Види і жанри публічних виступів

Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголо­шення, а також обставин публічний виступ поділяється на такі жанри, як доповідь, промова, бесіда, лекція, репортаж.

Доповідь ділова містить виклад певних питань із висновка­ми та пропозиціями. Інформація, що міститься в доповіді, розра­хована на підготовлену аудиторію, готову до сприйняття, обго­ворення та розв'язання запропонованих проблем. Максималь­ний результат буде досягнуто, якщо учасники зібрання будуть завчасно ознайомлені з текстом доповіді. Тоді можна очікувати активного обговорення, аргументованої критики, посутніх допов­нень і плідно виваженого рішення.

Доповідь звітна містить об'єктивно висвітлені факти та ре­алії за певний період життя й діяльності керівника, депутата, організації чи її підрозділу тощо. У процесі підготовки до звітної доповіді доповідач мусить чітко окреслити мету, характер і зав­дання, до кожного положення дібрати аргументовані факти, ви­вірені цифри, переконливі приклади, влучні й доречні цитати. Варто також укласти загальний план й усі положення та части­ни пов'язати в одну струнку систему викладу.

Після обговорення, доповнень і коректив доповідь схвалю­ють зібранням і приймають остаточне рішення, як програму майбутніх дій на подальший період.

Промова — це усний виступ із метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волю слухачів, логіч­ною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця.

Давньоримська ораторська схема: що, для чого, у який спо­сіб — може й нині бути визначальною для промовця. Отже, ура­ховуючи вид промови, оратор повинен змінювати й характер виступу, і засоби, якими оперуватиме під час її виголошування.

Із промовою виступають на мітингах, масових зібраннях на честь певної події, ювілею тощо.

Мітингова промова зазвичай виголошується на злободенну тему й стосується суспільно значущої проблеми, яка хвилює ши­рокий загал. Цей короткий, емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слухачів. Завдання оратора — вияви­ти нові, нестандартні аспекти теми, спонукавши присутніх по-новому сприйняти навіть уже відомі факти й реалії.

Успішність мітингової промови безперечно залежить від інди­відуального стилю оратора, його вміння доречно використовува­ти весь арсенал вербальних і невербальних засобів спілкуван­ня та майстерності імпровізувати залежно від реакції аудиторії. Палка, заклична, актуальна, майстерно виголошена мітингова промова, як свідчить історія, — дієвий чинник впливу на свідомість слухачів.

Агітаційній промові притаманні практично всі складові про­мови мітингової. Торкаючись актуальних суспільно-політичних проблем, активно впливаючи на свідомість, промовець спонукає слухача до певної діяльності, до нагальної необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові. В агітаційній промові, як правило, роз'яснюють чи з'ясову­ють певні питання, пропагують певні думки, переконання, ідеї, теорії тощо, активно агітуючи за їхню реалізацію чи втілення в життя.

Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю спрямування, тіолемічністю та арґументованістю викладених у ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної ділова промова орієнтована на логічно виважене, а не на емоційно схвильоване сприйняття слухача. Частіше цей виступ не має самостійного значення, він зрозумілий і сприймається лише в контексті про­блеми, що обговорюється на конкретному зібранні.

Ювілейна промова присвячується певній даті, пов'язаній з ушануванням окремої людини, групи осіб, урочистостям на честь події з життя та діяльності організації, установи, закладу тощо. Якщо це підсумок діяльності — до ювілейної промови можна включати в хронологічному порядку найважливіші етапи діяль­ності та досягнення ювіляра, побажання подальшого плідного розвою та всілякий гараздів.

Доречна пафосність не повинна переходити в заштамповану, нудну одноманітність. Слушними в ювілейній промові будуть експромти й імпровізації, тактовні жарти та дотепне акценту­вання уваги слухачів на своєрідних рисах ювіляра, спогади про цікаві й маловідомі широкому загалу факти з його життя та діяльності. Форма та зміст ювілейної промови, попри невиму­шеність і дотепність її викладу, повинні бути морально та етич­но виважені промовцем, щоб не образити ні ювіляра, ні його близьких, ні слухачів.

Лекція^[14] є однією з форм пропаганди, передачі, роз'яснення суто наукових, науково-навчальних, науково-популярних та ін. знань шляхом усного викладу навчального матеріалу, наукової теми, що має систематичний характер.

Навчально-програмові лекції становлять систематичний ви­клад певної наукової дисципліни. Обов'язковою складовою части­ною цих лекцій має бути огляд і коментар наукової літератури, акцентування уваги на ще не розв'язаних питаннях і проблемах.

Настановча — вступна лекція має на меті ввести слухача в коло питань певної дисципліни, познайомити з її предметом, зацікавити слухачів подальшим вивченням запропонованого ма­теріалу.

Оглядові лекції, як правило, читають після вивчення всього курсу. Вони мають на меті систематизувати знання слухачів із певного предмета, наштовхнути на подальше самостійне опрацювання якоїсь проблеми, активізувати думку.

Лекції зі спеціального курсу зазвичай присвячені певній вузькій галузі науки, дослідження. Вони дають широкі можли­вості ввести слухачів у науку, збудити їх думку. Такі лекції значно легше побудувати як проблемні в порівнянні з навчаль­но-програмовими [29, с 143].

Ця форма публічного виступу вимагає більшої офіційності й академічності викладу. Як правило, лекція має традиційно чітку структуру — вступ, основна частина, висновки.

Вступ — своєрідний заспів, зачин до теми обраної лекції, її актуальності в часі, місці й аудиторії проведення, мусить бути лаконічним, певною мірою інтригуючим. Згуртувавши й заціка­вивши слухачів, лекторові слід докласти зусиль, щоб утримати їхню увагу.

В основній частині повинно бути викладено, послідовно й ло­гічно розкрито стрижневе питання лекції з увиразненням усіх причинно-наслідкових зв'язків кожної смислово-самостійної ча­стини. Як свідчать психологи, кількість частин не повинна пере­вищувати семи, щоб не розпорошувати увагу й не стомлювати слухачів. Не варто перенасичувати лекцію фактами, «засипати» слухачів цифрами, датами, невпорядкованим ілюстративним ма­теріалом (цитатами).

Висновки мусять логічно випливати з усього змісту лекції: узагальнювати основне й займати близько 5% часу й обсягу всього виступу. Доречним буде у висновку й підсумковий та настановчий елемент щодо виконання певних дій. Цій завер­шальній частині можуть передувати такі фрази:

«Підсумовуючи викладене вище (вищевикладене)...>>, «Отже, із усього, про що йшлося сьогодні, можна зробити такий висно­вок...»■, «І нарешті.«І на завершення...»та под.

Лектор повинен бути готовий до запитань слухачів за темою виступу. Відповіді його мусять бути коректними, виваженими й лаконічними.

Виступ, як правило, не готується завчасно, а є спонтанною реакцією на щойно почуте від промовця, доповідача. У лаконіч­ному виступові промовець може порушити одне-два питання, чи дати на них конкретну відповідь, не відходячи від темати­ки порядку денного.

Виступ на зборах, нараді, семінарі передбачав•

— виклад суті певного питання;

— акцентування на основному;

— висловлення свого ставлення й оцінки;

— підкреслення значущості, важливості й актуальності (чи навпаки);

— підкріплення своїх доказів прикладами (посиланнями на джерела).

Адресувати своє звернення промовець повинен не лише до­повідачеві чи президії, а й до всіх присутніх, побудувавши його таким чином, щоб одержана ними інформація була зрозумілою й лягла в основу їх власних роздумів і висновків.

Підготовка тексту виступу

Перш за все це тривалий процес нагромадження (збирання) інформації із чітким окресленням кола тем, проблем, зацікав­лень на найближчий період та перспективних. Інформаційний бум останнього десятиріччя та сучасні засоби електронного зв'яз­ку надають можливість відносно легко й оперативно отримати потрібну інформацію, а комп'ютерні технології полегшують її обробку, класифікацію та зберігання.

Під час опрацювання матеріалу слід навчитися зафіксову­вати інформацію для виступу за належним порядком (поло­ження, постулати, гіпотези, хід міркування, аргументація, приклади, порівняння, ілюстративний матеріал, цифрові дані, висновки).

Роблячи виписки із цитатами, іменами, цифрами, відповід­ними поясненнями, схемами, таблицями, доцільніше користува­тися картками однакового формату. На них зазначають розділ науки чи тему, стосовно якої можна використати зафіксований матеріал.

Опрацьовуючи наукові джерела, які безпосередньо не стосу­ються обраного дослідження, але з якими варто ознайомитися для загального уявлення про стан вивчення проблеми, пишуть анотацію. Вона складається з опису бібліографічних ознак кни­ги, короткого викладу змісту, вказівок, кому адресовано це ви­дання. Можна скористатися й готовою анотацією, якщо вона є в книзі.

Стисло викласти інформацію можна в тезах. Вони являють собою коротко сформульовані головні положення тексту, ав­торські висновки та їх обґрунтування. Тезувати можна основні положення тексту, ідучи за розвитком авторської думки, цитую­чи ключові фрагменти. А можна викладати основні положення твору власними словами, уникаючи громіздких цитат. Останній спосіб доцільніший, бо активізує індивідуальне сприймання чи­тача.

Більш розгорнутою формою тез є конспект, у якому стисло викладають найістотніше в змісті джерела чи його фрагмента. Але цей вид роботи потребує попереднього укладання плану й тез опрацьовуваного твору. Як і тези, конспект можна уклада­ти двома способами, але пам'ятати, що в тезах лише форму­люється думка, ідея чи теорія, тоді як у конспекті треба відбити її розвиток.

Уміння раціонально зафіксувати та упорядкувати одержа­ну інформацію сприяє її глибокому засвоєнню і свідчить про високу культуру розумової праці.

Ділова бесіда

Незважаючи на те, що ділова бесіда може мати різні фор­ми, її учасники, спираючись на загальний підхід до ділового спілкування, керуються спільними для таких стосунків прави­лами. Давно помічено, що в ділових взаєминах вирішальну роль відіграють увага до співрозмовника, тактовність та вміння не лише говорити, а й терпляче й уважно слухати. За підрахунками науковців, саме процес слухання — істотний складник трудової діяльності загальностатистичного працівника невиробничої сфери, він складає 45% робочого часу, тоді як говоріння — 30%, а 16% і 9% відповідно — читання й писання. І хоча це доволі узагаль­нені дані, уміння вислухати, зрозуміти людину — неабияке ми­стецтво.

Ділова бесіда буде мати позитивний результат лише за умов уважного сприйняття співрозмовниками точки зору й доказів свого партнера, висловлених по суті, із відповідною тактовною реакцією щодо отриманої інформації.

Ураховуючи проблематику, що буде порушуватися під час розмови, мету зустрічі, вік, стать, а також поведінку та характер взаємин учасників, можна вичленувати такі основні фази діло­вої бесіди:

— установлення часу й місця зустрічі (на нейтральній, своїй, чужій території);

— спосіб вступу в контакт, початок розмови (на своїй тери­торії ініціатива належить господареві, він же й диктує правила гри; на нейтральній — ініціатива належить тому, хто прийшов першим: це вітання, початкові жести і фра­зи для мобілізації уваги);

— формулювання конкретної мети зустрічі (у формі про­блеми чи завдання);

— обмін предметними пропозиціями й випрацювання рішень (оцінка пропозицій та ухвалення чи не ухвалення рішен­ня за кожним пунктом порушеного питання);

— фіксування остаточної домовленості й вихід із контакту, закінчення розмови (підведення кінцевих підсумків діло­вої бесіди, фіксування (у писемній чи іншій формі) взаєм­них зобов'язань і розподіл функцій щодо реалізації рішень).

Кожна із цих фаз має основний принцип, відповідно до яко­го треба діяти співрозмовникові, щоб домогтися позитивного результату.

Обидві сторони ділової бесіди повинні бути ввічливими, привітними, доброзичливими, виявляти щирий інтерес і повагу до співрозмовника, чемність й емоційну стриманість у полеміці, тактовність і здатність до співчуття та розуміння проблем одне одного. Розмовляючи, слід дивитися на співрозмовника, щоб відпо­відно скориґувати подальший хід ділової бесіди у разі втрати інтересу до теми. Для досягнення повнішого взаєморозуміння слід оволодіти не лише вмінням переконливо говорити, а й уваж­но слухати співрозмовника.

Ефект ділової бесіди залежить від того, як учасники готують­ся до неї, чи знають, якими принципами слід керуватися на окремих її стадіях, чи вміють контролювати свою поведінку під час розмови, чи вміють перетворити розмову на плідний діалог, чи враховують особливості психології партнера.

Культура управління

Культуру управління слід розглядати як сукупність вимог, що висуваються до зовнішньої сторони цього процесу, а також як вимоги до індивідуальних якостей безпосередніх керівників. Цей складний і багатогранний комплекс питань, що повсякденно повинен вирішуватися управлінським апаратом, включає в себе:

а) високі вимоги до культури виробництва;

б) правильне ведення, оформлення та зберігання документації;

в) дотримання етичних і моральних норм взаємин із колега­ми, партнерами;

г) правильну самооцінку.

Чи не найголовніша роль в організації колективу та плідної безконфліктної атмосфери в ньому належить безпосередньо керівникові.

Він, безперечно, мусить бути особистістю-лідером, умілим організатором і тонким аналітиком-психологом, людиною слова і фахівцем справи. Окрім цих якостей, як зазначає мовознавець А. Коваль, керівник ще:

— знає ім'я та ім'я по батькові своїх працівників;

— завжди вітається з усіма;

— не зганяє злість на інших, коли винен сам;

— не підвищує голосу під час розмови;

— не нагадує підлеглому безліч разів про зроблену ним по­милку, а свої помилки визнає;

— уміє оцінити добрий жарт і посміється разом з усіма (якщо це не висміювання когось із колективу);

— довіряє своїм працівникам;

— цінує їх час і не відволікає від роботи якимись дрібни­цями;

— по можливості відгукується на прохання особистого ха­рактеру, не пишаючись і не величаючись цим;

— дає завдання підлеглим у ввічливій формі;

— знає всі дрібні вади своїх підлеглих (а також власні) і враховує їх у повсякденній роботі [22, с. 19—20].

Варто додати ще два пункти, хоча їх напевно набагато більше:

— заохочує та хвалить привселюдно, а робить зауваження чи дорікає віч-на-віч;

— не має морального права вимагати від підлеглих дотри­мувати тих норм і правил, які порушує сам.

А ось застереження д-ра К. Хаберкорна -«Сім головних гріхів шефа», яке було опубліковано в німецькому часописі «Плюс» (передрук газетою «Біржа» № 6, 1991).

1. Перенесення рішення на завтра. Головна причина такої ситуації — слабкість характеру. Письмовий виклад найближчих завдань допоможе зрозуміліше сформулювати свої думки й чітко побачити проблему. Якщо жорсткі строки вирішення питань не встановлені вашим контрагентом, зробіть це самі.

2. Виконання роботи наполовину. Розпочинати роботу слід переконавшись, що наявні всі складові компоненти для її завер­шення, щоб не лишати розпочате незавершеним. Розбити робо­ту на етапи й визначити термін виконання кожного з них.

3. Прагнення зробити все одразу. Доцільніше обмежитися вирішенням кількох реальних проблем, аніж розпочинати де­кілька справ, які все одно не вдасться довести до кінця. Тому переходити до нового завдання можна тоді, коли попереднє вже повністю розв'язане чи хоча б склалося уявлення про ха­рактер його розв'язання.

4. Прагнення зробити все самому. Майстерність шефа по­лягає в створенні умов для успішного виконання завдань, які ним раціонально розподілені між сумлінними виконавцями. Він не виконує все сам, а лише планує, спрямовує роботу й контро­лює її хід та виконання.

5. Переконання, що ви знаєте все краще за інших. Не варто витрачати час на розв'язування дрібних спеціалізованих управлінських завдань, якщо їх можуть швидше й краще вирі­шити фахівці-субпідрядники.

6. Невміння розмежовувати функції. Слід наперед визна­чити завдання, обов'язки, інформаційні канали й ступінь відпо­відальності кожного працівника за допомогою розроблених чітких і детальних посадових інструкцій, узгоджених зі схемою орга­нізації. Це дозволить виключити можливість перекладання відпо­відальності за невиконання робіт на чужі плечі й марнотратне дублювання управлінських операцій.

7. Спроби перекласти провину на інших. Керівник мусить з'ясувати причини невдачі, а не шукати цапа-відбувайла. Про­аналізувавши помилку, слід націлити свою діяльність на її ви­правлення та на подальший поступ.

Службова бесіда — це дієвий чинник установлення контак­ту, з'ясування непорозумінь, розв'язання проблем, залагодження конфліктів тощо. На основі практики вироблені певні правила ведення службової бесіди керівника з підлеглими, які слід зна­ти, але не варто обмежуватися лише ними:

— завчасно повідомити підлеглого про службову бесіду та її тему (хоча б у загальних рисах);

— мати конкретну мету (почути зізнання, заспокоїти, по­інформувати тощо);

— мати найповнішу інформацію про співробітника (освіту, службові досягнення, родину, уподобання тощо);

— укласти план службової бесіди (вступ, основна частина, підсумок);

— продумати час і місце проведення службової бесіди (хто, де і на чому сидить);

— бути щирим і ґречним у питаннях і намірах;

— обрати вірний тон (сила голосу, інтонація, акцентування, пауза) і манеру (чіткість формулювань, переконливість аргументів, невербальні засоби тощо);

— бути уважним у вислуховуванні відповідей, заперечень, контраргументів (не перебивати, не відкидати відразу почуте тощо);

— тактовно завершити службову бесіду, досягнувши по­ставленої мети;

— дотримуватися конфіденційності щодо отриманої інфор­мації.

У свою чергу, працівник, запрошений на службову бесіду, повинен дотримуватися теж певних правил і норм:

— пунктуальність (прийти слід за 3 — 5 хв до початку служ­бової бесіди, назвати секретареві своє прізвище, мету при­ходу);

— мати охайний, діловий вигляд (одяг, взуття, зачіска тощо);

— дотримуючись субординації, уважно слухати співрозмов­ника (без зайвих жестів, міміки, емоцій);

— не уникати погляду шефа (щоб у нього не склалося вра­ження про нещирість ваших намірів);

— чітко й лаконічно формулювати відповіді чи запитання;

— після завершення шефом службової бесіди не продов­жувати її.

Телефонне ділове спілкування

В усному діловому спілкуванні телефон відіграє суттєву до­поміжну роль зв'язку для отримання інформації, оперативного реагування на події, дистанційного керування чи коригування діями тощо. Головна перевага над іншими традиційними" засо­бами зв'язку (листи, телеграми, факси) — оперативність, швидкість, зручність. Мобільний і пейджинговий зв'язок, новітні цифрові та супутникові системи дозволяють за лічені хвилини з'єднатися з будь-яким абонентом на планеті. Та попри модер­нові інформаційні технології, найхарактерніші особливості те­лефонного діалогу лишилися незмінними.

Службова телефонна розмова складається з таких компонентів:

— момент установлення зв'язку;

— виклад суті справи;

— завершальні слова, фрази — знак про закінчення розмови.

У кожній телефонній розмові чітко розмежовані комуніка­тивні ролі співрозмовників: той, хто телефонує, повідомляє (ад­ресант) і той, хто приймає повідомлення (адресат, абонент), хоча можлива й участь третьої особи — посередника (секретаря, дис­петчера, оператора чи ін.), який допомагає встановити контакт адресанта з адресатом. Інколи доцільно попередньо узгодити з абонентом дату й час телефонної розмови та її тему, щоб він був на місці, вільний від виконання інших обов'язків і завчасно підго­тувався.

До ділової телефонної розмови слід завчасно готуватися. А саме:

— укласти чіткий план спілкування (порядок питань, які б ви хотіли поставити адресатові);

— мати поряд допоміжний матеріал (довідкові, цифрові дані, списки та ін., усе, що може нагально знадобитися як до­даткова інформація);

— мати напохваті чим і на чому зафіксувати потрібну інфор­мацію.

Деякі сучасні офіси мають автовідповідачі або ж автомати­зовану систему запису всіх «вхідних» і «вихідних» телефон­них дзвінків, що певною мірою спрощує збереження, оброблення інформації й повністю виключає її спотворення.

Принцип телефонного спілкування треба будувати таким чином, щоб інформація, отримана від попередньої розмови, була вихідною для наступної і т. д.

Вербальне телефонне спілкування висуває перед співрозмов­никами низку обов'язкових етикетних реплік (кліше, шаблонів), якими, неначе паролями, обмінюються обидві сторони розмови.

₄ Адресант після короткого вітання називає своє прізвище, ім'я та ім'я по батькові, посаду й організацію, яку він представляє (порядок може бути зворотний). Якщо слухавку взяв не той, хто вам потрібен, слід увічливо попросити покликати його до телефону. У разі відсутності потрібної вам людини в офісі вза­галі та коли ви не встигли відрекомендуватися, ви можете по­чути: «Хто його запитує?» Назвавши себе, можна попросити:

— занотувати інформацію для подальшої передачі;

— попередити потрібну вам людину про час, коли ви знову зателефонуєте;

— щоб вам зателефонували, назвавши номер телефону та час.

Але в усіх зазначених вище випадках варто поцікавитися,

з ким ви щойно розмовляли.

Адресат, приймаючи «вхідний» дзвінок, із метою економії часу, після відповіді на вітання, мусить відразу назвати органі­зацію, відділ, свою посаду, прізвище, ім'я та ім'я по батькові (по­рядок може бути зворотний), наприклад:

«Фірма «Гетьман», відділ збуту, менеджер Смаглій

Подібний вступ надає розмові робочого тону й ритму.

Якщо співробітника, якого просять до телефону, немає на місці, а питання, яке порушує адресант може вирішити інший співробітник, слід запросити його або дати відповідний номер телефону.

Якщо «вхідний» дзвінок порушує робочий процес, слід виба­читися й попросити зателефонувати пізніше, назвавши час, або ж пообіцяти самому зв'язатися з адресантом, також назвавши час.

Частину названих проблем може зняти обізнаний секретар, котрий диспетчеризує всі «вхідні» дзвінки, приймає й фіксує інформацію.

Декілька загальноусталених правил:

— службовий телефон — переважно для службових справ;

— телефон загального користування має бути розташовано у зручному, доступному, звукоізольованому місці (кори­дор, окрема кабіна тощо);

— говорити слід чітко, стисло й коректно (виразність вимо­ви виключає повторювання вже сказаного);

— уважне слухання виключає постійне перепитування;

— не слід прохати про значну послугу малознайому людину;

— слід пам'ятати, що телефонна розмова — це діалог, а не монолог;

— поздоровлення, вітання та співчуття слід висловлювати особисто або листом і аж ніяк не телефоном;

— телефон дієвий, але не визначальний засіб вирішення важ­ливих питань, котрі остаточно вирішуються лише під час особистої зустрічі;

— у випадку роз'єднання, поновлює зв'язок той, хто теле­фонував;

— закінчує розмову той, хто телефонував.

Характер службових телефонних стосунків, окрім зазначе­них правил, визначають такі чинники, як: ступінь близькості (знайомства) співрозмовників, їх вік, посада, стать тощо.

Оскільки специфіка телефонного спілкування виключає допоміжні невербальні засоби (жест, міміка, поза тощо), співроз­мовникам треба якомога вимогливіше добирати й висловлюва­ти потрібні слова, фрази, користуючись лише голосом. Визна­чальними в цьому випадку будуть швидкість, чіткість, розбір­ливість, інтонація, наголос, пауза та інші складові нормативи культури усного ділового мовлення.

Ділове спілкування

Ділове спілкування, як складова частина культури управ­ління, повинне грунтуватися на засадах етичних норм, певних ритуальних правил ділових взаємин, знання й уміння, які пов'я­зані з обміном інформацією, використанням способів і засобів взаємовпливу та взаєморозуміння. У цьому контексті вагомого значення набуває моральний аспект ділового спілкування.

Етика ділового спілкування ґрунтується на таких правилах і нормах поведінки партнерів, колег, які сприяють розвиткові співпраці, розв'язанню поставлених проблем. А це й зміцнення взаємодовіри, постійне інформування партнера щодо своїх намірів та дій, а також запобігання обману й порушенню взятих зобов'я­зань. Формуючись в умовах конкретної діяльності, професійне спілкування вбирає в себе її особливості, стає важливою части­ною й дієвим засобом цієї діяльності. Загальні норми й правила ділового спілкування зумовлюються також характером суспільного ладу, історичними традиціями та сучасними здо­бутками.

Синтаксис^[15] усного й писемного ділового мовлення

Готуючи текст для публічного виступу, слід пам'ятати про суттєву різницю між писемним і усним його варіантами. Речен­ня, значні за кількістю слів і ускладнені за будовою багатьма відокремленими обставинами, означеннями, вставними і встав­леними конструкціями, цілком можливі в науковій статті, моно­графії та под., і зовсім не бажані в лекції, доповіді, промові й под. Помічено, що сприймання усного тексту залежить від довжини речення (кількості в ньому слів), довжини слова (кількості ба­гатоскладових, довгих слів), кількості особових займенників (які сприймаються на слух легше, ніж безособові).

На відміну від писемного, в усному тексті бажані питальні, окличні й риторичні, а не лише розповідні речення, наприклад:

Чи можливий такий результат?! Безперечно, — скажу я вам.

За яких умов? —логічно запитаєте ви.

Моя доповідь і наведені в ній викладки є відповіддю на це питання.

Не словесні, а смислові повтори необхідні в усному мов­ленні для наголошування основної думки, підкреслення ключо­вого моменту й посилення враження від сказаного. Досягається це за рахунок багатої синонімії української мови, не повторюю­чи форми вираження.

Однак слід уникати повторювання нетипових для усного мовлення складних сполучників: завдяки тому що, унаслідок того що, через те що й под. оскільки вони гальмують сприй­няття й не сприяють створенню в аудиторії вільної, невимушеної атмосфери.

Окрім повторів, використовують й інші способи привернен­ня чи утримання уваги слухачів, таких як: зміна порядку слів

(інверсія), градація (посилення), протиставлення (антитеза), оклична й питальна інтонація, риторичні запитання, пауза та ін.

Речення слід будувати таким чином, щоб ключова фраза була розмішена в його першій частині. Набагато легше сприймається на слух зміст, коли речення починається Н. відмінком, ніж де­кількома конструкціями в непрямих відмінках із прийменника­ми, наприклад:

Неправильно правильно

В останньому університетському Професор Бойчишии збірнику, у першому його розділі, у своїй статті, яка розміщено статтю професора розміщена в останньому Бойчишина, де йдеться... університетському

збірнику, зазначив...

У письмових текстах його частини закріплені за певним місцем на аркуші й виділені шрифтом чи засобами рубрикації (абзац, параграф, розділ тощо). В усному — можливі відступи, умотивовані повтори й перенесення окремих текстових частин.

Якщо писемний текст має форму монологу, то усний не ви­ключає діалогових і навіть полілогових варіантів.

Наявність правильно побудованих дієприслівникових зворотів (або їхніх замінників), як правило, на початку речення, дозволяє більш образно подати навіть сухий технічний текст, наприклад: неправильно правильно

Не дивлячись на обмежене Незважаючи на обмежене фінансування.... фінансування...

Попри обмежене фінансування... Дарма що нам обмежили фінансування... По закінченні навчання... Закінчивши навчання...

При рахуванні треба... Рахуючи, треба...

По одержанні коштів... Одержавши кошти...

Перевагу слід надавати простим реченням, у яких збері­гається прямий порядок слів: підмет іде перед присудком, означення — перед означуваним словом:

Неправильно правильно

Було досягнуто високого рів- Наше підприємство досягло

ня якості продукції, заплано- запланованого високого рівня

ваного нашим підприємством, якості продукції.

Спільним для писемного й усного варіанту тексту є висока частотність у використанні та повторюванні стійких словоспо­лучень (кліше) і водночас відсутність зайвих слів, які усклад­нюють сприйняття:

 

Неправильно

Ми, на нашому підприємстві, можемо розраховувати лише на свої особисті сили.

Правильно

Підприємству доводиться розраховувати лише на власні сили.

 

Якщр підмет названий живою особою, то присудок матиме форму активного стану, наприклад:

 

Неправильно

У виступі міністра висвіт­лювалося його бачення шляхів реформи освіти.

Правильно

У виступі міністр висвіт­лив власне бачення шляхів реформи освіти.

 

Негативно впливають на мову зайві слова й тавтологія:

 

Неправильно

звільнити із займаної посади потелефонувати телефоном у 21 вечора ми з колегою удвох узимку в січні місяці порахувати рахунки глухий тупик захисний імунітет пам'ятний сувенір _,

Правильно

звільнити з посади зателефонувати о 21.00 ми з колегою у січні

полічити рахунки глухий кут (безвихідь) імунітет сувенір

 

Не можна будувати речення з одночасним підпорядкуван­ням одного слова двом стрижневим.

Неправильно правильно

Школярі навчалися Школярі навчалися у просторому класі, який у просторому, переобладна- переобладнали. ному класі.