Жанр альтернативної історії у творчості

ВАСИЛЯ КОЖЕЛЯНКА

Василь Кожелянко (1967–2008) – відомий український поет, прозаїк, публіцист, представник покоління «дев’яностиків» у новітньому літературному процесі, котрий виріс на буковинському ґрунті, але естетично тяжіє до станіславського феномена, традиційно поєднуючи у творах художній експеримент із глибоким соціально-політичним аналізом буття, гумор і провокацію з екзистенціально важливими відкриттями.

Літературний шлях письменника розпочався 1994 року. На сьогодні в його доробку – чотири збірки поезії: «Терновий іній» (1994), «Білий і рудий» (1994), «Семибарвний кінь» (1995), «Як вчив Кожелянко-цзи» (2000); сім романів: «Дефіляда в Москві» (1997), «Конотоп» (1998), «Людинець пана Бога» (1999), «Тероріум» (2001), «Срібний павук» (2004), «Ефіопська січ» (2005), «Третє поле» (2007).

На жаль, митцеві судилася недовга земна дорога: він відійшов у вічність 22 серпня 2008 року на 51-му році життя, але його творчий набуток, безумовно, довгий час залишатиметься актуальним і приваблюватиме читача. Науковців, передусім дослідників літератури, також зацікавлюють його твори: про митця писали А. Аністратенко («Публіцистичний аспект романістики В. Кожелянка»), О. Лілик («У просторі сучасної альтернативної історії: матеріали до вивчення роману Василя Кожелянка «Тероріум»), М. Ільницький («Що було б, якби?.. Що буде, якщо?.. Альтернативна історія В. Кожелянка та антиутопія Ю. Щербака»), М. Ревакович («Географія має значення») та ін. Однак глибоке осмислення творчої спадщини літератора лише починається, і молодим дослідникам воно обіцяє щедрі відкриття.

Одним із важливих питань, пов’язаних із творчістю В. Кожелянка, є жанр альтернативної історії. Сам автор заявляв, що не брався зумисне її писати, але тим не менше – вона йому вдалася: «Я не прагнув написати твір, який би започаткував в українській літературі жанр альтернативної історії, а потім би продовжився в інших романах. Ясно, що я не писав його лівою ногою, але поставився до цього серйозно. Такий жанр є в усіх літературах, і я замислив написати щось таке на українському матеріалі. І досі не можу пояснити, чому «Дефіляда в Москві» така затребувана. Вона вийшла вже вп’яте! Книжки, як діти. Ніколи не знаєш, що їх чекає попереду» [9].

Як альтернативні історії у творчості В. Кожелянка вчені кваліфікують, зокрема, твори «Дефіляда в Москві», «Тероріум». Їх осмисленню присвячені статті А. Поцілуйко М. Ревакович, О. Лілик та ін.

Відмітимо, що альтернативна історія – це жанр літературної фантастики, присвячений зображенню реальності, яка могла б бути, якби історія в один зі своїх переломних моментів (точок біфуркації, або ж розвилки) пішла іншим шляхом [3; 8].

В основі альтернативної історії лежить теорія багатоваріантності історичного розвитку, незумовленості його якимось сенсом, спрямуванням чи метою. Цей підхід вимагає перегляду традиційних лінійних причинно-наслідкових концепцій розвитку, історичного детермінізму й теорії історичного прогресу.

У таких творах обов’язковим елементом сюжету є зміна історії в минулому. За ідеєю автора, у певний момент історії з якоїсь причини, як варіант, у результаті втручання зовнішніх сил (наприклад, прибульців з майбутнього) або випадково, трапляється щось діаметрально протилежне до того, що насправді колись відбувалося. Те, що трапилося, може бути пов’язане із загальновідомими історичними подіями й особами, а може здаватися несуттєвим. Проте в результаті цієї зміни відбувається «розгалуження» історії – події починають розвиватися за іншим сценарієм.

Основними завданнями альтернативної історії є: аналіз варіантів історичного розвитку народів, країн, людства; дослідження причин неможливості варіантів такого розвитку; з’ясування впливу випадку на історію; характеристика взаємовпливів історичних фактів; визначення впливу персоналій на історію [3; 8].

Принциповими для альтернативної історії є три положення: 1) до точки розходження історія, що описується у творі, повністю відповідає реальній історії нашого світу (тобто альтернативна історія не може базуватися лише на гіпотезах, у творі повинні брати участь реальні історичні персонажі); 2) альтернативна історія – це історія людства; 3) якщо у творі використовується прийоми з паралельним світом, віртуальною реальністю, то вони мають бути ідентичними історії нашого світу до точки розходження.

Дослідники розрізняють «чисту альтернативу» і «псевдоальтернативу»: перший тип творів описує можливий розвиток подій і їх наслідки реалістично; у другому випадку причиною розходження з реальною історією є пришельці з майбутнього (стосовно часу дії у творі), прибульці з космосу, якісь давні книги. Чиста альтернатива (реалізм) – це справжня альтернативна історія; псевдоальтернатива зустрічається частіше й інколи практично не відрізняється від чистої (коли мовиться про можливий розвиток подій і їх наслідки).

Основоположником жанру альтернативної історії вважається римський історик Тіт Лівій, котрий описав можливу історію протистояння Риму й імперії Олександра Македонського, передбачивши, що Македонський не помер у 33-річному віці, а продовжив жити і правити своєю імперією. У ХХ ст. з’явився термін «альтернативний світ», який уперше вжив англійський письменник Ісаак Дізраелі в збірці «Про історії подій, що ніколи не відбувалися». В СРСР жанр альтернативної історії не набув розвитку через концептуальну несумісність з комуністичною ідеологією: альтернативний розвиток подій пов’язаний із повною або частковою незадоволеністю реальним станом речей, а на це громадяни СРСР не мали права. Справжнє народження альтернативної історії відбулося після закінчення Другої світової війни, у 60–70-х роках ХХ ст., коли сталися зміни в духовній сфері людей: переосмислення довоєнної системи цінностей, витіснення інтернаціоналізму й революційності патріотизмом і романтикою боротьби. Бум альтернативної історії почався з перебудовою: в Росії започаткував жанр В. Звягинцев твором «Одіссей залишає Ітаку» (1990).

Родоначальником «альтернативної історії» в Україні вважається Василь Кожелянко з дебютним романом «Дефіляда в Москві» (1997), який згодом перевидавався п’ять разів [6].

Митець звертається до чистої альтернативної історії (це стосується всіх його романів т. зв. «дефілядної серії»). Ось власні свідчення автора: «Після «Дефіляди…» я написав роман з реальної історії – «Конотоп». Цей твір закінчено в 1998 році і вже подано до журналу «Сучасність». Це роман про переможну битву Івана Виговського, отже, в центрі знову мілітарні стосунки з Росією. Це твір з реальної історії, але зі зміщенням часу, в епіцентрі битви діє журналіст, який повідомляє про гарячі події в різні газети – українські, російські, комуністичні, націоналістичні і так далі, з цих фрагментів вимальовується загальна цілісна картина. А продовженням «Дефіляди…» є швидше мій третій роман – «Людинець пана Бога». Людинець – за аналогією до слова «звіринець». Цей твір також було завершено минулого (1998 – С. К.) року. В цьому творі я виходжу з того, що Україна здобула незалежність у 1941 році (за «Дефілядою…»)» [1]. У цьому жанровому контексті вчені прочитують і «Ефіопську січ» – один із християнських романів у сучасній українській літературі [6], до того ж філософський, позачасовий, позаісторичний [1].

Зупинімося детальніше на романі «Дефіляда в Москві», який доводить, що майбутнє – це добре поплутане, з неочікуваним фіналом минуле. Багатьма літературознавцями й звичайними читачами цей твір сприймався як анекдот, створений через зміщення часових площин та історичних фактів, але сучасні події в Україні й на пострадянському та європейському просторі закликають ставитися до твору значно серйозніше.

Автор малює альтернативну історію Другої світової війни (що було б, якби?) і ймовірне розгортання подій за певних обставин (що буде, якщо?), у чомусь прямуючи до формату роману-вестерна. Фабульну схему «Дефіляди в Москві» можна переказати кількома реченнями: командир розвідувальної роти першого куреня бригади спеціального призначення Українського війська Дмитро Левицький, відвідавши батьківський дім у Чернівцях, їде до Москви, щоб узяти участь у військовому параді з нагоди перемоги німецьких військ та їх союзників над СРСР. Він здобув це право тим, що очолював групу, яка викрала з бункера біля міста Челябінська Йосифа Сталіна, щоб доставити його до Москви і зневажити на цьому параді. Та хоч Сталіна і привезли, події розгортаються за іншим сценарієм…

У рамках цієї ситуації постає гротескне карнавальне дійство: «…перший збій дала погода – золотого арійського сонця на блакитному небі, як вчив талановитий фантаст Геббельс, не було, натомість безперервно йшов холодний мерзенний дощ впереміш з мокрим снігом. Після першої години стояння війська – невиспані й голодні – почали міняти зовнішній вигляд. В есесівців зів’яли хвацько вип’яті «качкою» картузи, білі нитяні рукавиці німецьких моряків стали брудно-сірими; дуже смішним зробилося півняче пір’я на капелюхах італійських берсальєрів <…>, у румунів сталася інша біда – напередодні їм було видано новенькі, неношені і якісь зеленуваті парадні шинелі. З фарбою щось там вийшло непередбачуване, словом, вона виявилась неводостійкою, і невдовзі румунський батальйон вже стояв по кісточки в зеленій воді…» [ 4, с. 140].

Ще більша «показушність» виявилася під час самого «дефілядства», що своїми ознаками нагадує не напад, а поразку, надто якщо взяти до уваги ту ненависть, яку почували одні до одних учасники дійства. Зображена автором «парадність» підозріло нагадує колони полонених німців і союзників, що їх радянське керівництво згодом провело кварталами й вулицями Москви.

Але автор розраховує на подібне сприйняття: комізм і парадокс – це основні його прийоми, які доповнює принцип дзеркальності, коли потрібно сприймати ситуацію обернено пропорційно – з розрахунку на можливість її варіанту за інших обставин. Так, у «Дефіляді…» після падіння Москви Лаврентій Берія опиняється в Тбілісі на чолі незалежної грузинської держави, Семен Будьонний – у Ставрополі, Клим Ворошилов – на Зеленому Клині, Лазар Каганович – у Палестині, а Молотов стає гостем Ріббентропа тощо.

У розділі «День незалежності», а за «літочисленням» роману день цей випадає на 30 червня 2014 року, у центрі уваги знову Дмитро Левицький – онук того Дмитра Левицького, котрий був свідком проголошення Української державності 1941 року, коли президентом став Степан Бандера. Патріотичне ретро доповнює відповідний музичний супровід: шлягери сорокових, етноджаз п’ятдесятих, карпатський рок сімдесятих; упізнавані назви, майже автентичні імена. І раптом диктор Ганна Мазур передає новини: спершу вітальні слова Президента України Леоніда Кожушенка, потім – указ Президента про нагородження Дмитра Левицького медаллю «Ніч Залізняка» (таку отримав колись і його дід за згадувану операцію) та присвоєння йому військового звання «генерал-сотник».

Зміщення часово-просторових площин у гротескний спосіб передає стан перманентної невизначеності й «багатовекторності», що ставить Україну між кимось і чимось, а не на своє власне місце в конкретному історичному часі. Крім цього, воно характеризує стан психологічної нестабільності, коли явне переплітається з ірреальним, переміщується в сон чи інші закутки підсвідомості й навпаки. В. Кожелянко майстерно передає цей стан психічного пограниччя, перетворюючи його в засіб концептуального виміру історичних фактів і явищ. Іноді ж його карнавальні прийоми, породжені грою уяви, насправді містять у собі пастку для читача, бо ведуть його в неочікувану сферу, що не піддається раціональному витлумаченню.

Науковці говорять про «цикли» альтернативних історій у письменника, як-от «дефілядна» серія романів. Сам В. Кожелянко тут стояв на такій позиції: «Я би не сказав, що пишу свої твори для того, щоб переосмислити історію. Основне завдання – написати цікавий твір. Але як письменник, я можу обирати собі матеріал. Так сталося, що я вибрав історію. Письменник може обирати будь-що… Я не хотів дражнити історію. Хотів написати твір, де матеріалом була би історія. А для того, щоб він був цікавий, я здійснив власну інтерпретацію. Взагалі, мені дуже цікавий жанр «альтернативної історії». Критики мені закидали, мовляв, я тут не новий, таке вже було… Правильно – було, але не в українській літературі. Було в російській. Я не приховую, що свого часу зачитувався «Островом Крим» Василя Аксьонова» [1, c. 105]. Тобто він почувається органічно в такій художній системі творення, по-мистецьки мислить у жанрі альтернативної історії, а вже романи можуть між собою так чи так узаємодіяти й навіть укладатися в цикли.

Зауважимо, що в жанрі «якбитології» (назва Д. Шурхала) виступають і інші вітчизняні літератори: Олександр Ірванець із романом «Рівне/Ровно», якоюсь мірою Ю. Щербак у творах «Час смертохристів: Міражі 2077 року» та «Час Великої Гри: Фантоми 2079 року».

Отже, можемо стверджувати, що творчість В. Кожелянка підтверджує факт шукання сучасною українською прозою нових шляхів осмислення складних і болючих проблем сьогодення в руслі загальноєвропейської художньої практики, але без відриву від національного ґрунту й літературного процесу. Жанр альтернативної історії в інтерпретації українського письменника цілком відповідає канону цього жанру, розвиваючи різновид історії реальної. Письменник художньо досліджує проблематику України-СРСР-Європи ХХ ст., нашу боротьбу за визволення, Другу світову війну та інші історичні процеси, пробує створити їхні варіанти розвитку й підкреслити набуті чи втрачені можливості для всіх суб’єктів історії. Він акцентує переможні миттєвості української минувшини, змінює історію так, щоб показати Україну одним із ключових гравців на світовій сцені.

Література

1. Кожелянко Василь: «Писати потрібно не заради успіху. Потрібно просто писати…» / Василь Кожелянко // Україна. – 2008. – № 2. – С. 104–105.

2. Вірна Н. Пам’ять про Василя – це святе / Н. Вірна // Час. – 2010. – 19 серп. (ч. 34). – С. 3.

3. Ільницький М. Що було б, якби?.. Що буде, якщо?.. Альтернативна історія В. Кожелянка та антиутопія Ю. Щербака / М. Ільницький // Літературна Україна. – 2012. – № 4. – С. 10–11.

4. Кожелянко В. Дефіляда в Москві / В. Кожелянко. – Львів: Кальварія, 1997. – 196 с.

5. Кожелянко Василь // Письменники України: довідник. – Дніпропетровськ, 1996. – С. 129.

6. Кожелянко Василь Дмитрович // Літературно-мистецька Сторожинеччина: довідник / авт.-упоряд. Т. Б. Катамай, Т. І. Ковбан, Ф. С. Кучережко. – Чернівці, 2006. – С. 30–31.

7. Лазарук М. Василь Кожелянко. За порогом вічності / М. Лазарук // Буковинський журнал. – 2008. – № 3. – С. 237–239.

8. Лілик О. У просторі сучасної альтернативної історії: матеріали до вивчення роману Василя Кожелянка «Тероріум» / О. Лілик // Українська література в загальноосвітній школі. – 2013. – № 3. – С. 30–34.

9. Родик К. Остання дефіляція Василя Кожелянка / К. Родик // Сучасність. – 2008. – № 10. – С. 119–121.

Оксана Лисенко

Науковий керівник – доц. Котух Н. В.

МОВНА КАРТИНА СВІТУ