Розділ VI Усне ділове мовлення

Основи культури мовлення

Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення — процес добору і використання засобів мови для спілкування з інши­ми членами певного мовного колективу. Мовлення є формою існу­вання живої мови, у мовленні мова функціонує, перебуває в постій­ному розвитку. Мова і мовлення нерозривно між собою пов'язані. Мовлення існує на основі певної мови, а мова виявляє себе в мовлен­ні її носіїв. Мова щодо мовлення — явище загальне; вона належить усім, хто нею користується. Мовлення ж щодо мови — часткове, окреме, індивідуальне. Та без повсякденного вжитку на всіх вікових і соціальних рівнях, невпинного розвою форм і засобів спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.

Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися за­гальних етичних вимог та орієнтуватися також і на позамовні чинники, розглядаючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників найважливішими є суспільна сфера й мета спілкування в конк­ретних обставинах.

Оскільки мова є найуніверсальнішим засобом спілкування, нако­пичення й передачі інформації, навчання, виховання та формування духовного світу вона немислима без належної культури мовлення.

Культура мовлення — збереження мовних норм вимови, на­голошування, слововживання й побудови висловлювань; нор­мативність, літературність усної й писемної мови, що виявляєть­ся у грамотності, точності, ясності, чистоті, логічній стрункості.

«Культура мови починається із самоусвідомлення мовної осо­бистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям на­ціональної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пи­шуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середови­щах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови без­посередньо пов'язана із соціологією і психологією не тільки в плані вироблення моделей зразків мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості» [25, с. 9].

А ось як подає визначенім поняття «культура мови» словник лінгвістичних термінів: культура мови — це ступінь відповідності нормам вимови (орфоепії), слововживання та ін. установленим для даної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивіду­альному мовленні. Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини й визначає її культуру мовлення. Мовлення вбирає в себе конкретне говоріння, що триває в часі й виявляється у звуковій (включно із внутрішнім проговорю­ванням) або письмовій формі. Але засвоїти літературні норми ви­мови й дотримувати їх набагато складніше й важче, ніж навчитися правильно писати. Основними причинами низької культури усної мови є значний вплив суржику та недостатнє знання норм літера­турної вимови. Вислів древніх «Заговори, щоб я тебе побачив», — красномовно свідчить про те, яке місце мовленню надавали елліни.

Культура усного ділового мовлення

Офіційно-діловий стиль (ОДС), окрім писемної форми, реа­лізується також і в усній (ділові наради, публічні виступи, теле­фонне спілкування та ін.). Усне ділове спілкування передбачає всілякі способи взаємодії між співрозмовниками за допомогою вербальних (словесних) і невербальних (поза, жести, міміка, одяг, знаки, символи) засобів.

Залежно від способу сприймання інформації, кількості учас­ників, форми спілкування можна поділити на такі види:

— контактне (безпосереднє);

— дистанційне (телефонне, селекторне);

— діалогічне (з одним співрозмовником);

— монологічне (доповідь, промова);

— полі логічне (диспут);

— усне (розмова, бесіда);

— письмове (листи, телеграми, електронні засоби);

— міжперсональне (нарада, колоквіум);

— масове(збори, мітинг);

— офіційне, функціональне (пов'язане зі службовою діяль­ністю);

— приватне, інтимно-сімейне (у невимушеній, неформальній обстановці);

— анонімне (між незнайомими — вулиця, транспорт).

Кінцевий позитивний результат спілкування залежить не

стільки від мотивів, якими керується людина, скільки від умін­ня їх сформулювати й викласти.

Кожний із наведених вище видів передбачає дотримання відповідних етичних норм і правил спілкування. Людина може по-різному ставитися до свого співрозмовника, але етикет у по­єднанні з почуттям власної гідності та самоповаги не дозволяє їй відкрито висловлювати негативні оцінки чи іншим чином виявляти негативне ставлення.

Різні прояви мовленнєвого етикету супроводжують більшість ситуацій міжперсонального, як і будь-якого іншого спілкування. Незалежно від змісту розмови мовці послуговуються вислов­люваннями, що включають певні етикетні знаки. Вони й склада­ють тематичні об'єднання різних за структурою мовних одиниць (слів, словосполучень, речень) на ознаку привітання, подяки, ви­бачення, побажання, прощання тощо. Кожне тематичне об'єднан­ня є частиною доволі розгалуженої системи засобів вираження мовного етикету.

Вибір тієї чи іншої одиниці формул увічливості залежить від:

— ситуації;

— професії;

— соціального Статусу;

— статі;

— освіти;

— віку.

За умов умілого володіння та врахування цих складових мовець має більше можливостей досягти поставленої мети. Важко не погодитися із соціолого-психологами, які запевняють, що успіх бізнесу на 85% залежить від уміння спілкуватися.

Науковцями розроблені основні постулати безконфліктно­го спілкування:

— постулат семантичного зв'язку (наявність загальної теми);

— новизна інформації у викладі точок зору;

— уникання зайвої деталізації;

— постулат детермінізму (знання причинно-наслідкових відношень, явищ, подій);

— постулат тотожності (наявність спільної вихідної точки зору для обох співрозмовників);

— обізнаність із минулим;

— прогнозування майбутнього;

— істинність у словах і діях, словах і реаліях [42, с. 232 — 254].

Дотримуючись цих постулатів ділового спілкування та норм

літературної мови, співрозмовники завжди дійдуть згоди й по­розуміються.

Види усного спілкування

Ділова нарада

Цей традиційний метод управління може бути високоефек­тивним лише за умов інтенсивного, активного обміну думками підготовлених учасників. Тоді це буде дійсно зібрання, де ра­дять — нарада, а не формальне засідання, де сидять і перелива­ють з пустого в порожнє, колективно марнуючи час.

Перевагою наради у порівнянні з іншими формами управ­ління є те, що за мінімум часу невелика кількість працівників у результаті оперативного й аргументованого обміну думками може розв'язати складні питання та прийняти узгоджене най- оптимальніше рішення. Спільна думка іноді важить набагато більше, ніж сума окремих думок членів даного колективу.

Ділова нарада — це робота колективного розуму, спрямованого вмілим керівником у потрібне русло на плідний кінцевий результат.

Проблема, яка виноситься для обговорення на нараду, може мати будь-який характер: організаційний, виробничий, дисци­плінарний, інформаційний тощо.

Оптимальна кількість учасників наради — 10—12 осіб. Більша кількість учасників просто не зможе взяти активної участі в обговоренні, а менша не дасть змоги виявити різні по­гляди на проблему. Ефективність наради певною мірою зале­жить від рівня підготовки як самої наради, так і окремого її учас­ника й, безумовно, керівника.

Види нарад

Інформаційна (директивна або інструктивна) нарада скли­кається для ознайомлення учасників із новими даними, факта­ми, постановами тощо та наступного їх обговорення. Доцільно ознайомити учасників із новою інформацією завчасно (у пи­семній формі), а час наради використати для обговорення та прийняття конкретних рішень.

Оперативна або диспетчерська (селекторна, телефонна, комп'ютерна) нарада передбачає охоплювати такі етапи управління: збір інформації, її опрацювання та прийняття рішен­ня без скликання всіх учасників у певному місці. Для цього використовують як традиційні засоби зв'язку (телефон, селек­тор, радіо), так і новітні (комп'ютерну мережу). Час інформації з місць, послідовність викладу та його тематика повинні бути чітко регламентовані.

Дискусійна (полемічна) нарада передбачає вільний виклад варіантів думок, гіпотез, версій, припущень тощо. Цей найдемо- кратичніший вид нарад продукує найбільш ефективні та конст­руктивні рішення важливих проблем.

Якщо графік та умови проведення планових нарад відомий учасникам заздалегідь, то позапланові, термінові наради обо­в'язково вимагають завчасного попередження про місце, темати­ку, дату, час початку й закінчення та склад учасників.

Виробничі (службові) наради доцільніше планувати на другу половину дня — на кінець робочого дня або відразу після обідньої перерви. Засідання й наради громадських об'єднань, комісій та ін., як і будь-яка громадська робота, проводяться лише в позаробочий час.

Мети наради буде досягнуто за'умов сумлінної підготовки до неї всіх учасників та правильно організованого ходу засідання.

Успішне проведення наради передбачає наявність головуючого, який надає слово, слідкує за регламентом і порядком, за послідовні­стю виступаючих та дотриманням програми наради й теми питан­ня, що обговорюється. Головуючий, не беручи участі в обговоренні, обов'язково повинен підводити підсумок із кожного пункту про­грами і, насамкінець наради, узагальнити зроблені висновки. Кому­нікабельний, толерантний, увічливий, із почуттям іумору головую­чий — це гарант того, що на нараді відбудеться плідна дискусія, а не безконтрольна, стихійна й нудна балаканина із загальних питань.

На головуючого покладено обов'язок слідкувати за тим, щоб усі завдання, поставлені на нараді, були:

— чітко сформульовані;

— розподілені за конкретними виконавцями;

— визначені щодо терміну виконання.

Хід наради протоколюється секретарем, а виконання при­йнятих постанов контролюється призначеними відповідальними.

Усне публічне мовлення '

Переконливе, пристрасне слово — дійовий засіб організації стосунків між людьми в діловій сфері, могутній чинник вихован­ня. Живе слово, особистий приклад — величезна сила. Поведінка оратора, його мова, жести, вигляд — усе це взірець для слухачів. Справжній промовець — неповторна індивідуальність. Проте ця особливість обдаровання не завжди дається людині від народ­ження, а частіше виробляється впродовж усього життя і є резуль­татом тривалої та наполегливої роботи над удосконаленням сво­го мовлення. Кожний промовець, який багато виступає, має свій індивідуальний стиль. Це поняття складне й багатогранне. Насам­перед на стиль людини значний відбиток накладає її світогляд: він визначає і підхід до тлумачення фактів, і вибір слова, й об­разні засоби. Тут виявляється й характер людини.

Публічне мовлення становить собою один із жанрових різно­видів мовленнєвої діяльності, досить своєрідною за своєю приро­дою, місцем серед інших видів мовлення, а також за своїми які­сними характеристиками.

Серед них — писемно-усна форма публічного мовлення, на етапі існування якої мовець повинен викласти свої думки пись­мово. Це необхідно для збереження думки, побудови логічно сформульованих понять, безперечної впевненості у власних су­дженнях та подальшого точного, ясного й стислого викладу їх перед аудиторією. Це підтверджує й вислів Д. Карнегі: •«Постій­но занотовуйте всі роздуми, які спадають вам на думку, і весь час ретельно обдумуйте їх... Записуючи, я відшліфовую як саму думку, так і її словесну форму... значно легше аналізувати фак­ти після їхнього попереднього запису: добре сформульована проблема — наполовну розв'язана проблема» [20, с. 17].

Книжно-розмовна форма публічного мовлення характери­зується впливом на мисленнєво-мовленнєву діяльність слухача з метою переконання й спонукання його до відповіді чи дії.

Розмовний аспект публічного мовлення виявляється в таких її якостях, як:

— безпосередність (спілкування віч-на-віч, у процесі якого здійснюється оперативна реакція мовця на стимули слу­хача);

— невимушеність (природність, розкутість спілкування) як необхідна передумова встановлення контакту між мов­цем і слухачем;

— емоційність спілкування (збудження пристрастей), що за­безпечує виразність мовлення за рахунок доцільного ви­користання вербальних і невербальних засобів.

Книжний характер публічного мовлення виявляється у:

— правильності (відповідності нормам літературної мови);

— точності (використанні слова у відповідності до його мов­ного значення);

— стислості (використанні таких мовних засобів, які найбільш яскраво виражають головну думку);

— виразності (використанні елементів художнього стилю);

— доцільності (зумовленої книжним характером мовлення й тісним зв'язком публічного мовлення з різними стиля­ми літературної мови).

Звідси — красномовство в різних сферах спілкування (навчаль­не, офіційно-ділове, мітингове, публіцистичне, ораторське та ін.)

Підготовлено-імпровізаційний характер публічного мовлен­ня частіше зумовлений специфікою риторики, що підпорядкова­на системі законів, кожен із яких функціонує на певному етапі мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Процес створення публічного мовлення передбачає перш за все підготовчий етап, який закономірно зумовлює наступний — виконавчий, тобто успіх останнього залежить від якості першо­го. Лише за цієї умови оратор має можливість творити на етапі виконання — вільно реалізувати свій розумово-мовленнєвий продукт у різних варіантах. «Добре підготовлена промова — це на 9/10 вимовлена промова» [20, с. 17].

Отже, публічне мовлення — це особливий вид тексту, створюва­ний за законами риторики, орієнтований на переконання, що зу­мовлює його інтеграційну природу (письмово-усна форма реалі­зації, книжно-розмовний тип мовлення, підготовлено-імпровізацій- ний характер реалізації). Цей вид тексту може виступати в різних жанрових різновидах (доповідь, лекція, бесіда) та орієнтуватися на різну кількість слухачів. Публічне мовлення — це такий матеріал, де найповніше виявляються сліди розумово-мовлеїшєвої діяль­ності людини й лише постійна робота над ним є найдієвішим чин­ником розвитку й удосконалення цієї діяльності оратора.