Письменник василь махно (проблеми новітньої хвилі літературної еміграції)

Василь Махно – сучасний український поет, есеїст, перекладач, літературознавець, лауреат премій імені С. Будного (1994), журналу «Кур’єр Кривбасу» (2008, 2009), учасник багатьох міжнародних поетичних фестивалів у Сербії, Польщі, Словенії, Румунії, Німеччині, Індії, Колумбії тощо. Вірші й есе цього автора перекладені п’ятнадцятьма мовами світу, зокрема польською, англійською, сербською, німецькою, вірменською, російською, румунською, словенською, малаямською, литовською, чеською, португальською, іспанською, ідиш та іврит, що робить його відомим у світі. І творчість митця заслуговує такої уваги, адже вона модерна, багатовимірна, підживлена різними культурами поряд з утіленням вікових традицій української.

Волею долі тернопілець Василь Махно став мігрантом хвилі 2000-х років, долучившись наразі до української діаспори США. Його виїзд за кордон визрівав поволі: спочатку наукові подорожі, лекційні курси в Ягелонському університеті (Польща), потім родина виграла Ґрін-карту і 2000-го оселилися в Нью-Йоркському Брукліні. «Дружина наполягла, щоб ми хоч побачили Нью-Йорк, – розповідає письменник. – Тому ми там залишилися, але це не означає, що я ніколи не повернуся в Україну» [5, с. 52]. І справді, він регулярно відвідує Батьківщину, презентує тут свої книги, залишає більшу частину їхнього накладу. А втім, і особистісно, і творчо митцеві довелося пройти певний етап пристосування до іншого світу й способу життя, що, безумовно, позначилося на змісті й манері його письма. Метоюнашого дослідження є простеження цих адаптаційно-екзистенційних чинників у життєписі та творчості літератора-емігранта.

Відмітимо, що особливістю новітньої хвилі трудової міграції й еміграції з України є те, що люди живуть одночасно у двох світах: не поривають живих зв’язків з Україною, бо в більшості тут залишаються батьки, діти, близькі й далекі родичі, друзі, а разом із тим – уживаються в суспільне життя країн свого перебування.

В. Махно зазначає, що початок перебування в чужій країні здався йому не вельми простим, і не лише тому, що, як завзятому шанувальнику кави, довелося рік пити лише дешеву ячмінну. Скромна квартира, депресія, що не відпускала цілий рік, багато інших побутових і душевних деталей митець правдиво описує у своїй першій еміграційній книзі – збірці поезій «Плавник риби» (2002). Незважаючи на те, що нинішні заробітки поета здаються казковими його тернопільським колегам, у Нью-Йорку вони більше ніж скромні. І ще місто Великого Яблука таки помітно змінило його [5, с. 52].

«Плавник риби» вийшов в Івано-Франківську і є «межовою» (перехідною) книгою на творчому шляху В. Махна. Половина віршів у збірці – написані в Україні, і їхній стиль, ритм, образність суголосні з поезіями попередніх чотирьох видань [7, с. 54]. Але всі 47 творів зафіксовують певне переродження автора, зокрема і його тимчасову «втрату слова», коли раптово перестав писати. Письменник визнає, що спершу Нью-Йорк був містом, «якого він не сприймав, в якому він був чужорідним тілом, закинутим з іншого життя» [6]. Перший рік перебування в Америці відчуття самотності та загубленості він намагався заповнити мандрівками нью-йоркськими вулицями, спробами зав’язати контакт із поетами, відвідинами книгарень, творчістю, яка інколи здійснювалася, без чіткого усвідомлення її кінцевої мети, коли пишеш мовою, відомою з іншої дійсності, ніби й не сумісною з топографією та духом незнайомого оточення. І зрештою прийшло оздоровлення, якесь внутрішнє примирення із ситуацією й нове сприйняття батьківського краю.

Не пристосовуючись до місцевості, а пристосовуючи місцевість до себе, він почав відкривати не відомі раніше можливості нового міста, його енергію, різноманітне культурне життя, заглиблюватися в тексти своїх попередників-чужинців, для яких це місто було джерелом натхнення. «Не можу пояснити, чому, але мені краще тепер пишеться в Нью-Йорку, аніж колись в Тернополі. Це, якщо прийняти на віру, що повітря і урбаністика якось можуть допомогти у процесі писання. Місто, як правило, викликає різні почуття – від його прийняття до боротьби з ним, від усвідомлення його як тексту до оркестрування ним своїх емоційних станів. У Тернополі я пережив кілька епох – радянську, перебудовчу і незалежності. І Тернопіль тоді для мене не став текстом, я не уважав, що саме це місто може ним бути. Очевидно, що я помилявся, бо вже у Нью-Йорку я відчув, як міська топоніміка Тернополя все частіше чіпляє мою уяву якоюсь вулицею чи навіть спогадом, – і ця інтервенція ставала то віршем, а то прозовим текстом. Мені захотілося упорядкувати мої особисті порахунки із простором, який називається Тернопіль, тому про нього мені пишеться» [3].

У змістовому плані збірка «Плавник риби» розщеплена між двома мотивами: суто фольклорними («На Покрову... / на усі чотири кінці села... / легко – наче горлиці – сідають / псалмоспіви...») і екзистенційними, що відтворюють непростий процес звикання до нового життєвого контексту, де, приміром, осінній день «починається: числом першої вулиці – запахом смаженої риби в Чайна-таун».

Змінюється і мова творів. Хоч митець і чує звідусіль тільки англійську, він не полишає писати українською, але з його поезії зникають міфологічні елементи й лексика, вкорінені в українські традиції. Він, по суті, відмовляється від канонічних форм віршування, зосередившись на верлібрі, яким дедалі частіше послуговуються за кордоном, та перебуває в постійному пошуку сучасної мови поезії, сучасного, а можливо, і загальнодоступнішого типу мистецького вираження.

Зміни в образності й стилі, що їх зазнають тексти з моменту переселення автора, а при тому збереження в них основного особистісного імпульсу – служать, як блискучі приклади сучасної еміграційної літератури, виявом прийняття нового місця поселення й одночасно запеклої боротьби з ним. Адже В. Махно, як зауважує критика, – це передусім поет місця, поет простору, що різьблений часом, поет часопростору [1, c. 60]. Це доводить навіть семантика назви його першої еміграційної збірки, адже потрапивши в чуже середовище, наприклад, у солоне море, рибі, котра пливе за течією і може загинути, бо там не її вода, природа дає третій плавник. І той плавник ставить її протии течії. Справжнє життя риби починається саме з цього третього плавника, з моменту, коли вона починає плисти проти течії. Проти течії – і є життя кожного живого організму.

 

Усі веселки випили воду – і риби літають в повітрі

велика яма світового океану – чорна діра – порох замислу –

що вислизнув рибиною з рук – і повернувся п’ятьма хлібами

повернувся сумовитим поглядом вибіленого як парус світла.

 

Поступово митець, переживши певні зміни світогляду, приходить до думки, що «поезія в Америці всеприсутня: у натягнутих струнах нью-йоркських мостів, що тримають полотно Мангетена в сув’язі з іншими островами, це нова нитка часу, вона – металева, вона зшиває твою мову...» [7, с. 54]. Наступна збірка – «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше» (2004), яка вийшла друком у Києві, демонструє, що переломний момент не зруйнував його, але спричинив структурні зміни у творчості, зокрема свободу в поглядах на мистецтво [2]: «Якось нараз у Нью-Йорку я вивільнився від певних тем, метафор і способу поетичного мислення, заповнюючи їх чимось новим, принаймні для себе. В якийсь момент, особливо, мабуть, це помітно у збірці «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше», Нью-Йорк ожив для мене, став живим організмом моїх думань та відчуттів, усе – від архітектури до поезії – ставало подразником і стимулювало писати нові вірші» [3], – звіряється читачам митець. Він любить цю книгу найбільше, адже «вона писалася легко, на одному диханні й була пробним ковзанням на льоду іншого простору» [6, с. 51]. Як і любить місто, котре стало домом: «Нью-Йорк – це надзвичайне місто, зустріч із ним буває дуже небезпечною, якщо ти швидко не позбудешся привезених із собою міфів та стереотипів. Але він і толерантний, якщо говориш із ним хай своєю, але сучасною мовою. Потрібно відчути цей баланс якимось внутрішнім, інтуїтивним відчуттям. Впливав Нью-Йорк на мене по-різному протягом усього часу, впливає й зараз. Єдине, що змінилося – це гострота відчуття цього міста, яку переживаєш протягом перших місяців, кількох років. Ця гострота і надихнула написати книжку «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше», оскільки ці пейзажі, урбаністичний і океанічний, культурологічний і етнічний, просто мусили у щось вихлюпнутися. Важко сказати, яким я став, але, без сумніву, нью-йоркський досвід мені був потрібен» [3].

Про Батьківщину В. Махно й надалі згадує у віршах та есе, а до питань про національність підходить із досить філософськими роздумами: «Означення українсько-американський письменник досить дивне. Для мене це означення не таке важливе. Якщо ти маєш відчуття мови, якою пишеш, до тієї літератури й культури ти належиш. Я не перейшов на жодну іншу мову писання – пишу тексти по-українськи й вони перекладаються. Тому американським автором я ніяк не можу вважатися» [4].

На запитання журналістів про те, чи болісною є еміграція для митця, В. Махно відповідає, що Нью-Йорк радше послугував йому натхненням, аніж завадою творчості: «…коли переді мною постав вибір країни і міста, який для поета може бути самознищенням або ж новим імпульсом (і як складеться, цього ніхто не може передбачити), я вперше відчув голод поезії: я тоді накинувся на Нью-Йорк. Вибір, виїзд та нові мовні потоки лише за посередництвом віршів урівноважили голод і надмірність. Я відчув, що Нью-Йорк можна використати як підручний матеріал, ну так, як будівельний матеріал для слів, щоби укласти їх в речення, а речення перетворити на внутрішній ритм вірша. Зміст моєї поезії перетворився на виправдання змісту вибору. Але усе це не прийшло миттєво і не було так легко. Нью-Йорк продиктував мені на вухо моє призначення, він наче відділив мої колишні тернопільські слова та уявлення, показавши нові простори і нові можливості мови – тобто місце її призначення, місце, в якому мова переходить, як в хімічній реакції, у нові сполуки. У нових, на тоді, віршах про Нью-Йорк я змінив кути зору, виставивши оптику так, щоби через деталі і реальні вулиці міста можна було відчути його українську тему, не приписану атрибутами, а виключно через мову, виключно через голод слів, заповнення ними порожнин у моєму особистому досвіді і досвіді поезії» [3].

Через есеїстику, яка бачилася йому більш прямолінійною можливістю вислову ідей та вражень, літератор починає шукати безпосереднішого контакту з читачем, і то не конче українським [6, c. 49]. Так з’являються збірки есеїв «Парк культури відпочинку імені Ґертруди Стайн» (2006), «Котилася торба» (2011) та дві п’єси «Coney Island» (2006) та «Bitch/Beach Generation» (2007).

У тексті «Passport» мовиться: «Щоразу, коли прилітаю в Україну, відчуваю, що прилетів у нікуди. Мабуть, це загострене і не до кінця правдиве відчуття можна пояснити тим, що двічі в ту ж й одну річку не ввійти, але річка теж змінюється, як і риби часу, що літають не тільки у віршах» [6, c. 50]. Америка теж не одразу стала домом для В. Махна. Часом виникає враження, що цей стан звикання й наближення триває донині, хоч конфлікт уже не такий гострий, яким був років з десять тому, коли він писав:

 

ця країна чужа – вона корабель між двох

океанів

до правого борту прилипла рослина нью-йорк.

У Нью-Йорку митець шукає і знаходить «свої» топоси; одним із них стало, наприклад, Cornelia Café, в якому відбуваються читання «сектантів поезії», «лірників із найглибших нью-йоркських кутів», як їх називає ліричний герой вірша «Америка» [6, c. 48]. Деталізація нью-йоркського простору, точний опис вулиць, велика кількість топонімічних назв у поезії В. Махна – це зусилля, спрямовані на те, щоб наблизитися до Нью-Йорка, або ж наблизити його до себе, зробити рідним.

Отже, можемо зробити висновок, що розлука з батьківщиною – вимушена або навіть із власної волі – нелегка для переважної більшості людей. Чуттєва ж душа митця дуже тонко на це реагує, аж навіть до тимчасового замирання таланту, втрати художнього слова письменником. Це пережив тернополянин В. Махно, виїхавши до США. Понад рік він був у важкій депресії, зумовленій і побутовими, й іномовними, й інокультурними проблемами тощо. Проте через процес творчої комунікації – з мистецтвом і його творцями, зокрема з українським корінням, він поступово адаптується, «уґрунтовується». Митець наголошує, що змушений був змінити себе, розкріпачитися в питаннях канонів і прив’язаностей, відкрити своє серце новому, зробити крок назустріч ще вчора чужому й невідомому, побачити в ньому щось глибинно рідне. Тоді життя набуває повноцінного русла. Також варто говорити про зміни у творчій манері В. Махна: він прямує до верлібру, есеїстки, драматургії, опановуючи нове для себе художнє поле; постає поетом лірико-філософського складу, який прагне розкрити сутність самого життя в його мінливості та сфокусувати свідомість читача на наявності вічних цінностей. Невипадково його кваліфікують як фахового письменника, що працює на культуру не вряди-годи, а постійно та з усвідомленням власної відповідальності перед читачем і літературою. І в цій ситуації переселення в дещо інший ментальний простір відтінює простір автентичний, який літераторові (В. Махнові зокрема) нарешті вдається з віддалі прочитати й навіть ретранслювати світові.

Література

1. Андрусяк І. Тире як «плавник культури»: [Поезія Василя Махна] / Іван Андрусяк // Слово і Час. – 2003. – № 12. – С. 59–61.

2. Ботанова К. Василь Махно: [біографія] [Елетронний ресурс] / Катерина Ботанова. – Режим доступу: http://www.vasylmakhno.us/mainpag.htm. – Назва з екрана, 09.10.2014.

3. Десятник Д. Василь Махно: «Поетичний текст – факт боротьби з вічністю» [Електронний ресурс] / Дмитро Десятник // Буквоїд; літературний дайджест. – Режим доступу: http://bukvoid.com.ua/digest/2010/08/13/ 070555.html. – Назва з екрана, 09.10.2014.

4. Кінь О. Василь Махно: Українська література ніколи не буде такою, як англійська чи французька [Електронний ресурс] / Остап Кінь // Українська правда життя. – Режим доступу: http://life.pravda.com.ua/person/2011/10/4/ 86902/. – Назва з екрана, 09.10.2014.

5. Коркодим О. В Україну з любов’ю / Олена Коркодим // Кореспондент. – 2004. – № 36. – С. 52.

6. Матіяш Б. Василь Махно: «Твоя «американськість» залежить від перекладачів, а українськість – від тебе самого» [Елетронний ресурс] / Богдана Матіяш; Василь Махно // Український журнал. – 2009. – № 11. – С. 48–51. – Режим доступу: http://ukrzurnal.eu/pdf/uz_2009_11.pdf. – Назва з екрана, 09.10.2014.

7. Стех М. Р. Поет у Нью-Йорку: Василь Махно [Елетронний ресурс] / Марко Роберт Стех // Український журнал. – 2010. – № 2. – С. 54–56. – Режим доступу: http://ukrzurnal.eu/pdf/uz_2010_02.pdf. – Назва з екрана, 09.10.2014.

 

Марина Жага

Науковий керівник – ст. викл. Білик Г. М.