У ліричних творах миколи воробйова

За словниковим визначенням образна стереотипізація – це продукт візуально-образного мислення, що «здійснюється на базі перетворення образів сприйняття на образи-уявлення, подальшого змінення, перетворення та узагальнення предметного змісту уявлень, які формують відображення реальності в образно-концептуальній формі» [12, с. 209].

Мета статті – осмислення ролі та місця домінантних образів у творчості Миколи Воробйова; висвітлення особливостей формування образної системи та її ролі у формуванні між текстових зв’язків його поетики.

Наголосимо на особливостях визначення поняття «образ» з погляду різних наукових дисциплін. Так, в історичній психології образи розглядаються як своєрідні амфібії у свідомості, артефакти. Вони, як наголошує В. Шкуратов, «прагнуть відділитися від людини, зайняти культурну нішу та сформувати штучну систему, яка наближується до знакової. У такому розумінні образ – це подоба, копія або зображення» [3]. На думку перекладознавців, саме образне мислення має потужний потенціал передавати та сприймати загальне через одиничне. Образи розглядаються як складові художньої тканини будь-якого твору, що привносять у нього струмінь свіжості, надають йому більшої мальовничості й естетичної краси, підвищують пізнавальну вартість [12, c. 51].

Пропонуємо поняття поетичного образу трактувати як вираження ідеї, узагальненого змісту віршованого тексту та словесного поетичного образу як утілення образу, ідеї та змісту в словесній формі.

Загальновідомо, що художній образ створюється мистецтвом із метою найповнішого розкриття конкретного явища реальної дійсності. У відповідності з філософськими поглядами Аристотеля, «через мистецтво виникає те, форми чого знаходяться в душі» [10, с. 24].

Таким чином, можна окреслити низку суттєвих особливостей, властивих класичним концепціям інтерпретації художнього образу:

– синтетизм і цілісність підходу;

– акцентування основних функцій художнього образу (пізнавальної, оцінної виховної, естетичної і т. ін.);

– окреслення в художньому процесі 4-х взаємодіючих факторів: дійсності як джерела; обдарованої особистості художника як активного творчого начала; мистецького твору як художньої цінності; інтерпретації художньої цінності, її соціального й індивідуального сприйняття, а також критичного осмислення як підсумку й завдання процесу творчості [10, с. 35].

Ясність і стрункість художнього образу, його виразність у ставленні до подій і станів психічного життя, функціонування в якості змістовної форми діє заразливо і вражаюче, підкреслюється більшістю фахівців у галузях естетики, культурології та художньої педагогіки. З естетичною природою художнього образу органічно пов’язана його виховна функція [13]. Він є головним засобом ідейно-естетичного впливу мистецтва на розум, почуття і волю людей, цілеспрямовано пробуджуючи в них ідейно-емоційне ставлення до відображуваних фактів і явищ й спонукаючи до свідомого перетворення дійсності [4].

Художній простір поезії Миколи Воробйова багатовимірний та самобутній. Він був неодноразово розглянутий у літературознавчих статтях та дискурсах, проте, усі дослідники, зокрема Лілія Демидюк, Тарас Пастух, Юлія Шутенко та Микола Дмитенко, сходяться на одному – його творчість має натурфілософську основу.

За словами Тараса Пастуха, ліричний суб’єкт митця через світоосягнення відкриває й самого себе [11, с. 79]. Він невимушено входить у природу, розчиняючись в ній, стаючи нею, бо, за словами самого поета, «хто не трава, хай про траву не говорить» [4].

Найбільш вагомий образ його поетичних медитацій – вода, що може поставати у різних варіаціях – дощу, роси, бути в підтекстісимволу колодязя: «ти не прийшла бо трапляється дощ / ти запізнилась бо річки течуть…», «а довкола пагорба тільки весняна повенева вода» [3]. Саме з глибокою водою ліричний суб’єкт пов’язує одвічну таємницю буття.

В. Івашко вважає, що стрижневим словом-символом у М. Воробйова є «корінь» [ 5]. Корінь як онова будь-чого, як початок, «першоджерело, рід, покоління»: «О дерево Вітчизни / ти домівка і ціла країна / Хто тебе забуває / залишається без коріння…» Або «Стрибки дерев багрянцем вивільняю / хрипіння кореня вогнем звиваю…» [3].

Важливим образними елементами природи постають «гора» й «прірва». У цьому протиставлені вбачається не лише філософія, але й глибина світобачення стихій українського буття. Взагалі, на що вказує знову ж таки Т. Пастух, для Миколи Воробйова саме ландшафт країни, її рельєф визначають специфіку нації. Микола Воробйов говорить: «Рельєф визначає сяяння / рельєф визначає бачення / рельєф визначає збирання / ми – що нарешті зібралися / нація – це рельєф…» [3].

І справді, аналізуючи творчий доробок митця, помічаємо, що вишукані краєвиди – основа життєвого простору ліричного суб’єкта, його візуальна дійсність: «Є місця фіалок що про нього мало хто знає / Бог квітне серед розлогих лугів / на пагорбі у гайку / що розрісся…», «срібніють у сні / горби і долини з квітами / темна трава / шелестить іскрами» [3]. Ця краса, безумовно, приносить митцю радість творення, робить його щасливим.

Світоглядно-естетичні принципи Миколи Воробйова зумовлюють його постійну налаштованість на сприйняття нового світу. Кожного разу по-новому сприймаючи явища буття, митець по-іншому моделює, на нашу думку, дійсність.

Микола Дмитренко висловив думку, що поет «асоціює глибоко й невимушено, творить символообрази, що нагадують замовляння, ребуси макро- і мікросвіту, що ніким не складені, ніким не прочитані» [3].

Аналізуючи творчий добуток Воробйова, помітили, що автор досить часто звертається до символообразу «неба», називаючи його то «блакитною дамою», то «золотою хмарою», «блакитним вухом», «блакитною нивою», або наві ть «синіми бджолами» [3], які освідчують польоти на глибині. Можемо припустити, що таким чином поет наголошує на свободі, свободі думки, свободі осягнення світу, свободі творчості та взагалі життя.

Якщо ж звернутися до символічної семантики слова, то зміст віршів можна трактувати по-різному. Так, згідно з давніми віруваннями, «небо» уявлялося стрижнем світобудови, символом космосу, тобто ладу і гармонії, джерелом життя. Семантика слова « небо » у багатьох народів означає «гармонія», «середина», «порядок», «пуп», «життя» [3]. Часто конотація слова «небо» співзвучна поняттю «Бог».

Тож, вплітаючи цей образ у канву своєї поезії, автор постає філософом буття, який розмірковує про першопричини усіх явищ. Безумовно, важко віднайти сенс, що закладений в семантичну площину текстів. Але робити цього, переконані, і не потрібно, адже поезія спонукає до власних роздумів, міркувань, інтуїтивного розуміння зображеного.

Характерними образами творчої спадщини Воробйова є образи «вікна» та «дверей» Ось, як автор майстерно використовує їх в одному зі своїх віршів: «вікна осіннього саду / і незбагненні і урочисті… / двері червоні / за ними галяви із айстрами… / в небі блакитні пливуть шоломи / з пір’ям де пензель затримався довше / в світлі озерному / скинувся короп первісний… / пурпур укрили плями зелені… / спалюють мертвих разом з вінками… / бджоли прощаються… / сяюча радість / в тарелях темніє…» [4, с. 29]. Бачимо тут вишукану колористичну візію осіннього саду.

Показовим для Воробйова є образ «вікна», котре своєрідним чином окреслює, налаштовує погляд на представлену образну картину (виконує роль рамки). «Червоні двері» [3] метонімічно виявляють один із домінантних кольорів самого саду (конотується із «айстрами»), а також засвідчують те, що простір за ними – важкозрозумілий та величний. Це простір, де панує прекрасне, де речі та явища творять лад. До того ж, тут можна простежити образ «неба», котрий, як ми вже зазначали, є одним з провідних у творчості «постшістдесятника». Так, у словах «в небі блакитні пливуть шоломи / з пір’ям де пензель затримався довше» [3]ще дозволяють відчитати деталь «пір’я» (хмарки на небі), однак інтерпретувати образ самих «шоломів» з першого разу не так вже й просто (цей образ тут є зосередженням блакитного кольору, посилює відчуття.

Продовжуючи своє дослідження помітили, як часто автор вдається до образу «старості». Поет подає його в кількох ракурсах. Старість надходить із втратою почуття кохання, а ширше – залюбленості у навколишній світ. В одному з віршів збірки вона окреслюється небагатьма скупими, але сильними експресивними рисами з глибоким асоціативним підтекстом: «старі люди... рухи мінералів... / виблискує риба... / пустеля срібла... / самотність гладить себе» [3]. А ще в одному з нею пов’язується занепад життєвих сил («багато диму та туману в крові моїй») й утрата, зникнення життя як такого («дістаючи яскравий камінь із води – / назавше втрачаєш камінь...» [3]). М. Воробйов бачить життя як вир, що поглинає різноманітні форми природи, як прірву – від неї ніхто не повинен врятуватися, «аби не порушити злагоду / скам’янілих кісток» [3]. У духовній онтології поета образ смерті не постає жахаючою, незбагненною несподіванкою: смерть – необхідна, органічна й навіть чимось притягальна складова вічного колообігу життя [6].

Важливими для загального осягнення творчого доробку літератора є тлумачення Біблійних образів, творенню яких автор приділив багато уваги. Образ «Бога» нерозривно пов’язаний з образами природних надбань. Бог, зрештою, присутній не в самій лише природі («ти можеш рушати в дорогу чи ні – / Божий храм всюди» [3]). Проте, в природі Він уповні виявляє свою прекрасну сутність: «є місце фіалок що про нього мало хто знає / Бог квітне серед розлогих лугів на пагорбі у гайку / що розрісся / а квітне тоді коли ще ані листя ані трави / а довкола пагорба тільки весняна повенева вода / як фіолетовий сон як безмір краси що ось-ось нарине / всіма потоками барв оздоблюючи зелені луги...» [3]. Еманація божественного начала відбувається не лише у красиві форми природи. Бог, у поезії Воробйова, – це також могутня природна стихія, яка виповнює життям усе суще. Використовуючи даний образ, автор прагне збагнути суть навколишніх явищ, суть усього сущого: «і ось ти лежиш / один із армії / кінця світу... / що Ти задумав Боже / вертаючи пташці спів?..» [3]. Нам здається, що саме через нього митець тлумачить основи і засади буття, подає інше, прозоріше бачення світу.

Взагалі Біблійні образи дуже актуальні для представника Київської школи, зокрема Миколи Воробйова. Так, поринаючи у світ його творінь, нескладно помітити як часто митець до них звертається. У збірці «Слуга півонії» наявний образ «Посланця». За ним іноді безпосередньо розпізнається образ «Ісуса Христа»: «все добре гладенько але слід посланця лишається... / заглибина... горбик... певна незручність / що з неї починається спогад / а як добре ви задумаєтесь / то й побачите кров його на ваших руках» [3]. Введений образ нагадує про Того, хто страждав і загинув за спасіння людства.

У вірші «І порізали хліб» новозавітні події (прихід Христа зі своїм вченням до людей, котрі, врешті-решт, вбили Його) набувають певного експресивного наголосу. Поет відходить від біблійного сюжету, він творить свій апокриф, за яким добре відгадуються біблійні події, тому, вважаємо образ «хлібу» пробіблійним. Образ «хлібу» взагалі є дуже символічним. Хліб завжди був мірилом життя і культури, а ставились до нього, як до святині.

Аналізуючи образний світ Миколи Воробйова, нам здалося, що він надзвичайно багатий, яскравий, феноменальний, і більш за все – неповторний. Поет, чиє світосприйняття тяжіє до осмислення буття та розуміння світу природи, є майстром зображення усього, що є таким близьким кожному з нас, і в той самий час таким неосяжним, величним і дивним.

Варто виділити наскрізні образи, які супроводжують читача сторінками мистецьких збірок, зокрема це Біблійні і образи природи. Серед останніх митець найчастіше звертається до образів дня, ночі і неба.

Використані митцем образи потребують інтелектуального, ерудованого читача, який здатний прийняти поезію, що спонукає до глибоких роздумів людини над своєю суттю, нашим буттям.

Література

1. http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/sch/2006_5.pdf.

2. http://www.ukrlit.vn.ua/article1/1955.html.

3. Воробйов М. Слуга півонії / Микола Панасович Воробйов. – К., 2003. – 23 с.

4. Воробйов М. Без кори: Вибране (1964–2007) / Післямова М. Дмитренка. – К., 2007. – 632 с.

5. Воробйов М. Хто не трава, хай про траву не говорить: інтерв’ю // Україна. – 1993. – № 4.

6. Демидюк Л. Інтерпритація вірша «Сон» М. Воробйова в контексті «Київської школи» / Лілія Демидюк // Слово і час. – № 5. – С. 66–77.

7. Дударенко Л. Поетична Київська школа: ідейні та естетичні параметри: дис… канд. філол. наук: 10.01.01 / Людмила Дударенко // http//www.lib.ua-ru.net/dass/cont/31769.html.

8. Івашко В. Іду на «Я» / Василь Івашко // Вітчизна. – 1990. – № 8. – С. 143–150.

9. Марко В. П. Основи аналізу літературного твору: навч.-метод, посіб. – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2003. – 32 с.

10. Пастух Т. «Слуга півонії» Миколи Воробйова: філософські та естетичні виміри / Тарас Пастух // Слово і час. – №5. – С. 40–51.

11. Теорія літератури: підруч. / за наук. ред. О. Галича. – К.: Либідь, 2001. – 488 с.

12. Храпченко М. Б. Горизонты художественного образа // Контекст-80: лит.-крит. исследования. – М.: Наука, 1981. – С. 10–104.

Наталія Кузьменко

Науковий керівник – доц. Педченко С. О.