Системний підхід у процесі вивчення

ЛЕКСИЧНОГО РІВНЯ МОВИ

 

Нові реалії життя продукують активні зміни у словнику, серед яких очевидними стали процес збагачення словника й перерозподіл активної та пасивної лексики.

Значущість процесу запозичення іншомовної лексики в українську мову привернула велику увагу до нього з боку багатьох дослідників в останнє десятиріччя ХХ ст. Проблемі збагачення мови численними іншомовними лексемами присвячені дослідження О. Потебні, І. Огієнка, С. Семчинського, Л. Лисиченко, О. Муромцевої, Б. Ажнюка, О. Ахманової, Ю. Сорокіна, Л. Крисіна, Е. Хаугена, У. Вайнрайха та ін.

Лексичний рівень є найбільш складною і недостатньо вивченою системою з великою різноманітністю зв’язків та одиниць, які входять до її складу.

Значний обсяг і різноманітність словникового складу мови, його відкритість і складність внутрішньої організації давали певні підстави для сумнівів у правомірності системного тлумачення лексики і навіть повного його заперечення. Проте положення про системність лексичного складу української мови сьогодні є загальноприйнятим у мовознавстві. Про це свідчать численні наукові дослідження вітчизняних мовознавців, зокрема О. Мельничука, М. Кочергана, О. Тараненка, Л. Лисиченко.

Поняття структури мови вперше ввели в науковий обіг учені Празької лінгвістичної школи. Однак і сьогодні часто у мовознавстві термін структура мови вживають як синонім терміна система мови. Уперше ці поняття розмежував О. О. Реформатський, запропонувавши термін система використовувати для позначення системних відношень між одиницями одного мовного рівня, а термін структура – для визначення системних відношень між різними рівнями. За О. О. Реформатським, система – це зв’язок і взаємозалежність елементів по горизонталі, а структура – вертикальний аспект; система – єдність однорідних елементів, структура – єдність різнорідних елементів [4, с. 213–214].

В. А. Звегінцев стверджує, що, на відміну від системи, утворення якої передбачає статичний стан елементів, що входять до неї, структура – динамічне і ширше поняття, яке зумовлює не лише стан, а й форми розвитку елементів, взаємопов’язаних у цілісній єдності. Відповідно до трактування цього терміна Л. Єльмслевим, структура – це гіпотетична побудова, яка є сіткою внутрішніх залежностей і відношень, що характеризують суть мови [4, с. 214].

Поняття системи мови з погляду А. І. Кузнєцової – це підхід до вивчення мовних явищ як елементів складної структури [5, c. 18]. Під системою зазвичай розуміють взаємозв’язок і взаємодію між рядом явищ одного порядку. За А. І. Кузнєцовою, системою називається організована множина взаємопов’язаних елементів [5, с. 18]. Реальна система, на її думку, має три ознаки: множинність елементів, їх організованість та взаємопов’язаність.

Загальноприйнятою у мовознавстві є інтерпретація понять система і структура О. С. Мельничука. Мовознавець стверджує, що ці терміни відображають один і той самий складник одиниць мови, які утворюють цілісність, єдність (система), з погляду цієї цілісності членуються на окремі частини і певним чином організовуються (структура). На його думку, «система і структура мови можуть бути схарактеризовані як загальний закон внутрішньої організації функціонування мови» [6, с. 107]. О. С. Мельничук значення термінів виводить із загальновживаних значень слів система і структура і доходить висновку, що системою є сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів, а структурою слід вважати склад і внутрішню організацію єдиного цілого [6, с. 105–108].

Будь-яка мовна система складається з часткових систем, які називають рівнями, або ярусами. Ідея рівневої організації мови поширилася в середині XX ст. в американській дескриптивній лінгвістиці і була заснована на традиційному виокремленні в мовознавстві фонетики, морфології, лексикології та синтаксису.

Рівні мови – підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних одиниць, а також набір правил, які регулюють їх використання та групування в різні класи і підкласи [4, с. 214].

До складу одного рівня входить сукупність одиниць одного ступеня складності, які можуть вступати між собою в синтагматичні й парадигматичні відношення, але не можуть перебувати в ієрархічних відношеннях, а з одиницями іншого мовного рівня вступають лише в ієрархічні відношення.

Мовні рівні розрізняють на основі таких принципів:

1) кожен рівень повинен мати свою одиницю; одиниці одного рівня мають бути однорідними;

2) одиниці будь-якого мовного рівня виділяють шляхом сегментації складніших утворень;

3) одиниці нижчого рівня входять до складу одиниць вищого рівня [4, с. 215].

Одиниці нижчого рівня є засобом побудови одиниць вищого рівня.

Учені розрізняють основні та проміжні рівні, кожен із яких має свою основну одиницю. Серед основних виділяють фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний рівні.

За роллю в структурі мови виокремлюють нижчі та вищі рівні. Найвищим є синтаксичний рівень, оскільки саме він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів. Найнижчим є фонологічний мовний рівень, бо його одиниця – фонема – не має плану змісту й використовується лише для побудови одиниць вищих рівнів.

Для різних рівнів ступінь системності не є однаковим. Ступінь системності рівня залежить від кількості одиниць, які входять до його складу: чим менше одиниць у рівні, тим він системніший. Так, найвищий ступінь системності має фонологічний рівень, а найнижчий – лексико-семантичний.

Теорію ієрархії мовних рівнів уперше сформулював у 1962 р. французький мовознавець Е. Бенвеніст. За його концепцією, мовні одиниці планом свого вираження спираються на нижчий рівень, а планом змісту належать до вищого рівня. Формою мовної одиниці, на думку вченого, є її здатність розкладатися на складники нижчого рівня, а значенням – здатність бути складником одиниці вищого рівня [4, с. 217].

Мова – універсальний засіб спілкування. Її лексичний склад постійно й безперервно змінюється, удосконалюється, що зумовлено загальними властивостями мови та якісною специфікою слова. Лексичний склад мови – багатоаспектна ієрархічно структурована система із певними закономірностями своєї організації, функціонування та розвитку, яка охоплює стабільні, сталі, нові елементи, які асимілюються, виявляючи ознаки постійного руху та оновлення [3, с. 3].

Розвиток окремих слів як елементів лексичного складу, їх взаємодія з іншими словами та можливість утворювати нові слова, ведуть до розширення і збагачення словникового складу мови. Значний обсяг, різноманітність, відкритість, динамізм і складність внутрішньої організації лексичного складу мови, зумовлена особливостями його компонентів, давали підстави для сумнівів у правомірності системного тлумачення лексики [7]. «Якщо словниковий склад мови є системою, то які означальні елементи цієї системи, як вони у взаємозв’язку і взаємодії зумовлюють розвиток цієї системи – певного єдиного цілого на лексичному рівні мови? Це питання потребує теоретичного розв’язання… Майже неможливо зараз уявити лексичний склад мови як систему у всій складності різноманітних зв’язків» [1, с. 12–13].

Довільність виокремлення певних тематичних груп, полів та об’єднань слів, нечіткість їх складу і меж, а також розходження в характеристиці однієї і тієї ж групи слів різними дослідниками дає підстави для заперечення системності лексики. Такі особливості опису лексики зумовлені будовою самої лексичної системи та її підсистем.

Більшість лексичних підсистем має відкритий характер: одні елементи виходять із неї, інші поповнюють її. Цей процес відбувається постійно, тому межі підсистем нестійкі. До того ж, крім ядерних лексем підсистеми, у ній завжди є значна периферія, на якій перебувають лексеми з інших лексико-семантичних груп. Це свідчить про нестійкість підсистем, яка є основою для зв’язку лексико-семантичних груп у єдину мовну систему.

Сьогодні ідею системності лексики можна вважати загальноприйнятою. Вона знайшла своє втілення у роботах О. Ахманової, В. Виноградова, А. Д’якова, Я. Закревської, М. Кочергана, В. Русанівського, Л. Щерби та інших мовознавців.

Словниковий склад мови поділяють на великі класи слів, підкласи і лексико-семантичні групи. Слова кожної з таких груп можуть бути протиставлені одне одному. Така систематизація побудована на послідовному включенні одиниць нижчого рівня в класи одиниць вищого рівня.

Інший прояв системності лексики полягає у широко представлених відношеннях полісемії, синонімії, антонімії, конверсії, словотвірної деривації тощо [3, с. 5].

Про те, що лексика – не механічне нагромадження слів, а система, свідчать:

– можливість виведення одних одиниць з інших одиниць однієї і тієї ж мови;

– можливість опису семантики слова за допомогою обмеженої кількості лексем;

– системність та упорядкованість об’єктивного світу, який відображає лексика.

«Специфіка лексики як системи виявляється в її відкритості, і це ніяк не порушує сам принцип системності, тому що кожне слово, входячи до лексичної системи мови, набуває всіх системних ознак, а якщо мова визнається системою, то послідовно із цього випливає визнання лексики як системи, бо неможливо уявити собі систему, одні елементи якої були б системними, а інші – несистемними» [7]. Підтвердженням цієї думки можна вважати той факт, що у лексиці чітко визначаються всі види відношень і зв’язків, які є основними для мовної системи:

– відношення «засоби – функції» (одиниці нижчого рівня виступають засобом оформлення одиниць вищого рівня, а в одиницях вищого рівня будь-яка одиниця реалізує свої функції);

– відношення маніфестації, які зв’язують форму слова з його значенням;

– парадигматичні відношення, в основі яких лежить формальна або семантична схожість слів;

– синтагматичні відношення, які проявляються в закономірності сполучуваності слів у лінійному ряді;

– відношення репрезентації, якими слова пов’язуються з актуальними реалізаціями у складі речень.

Системність лексики виявляється в існуванні лексико-семантичних груп, характерною ознакою яких є належність до однієї частини мови, а також наявність спільних семантичних і граматичних ознак. У процесі вивчення лексико-семантичної групи уточнюють склад цієї групи, здійснюють внутрішнє її членування, подають семантичну характеристику компонентів, визначають взаємовідношення між ними, виявляють найдавнішу фіксацію, розглядають семантичні зміни у складі одиниць лексико-семантичної групи [7]. У межах лексико-семантичних груп виокремлюють парадигматичні групи, підгрупи та класи, які є важливим показником системності лексичного рівня, оскільки слова об’єднуються в них на основі схожості або відмінності семантичних ознак.

Отже, входячи в лексико-семантичну систему, кожний її елемент займає в ній певне місце, сполучаючись з певним колом слів і протиставляючись словам з інших подібних кіл у тексті. Це місце у системі визначається для кожної одиниці її семантичними властивостями.

У високорозвинених мовах, до яких належить українська, налічують сотні тисяч слів. Словниковий запас сучасної людини становить не менше 70–80 тисяч слів. Для того, щоб вільно користуватися таким лексичним багатством, словниковий склад мови має бути певним чином упорядкованим і систематизованим.

Систематизація лексики ускладнюється тим, що слова відбивають певну позамовну дійсність, яка не завжди усвідомлюється як система.

Класифікація лексики має такі особливості:

а) слова на групи розподіляються нерівномірно: у деяких групах налічують десятки тисяч слів, тоді як в інших – лише одиниці (іменників – величезна кількість, а числівників і займенників – небагато);

б) одне і те ж слово може належати одночасно до кількох груп внаслідок своєї багатозначності (слово морда, коли йдеться про тварину, сприймається як стилістично нейтральне, коли ж говорять про людину – потрапляє до розряду вульгаризмів);

в) межі між групами не завжди чітко окреслені; у кожній групі існує ядро та значна периферія (у тематичній групі «Зима» ядро становлять слова мороз, сніг, хуртовина, сани, замерзати, білий тощо; периферію – сонце, проміння, небо, які, входячи до цієї тематичної групи, так само належать і до інших, наприклад, до тематичної групи «Літо», де вони вже становлять ядро);

г) групи слів можуть розпадатися на окремі підгрупи з різною ієрархічною віднесеністю (слова, які належать до іменних частин мови, поділяються на іменники, прикметники, числівники, займенники; іменники ж – на загальні й власні назви, назви істот і назви неістот тощо).

Групувати слова можна за різними критеріями.

За наявністю спільних коренів слова групуються в словотвірні гнізда. Наприклад, слова рука, рукав, рукавиця, ручка, ручний, зручний, рушник, рушниця, ручатися, доручати, поруч та інші становлять одне словотвірне гніздо, тому що мають однаковий корінь -рук- (-руч-, -руш-), хоча можуть бути досить різними за значенням.

За частотою вживання слова поділяють на часто вживані, помірно вживані та рідкісні. До першої групи належать слова, без яких практично неможливо побудувати текст – переважно займенники та службові слова (прийменники, сполучники, частки). Ця група охоплює порівняно невелику кількість слів (близько сотні). Друга група налічує 10–15 тисяч слів, які стосуються різних сфер життя людини й довкілля. Частота вживання решти слів надзвичайно мала: вони трапляються не частіше одного разу на мільйон слів тексту, хоча в мові таких слів налічують сотні тисяч. Зрозуміло, що і в цих групах є частіше і рідше вживані слова. Окрім того, частота вживання тих чи тих слів залежить і від предмета розмови. Тому кожну з цих груп також можна поділити на підгрупи.

Існують й інші критерії групування слів: за походженням (питомі та запозичені), за стилістичною віднесеністю (стилістично нейтральні й стилістично забарвлені), за сферою вживання (загальновживані й вузько вживані) тощо.

За походженням лексика української мови також не однорідна. Окремі слова і групи слів в українській мові виникли в різні епохи і з різних джерел. Отже, з погляду походження лексика сучасної української мови поділяється на кілька груп:

1. Спільнослов’янська лексика – найдавніший пласт лексичного складу української мови, успадкований через давньоруську з праслов’янської, яка проіснувала до V–VI ст. н. е., а потім, розпадаючись, стала джерелом для виникнення та розвитку всіх інших слов’янських мов (мати, син, дочка, батько, жінка, орати, сіяти, кувати, кінь, око, борода, воля).

2. Власне українська лексика – слова, які виникли в період становлення та розвитку мови української народності – приблизно XIV ст. (багаття, будинок, вареник, гай, освіта).

3. Досить значну за обсягом, стилістичними функціями та семантичними ознаками лексичну групу становлять старослов’янізми — слова, засвоєні зі старослов’янської мови, яка з IX ст. виконувала роль єдиної міжнародної літературної мови усіх слов’ян, а з Х ст. разом із впровадженням християнства поширювалася і на території Української Русі (уста, істина, небеса, Бог, золото, собор, союз).

4. Запозичення з інших слов’янських та неслов’янських мов – грецизми та латинізми (найдавніші запозичення), полонізми, англізми, слова німецького, французького, чеського походження та інші (графік, конкурс, марш, дизайн, пошта, каюта).

Узагальнюючи основні теоретичні положення, слід сказати, що системний підхід до дослідження мовних явищ є важливим принципом на всіх мовних рівнях. Принцип співвідношення лексико-семантичних та лексико-тематичних угруповань залишається дискусійним. Найбільш неоднозначним є питання їх частиномовного складу та матеріалу дослідження, тобто застосування понять семантичний та тематичний у процесі аналізу як на рівні мови, так і на рівні мовлення.

Література

1. Виноградов В. В. Русский язык: грамматическое учение о слове / В. В. Виноградов. – М., 1974. – 616 с.

2. Виноградов В. В. Тези Празького лінгвістичного гуртка / В. В. Виноградов. – 1960. – 83 с.

3. Іщенко Н. Системність у лексиці / Н. Іщенко // Наукові записки. – Випуск 89 (3). – Серія: Філологічні науки (мовознавство): у 5 ч. – Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2010. – 424 с.

4. Кочерган М. П. Загальне мовознавство: підручник / М. П. Кочерган. – Видання 2-ге, виправлене і доповнене. – К.: Видавничий центр «Академія», 2006. – 464 с.

5. Кузнецова А. И. Понятие семантической системы языка и методы ее исследования (из истории разработки данной проблемы в современном зарубежном языкознании) / А. И. Кузнецова. – М.: Изд-во московского ун-та, 1963. – 58 с.

6. Мельничук А. С. Понятие системы и структуры языка в свете диалектического материализма / А. С. Мельничук. – М., 1970. – 380 с.

7. Прима В. В. Теоретичні засади системності лексики в мові / В. В. Прима [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.confcontact.com/20110929/fl_prima.php.

 

Юлія Ткачук

Науковий керівник – доц. Галаур С. П.