Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення

Терміни лінгвальна діяльність, мова і мовлення

і критерії їх розмежування та їхній онтологічний ста­тус донині не отримали однозначного тлумачення. Так, зокрема, Л. В. Щерба, Е. Косеріу, О. І. Смирницький услід за Ф. де Соссюром трактують мову як продукт, який виділяється з мовлення. По-іншому інтерпре­тують співвідношення мови і мовлення Т. П. Ломтєв, М. В. Панов, А. Є. Супрун, які вважають, що мовлен­ня є похідним від мови, тобто розглядають мову не як продукт лінгвістичної діяльності спеціалістів, а як об'єктивне явище, що реалізується в мовленні. Отже, мова, з одного боку, розглядається як механізм, за допомогою якого породжується і розуміється мовлен­ня, а з іншого — як система правил і набір одиниць, які становлять узагальнені спеціалістами факти мов­лення.

Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлен­ня використовують переважно ті ознаки, які запропону­вав Ф. де Соссюр, але якщо в основі дихотомії, за Ф. де Соссюром, лежить сукупність декількох ознак, то у його послідовників помітна тенденція звести їх до однієї чи двох. У теперішньому мовознавстві все менше уваги приділяється таким протиставленням, як: 1) мова — психічне явище, а мовлення — психофізичне; 2) мова — соціальне явище, а мовлення — індивідуальне; 3) мо­ва — системне явище, а мовлення — асистемне.

Ці ознаки багато вчених уважають нерелевантними через те, що нині помітна тенденція до заперечення психічної природи мови і соціальним явищем визнаєть­ся не тільки мова, а й мовлення, яке також вважа­ється системним.

Після Ф. де Соссюра для розмежування мови і мов­лення були запропоновані ще такі ознаки: 1) мова — щось загальне, мовлення — конкретне (М. С. Тру-бецькой); 2) мова — постійна, довговічна, мовлення — перемінне, нестійке, недовговічне (М. С. Трубецькой, Л. Єльмслев).

Мова і мовлення

Майже всі лінгвісти, які визнають дихотомію «мо­ва— мовлення», вважають мову потенцією, знанням або системою знаків, а мовлення — реалізацією, мані­фестацією цієї потенції (знання, системи знаків).

Щодо загального статусу мови і мовлення, то А. Гар­динер, Е. Бенвеніст, М. Трубецькой, Н. Хомський, як і Ф. де Соссюр, інтерпретують мову і мовлення як різ­ні, несумісні явища. Л. Щерба і Е. Косеріу заперечу­ють це твердження. Лише деякі лінгвісти (Л. Єльм-слев, В. Брьондаль, Н. Хомський) дотримуються сос-сюрівського погляду, що мова є першорядним явищем. Більшість (А. Гардинер, А. Сеше, Е. Косеріу та ін.) висувають на передній план мовлення або ж розгляда­ють мову у взаємозв'язку з мовленням (Празька шко­ла, Л. Щерба та ін.). Необхідність двох лінгвістик (лін­гвістики мови і лінгвістики мовлення) обґрунтовують А. Гардинер, А. Сеше, М. Трубецькой, Е. Бенвеніст, Н. Хомський. Заперечують не тільки необхідність, а й можливість виокремлення двох лінгвістик Л. Єльмс-лев, А. Мартіне, Е. Косеріу, Л. Щерба, О. Смирницький та ін. Цьому певною мірою сприяли перші неаргу-ментовані і непереконливі спроби деяких учених роз­поділити мовні одиниці між лінгвістикою мови і лін­гвістикою мовлення (на зразок: категорія відмінка належить мові, а конкретний, наприклад, давальний відмінок — мовленню). Очевидно, мова і мовлення не мають абсолютно різних одиниць. Одиниці мови і мов­лення співвідносяться, як модель і її реалізація.

Незважаючи на інтенсивне входження понять мо­ви і мовлення в лінгвістичну теорію, є чимало мово­знавців, які не визнають соссюрівської дихотомії. Серед них Г. ІПухардт, В. Дорошевський, А. Коен, О. Єспер-сен, А. Чикобава, Дж. Фьорс, Л. Блумфільд, 3. Харріс, К. Пайк, Ч. Хоккет, А. Г. Волков, А. Г. Спіркін, Г. В. Кол-шанський і український лінгвіст О. С. Мельничук. На їхню думку, мова — це не реальний об'єкт, а нау­кова абстракція. Як зазначає Мельничук, «соссюрів-ська концепція мови і мовлення являє собою теоре­тично безперспективне змішування двох різних під­ходів до мови як об'єкта дослідження, оскільки протиставлювана реальній мові абстрактна система мови, тобто її ідеальний аспект [...], перетворюється тут у само- стійний предмет спеціально-лінгвістично­го аналізу, а конкретно-лінгвістичний аналіз мови у плані її об'єктивно-матеріальних властивостей і

Теорія мови

суб'єктивно-ідеального їх представлення підміняється розриванням і протиставленням цих двох взає­мозв'язаних сторін мови як об'єкта лінгвістичного дос­лідження» [Мельничук 1987: 7—8]. Мельничук наго­лошує на тому, що «говорити про мову і мовлення як про два співвідносні аспекти загальної мовної сфери немає підстав. Реально існує лише мова як загальна сукупність конкретних мовних виявів, тобто процесів мовної діяльності, в яких використовуються різні ком­поненти мовної структури» [Мельничук 1997: 13].

Незважаючи на наявність взаємовиключних точок зору щодо обговорюваної проблеми, в сучасному мово­знавстві мова і мовлення розглядаються як діалектич­на єдність, елементи якої протиставлені між собою і зумовлюють один одного. І мова, і мовлення — реальні явища. Цілком очевидно, що існує, наприклад, одна українська мова. Вона як реальне явище існує в голо­вах людей, у суспільній свідомості українськомовного соціуму, його пам'яті. Інша думка, що буцімто мова існує в мовленні, є некоректною, бо тоді мова існувала б лише в момент її застосування й перестала б існувати, коли її не застосовують. Якщо було б так, зауважив Г. П. Мельников [Мельников 1967: 239], то малий на­род, прокинувшись уранці, став би безмовним. Непра­вильною є також думка, що мова існує в текстах. Зако­номірно виникає запитання щодо безписемних наро­дів. Крім того, тексти фіксують лише певну кількість одиниць мови, а не весь інвентар. Неможливо мати текст, не маючи мови, яка лежить у його основі, але можна мати мову, не маючи тексту, побудованого на цій мові [Ельмслев 1960а: 298]. Отже, мова не зберіга­ється (локалізується, існує) в мовленні, а реалізується, виявляється, об'єктивується в ньому. Мова «існує тільки в індивідуальних мозках, тільки в душах, тіль­ки в психіці індивіда або осіб, що становлять певну мовну спільність» [Бодузн де Куртенз 19636: 71]. Ре-алізуючись у мовленні, мова виконує своє комуніка­тивне призначення. Мовлення вводить мову в кон­текст уживання.

Для правильного пояснення співвідношення мови і мовлення потрібно враховувати всі три можливих підходи до досліджуваного явища: гносеологічний (філософський), онтологічний (власне лінгвістичний) і прагматичний (цільовий).

Мова і мовлення

У гносеологічному (філософському) аспекті мову і мовлення потрібно розглядати як явища різного ступе­ня абстракції. Мова — це загальне, абстрактне, а мов­лення — окреме, конкретне. Знаходячись у діалектич­ному зв'язку, мова і мовлення є відносно незалежними явищами, про що свідчить факт неоднакового ступеня їх зміни, деякої асиметричності їх розвитку. Оскільки структура мови — явище абстрактне, то вона окремо не спостерігається. Досліднику доступне тільки мов­лення, в якому реалізується мовна система. Якщо ж мовна система в мовленні не реалізується, вона існує потенційно. Вітторе Шзані свого часу поставив рито­ричне запитання, чи існує мова юкагірів, коли всі двіс­ті осіб, які розмовляють цією мовою, сплять.

У плані онтологічному мова належить до психіч­них явищ, а мовлення до психофізичних (психофізіо­логічних), доступних сприйманню. Певною мірою мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального.

З прагматичного (цільового, функціонального) погляду мова являє собою щось стабільне і загально­прийняте, тоді як мовлення є оказіональним (випад­ковим, унікальним), рухливим.

Як уже зазначалося, Ф. де Соссюр протиставляв мо­ву і мовлення як соціальне індивідуальному. Це по­ложення швейцарського вченого неодноразово підда­вали критиці. Як зауважив С. Д. Кацнельсон, мова не повністю соціальна, а мовлення не повністю індивіду­альне [Кацнельсон 1967: 32]. Мова соціальна за своїм функціональним призначенням та індивідуальна за способом існування (збереження), причому превалює в мові соціальне. Мовлення є індивідуальним за вико­нанням, воно завжди належить певній конкретній осо­бі, тобто має автора. Значення ж мовлення як засобу спілкування в колективі є соціальним. Соціальність мовлення виявляється і в тому, що воно служить об'єд­нанню людей у колектив, і в тому, що воно базується на єдиній для всього колективу мовців мові. Переважає в мовленні індивідуальне. Індивідуальність мовлення виявляється у відборі елементів мови (в уживанні одних і у відмові від інших), у частотності вживання певних елементів мови, в порядку розташування мов­них елементів у фразі, в різноманітних модифікаціях ви­користаних мовних одиниць, у тому числі навмисних чи неусвідомлених порушеннях мовних норм. Іншими словами, мовлення відображає мовну компетенцію інди-

Теорія мови

віда, його досвід, є своєрідним видом вільної творчої діяльності індивіда. Індивідуальність мовлення надає мовленнєвому акту унікальності, неповторності, оригі­нальності, тоді як соціальність забезпечує взаєморозу­міння.

Мову і мовлення протиставляють і за іншими озна­ками. Так, зокрема, мовлення розгортається в часі і реалізується в просторі, тоді як мова не має цих пара­метрів. Мовлення безконечне, система мови конечна. Мовлення лінійне, синтагматичне; мова має парадигма­тичну і рівневу організацію. Мовлення є послідовністю мовних елементів; мові притаманна ієрархічна органі­зація її елементів. Мовлення контекстно і ситуативно зумовлене; мова не залежить від обставин спілкуван­ня. Мовлення співвіднесене з об'єктивною дійсністю і може характеризуватися з погляду істинності або хиб­ності; до мови такий підхід неможливий.

Мовлення характеризується також деякими озна­ками, які не протиставляються безпосередньо окремо взятим рисам мови. Мовлення може мати дві форми — діалогічну й монологічну, характеризуватися темпом, тембровими особливостями, тривалістю, гучністю, ар­тикуляційною чіткістю, акцентом тощо. У мовленні відображається психологічний стан мовця, через що мовлення можна кваліфікувати як емоційне, схвильо­ване, спокійне та ін. Узагалі будь-яке мовлення мож­на оцінити зі змістового, етичного й естетичного по­гляду (змістовне, пусте, правильне, неправильне, зраз­кове, образне, художнє, добірне, витончене, вишукане тощо).

Помилковим є протиставлення мови мовленню як системного несистемному, бо мова не втрачає своєї сис­темності в процесі функціонування. Щоправда, в мов­ленні асистемні явища все-таки трапляються.

З історичного погляду мова вторинна, а мовлення первинне (мова склалася з фактів мовлення). Із син­хронної (сучасної) точки зору мова первинна, а мовлен­ня вторинне: будь-який мовленнєвий витвір будується з уже наявних у мові елементів.

Оскільки Ф. де Соссюр не тільки різко протиставив мову і мовлення, а й заявив про необхідність створен­ня двох різних лінгвістичних дисциплін — лінгвісти­ки мови і лінгвістики мовлення, то в мовознавстві по­чалися пошуки мовних і мовленнєвих одиниць. Так, англійський мовознавець Алан Гардинер усі традицій-

Мова і мовлення

ні елементи, що трапляються в мовленнєвому потоці, відносив до мови, а все те, що визначається конкретни­ми умовами, інтенцією мовця — до мовлення. Наприк­лад, структуру речення він уважав фактом мови, а ре­чення в його віднесеності до дійсності, тобто конкретні висловлення, — фактом мовлення. О. І. Смирницький відносив до мови ті явища, які відтворюються (слова, фразеологізми, морфологічні форми тощо), а до мов­лення — явища, які створюються в процесі комуніка­ції (словосполучення, конкретні речення). Такий роз­поділ мовних одиниць між мовою і мовленням запере­чували ті вчені, які розглядали мову і мовлення як два аспекти одного й того самого об'єкта. Так, зокрема, Т. П. Ломтєв наполягав на тому, що «всі лінгвістичні одиниці є одиницями мови і мовлення: одним боком вони звернені до мови, іншим — до мовлення».

Нині найпоширенішою є думка, що мовні одиниці так відносяться до мовленнєвих одиниць, як мова до мовлення, психічне до психофізичного, сутність до явища, загальне до часткового, абстрактне до конк­ретного, можливе до дійсного. Усе це можна звести до відношення: інваріант — варіант. Саме це лягло в основу поділу одиниць на мовні (терміни, як правило, мають суфікс -ема, і відповідно мовний рівень назива­ють ще є мінним) і мовленнєві: фонема — звук, морфе­ма — морф, лексема — слово, речення (структура) — висловлення (фраза), значення — смисл. На основі про­тиставлення мовних і мовленнєвих одиниць виникли такі поняття, як синтаксичне й актуальне членування речення, глибинна і поверхнева структура тощо. Однак знайти в усіх традиційно виокремлюваних одиницях мовний і мовленнєвий аспекти, тобто визначити інва­ріанти і варіанти, не вдається, через що відрізки, які виділяються внаслідок членування мовленнєвого пото­ку (склади, такти, фонетичні синтагми, надфразні єдності), розглядаються тільки як одиниці мовлення.

Розмежування мови і мовлення виявилося корисним як у теоретичному, так і в практичному планах. Без урахування співвідношення мови і мовлення не мо­жуть бути розв'язаними багато лінгвістичних проблем, зокрема, проблема розвитку мови (мова не тільки по­роджує мовлення, не тільки стримує його плин, а й живиться ним, змінюється під його впливом) чи теорія формування лексичних значень, лексико-семантичних категорій (синонімії, антонімії, енантіосемії тощо).

Теорія мови

Дихотомія мови і мовлення дуже цінна для прак­тики викладання рідної і, особливо, іноземної мови. Залежно від того, чого збирається навчати вчитель — мови чи мовлення, залежить методика навчання: йти від мовних моделей до їх реалізації в мовленні чи нав­паки. Останнім часом усе більшого поширення набуває навчання мови через мовлення (текст). Учням поперед­ньо не дають відомостей про будову мови, ні граматич­ного правила; вони, читаючи й аналізуючи тексти, самі виявляють структуру мови. Така практика бере поча­ток від датського мовознавця О. Єсперсена, який вва­жав, що навчати мови потрібно тільки через мовлення.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте основні етапи в дослідженні питання про співвідно­шення мови і мовлення.

2. Які принципові відмінності в інтерпретації цієї проблеми харак­терні для концепції Ф. де Соссюра, Л. В. Щерби і Е. Косеріу?

3. Як трактується проблема співвідношення мови і мовлення в сучасному мовознавстві?

4. Яке теоретичне і практичне значення має дихотомія «мова — мовлення»?

Література

Основна

Семчинський С. В. Загальне мовознавство — К., 1996. — С. 6—25.

Общее язьїкознание: Формьі существования, функции, история язьі-ка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 85—91.

Общее язьїкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 11—15,140—145.

Соссюр Ф. де. Курс общей лингвистики // Соссюр Ф. де. Трудьі по язьі-кознанию. — М., 1977. — С. 48—58.

Додаткова

Гардинер А. Различия между речью и язьїком // Звегинцев В. А. Исто­рия язьїкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. 2. — С. 111—120.

Ельмслев Л. Язьік и речь //Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. 2.

Щерба Л. В. О трояком аспекте язьїковьіх явлений и об експеримен­те в язьїкознании // Щерба Л. В. Язьїковая система и речевая деятель-ность. — Л., 1974.

Косериу 3. Синхрония, диахрония, история // Новое в лингвистике. — М., 1963. — Вьіп. 3.

Структура мови

Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мо­вознавства // Мовознавство.—1997.— № 2—3.

Андреев Н. Д., Зиндер Л. Р. О понятиях речевого акта, речи, речевой вероятности и язьїка // Вопр. язьїкознания. — 1963. — № 3.

Леонтьев А. А. Язьік, речь, речевая деятельность. — М., 1969.

Ломтев Т. П. Язьік и речь // Ломтев Т. П. Общее и русское язьїкозна-ние. — М., 1976.

Слюсарева Н. А. Теория Ф. де Соссюра в свете современной лингвис-тики. — М., 1975.

Супрун А. Е. Лекции по теории речевой деятельности. — Минск, 1996.

3.4. Структура мови

Мова не є простим нагромадженням її одиниць — фонем, морфем, лексем, конструкцій. Це складний, багатоплановий механізм, який має свою внутрішню організацію — структуру. Поняття структури мови введене в науку вченими Празької лінгвістичної шко­ли. Згодом воно отримало своєрідну інтерпретацію в глосематиці, де зв'язки і відношення всередині мови абстрагувалися від її елементів. У сучасному мовознав­стві в термін структура мови нерідко вкладають різний зміст. Інколи його вживають як синонім термі­на система мови, хоча більшість мовознавців ці термі­ни диференціюють.

Системний характер мови

Уведення поняття системи щодо мови пов'язують з іменем Ф. де Соссюра, хоча пріоритет у цьому нале­жить І. О. Бодуену де Куртене. Особливу роль в об­ґрунтуванні системного підходу до мови відіграли пра­ці українського мовознавця О. О. Потебні.

Ф. де Соссюр називав мову системою знаків, які виражають ідеї. Усі частини мовної системи, за Соссю-ром, можливо і необхідно розглядати в їх синхронічно­му зв'язку. Що ж стосується діахронії, то Соссюр запе­речував її системність.

Поняття системи мови базується на взаємозалеж­ності її елементів. Системні відношення не є чимось зов­нішнім для окремих компонентів системи, а входять у ті елементи, утворюючи якісну їх характеристику. Не­рідко відмінність системних відношень є єдиною осно­вою розрізнення й самих елементів.

Теорія мови

Пор.: англ. Іоие, Іоие'з, ^ез, ^ез⁹ і Іоие, Іоиез, Іоиесі, Іоиіп£, де в другому випадку (ряді) /оие — дієслово зі зна­ченням «любити», а в першому випадку (ряді) Іоие — іменник зі значенням «любов». Таке розрізнення тут можливе на основі системних відношень (у першому випадку Іоие — член іменникової парадигми, у друго­му — дієслівної). На основі принципу системності мо­ви базується й таке граматичне поняття, як нульова морфема (вода, води, воді, воду, водою, воді, води, вод0, во­дам, води, водами, водах). Відсутність закінчення в ро­довому відмінку множини за його наявності в усіх інших відмінках набуває граматичного значення, а оскільки відмінкові значення виражаються закінчен­нями (флексіями), то в даному разі наявна нульова флексія.

Положення про системний характер мови застосо­вується в сучасній лінгвістиці до мови загалом, але найбільшою мірою — до фонетичних одиниць. На­приклад, фонеми будь-якої мови не можна розглядати ізольовано, поза фонологічною системою, а тим більше зіставляти ізольовані фонеми однієї мови з ізольова­ними фонемами іншої мови, незважаючи на їх позір­ну подібність. Фонему можна визначити лише стосов­но певної мови. Кожна з мов має свою систему фонем і свою систему протиставлення фонем (фонологічних опозицій). Як зауважив Генрі Глісон, наше тверджен­ня, що англійська мова і мови лома, луганда й кіова подібні, позаяк вони мають фонему <в>, буде рівно­значне твердженню, що цей капелюх, сукня, пара ту­фель однакові, якщо вони всі позначені одним розмі­ром. Значеннєвість кожної фонеми визначається її місцем у фонологічній системі певної мови.

Необхідно розрізняти системоутворювальні і сис-темонабуті властивості мовних одиниць. Системоут­ворювальні властивості формують системні зв'язки і відношення. Мовні одиниці їх мають ще до входжен­ня в систему. Системонабуті — це ті властивості, якими система і системні відношення наділяють об'єкт (одиницю, елемент) і яких цей об'єкт не має поза сис­темою. Для наочного пояснення понять системоутво-рювальних і системонабутих властивостей скористає­мося з прикладу, наведеного Т. П. Ломтєвим. Якщо сім'ю з двох людей розглядати як систему, а членів сім'ї як елементи цієї системи, то можна констатува-

Структура мови

ти таке: для того щоб сім'я могла утворитися, необ­хідно, щоб дві особи мали властивості бути чоловіком (особою чоловічої статі) і жінкою (особою жіночої ста­ті). Узявши шлюб, вони набувають властивості бути чоловіком (мужем) і дружиною. Властивість бути жін­кою і бути чоловіком (особами різної статі) є системо-утворювальною, вона не створюється сімейними сто­сунками, але реалізується в них. Властивості бути чо­ловіком і дружиною (подружжям) набувають у системі завдяки встановленим між цими елементами відношен­ням (шлюбним стосункам) і характеризують ці елемен­ти як члени даної системи. Такі властивості назива­ються системонабутими, або структурно зумовленими.

Звернемося до мовних прикладів. Так, зокрема, фор­ми співаю, співаєш, співає є системоутворювальними, бо формують систему особових форм дієслова теперіш­нього часу однини. Форма співала у виразах я співала, ти співала, вона співала є системонабутою, вона репре­зентує то першу, то другу, то третю особу однини в ми­нулому часі. Якщо речення Пісня виконується діть­ми розглядати як систему, то системоутворювальними є властивості слів як частин мови, системонабутими є властивості бути підметом, присудком чи додатком (певним членом речення).

Мова — це система систем, які взаємозумовлені й пов'язані в одне ціле: зміна в будь-якій із цих систем викликає зміни в інших системах. Так, зокрема, фоне­тичний закон відкритого складу, який діяв ще в сло­в'янській мові доісторичного періоду, призвів до інте­грації відмін іменників з основами на б і й (гаЬбз —> рабь; зйпйз —> сьінт>)₉ оскільки відпав приголосний, а [б] і [й] перейшли в один звук [т>] і названі форми переста­ли розрізнятися, а це з часом і зумовило зближення й уніфікацію парадигм цих іменників.

Унаслідок того, що окремі англійські слова у пері­од скандинавського завоювання мали скандинавські паралелі, відбулося розщеплення звукової форми дея­ких спільних за походженням слів: зсігі «спідниця» і ст. англ. зНігі «сорочка», е§£ «яйце» і ей§е <— ес§ «край»; ігайіііоп (лат. ігасііііо) «традиція» і ігеазоп (ст. фр. ігаізоп <— лат. ігасііііо) «зрада». Те ж спостері­гаємо в нім. Кпарре «зброєносець» і КпаЬе «хлопець».

Стимулювання в англійській мові аналітичних тен­денцій пов'язане з тим, що зредуковані закінчення вия­вилися нездатними виражати з достатньою чіткістю гра-

Теорія мови

матичні відношення слів. Суто фонетичний процес зумо­вив нові не тільки морфологічні, а й синтаксичні явища. Системи бувають матеріальні й ідеальні, відкриті й закриті, статичні й динамічні, гомогенні й гетерогенні. Так, зокрема, В. М. Солнцев подає таку класифікацію систем:

Ідеальні

Системи

т

Природні

Матеріальні

і

Первинні

І

Вторинні

Штучні

т~і—

Динамічні

органічні неорганічні | несаморегулювальні | саморегулювальні

Матеріальні системи складаються з елементів, які мають матеріальну субстанцію. Розрізняють пер­винні і вторинні матеріальні системи. Первинні мате­ріальні системи — це системи, елементи яких значен­нєві самі собою, тобто представляють у системі самих себе. Матеріальні системи, в яких матеріальні елемен­ти мають значення для системи не стільки завдяки своїм субстанціональним властивостям, скільки зав­дяки приписаним їм властивостям, називаються вто­ринними матеріальними системами.

Ідеальні системи — це системи, елементами яких є ідеальні об'єкти — поняття або ідеї, пов'язані з певними взаємовідношеннями. Так, наприклад, якщо взяти сис­тему понять будь-якої науки, то там зафіксовані ідеальні об'єкти, а не власне субстанція. На відміну від матері­альних ідеальні системи завжди виникають тільки зав­дяки мисленнєвій діяльності людей. Вони не існують по­за якоюсь матеріальною субстанцією, вони породжують­ся нею. Ідеальні системи становлять собою системи певних видів інформації. Семантична інформація закріп­люється в якійсь матеріальній субстанції, яка стає її но­сієм. Тут матеріальні елементи представляють не самих себе, а щось, що існує поза ними. Вони мають значення не стільки в силу своїх фізичних властивостей, скільки в силу приписаних їм властивостей вказувати на щось.

Структура мови

Закритою є система, яка складається зі строго ви­значеної кількості одиниць, і цей кількісний склад є не­змінним. Відкритою є система з непостійним, змінним числом елементів. Мова є відкритою системою, оскіль­ки вона поповнюється новими елементами, що забезпе­чує їй здатність завжди бути комунікативно придатною в різні періоди історичного й економічного розвитку на­роду — носія мови. Мова не існує ізольовано від сус­пільства, а розвивається водночас із суспільством і мисленням. Цим мовна система різниться від біологіч­них, кібернетичних та ін. Вона відкрита для мислення. Говорячи про відкритість мовної системи, не слід забува­ти, що фонологічна, граматична і лексико-семантична системи мають неоднаковий характер відкритості. Якщо фонологічна система має закритий характер (українсь­ка мова після XII ст. не поповнилася жодною фонемою, як і не втратила хоча б однієї фонеми), морфологічна система належить до мал овід критих, то лексико-семан­тична система є найбільш відкритою (щодня мова по­повнюється новими словами, а також час від часу втра­чає застарілі функціонально непридатні слова).

З відкритістю пов'язана така властивість мовної системи, як динамічність ₉ яка виражається в постій­ній зміні, постійному розвитку мови, пристосуванні до умов існування. У динамізмі й відкритості мовної сис­теми виявляється її потенційність, яка полягає не тіль­ки в тому, що в мові є, але й у тім, що в ній можливе. Якщо б мова вичерпала всі свої можливості, вона пе­рестала б задовольняти суспільство, не могла б вирази­ти нові явища, перестала б бути засобом спілкування. Дехто з мовознавців навіть уважає, що мова має здат­ність до саморегулювання.

Гетерогенність мови полягає в тому, що вона складається з неоднорідних одиниць, які розпадаються на підсистеми й утворюють структуру.

Отже, мова є відкритою динамічною гетерогенною матеріальною функціональною системою.