відтак читач не вповні фокусується Червоним, не знає його думок, сумнівів, особистого життя.

Головною ж метою письменника в романі є об’єднання українського народу, щоб люди не тільки на заході України, а також зі сходу, з усіх куточків держави зрозуміли, що головним у нас мусить бути одне – мати Україну, яка звільняється від радянського минулого, попри наші ментальні й територіальні розбіжності. Подається ця ідея завуальовано, через низку пригод-перипетій, характерне для пригодницької літератури змагання волі героїв, несподівані повороти сюжету тощо.

Роман «Червоний» А. Кокотюхи – яскравий приклад жанрово-стильового міксу в сучасній українській літературі: його можна трактувати як історико-пригодницький, героїко-пригодницький, історичну драму, героїчну драму. Але слово «історичний» тут ключове. Автор неодноразово наголошував на потребі «ставитись до книги, як до художнього твору» [3], а не як до якогось заклику чи гасла. Динамічний сюжет роману «Червоний», середовище повстанської боротьби та зображення виправних таборів – усе це грає на інтерес з боку читача і на популярність книги. Письменникові вдалося показати читачам нового українця – переможця, на якого вони захочуть бути подібним, поруч із яким цікаво жити, а не розтиражований образ українця-жертви, який сидить у нашій підсвідомості. Діалоги героїв, знання предмету оповіді, навіть тюремний жаргон тих часів – над усім цим автор попрацював ретельно. А. Кокотюха – вправний прозаїк. Він уміє будувати сюжет. Набивши руку в детективному жанрі, він знає, як вести читача дорогою своїх героїв, не відволікаючись на ліричні відступи.

Література

1. Андрій Кокотюха: Біографія [Електронний ресурс] // LiveLib, 16.10.2013. – Режим доступу: http://www.livelib.ru/author/308633. – Назва з екрана, 23.11.2014.

2. Андрій Кокотюха [Електронний ресурс] // Сценарна Майстерня. – Режим доступу: http://screenplay.com.ua/authors/?id=14. – Назва з екрана, 23.11.2014.

3. Городницька Б. Андрій Кокотюха: «Найскладніше витримувати розповідь без розривання вишиванки на грудях» [Електронний ресурс] / Божена Городницька; Андрій Кокотюха // Спільнота блогів про культуру «Сумно», 06.02.2013. – Режим доступу: http://sumno.com/news/2013/02/6/andrij-kokotyuha-najskladnishym-bulo-vzyaty-sebe-v/. – Назва з екрана, 23.11.2014.

4. Карасьов М. Червоний і чорне. Про роман Андрія Кокотюхи «Червоний» / Михайло Карасьов // Українська літературна газета. – 2013. – № 22. – С. 5.

5. Кокотюха А. Червоний: роман / Андрій Кокотюха; передм. В. Кіпіані; худож. Н. Переверзєва. – Х.: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. – 320 с.: іл.

6. Костюк І. Андрій Кокотюха: «Художній твір – це не гасло, а письменник – не учасник мітингу. Це не прапороносець» [Електронний ресурс] / Ірина Костюк; Андрій Кокотюха // «Коронація», 29.04.2013. – Режим доступу: http://koronatsiya.com/andrij-kokotyuxa-xudozhnij-tvir-ce-ne-gaslo-a-pismennik-ne-uchasnik-mitingu-ce-ne-praporonosec/. – Назва з екрана, 23.11.2014.

7. Павличко С. Теорія літератури / Соломія Павличко; передм. Марії Зубрицької. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. – С. 551–552.

8. Сінькова С. Сучасна українська мова: Методичні рекомендації [Електронний ресурс] / С. Сінькова. – Режим доступу: http://cbs.km.ua/ uploads/files/Ukr%20kniga.pdf. – Назва з екрана, 16.11.2014.

9. Соловей О. Чи можлива література? [Електронний ресурс] / Олег Соловей; Захід-Пост, 30.05.2011. – Режим доступу: http://ankontr.if.ua/?page=zahid_post&p_id=24135. – Назва з екрана, 23.11.2014.

10. Фасоля Т. Роман Кокотюхи «Червоний»: пласкі герої і фактологічні ляпи [Електронний ресурс] / Тарас Фасоля. – Режим доступу: http:// texty.org.ua/pg/article/editorial/read/42306/Roman_Kokotuhy_Chervonyj_laski_geroji_i_faktologichni. – Назва з екрана, 16.11.2014.

11. Філоненко С. «Давня легенда оживає і вбиває!» Гендерні моделі готичного детективу в романах Андрія Кокотюхи / С. Філоненко // Слово і Час. – 2011. – № 3. – С. 3.

12. Явище молодіжної прози в сучасній українській літературі. Романи Наталки Сняданко та Андрія Кокотюхи [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.twirpx.com/file/897360/. – Назва з екрана, 23.11.2014.

Євгеній Панасенко

Науковий керівник – доц. Алефіренко Л. Б.