Сприяла з'ясуванню історичного розвитку російської мови, осмисленню всіх сторін мовної структури.

У двотомній праці «Російська літературна мова пер­шої половини XIX століття» (1941) досліджено стиліс­тичні засоби (лексичні, фонетичні, морфологічні й син­таксичні) різних жанрів російської літературної мови. Ця праця вплинула на формування курсу російської літературної мови як окремої наукової дисципліни.

Булаховський досліджував й інші слов'янські мови: польську, чеську, болгарську, сербську, хорватську, словенську і македонську. Широке визнання отримали такі його праці, як «Про деякі питання і завдання ви­вчення слов'янських мов», «До історії взаємовідно­шень слов'янських літературних мов», «Дослідження в галузі граматичної аналогії і споріднених явищ (сло­в'янські атематичні дієслова)», «Слов'янські наймену­вання птахів», «Граматична індукція в слов'янському відмінюванні», «Акцентологічний коментарій до поль­ської мови», «Акцентологічний коментарій до чесь­кої мови» та ін. Як зазначав російський мовознавець В. Ілліч-Світич, Булаховський «завершив побудову традиційної слов'янської акцентологічної концепції». Застосовуючи порівняльно-історичний метод, він праг­нув охопити мовні явища всебічно, у всій їх складності [Иллич-Свитьіч 1967].

Олександр Савич Мельничук (1921—1997) — ака­демік АН України, член-кореспондент АН СРСР, видат­ний теоретик мовознавства. Автор праць із загального та індоєвропейського мовознавства, славістики, укра­їнської та російської мов. Найважливішими з них є «Розвиток структури слов'янського речення» (1966), «Про роль мислення у формуванні структури мови» (1966), «Поняття системи і структури мови» (1970), «Про генезу індоєвропейського вокалізму» (1979), «Про мову Київського літопису XII століття» (1983). Крім цього, Мельничук є співавтором і редактором праць «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов» (1966), «Сучасна українська літера­турна мова. Синтаксис» (1972), «Сучасне зарубіжне мо­вознавство» (1983), «Історична типологія слов'янських мов» (1986) та ін. Керував підготовкою фундаменталь­ного семитомного «Етимологічного словника українсь­кої мови», створив школу українських етимологів. «У своїх дослідженнях він ішов шляхом дедалі ширших узагальнень від праць, пов'язаних безпосередньо з син-

Історія мовознавства

хронічною україністикою, до етимологічних і загаль-нолінгвістичних, від загальнославістичних до загаль-ноіндоєвропеїстичних для того, щоб закінчити, на пре­великий жаль, не вивершеною серією досліджень, у яких ставилося й аргументовувалося положення про спорідненість усіх мов світу» [Ткаченко 2001: 6].

Новим було бачення Мельничука філософських проблем мовознавства, зокрема таких, як мова і мис­лення, система і структура мови, мова як знакова сис­тема. Багато уваги вчений приділив питанню розвит­ку мови. У статті «Розвиток мови як реальної системи» (1981) та в інших працях розвиток мови розглядає через призму її системності й доходить таких виснов­ків: 1) мова еволюціонує поступово (не стрибкоподіб­но), не порушуючи рівноваги системи; 2) якщо мовні зміни приводять до посилення системності, то мова прогресує, а якщо до послаблення — регресує; 3) про­грес мови — це зростання її можливостей виражати новий зміст; 4) причини мовних змін можуть бути сві­домими (пов'язані з розвитком соціуму) і несвідоми­ми (які мають психолінгвістичну природу); прикладом перших є пуризм; 5) потужним чинником розвитку мо­ви є мислення, при цьому роль мислення на різних ета­пах розвитку мови є неоднаковою: «[...] у процесі істо­ричної взаємодії між мисленням і структурою мови за­гальний вплив мислення на мовну структуру поступово посилюється, у той час як зворотний вплив структури мови на мислення відповідно послаблюється».

Будучи видатним теоретиком порівняльно-історич­ного мовознавства, Мельничук, як і Шлейхер, перекона­ний в реальності реконструйованих мовних праформ, тому він залучав до більш широких порівнянь не тіль­ки зафіксовані писемністю форми, а й реконструйова­ні. Це дало йому змогу вийти за межі окремих мовних родин, поглибити доісторичну перспективу мовознав­ства і висунути ідею спорідненості усіх мов світу, їх­нього походження від єдиної прамови людства, про що йдеться в його фундаментальній праці «Про всезагаль-ну спорідненість мов світу» (1991).

Учений сформулював п'ять принципів порівняль­но-історичного дослідження мов: 1) необов'язковість встановлення відповідності між голосними в коренях слів; 2) встановлення відповідностей не між ізольова­ними приголосними, а між групами приголосних; 3) встановлення відповідностей із допущенням можли-

Мовознавство в СРСР

вості метатези приголосних кореня; 4) встановлення відповідностей між формами з різними інфіксами й фор­мами без них; 5) встаїновлення семантичних паралелей із урахуванням можливості розходження значень.

Видатним теоретиком був Мельничук і в галузі україністики та славістики. У монографії «Розвиток структури слов'янського речення» він детально просте­жив еволюцію речення в слов'янських мовах від най­давніших часів до наших днів, а в академічному підруч­нику «Сучасна українська літературна мова. Синтак­сис» дав ґрунтовний опис синтагматичного членування українського речення.

Запитання. Завдання

1. Чим характеризувався розвиток мовознавства в СРСР?

2. Дайте критичну оцінку «Нового вчення про мову» М. Я. Марра.

3. Що нового внесли в мовознавство 0. М. Пєшковський, Л. В. Щер-ба, Є. Д. Поливанов, 1.1. Мєщанинов, В. В. Виноградов, 0.1. Смирниць-кий,Ф. Н.Філін?

4. Як розвивалося українське мовознавство в СРСР? Назвіть ре­пресованих українських мовознавців.

5. Охарактеризуйте здобутки найвидатніших постатей в українсь­кому мовознавстві 20—80-х років.

Література

Основна

Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 227—265.

Русанівський В. М. Україністика// Українська мова: Енциклопедія. — К., 2000. — С. 648—652.

Додаткова

Жовтобрюх М. А. Нариси історії українського радянського мовознав­ства (1918—1941). — К., 1991.

Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. — К., 1991.

Зиндер Л. Р., Маслов Ю. С. Л. В. Щерба — лингвист-теоретик и педа­гог. — Л., 1982.

Ларцев В. Г. Евгений Дмитриевич Поливанов. Страницьі жизни и дея-тельности. — М., 1988.

А. Ю. Кримський — україніст і орієнталіст. — К., 1974.

Л. А. Булаховский и современное язьїкознание. — К., 1987.

Ткаченко О. Б. Олександр Савич Мельничук як людина і вчений// Мо­вознавство. — 2001. — № 6.

Історія мовознавства

2.8. Мовознавство на сучасному етапі

Хоча мовознавство має більш ніж двадцятивікову традицію, однак найінтенсивніший його розвиток припадає на XX ст. За це століття змінилося три нау­кові парадигми: порівняльно-історична (генетична), системно-структурна (таксономічна) й комунікативно-функціональна¹. Така швидка зміна наукових погля­дів на мову дала Підставу російському мовознавцеві П. Б. Парпшну кваліфікувати ситуацію в мовознавст­ві XX ст. як пермайентні, тобто постійні, безперервні методологічні перевороти. Однак, незважаючи на змі­ни наукових парадигм, надбані у попередні періоди знання про мову не заперечуються, а лише набувають нової оцінки. Різні парадигми ніби накладаються од­на на одну і навіть співіснують, то ігноруючи одна одну, то зближуючись.

Отже, різні течії і напрями сучасного мовознавства перебувають у доповнювальних відношеннях.

Когнітивна лінгвістика

На зміну системно-структурній парадигмі (струк­туралізму), де мова інтерпретувалася як своєрідна су­воро організована система, в якій кожне явище має свою цінність залежно від місця в цій системі, і де було проведено чіткі межі між мовною синхронією і діахро­нією, мовою і мовленням, звуком і фонемою, морфом і морфемою, словом і лексемою, значенням і смислом, висловленням і реченням тощо, прийшла когнітивна лінгвістика, котра розглядає мову не як «систему в самій собі і для самої себе», а у зв'язку з людиною, без якої виникнення й функціонування цієї системи було б неможливим. Як зазначає Дж. Брунер, «рево­люціонери»-когнітивісти прагнуть повернути думку в

¹ Дехто як окрему парадигму розглядає генеративну, засновником якої є Н. Хомський — автор генеративно-трансформаційної теорії мови, основними принципами котрої є проголошення пріоритету гіпотетико-дедуктивного підходу до мови замість індуктивного, переміщення в центр досліджень синтаксису, визнання творчого (креативного) характеру мовної діяльності, вивчення мови як феномену психіки людини. Сучасний етап у мовознавстві можна назвати періодом постгенеративізму.

Мовознавство на сучасному етапі

науки про людину після «довгої холодної зими об'єк­тивізму» [Вгипег 1990: 1]. Таким чином, лінгвістика ніби повернулася назад, до тих парадигм, які розгля­дали мову як явище суспільне, явище, тісно пов'язане з історією народу, його культурою. Іншими словами, на сучасному етапі відбувається гуманізація мовознавства. Когнітивна лінгвістика виникла в 70-ті роки XX ст. (у 1975 р. в назві статті американських мовознавців Дж. Лакоффа та X. Томпсона з'явився термін когні­тивна граматика). Деякі вчені часом виникнення ког-нітивної лінгвістики вважають організований у 1989 р. Р. Дірвеном у Луйсбурзькому університеті (Німеччи­на) симпозіум, на якому було засновано журнал «Ког­нітивна лінгвістика».

Когнітивна лінгвістика (від англ. со£піііоп «знання, пізнання», «пі­знавальна здатність») — мовознавчий напрям, який функціонуван­ня мови розглядає як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, дія­льності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості до­сліджує через мовні явища.

Когнітивна лінгвістика є складовою частиною ког-нітології — інтегральної науки про когнітивні проце­си у свідомості людини, що забезпечують оперативне мислення та пізнання світу. Когнітологія досліджує моделі свідомості, пов'язані з процесами пізнання, з на­буттям, виробленням, зберіганням, використанням, пе­редаванням людиною знань, з репрезентацією знань і обробленням інформації, яка надходить до людини різними каналами, з переробленням знань, з прийнят­тям рішень, розумінням людської мови, логічним ви­веденням, аргументацією та з іншими видами пізнава­льної діяльності. Досліджуючи розум і розумові сис­теми, когнітивна наука розумну поведінку розглядає як певне обчислення. Існує навіть думка, що когнітивна парадигма може перерости в креативну, тобто творчу парадигму, яка використовуватиме когнітивні струк­тури для вироблення нових знань.

Когнітологія є комплексною наукою. Як зауважив К. Стеннінг, «складіть разом логіку, лінгвістику, пси­хологію і комп'ютерну науку — і ви отримаєте когні-тивну науку». Значення мови для когнітології є над­звичайно великим, бо саме через мову можна об'єкти-візувати розумову (ментальну, мисленнєву) діяльність, тобто вербалізувати («ословити») її. З іншого боку, ви­вчення мови — це опосередкований шлях дослідження

Історія мовознавства

пізнання, бо когнітивні й мовні структури перебувають у певних співвідношеннях. Саме тому когнітивна лінг­вістика стала провідною науковою дисципліною в межах когнітології. Вона досліджує, як пов'язані мовні фор­ми зі структурами людських знань, а також те, як вони представлені в голові людини. Зокрема, предметом ког­нітивної лінгвістики є проблема ролі мови у проце­сах пізнання й осмислення світу, в проведенні проце­сів його концептуалізації й катетеризації (підведення явища, об'єкта, процесу тощо під певну рубрику, кате­горію; утворення і виділення самих категорій, тобто членування зовнішнього і внутрішнього світу людини й упорядковане подання різноманітних явищ через зведення їх до меншого числа розрядів і об'єднань), проблема співвідношення концептуальних систем із мовними, наукової та звичайної (буденної) картин сві­ту з мовною.

Варте уваги й загальне спрямування когнітивіс-тів на дослідження мови у зв'язку з людиною, яка думає і пізнає: «Переваги когнітивної лінгвістики й когнітивного підходу до мови [...] в тому, що вони відкривають широкі перспективи бачення мови в усіх її різноманітних зв'язках із людиною, з її інтеле­ктом і розумом, з усіма мисленнєвими й пізнаваль­ними процесами, нею здійснюваними, і, нарешті, з тими механізмами та структурами, які лежать у їх основі» [Кубрякова 1999: 3].

Кожен новий напрям у мовознавстві пов'язаний із новим методом дослідження мови. Щодо методу ког­нітивної лінгвістики однозначної думки немає. Біль­ше того, невизначеність методу дослідження стала причиною заперечення когнітивної лінгвістики як окремої парадигми в мовознавстві. Зокрема, В. Касе-вич стверджує, що «хоча внесок когнітивістів у сферу, наприклад, семантики виразно позитивний, вони тим не менше не створюють ні нового об'єкта (точніше, предмета) дослідження, ні навіть мовного методу» [Касевич 1998: 20]. О. Кубрякова вважає, що когні­тивна лінгвістика опрацювала свій метод, який пе­редбачає «постійне співвіднесення мовних даних із іншими досвідними сенсомоторними даними [...] на широкому культурологічному, соціологічному, біоло­гічному і — особливо — психологічному тлі», і що «метод когнітивної науки полягає передусім у спробі поєднати дані різних наук, гармонізувати ці дані й