Ігор качуровський в історії українського письменства й літературознавства XX – початку XXI ст.

 

Ігор Васильович Качуровський (1918–2013) – надзвичайно яскрава, щедра своїм творчим набутком постать в українській літературі, перекладацтві, науці про мистецтво слова. Він був філологом універсального обдарування, а крім того – радіожурналістом, викладачем. У доробку майстра – книги поезії та прози, поетичні переклади, літературні пародії, твори для дітей, спогади, критичні статті й радіобесіди, праці з малодосліджених або й зовсім не вивчених питань теорії літератури, докторська дисертація, присвячена слов’янській міфології та її зв’язкам з індо-іранськими релігіями, кілька впорядкованих антологій.

Майже все своє життя І. Качуровський жив і працював за кордоном, але серцем і думками завжди був з Україною, до останнього подиху працював задля неї. Його невтомна наукова й популяризаторська праця сприяла поступу в теорії літератури, входженню українських письменників у європейський контекст, наближенню вітчизняного читача до шедеврів світової літератури.

Творче обличчя І. Качуровського, як пишуть дослідники його творчості, визначається послідовним консерватизмом, відданістю естетичним і стильовим принципам київських неокласиків. І справді, цей культурний діяч-україніст добре усвідомлював свою велику життєву місію: «…довершити те, що було не довершене знищеним поколінням його літературних батьків» [1, с. 573].

Вивченням творчості І. Качуровського вже почала займатися українська наука: йому присвятили свої праці О. Бросаліна («Художньо-естетичні засади неокласицизму і творчість Михайла Ореста та Ігоря Качуровського» (дисертація), «Естетичний кодекс Ігоря Качуровського», «Ігор Качуровський: неокласик, закоханий у Середньовіччя», «Ігор Качуровський, сьомий неокласик»), І. Дзюба («Вірність собі», «Запросини в поетику Середньовіччя»), М. Слабошпицький («Найєвропеїзованіший поет», «Пройди усі шляхи, що має їх життя…», «Бачу я душу мою крізь прочитані книги…»), Т. Салига («Три розмови»), Л. Череватенко («Ігор Качуровський як перекладач», «Гроза пройшла. І ясність небувала лишилася в повітрі…»), а також О. Астаф’єв, Г. Гордасевич, В. Мацько, П. Сорока, М. Стріха, С. Реп’ях, Д. Чуб, В. Шелест та інші. А все ж масова читацька аудиторія українців не завжди володіє інформацією про забороненого в СРСР діаспорного вченого й письменника, а отже, потребує більш активного наближення його спадщини до сьогодення. Разом із тим можна стверджувати, що на сьогодні не існує єдиного підходу до вивчення творів І. Качуровського, ще залишається багато нерозкритих матеріалів і тем із його доробку, значна кількість неопублікованих рукописів. Тому повний і всебічний аналіз діяльності цієї видатної людини ще попереду, але кожна навіть маленька студія робить свій вагомий штрих у вималювання цілісної постаті літератора. Цим зумовлена й актуальність нашого дослідження. Метою розвідки є системне окреслення місця і ролі І. Качуровського в історії українського письменства й літературознавства ХХ – початку ХХІ століття.

Народився Ігор Васильович Качуровський 1 вересня 1918 року в Ніжині на Чернігівщині, в сім’ї інтелігентів. Його батько свого часу закінчив два факультети Київського університету святого Володимира – економічний і юридичний, і працював фінансовим регентом Ніжинської округи, державним секретарем Центральної Ради. Василь Качуровський був одружений із колишньою дрібною поміщицею, і це не подобалося владі. Його зобов’язували розлучитися, інакше могли бути негативні наслідки. Вважаючи аморальним і неприйнятним розлучення з коханою жінкою, чоловік вирішує тікати до Росії, де репресії ще не набули такого розмаху [7, с. 108–109].

1932 року родина Качуровських оселяється в Курську. Ігор ще встиг побачити й відчути на собі ввесь жах голодомору, який радянська влада проводила під гаслом боротьби з куркульством [3]. У Курську він закінчив десятирічку й подав документи на вступ до Московського інституту філософії, літератури й історії, але не пройшов за конкурсом; тоді вступив до провінційного Курського педінституту. Проте в цьому закладі він зустрів справжні наукові світила – своїх майбутніх учителів і наставників Бориса Ярхо і Петра Одарченка.

1941 року Ігор закінчує інститут, а вже 1942-го разом із сім’єю опиняється в рідному селі матері – Крутах на Чернігівщині. Там очам молодого митця відкрилася руїна. Він пильно вбирав у себе всі страшні подробиці війни, голодомору, колективізації, розкуркулення, яких зазнали українські селяни.

Качуровським не вдалося надовго затриматися в рідному краї. 1943 року їм довелося емігрувати за кордон. Пройшовши крізь охоплену полум’ям і жахом Європу, родина зрештою потрапляє до Австрії. Саме тут Ігор, який до того писав лише російською мовою, починає писати українською. Його талант відразу помітили й підтримали: 1946 року митець отримує свою першу літературну премію за оповідання «Пашпорт».

1948 року тридцятилітній І. Качуровський видає свою першу поетичну збірку «Над світлим джерелом», у якій чітко простежується неокласична спрямованість автора. У книзі поет прозирає своє життєве призначення, мету й сенс власного шляху в мистецтві – порятунок духовних скарбів, золотого фонду культури від нищівної оспалості сучасної цивілізації [5, с. 31]. Загалом поезія літератора позначена болючим дисонансом між одухотвореною красою, втіленою в первозданній природі й мистецьких шедеврах минулих століть, і духовним занепадом сучасної цивілізації, між високими людськими почуттями та контрастами соціальної дійсності [4]. Тема культури – лейтмотив усіх наступних збірок митця, але кожна з них додає до цієї теми щось нове.

Для поетичної творчості письменника характерні неокласицистичні чіткість і ясність думки, відточеність форми, оригінальна образність поезій, але нова тематика. У нього не знайдемо повторень попередніх тем, виразів, а мова оригінальна своєю метафоричністю, порівняннями, епітетами. Крім того, майже вся творчість автора пройнята легким смутком, невдоволеним життям, жалем за молодістю; особливо це помітно в поезіях на романтичні теми.

1948 року родина Качуровських переїжджає до Аргентини. Цей період був дуже складним у їхньому житті: без грошей, фаху, знання мови – ледве животіли, шукали підробітки, здебільшого тяжку фізичну працю. Але з часом Ігор Васильович вивчив іспанську мову, звик до тамтешнього життя. Упродовж 1958–1962 років він у якості вільного слухача відвідує Графотехнічний інститут у Буенос-Айресі, у 1963–1964 роках працює викладачем на курсах славістики при Католицькому університеті.

Письменник знайомиться з іншими українцями, котрі, як і він, опинилися в чужому латиноамериканському світі. Він невтомно працює, пише вірші та прозу, перекладає, редагує український журнал «Пороги», працює в журналах «Овид», «Нові дні», «Мітла». 1957 року стає одним із членів-засновників об’єднання українських письменників «Слово» (Нью-Йорк), приєднавшись до організаторів спілки кореспонденційним способом.

Помітну роль у творчому житті літератора в цей час відіграє проза. 1956 року в Мюнхені був надрукований його роман у новелах «Шлях невідомого», 1959-го – «Залізний куркуль», а 1966-го – продовження «Шляху невідомого» – роман «Дім над кручею». Саме ці три твори письменник вважав головними у своєму житті. Вони присвячені темі Другої світової війни, яку зображують щиро, неприкрито, правдиво, відображаючи жорстокі реалії того часу, коли не було «хороших» і «поганих» людей, а лише «слуги Антихристові між собою борються» [2, с. 82]. Зокрема автор описує події 1941–1943 років, коли рідне село головних героїв опиняється під німецькою окупацією.

У «Залізному куркулеві» головний герой – розкуркулений селянин, а в дилогії – інтелігент. Трагедія головного героя в «Залізному куркулеві» полягає в тому, що він розчаровується у своїй ідеології, у яку вірив упродовж 20 років. Він бачить у німецькій окупації порятунок від нестерпних більшовиків, а натомість отримує загибель всієї своєї сім’ї.

У «Шляху невідомого» та його продовженні «Домі над кручею» головний герой потрапляє в різні небезпечні для життя ситуації, та йому вдається виходити з них живим. Село опиняється між двох ворожих сил – німців і партизанів, але від їхнього протиборства найбільше страждають невинні селяни. Герой утрачає матір, кохану, друзів, але він уже настільки звик до виживання, що і в цій межовій ситуації залишається при тверезому розумі. Уся проза І. Качуровського – трагічна, затемнена, барокова, чим кардинально відрізняється від його прозорої, «класичної» поезії.

А втім, і поетичні речі письменника не позбавлені екзистенціальних мотивів. Так, 1960 року в Баварії виходить його поема «Село», що стала одним із найпереконливіших свідчень знищення української людності. У творі фігурують розповіді мучеників-земляків із села Крути про трагічні події 1929–1933 років, які автор почув під час недовгого перебування в Україні на початку 1940-х років. Поему можна кваліфікувати як художній підручник з історії українського села 1920–1930-х років, бо вона не грішить ні «перегинами», ні викривленням фактів, ні зайвістю менторських сентенцій [6, с. 111].

1969 року І. Качуровський разом із дружиною Лідією Крюковою переїжджає до Мюнхена, і тільки тут йому вдається на повну силу розкрити свій літературний талант, утвердитися як науковець. В Українському Вільному Університеті він невдовзі захищає докторську дисертацію і з 1973 року працює там викладачем, а з 1982 року – займає посаду професора.

Не менш славним є його майже 20-літній трудовий шлях літературного оглядача на радіо «Свобода». Ця праця забирала в І. Качуровського багато часу і сил, через що він навіть припинив писати великі прозові тексти. Але з’являється жанр радіорозмов: була записана радіокнига «Бесіди про українське письменство», яка налічує кілька тисяч сторінок, і лише частина з неї 2008 року вийшла друком під назвою «Променисті сильветки». Вибрані радіобесіди на літературно-мистецькі теми ввійшли і до книжки «150 вікон у світ: з бесід, трансльованих по Радіо «Свобода»» (Київ, 2008).

Ще одна блискуча грань творчої індивідуальності І. Качуровського – його літературознавче обдарування, засвідчене працями «Новела як жанр» (1958), «Строфіка» (1967), «Фоніка» (1984), «Нарис компаративної метрики» (1985), «Метрика» (1994). Приміром, підручник із віршознавства «Строфіка» – це найґрунтовніша розвідка в українській віршознавчій літературі.

Варто також відмітити перекладацький талант І. Качуровського. У кожній його збірці (крім першої) є перекладацький розділ. Митець перекладав з іспанської, італійської, польської, китайської, англійської, російської, німецької, старонімецької, французької, старофранцузької, білоруської, голландської, новогрецької, вірменської мов. На сьогодні він один із найбільш кваліфікованих перекладачів в українській літературі, що, зокрема, засвідчує і премія імені М. Рильського (1994). Письменник свято дотримувався принципу перекладу з вірша у вірш зі збереженням не тільки змісту, а й формальних особливостей оригіналу – метричних, фонічних, строфічних, стилістичних [5, с. 33]; у цьому бачив себе послідовником інтерпретаторів школи М. Зерова.

Головними здобутками перекладацької творчості письменника стали: «Вибране» Ф. Петрарки (1982), праця, яка вперше дала українському читачеві адекватне уявлення про творчість італійця, бо до того існували лиш поодинокі сонети, перекладені українською мовою; антологія світової поезії «Круг понадземний» (2007), до якої ввійшли твори понад 350-ти авторів у перекладі з 23-х старих і нових мов, зокрема й маловідомих діалектів, фахівців зі знання яких – одиниці; переклад «Пісні про Ролянда» – вершина перекладацького таланту І. Качуровського, адже до нього ніхто з українських інтерпретаторів не наважувався відтворити цю старофранцузьку жесту силабічним метром оригіналу – цезурованим десятискладовиком, оздобленим асонансами.

І. Качуровський іноді вдається й до гумору. Його поетичні пародії, шаржі, епіграми, літературні жарти друкувалися в еміграційній та українській пресі під псевдонімом Хведосій Чичка («Пародіаріум Хвеодосія Чички»). Також він пише твори для дітей – віршована казка «Пан Коцький» (Київ, 1992), книжка «У свинячому царстві» (Мюнхен, 1997). Крім того, І. Качуровський є упорядником тритомної «Хрестоматії української релігійної літератури» (друком вийшов тільки 1-й том «Поезія»).

1998 року письменник був нагороджений Україною орденом «За заслуги» III ступеня, а 2006 року – отримав Національну премію імені Тараса Шевченка.

Помер патріарх українського літературного процесу 18 липня 2013 року в Мюнхені. У листі-заповіті він просив поховати його в рідних Крутах, на території садиби, яку колись побудувала його бабуся. Це останнє бажання видатного українця було виконане: у листопаді 2013 року його прах урочисто перенесли в рідну землю, вшанували пам’ять останнього українського неокласика поминальними й культурними акціями. Тож І. Качуровський повертається в українську історію, науку, літературу й стає їх окрасою.

Безперечно, ми, сучасні українці, повинні зробити все можливе, щоб віддати належне нашому великому землякові. Твори письменника мають з’являтися в підручниках з української літератури, мають бути опубліковані книги, які ще й досі перебувають на стадії рукопису. Це важливо не лише через високу художню цінність доробку письменника, через енциклопедизм ученого, а й для усвідомлення історичної правди, для національного самовизначення.

Література

1. Качуровський І. Залізний куркуль / Ігор Качуровський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1959. – 83 с.

2. Качуровський І. Музика теплих барв / Ігор Качуровський // Променисті сильветки: лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки. – К.: КМ Академія, 2008. – 766 с.

3. Кудіна В. Відомий земляк повертається з еміграції. Посмертно / В. Кудіна // Високий вал. – 2013. – 15 лист.

4. Майшев О. Ігор Качуровський [Електронний ресурс] / О. Майшев // Всеукраїнська тижнева газета Сіверщина. – Режим доступу: http://siver.com.ua/forum/67-649-1. – Назва з екрана, 15.07.2014.

5. О’Лір О. Ігор Качуровський: неокласик, закоханий у Середньовіччя / Олена О’Лір // Слово і Час. – 2008. – № 11. – С. 30–38.

6. Степула Н. Архітектоніка пам’яті: І. Качуровський / Н. Степула; К. Родик // Сучасність: Український інститут національної пам’яті. – 2008. – № 9. – С. 108–113.

7. Череватенко Л. «Гроза пройшла. І ясність небувала лишилася в повітрі…» / Л. Череватенко // Дніпро. – 1991. – № 9. – С. 108–122.

 

Анжеліка Шараєвич

Науковий керівник – проф. Мацапура В. І.