Мовознавство 20—40-х років XX ст.

Після жовтневого перевороту радянське мовознав­ство продовжувало розвивати традиції, які було закла­дено в Росії у дожовтневий період Харківською, Мос­ковською і Петербурзькою лінгвістичними школами. В основному розвиток мовознавства відбувався у рус­лі молодограматизму, хоч деякі вчені (Л. В. Щерба і Є. Д. Поливанов) шукали оригінальні підходи до ви­вчення мовних явищ і висунули ідеї, відмінні від ідей зарубіжного мовознавства.

У перші роки радянської влади помітним було деяке пожвавлення в мовознавстві, пов'язане з інте­ресом до вивчення раніше табуйованих мов різних етносів, що населяли країну. Учені розробляли пи­семність на латинській графічній основі для безписем­них мов, а це вимагало ґрунтовного дослідження їх­ньої внутрішньої структури, що давало безцінний матеріал для теоретичних узагальнень. Однак період піднесення був нетривалим. Посилювався тоталітар­ний режим, науці нав'язували як єдино правильну марксистську методологію. Так зване «мовне будів­ництво», гучно розрекламоване в засобах масової ін­формації, згорталося. Складені алфавіти на латинсь­кій основі для всіх тюркських, фінно-угорських, де­яких кавказьких, іранських, тунгусо-маньчжурських та палеоазіатських мов народів СРСР у 30-ті роки було переведено на кирилицю, щоб не відрізнялися від російського. Русифікаторська політика призвела

Історія мовознавства

до поступового відмирання багатьох мов. Ті вчені, які не поділяли нової ідеології й політики, змушені були покинути країну (Бодуен де Куртене, Поржезинський, Трубецькой, Якобсон та ін.) і продовжувати свої до­слідження за кордоном. Інші, які мали сміливість зали­шитися в країні і відстоювати свої погляди, загинули в тюрмах і концтаборах (Поливанов, Дурново, Ільїнсь-кий) або перебували на засланні (Селіщев, Виногра-дов, Сидоров та ін.). Були й такі, хто щиро, а хто з принуки стали служити новому режимові й розробля­ли марксистсько-ленінське мовознавство. Одним із них був М. Я. Марр — творець так званого «нового вчення про мову».

Микола Якович Марр (1864—1934) народився на Кавказі в м. Кутаїсі, закінчив у 1890 р. Петербурзький університет (спеціальність «сходознавство»), згодом став професором цього ж університету. У 1912 р. обра­ний дійсним членом Петербурзької академії наук. Зробив вагомий внесок у вірмено-грузинську філоло­гію, зокрема дослідив і опублікував низку давніх па­м'яток вірменської та грузинської літератур. Дослі­джував також кавказькі мови (картвельські, абхазьку та ін.), історію, археологію й етнографію Кавказу.

Вивчаючи картвельські мови, він висунув ідею спо­рідненості цих мов із семітськими, берберськими, баск-ською, готтентотською та ін., але науково її не довів. Назвав цю сім'ю мов яфетичною. Яфетичні елементи, тобто кавказький субстрат, став шукати в мовах усього світу, в тому числі в українській (у 1930 р. він опублі­кував своє дослідження «Яфетичні зорі на українсько­му хуторі»). Коли ж ця гіпотеза стала суперечити да­ним наукового мовознавства, то Марр «усунув» супе­речність, оголосивши все індоєвропейське мовознавство застарілим і несумісним із марксизмом, запропонував­ши натомість «нове вчення про мову», яке назвав «марксизмом у мовознавстві» (попереднє мовознавство охарактеризував як буржуазне). Відступивши від нау­кових традицій, користуючись підтримкою правлячої компартії та уряду, Марр установив монополію свого «вчення». Усі інші напрями, в тому числі порівняль­но-історичне мовознавство, як буржуазні, перестали іс­нувати.

У 1922 р. Марр створив у Петрограді Яфетичний інститут АН для опрацювання «нового вчення про мо­ву» (після смерті вченого перейменований на Інститут

Мовознавство в СРСР

мови і мислення імені М. Я. Марра, а в 1950 р. реорга­нізований в Інститут мовознавства АН СРСР).

«Нове вчення про мову» — це еклектична суміш ідей Гумбольдта про стадіальність у розвитку мов, ПІухардта про схрещування мов, філософів XVII—XVIII ст. про по­ходження мови та майбутню світову мову і марксистсь­кої філософії (положення про революційні стрибки в роз­витку мови і відображення в ній економічного базису).

Основні положення «нового вчення про мову» такі:

1)мова є надбудовою над базисом, тому має, як будь-яка інша надбудова (релігія, мистецтво, літерату­ра тощо), класовий характер;

2) перехід суспільства з однієї формації в іншу су­проводжується переходом мови з одного стану в інший. Цей перехід має стрибкоподібний характер, що відо­бражає революційні стрибки в суспільстві;

3)усі мови розвиваються за однаковими законами, але з різною швидкістю. Вони проходять одні й ті самі стадії. Ізолюючі мови відповідають первіснообщинній формації, аглютинативні — родовій організації суспі­льства, флективні — класовому суспільству. Флектив­ні мови представляють найвищу стадію в єдиному гло­тогонічному процесі;

4) розвиток мов іде від їх множинності до єдності, тобто простежується лише процес інтеграції мов, а не їх диференціація, тому не було жодної прамови. Навпа­ки, спочатку було значно більше мов, ніж є нині. Шля­хом схрещування кількість мов поступово зменшуєть­ся, і за комунізму буде одна мова для всього людства;

5) методом дослідження мов є чотириелементний палеонтологічний аналіз, який полягає у пошуку в ко­жному слові будь-якої мови одного з чотирьох елемен­тів («а/, Ьег, іоп, гоз)_у від яких нібито беруть початок усі мови світу.

Попри зовнішню новизну «нове вчення про мову» на­справді було поворотом до мовознавства XVТI-XVIII і по­чатку XIX ст. Тут чітко простежуються спрощений вуль­гарно-соціологічний підхід до мови і фантастичні ідеї. Як зазначив В. І. Абаєв, «вірити в те, що первинні зву­кові комплекси дійшли до нас через десятки тисячоліть і можуть бути нами розпізнані в кожному слові й служи­ти основою будь-якого етимологічного аналізу, — це та­ке забуття фактора часу, така втрата історичної перспек­тиви, яким важко знайти виправдання». Марр ігнорує звукові закони й морфологічні відмінності між мовами.

Історія мовознавства

Теорія Марра вела мовознавство у глухий кут. Од­нак вона була співзвучною суспільно-політичній ситуа­ції в СРСР, тому її стали поширювати адміністратив­ним шляхом як єдино правильну.

З часом з'ясувалося, що теоретичні положення «но­вого вчення» неможливо застосувати в конкретній до­слідницькій практиці, що викликало критику з боку мис­лячих мовознавців, яка закінчилася дискусією 1950 р. і реабілітацією порівняльно-історичного мовознавства.

Незважаючи на «аракчеєвський режим» марристів, багато вчених різних поколінь продовжували розвива­ти мовознавство у традиціях дожовтневих парадигм, а деякі з них навіть одверто ігнорували «нове вчен­ня». До них належать О. М. Пєшковський, Л. В. Щер-ба, Є. Д. Поливанов та ін.

Олександр Матвійович Пєшковський (1878— 1933) розвивав традиції Московської лінгвістичної школи Фортунатова, поєднуючи їх з ідеями Потебні. У праці «Російський синтаксис у науковому освітленні» (1914; третє видання — 1928, останнє, шосте, — 1956) виклав свою загал ьнонаукову концепцію, спрямовану проти логічного підходу до вивчення й інтерпретації мовних явищ. Синтезуючи ідеї Фортунатова і Потебні, тобто формально-граматичний підхід із психолого-семантичним, він створив оригінальну синтаксичну те­орію. Новою і продуктивною була його ідея викорис­тання в дослідженні мови методу інтроспекції, тобто експерименту над собою. Він також обґрунтував важ­ливість прикладного мовознавства, основаного на нор­мативній точці зору. На відміну від Соссюра припус­кав можливість свідомого втручання в мову. Оригіна­льність його розуміння мови як системи в тому, що «мова не складається з елементів, а дробиться на еле­менти. Первинними для свідомості фактами є не най­простіші, а найскладніші, не звуки, а фрази [...]. Тому не можна, власне, визначати слово як сукупність мор­фем, словосполучення як сукупність слів, а фразу як сукупність словосполучень. Усі визначення повинні бути побудовані у зворотному порядку».

Повчальними й актуальними для українського сьо­годення є думки Пєшковського про значення єдності літературної мови для консолідації нації й роль у цьо­му процесі шкільного вчителя: «Притягуючи дитину шляхом нормування її мови до національного центру — Москви, шкільний учитель оберігає внутрішню, духо-

Мовознавство в СРСР

вну єдність нації, як солдат на фронті оберігає терито­ріальну єдність її. 1 наскільки ця охорона ще важливі­ша від військової, ясно з того, що територіальний роз­пад не виключає можливості подальшого злиття, а ду­ховний розпад — навіки».

Лев Володимирович Щерба (1880—1944) — видат­ний теоретик мови, фонетист, лексиколог, лексикограф, граматист і методист. Закінчив у 1898 р. гімназію в Ки­єві, а в 1903 р. — Петербурзький університет. Учень Бо-дуена де Куртене, засновник Санкт-Петербурзької фоно­логічної школи. Ще до жовтневого перевороту створив у Петербурзькому університеті фонетичну лабораторію.

Свою фонологічну теорію він виклав у працях «Ро­сійські голосні в кількісному і якісному відношенні» (1922) і «Фонетика французької мови» (1937). На від­міну від Бодуена де Куртене фонему визначав не пси­хологічно, а на основі фонетичних критеріїв як клас близьких за фізичними властивостями (фізичною по­дібністю) звуків, як звуковий тип, здатний диферен­ціювати слова і їх форми. Так, у російському слові вода [влда] звуки [л] і [а] розглядає як різновиди одні­єї фонеми <а>. Реально вимовлювані звуки кваліфі­кує як варіанти (відтінки) фонеми, тобто як те конк­ретне, в якому реалізується загальне (фонема).

У праці «Про частини мови в російській мові» (1928) Щерба викладає власне розуміння частин мо­ви. Заперечує формальний підхід до визначення час­тин мови, якого дотримувалася Московська лінгвіс­тична школа: частини мови виділяли за морфологіч­ними ознаками. На його думку, частини мови — не морфологічні і не синтаксичні класи, гіле їх не можна також виділяти лише на основі семантичного крите­рію, тобто слід враховувати всі три критерії: семанти­чний, морфологічний і синтаксичний. Уперше в мово­знавстві Щерба виокремлює як частину мови катего­рію стану (слова типу треба, важко, жаль, рад тощо).

Велику теоретичну цінність має стаття Щерби «Про троякий аспект мовних явищ і про експеримент у мовознавстві» (1931). Замість соссюрівської дихото­мії «мова — мовлення» він запропонував трихотомію «мовленнєва діяльність — мовний матеріал — мовна система». Мовленнєва діяльність — це говоріння і слу­хання; мовний матеріал — «сукупність усього, що гово­рилося і розумілося», тобто тексти, які є результатом мовленнєвої діяльності; мовна система — слова і гра-

Історія мовознавства

тика, ідеальний опис яких «повинен вичерпувати знлння'певної мови». Мовна система «не наукова аб­стракція», а «те, що об'єктивно виявляється в індивіду­альних мовленнєвих системах, які виникають під впли­вом цього мовного матеріалу. Отже, в мовному матері­алі й треба шукати джерело єдності мови всередині суспільної групи».

Таким чином, за Щербою, мовна система виво­диться лінгвістами з мовного матеріалу. Таке розу­міння системи різко відрізняється від соссюрівсько-го, згідно з яким мовна система існує в мозку люди­ни. Основне завдання лінгвіста, на думку Щерби, — узагальнення фактів мовлення і виведення з них си­стеми мови, тобто створення словника і граматики, адекватних дійсності, причому слід уникати схема­тизму і формалізації.

Причини мовних змін Щерба вбачає у зовнішніх чинниках, хоча не ігнорує й внутрішніх: «Інтереси ро­зуміння й говоріння прямо протилежні, й історію мови можна представити як постійне виникнення цих супе­речностей та їх подолання».

У цій самій статті Щерба наголошує на важливості експерименту в мовознавчих дослідженнях. Результа­ти аналізу тексту необхідно перевірити експеримента­льно. Експеримент може бути двох видів: звернення до інформанта й експеримент на собі (самоспостереження, інтроспекція). «Індивідуальна мовленнєва система є ви­явом мовної системи, а тому дослідження першої є пі­знанням другої цілком законно і вимагає лише по­правки у вигляді порівняльного дослідження низки та­ких індивідуальних мовних систем». В експерименті велику цінність, на думку Щерби, мають негативні ре­зультати: «вони вказують або на неправильність по­стульованого правила, або на необхідність якихось об­межень, або на те, що правила більше немає, а є тільки факти словника та ін.».

Чимало важливих теоретичних проблем порушує Щерба у праці «Чергові проблеми мовознавства», опуб­лікованій уже посмертно (1945). Він розглядає пи­тання мовних розладів (афазій), мови жестів, двомов­ності, взаємозв'язків між різними мовними рівнями, розрізнення активної і пасивної граматики та ін. Зок­рема, оригінальною є його класифікація двомовності на чисту (друга мова засвоюється природним шляхом, тобто через спілкування з її носіями) і змішану (мова

Мовознавство в СРСР

вивчається в школі, де «друга мова засвоюється через першу», тобто коли мовець відштовхується від рідної мови). Змішана двомовність трапляється і в лінгвістич­них дослідженнях, де лінгвісти шукають категорії рід­ної мови в іноземній, що з наукового погляду є недопус­тимим.

Що стосується розрізнення активної й пасивної граматики, то під ними Щерба розуміє два різні підходи до її вивчення. Пасивною граматикою є такий підхід, коли вчений чи вчитель школи у вивченні граматики йдуть від форми до значення, а активною грамати­кою, коли йдуть від значення до форми (ставиться за­питання, як виражається певна думка). Обидва підходи є важливими, але, на думку Щерби, потрібно ширше ви­користовувати другий.

Починаючи з 60-х років XX ст. лінгвісти прислуха­лися до порад ученого. Саме такий шлях досліджень (від значення до форми) практикують у генеративній лінгвістиці, в моделі «смисл — текст», у функціональній граматиці (праці О. В. Бондарка, І. Р. Вихованця та ін.).

Євген Дмитрович Поливанов (1891—1938) — один із найвидатніших мовознавців 20 — 30-х років XX ст. Це, за висловом відомого письменника і літератора В. Б. Шкловського, геніальна і трагічна постать у ра­дянському мовознавстві. Закінчив Петербурзький уні­верситет (був учнем Бодуена де Куртене). Володів японською, китайською, узбецькою, казахською, бухар­сько-єврейською, дунганською, корейською, мордовсь­кою, чуваською і багатьма європейськими мовами. Брав активну участь у створенні алфавітів для безписе­мних народів Середньої Азії. Відкрито виступав проти вчення Марра, за що був позбавлений в 1926 р. роботи і змушений виїхати до Середньої Азії. Тоді було заборо­нено друкувати його праці в Москві та Ленінграді. За його життя надруковано «Лекції зі вступу до мовознав­ства і загальної фонетики», «Вступ до мовознавства для сходознавчих вищих навчальних закладів» (1928), «Ро­сійську граматику в зіставленні з узбецькою мовою» (1933), «Досвід власної методики викладання російсь­кої мови» (1935). Окремі його статті вийшли друком у виданнях Празького лінгвістичного осередку.

Поливанов увійшов в історію мовознавства як оригі­нальний теоретик, соціолінгвіст, творець теорії мовної еволюції, основоположник історичної фонології. Він заклав лінгвістичні й методичні основи навчання росій-

Історія мовознавства

ської мови як іноземної. Для його вчення характерний системний підхід до вивчення мовних явищ, що поєдну­вався з їх психологічною й антропоцентричною інтер­претацією, прагненням розкрити причиново-наслідкові відношення в мовних процесах, намаганням пов'язати лінгвістику з потребами суспільства.

Учений був переконаний, що мовознавство повинно стати соціологічною наукою. До проблем соціолінгвіс­тики він відносив інтерпретацію мови як соціального історичного феномену, опис мови та її діалектів із соціо­лінгвістичного погляду, вивчення причинових зв'язків між соціально-економічними і мовними явищами, об­ґрунтування мовної політики.

Причини змін у мові Поливанов убачав у 4 ліні людсь­кій або — що є те саме — у прагненні до економії трудо­вої енергії». Однак він не заперечував і ролі соціальних чинників, які, на його думку, впливають не прямо, а опосередковано. Так, зокрема, економічно-політичні змі­ни призводять до змін контингенту носіїв мови, а це стає причиною появи так званого соціального субстра­ту мови. Суспільні зрушення відображаються тільки в лексиці і фразеології, але не у фонетиці й граматиці.

До чинників мовних змін Поливанов відносив і кон­тактування мов. Він визнавав можливість змішування і схрещування мов, розрізняючи в цьому процесі гіб­ридизацію, під якою розумів сходження неспорідне-них мов, і метизацію, тобто вторинне сходження спо­ріднених мов.

У питанні мовного будівництва Поливанов був при­бічником рівноправ'я мов. Щодо свідомого впливу на мову займав помірковану позицію. Вважав, що декре­тами нічого ввести в мову неможливо. Змінити в мові можна лише те, що відповідає закономірностям і що не належить системі. Іншими словами, зміни можуть стосуватися лише графіки й орфографії. Допускав та­кож і свідомі зміни у словнику. Літературна норма, на його думку, може формуватися цілком свідомо.

Оригінальною є поливанівська класифікація лінг­вістичних дисциплін. Він поділив їх на три групи:

1) дисципліни, які вивчають минуле мови (історіо-логія);

2) дисципліни, які вивчають теперішній стан мови;

3) дисципліни, які вивчають майбутнє мови (прог­ностика).

Мовознавство в СРСР

Справжній лінгвіст повинен відповідати певним вимогам: бути творцем мовних культур; мовним полі­тиком, прогнозистом; «загальним лінгвістом і, зокре­ма, історіологом; істориком культури». Слід зауважи­ти, що Поливанов указував на важливість прогностич­ної лінгвістики тоді, коли її, власне, не було.

Іван Іванович Мєщанинов (1883—1967). Йому належить особливе місце у мовознавстві 20—40-х ро­ків. Хоч він був марристом, однак неординарний та­лант дослідника допоміг йому вийти за межі «нового вчення про мову» і створити оригінальну лінгвістич­ну теорію. За освітою — юрист (закінчив юридичний факультет Петербурзького університету в 1907 р.) й археолог (закінчив у 1910 р. Археологічний інститут). Досліджував археологію Давнього Сходу. Був директо­ром Інституту антропології, археології і етнографії АН СРСР (1933—1937). Перші мовознавчі праці опублі­кував у 1929 р. З 1939 до 1950 р. очолював Інститут мови і мислення імені М. Я. Марра АН СРСР. Відоми­ми працями Мєщанинова є «Вступ до яфетидології» (1929), «До питання про мову» (1934), «Нове вчення про мову. Стадіальна типологія» (1936), «Загальне мо­вознавство» (1940), «Члени речення і частини мови» (1945), «Дієслово» (1949).

У сучасному мовознавчому світі Мєщанинов зна­ний як творець знаменитої синтаксичної типології мов, побудованої на глибокому вивченні індоєвропейських, кавказьких, тюркських, монгольських і палеоазіатсь­ких мов. В основу цієї класифікації покладено струк­туру синтаксичних конструкцій, а саме способи вира­ження суб'єкта і предиката. На основі цього критерію він виділив 3 основні типи мов: пасивний, ергативний і номінативний.

У пасивному типі мов, до якого належать інкор­поруючі мови (алеутська, чукотська, нівхська, індіан­ська мова немепу), дієслово не має категорії перехід­ності/неперехідності дії, а словесний комплекс, пред­ставляючи єдине ціле, включає до свого складу різні частини. Тут абсолютно однаково виражаються преди­кативні й посесивні відношення між володарем і тим, чим він володіє. Частини мови слабо диференційовані, дієслівні форми утворюються від іменних основ.

В ергативних мовах, до яких належать іберійсь­ко-кавказькі (грузинська, абхазька, адигейська, лез­гинська та ін.), баскська, мови деяких народів Азії й

Історія мовознавства

Америки, речення з перехідними і неперехідними діє­словами мають різну структуру: суб'єкт при неперехід­ному дієслові оформляється як об'єкт при перехідному, а суб'єкт при перехідному дієслові стоїть в особливому (ергативному) відмінку.

У номінативних мовах, до яких належать індоєвро­пейські фінно-угорські, тюркські та семіто-хамітські, єдино можливою формою підмета є називний (номіна­тивний) відмінок незалежно від перехідності/неперехід­ності дієслова. Тут суб'єкт рівнозначний підмету, пре­дикат — присудку, а об'єкт — додатку.

Синтаксична класифікація мов Мєщанинова прийня­та світовою лінгвістикою.

Намагаючись творчо розвинути маррівську теорію єди­ного глотогонічного (стадіального) процесу, Мєщанинов розподілив виділені ним типи за стадіями. Найстарішим типом назвав пасивні мови, а найновішим — номінативні. Це суто декларативне, нічим не підтверджене положен­ня. Зрозуміло, що таких стадій у розвитку мов не було.

У праці «Члени речення і частини мови» Мєщани­нов детально проаналізував співвідношення членів ре­чення і частин мови, а також простежив способи вира­ження синтаксичних відношень у словосполученні та реченні (узгодження, керування, прилягання, інкорпо­рація). Щодо частин мови, то дослідник вважає, що принципи їх класифікації є універсальними, але конк­ретні системи можуть бути різними в різних мовах.

Вагомим внеском ученого у світове мовознавство є його вчення про поняттєві категорії. Ці категорії, на відміну від граматичних, можуть не мати формального вираження. Вони притаманні не окремим словам і си­стемам їхніх форм, а широким класам слів. Це уні­версальні категорії, властиві всім або більшості мов світу (наприклад, категорії статі, темпоральності, пер­сонал ьності тощо). Завдяки своїй універсальності во­ни дають можливість з одних і тих самих позицій описувати різносистемні мови і виявляти їхню (кате­горій) специфіку вираження в кожній із мов. Заслуга Мєщанинова в тому, що він на прикладі поняттєвих категорій показав автономність семантики і синоні­мічність лексичних і граматичних засобів: лексика та граматика нерідко виконують одні й ті самі функції (певна поняттєва категорія в одній мові може виража­тися формально й набувати статусу граматичної кате­горії, а в іншій — лексичними засобами).

Мовознавство в СРСР