Основні галузі промисловості

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

Основні галузі промисловості

Бурхливий розвиток, викликаний буржуазними реформами середини ХІХ ст., перетворив Україну на розвинений аграрно-промисловий район Російської імперії. В структурі промислового виробництва України переважали:

Ø гірнича, гірничозаводська, металургійна, добування й переробка мінералів (45,9%);

Ø харчова промисловість (36,2%);

Ø обробка металів і виробництво машин (10,4%).

У 1913 р. українська доля в загальноімперській економіці складала:

· 75% залізної руди;

· 70,2% вугілля;

· 68% чавуну;

· 58% сталі;

· 53% сільськогосподарських машин.

В Україні склалися економічні комплекси:

— Донецький вугільно-металургійний басейн;

— Криворізький залізорудний басейн;

— Нікопольський марганцевий басейн;

— Південно-Західний цукробуряковий район.

Утворення монополістичних об’єднань

Характерним явищем кінця ХІХ — початку ХХ ст. став процес концентрації виробництва — поглинення слабших підприємств сильнішими, зменшення чисельності дрібних фабрик і заводів та збільшення великих. Цей процес відбувався як природний наслідок конкурентної боротьби та збільшення великих. Цей процес відбувався як природний наслідок конкурентної боротьби між виробниками, так і штучно: з метою подолання господарських криз промисловцями і банкірами створювалися монополії. Найпоширенішою формою монополій у початковий період їх існування стали синдикати.

В Україні одним із перших в кінці ХІХ ст. виник цукровий синдикат. У ХХ ст. виникають об’єднання у важкій промисловості: «Продамет» (1902 р. — дві третини всього виробництва заліза у Південній Україні), «Продаруд» (1903), «Продвагон» (1903), «Продвугілля» (75% всього вугілля Донбасу).

Відбувалася і концентрація капіталів. Кілька найбільших банків Росії контролювали фінанси, що оберталися в промисловості і торгівлі імперії. Найбільші серед них — Російсько-Азійський й Петербурзький вкладали капітали в індустрію Півдня.

Процеси монополізації й концентрації неоднозначно вплинули на виробництво й соціальну ситуацію в суспільстві. З одного боку, була значно пом’якшена руйнівна дія промислових криз, активізувалися ринкові відносини. З іншого, вони, з часом, ставали гальмом для швидкого розвитку окремих галузей, виключаючи здорову конкуренцію.

Економічна криза 1900–1903 рр.

Криза перевиробництва, викликана неспроможністю населення розкупати готову продукцію, охопила найрозвинутіші галузі промисловості України, особливо металургійну і кам’яновугільну, та була глибшою й тривалішою, порівняно з російською і загальносвітовою. Криза супроводжувалася банкрутствами, скороченням виробництва, закриттям фабрик і заводів, масовим безробіттям.

Деяке пожвавлення промисловості у 1904–1905 рр. не переросло у піднесення, а змінилося станом затяжної депресії (застою).

Розвиток сільського господарства

Характеризувався:

o подальший розвиток капіталістичних відносин:

· поміщики продавали або здавали в оренду заможним селянам, які організовували товарне виробництво;

· використання більш ефективних капіталістичних методів господарювання землевласниками;

o посилилася спеціалізація окремих районів:

· Степова Україна — зернові;

· Правобережжя (Частково Лівобережжя) — технічні культури: цукрові буряки, картопля, тютюн; будівництво переробних підприємств.

o провідна роль — виробництво зерна (на початку ХХ ст. — 75% загальноімперського врожаю пшениці);

o тваринництво — порівняно незначне місце;

o край з відсталим сільським господарством — недостатнє використання сучасних знарядь праці, сільськогосподарських машин, низькі врожаї;

o розвиток гальмувався поміщицьким землеволодінням, напівфеодальними формами експлуатації, селянським малоземеллям;

o збереження й посилення соціальної напруги в селі:

· дворянство залишалося панівним станом на селі;

· зростання кількості малоземельних і безземельних селян, які для підтримки свого господарства продавали себе як робочу силу на сезонних польових роботах (60%);

· армія сільськогосподарських робітників (1,9 млн.);

· концентрація землі у заможних селян, які експлуатували своїх односельців;

o процес створення сільськогосподарських спілок (кооперативів) (М.Левитський — «батько» спілчанського руху), який всіляко гальмувався шляхом адміністративних заборон і репресій.

Посилення міграції селян

Залишки кріпосництва і демографічний бум другої половини ХІХ ст. викликали на Україні велике аграрне перенаселення. Рятуючись від малоземелля і голоду основна маса селян вирушала на сільськогосподарські заробітки в Степову Україну, Бессарабію, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя. Уряд заохочував еміграцію українського населення за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід. Між 1896 і 1906 рр. на Схід переселилося близько 600 тис. осіб.

Передвоєнне економічне піднесення

Посилення експлуатації, придушення революційного руху привело до промислового підйому у 1910–1914 рр., який характеризувався:

] прискорений розвиток Донецько-Криворізького басейну;

] збільшення довжини залізничних шляхів;

] концентрація виробництва та його монополізація;

] широке залучення іноземного капіталу (на Україні в 1913 р. — 83 великі іноземні кампанії контролювали 70% видобутку руди й вугілля, 90% виробництва чавуну та коксу, близько 80% продукції машинобудування).

Економічний визиск України

Україна залишалася колоніальним придатком Російської імперії, яка перетворила її на джерело прибутків, на ринок збуту товарів російського центру та постачання сировини.

Сума податків, як збиралися на Україні у 1905–1913 рр. на 50% перевищувала видатки на Українські губернії — половина загальної суми податків з України йшла на користь інших частин й її бюрократичного апарату.

В Україні, як раніше, розвивалося, головним чином, видобувні галузі (вугільна і гірничорудна) і первинна переробка (виплавка чавуну і сталі). Машини і механізми вироблялися, в основному, за межами України, а потім збувалися на її території з великими прибутками. Усі ці перекоси в промисловому розвитку, відсутність завершених економічних циклів робили економіку України надзвичайно вразливою щодо економічних криз і міцно прив’язували її до господарства імперського центру.

Бездержавне становище сформувало і однобоку структуру сільськогосподарського виробництва. Село орієнтувалося, головним чином, на вирощування зернових культур та цукрових буряків, часто на шкоду іншим культурам і галузям.

Хижацька експлуатація природних багатств України здійснювалося не тільки російськими, а й іноземними підприємцями, які вкладали в економіку регіону величезні капітали і отримували казкові прибутки.

СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

Загострення соціальних суперечностей на початку ХХ ст. викликало активізацію суспільно-політичного руху в Україні. Його проявами стало:

] Посилення земсько-ліберальної опозиції царизму: представники інтелігенції, ліберальної буржуазії та поміщиків висували вимоги щодо надання політичних свобод, скликання Установчих зборів, прийняття Конституції.

] Широкого розмаху набуває діяльність загальноросійських партій: більшовиків, меншовиків та есерів.

] Посилення національного руху:

Ø створено єврейську політичну організацію — «Загальний єврейський політичний союз» (Бунд — союз);

Ø переростання українського культурно-просвітницького руху в політичний.

«Самостійна Україна» М.Міхновського

Орієнтиром для багатьох молодих борців за волю України стала брошура М.Міхновського«Самостійна Україна», що вийшла друком у 1900 р. Вона вперше в Наддніпрянській Україні проголосила завданням боротьби за власну незалежну державу. З появою брошури пов’язують зародження українського національного руху в Наддніпрянщині.

УКРАЇНА В РОКИ РЕВОЛЮЦІЇ 1905–1907 рр.

Передумови революції

1. Безземелля селян.

2. Жорстока, фактично ненормована експлуатація робітників до того ж позбавлених політичних прав.

3. Збереження самодержавства та відсутність демократичних свобод.

4. Національне гноблення: Росія — «в’язниця народів».

Всі ці фактори значно посилила поразка у війні з Японією.

Початком революції стала «Кривава неділя» — розстріл мирної демонстрації у Санкт-Петербурзі царськими військами 9 січня 1905 р.

Масові соціальні виступи

У знак солідарності та протесту у зв’язку з подіями у столиці почалися страйки у пролетарських центрах України: Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві. На початку січня–березня 1905 р. страйкувало 170 тис. чоловік.

Під впливом робітничого руху піднялося на боротьбу й селянство, але його виступи у більшості випадків набули характеру масових погромів поміщицьких маєтків. Так, навесні 1905 р. Селяни розгромили маєток поміщика Терещенка у Сумському повіті, вивезли все майно, хліб, реманент, цукровий завод зруйнували й спалили. На протязі першої половини 1905 р. селянські виступи мали місце в половині повітів.

Посилились соціальні протиріччя між різними верствами селянства. У селі Вихвостові Чернігівської губернії в жовтні 1905 р. селяни розгромили поміщицький маєток, спалили винокурню. Після цього багатії організували самосуд над 15 найбільш активними учасниками виступу й по-звірячому вбили їх. М.Коцюбинський описав цю трагедію у повісті «Фата Моргана».

Під час Жовтневого загального страйку 1905 р. на Україні страйкувало 120 тис. робітників. Життя на заводах та фабриках, шахтах і копальнях на транспорті замерло.

У ході революції в Києві, Катеринославі, Луганську, Горлівці, Єнакієве виникли Ради робітничих депутатів. У них співпрацювали соціал-демократи та есери, представники національних партій. Ради вводять 8-годинний робочий день, встановлюють ціни на продукти у заводських лавках, організовують охорону населення від погромників. Водночас з Радами створюються перші профспілкові об’єднання.

В авангарді революційної боротьби йшли російські соціалістичні партії: соціал-демократи (в свою чергу поділялися на два крила: радикальне — більшовики та помірковані — меншовики) і соціалісти-революціонери (есери). Чисельність і вплив українських національних партій в Україні були значно меншими, ніж загальноросійських.

Збройні повстання

На Україні підготовкою збройних повстань займалися активісти різноманітних партійних організацій: більшовики, есери, анархісти.

Повстання на панцернику «Потьомкін». Повстання на Чорноморському флоті готувала «Севастопольська матроська централка», куди входили матроси, члени різних партійних організацій. На «Потьомкіні» підпільну організацію очолювали більшовик Г.Вакуленчук й анархіст О.Матюшенко. 14 червня 1905 р. у відкритому морі стихійно спалахнуло повстання: офіцери були перебиті, загинув Г.Вакуленчук. Командування прийняв О.Матюшенко. Через кілька днів через брак вугілля, харчів та питної води команда панцерника здалося 25 червня в румунському порту Констанці.

Повстання П.П.Шмідта. 15–16 листопада в Севастополі повстали моряки 12 кораблів. Очолити повстання вони запросили П.П.Шмідта; повсталі вимагали від царя скликання Установчих зборів. Після 13-годинного бою повстання було придушено. Шмідт та інші керівники повстання за вироком воєнно-морського суду були розстріляні.

Повстання Б.Жадановського. 18 листопада у Києві майже 1 тис. озброєних солдатів на чолі з підпоручиком Б.Жадановським вийшли на демонстрацію. До них приєдналися 4 тис. робітників. На Галицькій площі демонстрація була розстріляна. Жаданівського було важко поранено. Спроба збудувати барикаду не увінчалася успіхом. Загальні втрати з обох сторін — 250 вбитих і поранених.

Повстання у грудні 1905 р. Найвищого підйому збройна боротьба проти царизму в Україні досягло в грудні 1905 р. й відбувалося під впливом грудневого повстання у Москві; повстання спалахнули у Харкові, Катеринославі, Олександрівці. 16–17 грудня у Горлівці повстало 4 тис. робітників; їх очолили більшовик О.Гречньов, безпартійний П.Гуртовий, есер П.Дейнега; після 6-годинного бою, втративши 300 чол. повстанці були розгромлені царськими військами.

Сорочинська трагедія. Вимагаючи звільнити заарештованого товариша, мешканці с. Великі Сорочинці (Полтавщина), в середині грудня 1905 р. вчинили збройний опір козакам, Прибулий через три дні загін карателів жорстоко розправився з повстанцями.

Причини поразки повстань:

1. Відсутність єдності серед революційних партій.

2. Неорганізованість і стихійність повстань.

3. Слабка технічна підготовка повстанців.

4. Відсутність досвіду.

Національний рух

В роки революції на передній край громадсько-політичної боротьби було висунуто українське національне питання. Громадськість України боролася проти національного гноблення, за право навчатися на рідній мові, використовувати її у печаті, на сцені у державних установах.

Українська печать — виникає після Маніфесту 17 жовтня; першим виданням був журнал «Хлібороб», який видавали брати Шемети у Лубнах; у 1906 р. у Києві, Харкові, Одесі та інших містах України, а також у Петербурзі й Москві виходили 18 українських газет і журналів.

«Киевская Старина» залишалася одним з легітимних засобів формування української свідомості. У 1906 р. журнал набув нового вигляду, змінив назву на «Україна» і став україномовним. У такому вигляді правонаступниця «Киевской Старины» — «Україна» проіснувала до 1907 р.

«Просвіти» — українські самодіяльні культурно-просвітні організації, які очолювалися демократичними та ліберальними діячами з середовища національно свідомої інтелігенції (у Києві — Б.Грінченко, Л.Українка, М.Лисенко, у Чернігові — М.Коцюбинський, у Полтаві — П.Мирний, у Катеринославі — Д.Яворницький, у Миколаєві — М.Аркас); прагнули розвивати національну самосвідомість, для чого організовували бібліотеки й читальні, налагоджували випуск на українській мові науково-популярної літератури, організовували лекції й спектаклі на українській мові, створювали школи з українською мовою викладання (М.Аркас у с. Богданівка на Миколаївщині); уряд всіляко протидіяв діяльності «Просвіт».

Вища школа — з 1905 р. за вимогою студентів і громадськості починається викладання в університетах на українській мові (М.Грушевський — історія України в Одесі, О.Сумцов — історія української літератури у Харкові); у 1906 р. до Києва переїхав М.Грушевський та переніс із собою видання «Літературно-наукового вісника», навколо якого об’єдналися українські письменники; у 1907 р. у Києві засновується українське наукове товариство на чолі з М.Грушевським; величезне значення мав вихід у світ «Нарису історії українського народу» М.Грушевського та «Історії України-Руси» М.Аркаса.

Маніфест 17 жовтня 1905 р.

Наляканий масовим народним рухом імператор Микола ІІ проголосив Маніфест, який надавав населенню Росії свободу слова, друку, зборів і релігії, цар обіцяв також скликати Державну думу й наділити її демократичними правами.

Проголошення Маніфесту розкололо у революційний рух:

1) поміркована частина, вважаючи, що мета революції досягнута, припинила боротьбу, направивши її у парламентські форми;

2) радикально налаштовані ліві сили, вбачаючи у Маніфесті ознаку слабкості та безсилля царату, закликали до продовження революції, та її переростання у збройне повстання.

Водночас представники консервативних сил, вбачаючи у подальшому розвитку революції загрозу не тільки існуючому ладу, але й собі, перейшли у контрнаступ. Ударною силою контрреволюції стали «чорносотенці», які чинили самосуд над учасниками революції, влаштовували погроми, які в першу чергу зачіпали єврейське населення Росії.

І Державна дума

Вибори відбулися весною 1906 р. в умовах репресій і арештів. Ліві партії бойкотували вибори й не приймали участі у роботі Думи. Від України було обрано 102 депутати, серед них 24 поміщика, 26 представників інтелігенції, 42 селянина.

У Думі сформувалася «Українська думська громада», що об’єднувала 45 депутатів; голова — адвокат з Чернігова І.Шраг, серед членів — В.Шемет, Ф.Штейнгель, О.Вязлов та інші. «Думська громада» видавала свій друкований орган «Український вісник» (редактор М.Словинський), в якому співпрацювали М.Грушевський, М.Туган-Барановський, І.Франко, О.Русов та інші. Політична платформа — вимога автономії у складі Росії. М.Грушевський склав декларацію, яка вимагала автономії України. Але проголосити її з думської трибуни не судилося — через 72 дні роботи (8 червня 1906 р.) Думу було розігнано.

ІІ Державна дума

Вибори відбулися у січні 1907 р.; участь у них приймали всі політичні партії, внаслідок чого ІІ Дума стала ще більш «лівою» (з 102 представників України 65 чол. були трудовиками, кадетами, соціал-демократами, 29 — октябристами та поміркованими).

47 делегатів створили «Українську думську громаду», що видавала свій журнал «Рідне слово» («Вісті з Думи»). Думську платформу громади складали вимоги УДРП: автономія України; українізація школи, церкви й держави; введення демократичних свобод, амністія політичним в’язням; впровадження в університетах кафедр української мови, літератури й історії. В центрі уваги ІІ Думи було земельне питання. Через своїх делегатів українські селяни вимагали ліквідації поміщицького землеволодіння.

В умовах поразки революції цар Микола ІІ 3 червня 1907 р. видав указ про розпуск парламенту (102 дні). Зміна виборчого закону (знижено представництво від селян та національних меншин), розгін Думи носив характер державного перевороту. В Росії почалася епоха реакції.

Значення діяльності української думської громади: набуття національного політичного досвіду, що мало величезне значення в умовах боротьби за створення власної держави.

 

 

Національно-визвольний рух

Національно-визвольний рух характеризувався різнорідним класовим та соціальним складом. В ньому приймали участь робітники, селяни, представники буржуазії й поміщиків та інтелігенції.

Поразка революції привела до кризи в національному русі та його занепаду. Розпадається Українська радикально-демократична партія, припинила своє існування «Спілка». Частина членів УСДРП взяла участь у створенні між партійного політичного об’єднання Товариства українських поступовців (ТУП) у 1907 р., яке очолив І.Шраг. Головним своїм завданням ТУП вважало українізацію освіти, церкви, захист прав українців у Державній думі.

Поступово український національний рух набирає нових обертів. Своєрідним каталізатором стала «справа Бейліса», на захист якого піднялася вся громадськість, в тому числі українські діячі культури М.Коцюбинський, М.Заньковецька, М.Садовський, М.Грушевський, митрополит А.Шептицький. Одним з показників розмаху національно-визвольного руху можна вважати Наказ Катеринославських робітників своєму депутату IV Думи Г.Петровському у 1913 р. В ньому було висунуто 2 головні вимоги: повна свобода й національне самовизначення України та українізація шкіл, розвиток національної культури. Заборона святкувати 100-річчя Т.Шевченка викликало обурення, серед студентів почалися заворушення. Для розгону демонстрацій були використані значні сили поліції й козаків. Це означало, що національно-визвольний рух набув масового характеру. Репресії на зламали, а згуртували характер його учасників.

 

 

Важке економічне становище лише згуртовувало українців, які об’єднувалися для захисту національних інтересів. Зростала національна свідомість, що знайшло свій вияв у піднесенні національно-визвольного руху.

Національно-визвольний рух

1. Боротьба за реформу виборчої системи

Введення загального виборчого права дозволило б обрати до Віденського парламенту й Галицького сейму достатню кількість захисників національних інтересів.

Під тиском народних мас у 1907 р. австрійський уряд провів реформу парламенту. Загальні вибори збільшили українське представництво у Рейхстазі до 27 з Галичини і 5 з Буковини (1879 р. — всього 3). В австрійському парламенті українці домоглися різних поступок в економічній і культурній сферах та постійно висували основну вимогу — надання українським землям політичної автономії у складі Австро-Угорщині.

Продовжувалася боротьба у Галицькому сеймі. Прагнучи розколоти український табір, поляки зробили ставку на москвофілів. Однак їх надії не виправдалися — вплив москвофілів швидко танув. Тоді польська адміністрація вдалася до прямого підтасування виборчих бюлетенів, масового побиття в день виборів жандармами українських селян. У відповідь український студент Мирослав Січинський здійснив замах на намісника Галичини А.Потоцького — ініціатора таких «виборів». Не дивлячись на підсумки виборів, українське представництво в сеймі зросло у порівнянні з попередніми роками.

У ході наступних виборів (1913 р.) воно зросло ще більше — 30 посланців від національного табору й 1 москвофіл. Перебуваючи у меншості в галицькому сеймі, українські делегати рішуче відстоювали свої позиці, вдаючись у разі потреби до демонстративного залишення зали засідань, до тактики протесту голосом.

2. Боротьба за український університет

Ще однією ареною протистояння був Львівський університет, у якому викладання йшлося переважно польською мовою. Українці вимагали скасування будь-яких обмежень — почалася боротьба за окремий український університет.

1901 р. — виступ українських студентів з вимогою створення паралельних груп з українською мовою викладання на всіх факультетах.

1902 р. — 600 українських студентів оголосили бойкот Львівському університету й на знак протесту роз’їхалися по інших університетах.

1907 р. — розгорівся конфлікт між польськими студентами й українськими, який часто переростав у сутички.

1910 р. — у ході збройної сутички загинув український студент Адам Коцко, було багато поранених з обох боків. Після тривалих переговорів імператор погодився на відкриття українцями окремого університету не пізніше 1916 р.

Підсумок змагань

У 1912 р. з Відня до адміністрації Галичини надійшли інструкції з вимогою однаково ставитися до поляків та українців. Уряд взяв на себе зобов’язання ввести українську мову в державне діловодство краю і в навчання у Львівському університеті. Були збільшені дотації на культурні й господарські потреби українців, визнано товариство українських селян «Сільський господар». Один з лідерів народовців Юліан Романчик став заступником голови австрійського парламенту. Таке прихильне ставлення австрійських властей було викликано напруженими міжнародними відносинами.

1914 р. було укладено українсько-польський компроміс. Українці повинні були одержати третину місць у Галицькому сеймі і повноважне представництво у різних сеймових комісіях. Поляки зобов’язалися не чинити перешкод заснуванню українського університету.

Освіта

У 1914–1915 навчальному році на Україні налічується 26 тис. загальноосвітніх шкіл із 2,6 млн учнів, але 70% населення залишається неписемними. У 80 середніх спеціальних учбових і більш ніж 60 нижчих профтехучилищ навчалося 17,5 тис. студентів, в 27 вузах навчалося 35,2 тис студентів. Значно випереджали за рівнем грамотності та наявності власної інтелігенції німці, євреї поляки, що мешкали тут.

Гальмувало — колонізаторська антинародна політика правлячих кіл:

1. Жодного вищого навчального закладу з українською мовою навчання, а в Російській імперії — жодної української школи на державному утриманні.
2. Підтримка низького культурного й освітнього становища народу:

а) відсутність обов’язкового початкового навчання — 30% грамотних в українських губерніях (нижчий за середній по Російській імперії);

б) не дивлячись на обов’язкове початкове навчання в Австро-Угорській імперії, в Галичині більш ніж у половині сіл не було нормальних шкіл, або взагалі не було, на Буковині — єдина українська гімназія, в Закарпатті — українських навчальних закладів не було взагалі.

Прискорювало — розвиток виробничих сил: збільшується кількість учбових закладів та учнів, студентів, що навчаються в них.

Наука

Революція 1905 року принесла деякі полегшення для розвитку української науки. Формально були скасовані утиски українського друкованого слова, зміцнів зв’язок української науки із іншими країнами. З 1907 р. у Києві діяло Українське наукове товариство (УНТ), головою якого обрали М.Грушевського. УНТ видавало свої «Записки», і «Українські Наукові збірники».

Галузь науки	Діяч	Внесок
Історія	М.Грушевський (1866–1934)	«Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911), багатотомник «Історія України-Руси».
О.Єфименко (1848–1918)	«Історія українського народу» (написана у 90-і рр. ХІХ ст., однак вийшла в роки російської революції). Перша жінка в Російській імперії — доктор історичних наук.
Дмитро Багалій (1857–1932)	Вивчення історії Слобожанщини, Харкова і Харківського університету, української культури Слобожанщини.
Орест Левицький (1848–1922)	«Нариси народного життя в Малоросії у XVII ст.» і «Волинські оповідання».
Іван Лучицький (1845—1918)	Розробляв аграрну історію («Стан землеробських класів у Франції напередодні революції та аграрна реформа 1789—1793 рр.» (1912)).
Митрофан Довнар-Запольський (1867–1934)	Роботи з історії господарства Великого князівства Литовського та руських земель періоду середньовіччя. Розпочав наукову розробку декабристоведення («Таємне товариство декабристів», «Ідеали декабристів»).
Микола Аркас (1852–1909)	Перша написана й видана на українській мові узагальнююча книга «Історія України-Руси» (1908).
Вікентій Хвойко	Видатний археолог — відкриття світового значення у Києві, Трипіллі, Середньому Подніпров’ю.
	Федір Вовк (1847–1918)	Видатний дослідник української минувшини, антрополог, етнограф, археолог. Організатор і учасник етнографічних експедицій, археологічних розкопок у багатьох районах України. Учасник громадівського руху, за що зазнав переслідувань від влади й довгий час жив за кордоном.
Українська філологія	Б.Грінченко (1871–1910)	Чотирьохтомний словник «Української мови» (1907–1909)
А.Кримський (1871–1942)	Трьохтомна «Українська граматика» (1905–1908)
Етнографія	Володимир Гнатюк (1871–1926)	60 томів «Етнографічного збірника», «Матеріали для української етнології» — Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття.
С.Рудницький	Фундатор географічного українознавства (Львівський університет).
Економіка	М.Туган-Барановський	«Соціальні основи кооперації», «Основи політичної економії»
Фізика	І.Пулюй	Роботи у сфері фізики та електротехніки.
Хімія	Іван Горбачевський	Професор Празького університету. 4-томний курс лікарської хімії чеською мовою і курс хімії українською.
Медицина	Іван Сікорський	Заснував перший у світі Інститут дитячої психології у Києві (1912), ряд праць з цієї тематики.
М.Борискевич	Медик-окуліст.
В.Бец	Фізіолог.
О.Івакін	Гістологи
Ф.Ломинський
Данило Заболотний (1866–1929)	Не раз виїжджали в експедиції до Індії, Китаю, Аравії, до Месопотамії боротися з епідемічними захворюваннями.	Першим у світі відкрив шляхи поширення чуми й запропонував методи боротьби з її поширенням.
Микола Гамалія (1859–1949)
Володимир Високович (1854–1912)
Природознавство	В.І.Вернадський (1863–1945)	Обґрунтував цілісність Всесвіту, еколого-біосферними дослідженнями довів пріоритет загальнолюдських цінностей над усіма іншими. Дослідження ґрунтів й корисних копалин на Україні
Геологія	Л.Лутугін (1861–1915)	Детальніша карта геологічної будови Донбасу.
Металургія	М.Курако (1872–1920)	Проекти доменних печей.
С.Реформаторський (1860–1934)	Відкриття хімічних реакцій металоорганічного синтезу.
Авіація	М.Єфімов (1881–1920)	Учасники авіаційних змагань.
С.Уточкін (1876–1916)
П.Нестеров (1887–1914)	Розробив теорію, відповідно до якої продемонстрував ряд найважливіших прийомів вищого пілотажу («мертва петля» — «петля Нестерова»).
Левко Мацієвич (1877–1910)	Першим запропонував побудувати авіаносець.
Д.Григорович (1883–1938)	Перший у сіті гідролітак.
Ігор Сікорський (1889–1972)	Перші у світі багатомоторні літаки та вертоліт.

Література

На розвиток літератури впливало:

] піднесення національного руху, посилення соціальної боротьби мас;

] поява нових течій у літературі;

] пом’якшення деяких обмежень щодо українського друкованого слова під тиском революційних подій та нова хвиля утисків у роки реакції.

Характерна риса цього періоду: твори проникнуті демократизмом, любов’ю до простого люду, його історії.

Письменник	Характеристика творчості	Твори
Олександр Олесь (Кандиба) (1878–1944)	Поет-демократ, революціонер-романтик. Поет сильного темпераменту, автор інтимно-ліричних віршів, що у великі частині були покладені на ноти, стали романсами. Вражав щирістю, почуттям природи, легкістю, новими і сприйнятливими образами, співучістю й милозвучністю.	Чотири збірки віршів (1907–1917).
Микола Чернявський (1868–1946)	Перший у циклі віршів засудив війну як засіб вирішення міжнародних конфліктів; викривав колоніальну політику царизму та його приспішників.
Леся Українка (1871—1913)	Залишалася митцем-громадянином, гостро реагуючи на явища навколишнього життя, талановито висвітлювала загальнолюдські, філософські, релігійні й історичні теми. Водночас залишалася тонким і проникливим ліриком.	«Пісні про волю», «Казка про Оха-чудотворця», чотири драми (перлина — «Лісова пісня»), 15 драматичних поем.
Михайло Коцюбинський (1864–1913)	Подав образ царської реакції на Україні., непереможний оптимізм, закоханість у життя своїх земляків, красу природи рідного краю.	«Fata morgana» (епопея соціальної боротьби на селі), «Тіні забутих предків», «Сміх», «Intermezzo»
Володимир Винниченко (1880–1951)	Починав оповіданнями, сюжети для яких брав з життя провінціальних міщан, селян-наймитів, показаних у конфліктах з роботодавцями, далі з’явилися оповідання з модною тоді темою — життя босяків, казарми і в’язниці; після революції переважають сюжети з зображенням психологічних і моральних переживань інтелігентів — головним чином, революціонерів, зламаних урядовою реакцією.	Романи «Честь з собою», «Рівновага», «Заповіді батьків», «Божки», п’єси «Дисгармонія», «Гріх», «Щаблі життя»; оповідання і повісті «Біля машини», «Раб краси», «Голота» та інші
Архип Тесленко (1882–1911)	Герої його оповідань — селянська біднота і селяни-бунтарі. Модернізм.
Степан Васильченко (1879–1932)	В оповіданнях і повістях показав розбуджене революцією 1905–1907 рр. селянство. Модернізм.
Б.Лепкий	Модернізм.
Василь Стефаник (1871–1936)	Неперевершений майстер психологічної новели, де зобразив сільську бідноту, селянство. Кожна його новела — до краю згущена, ззовні стримана людська трагедія: це картина смерті або чекання її, образи разючої бідності, безнадійної самітності, спричинених злиднями родинних катастроф, темного пияцтва, тяжкої розлуки з рідним селом.	Збірки новел «Синя книжечка», «Кам’яний хрест», «Дорога», «Моє слово»
Марко Черемшина (1874–1927)	Близькі до творчості В.Стефаника	«Карби».
Лесь Мартович (1871–1916)	«Стрибожий дарунок».
Ольга Кобилянська (1863–1942)		Повість «Земля», «Ніоба», «Через кладку».
Д.Маркович	Центральне місце у творах належить не подіям, а почуттям, думкам та емоціям, які подія викликає у степовиків, хуторян, убивць і злочинців.	«Іван з Буд жаку», «У найми», «Невдалиця».
Осип Маковей (1867–1925)	Критика галицького міщанства в оповіданнях.
Микола Вороний (1871–1942)	У віршах таврував поміщиків. Театрознавець.	Лірика «Ліричні поезії», «В сяйві мрій». Критика «Театр і драма» (1912).
Агатангел Кримський		Збірка поезій «Пальмове віття».
В.Самійленко		Збірки поезій «Ельдорадо», «На печі».
Г.Чупринка		Збірки поезій «Огнецвіт», «Метеор», «Ураган».
І.Франко

Архітектура

Набуває розповсюдження стиль модерн — напрямок у мистецтві та архітектурі, представники якого прагнули досягнути естетичної цілісності твору, лаконізму за допомогою нових матеріалів, зокрема в архітектурі — металевих та залізобетонних конструкцій, скла. Українські архітектори, використовуючи мотиви народної архітектури, створили прекрасні зразки українського модерну:

w будинок Полтавського земства (арх. В.Кричевський і К.Жуков; розписи С.Василькіського, М.Самокиша, М.Беркоса, М,Уварова);

w будинок товариства «Дністер» у Львові (арх. І.Левицький);

w Бессарабський ринок (арх. Г.Гай) — перший критий ринок на Україні;

w Меморіальний храм під Берестечком на Волині (арх. В.Максимов);

w «Народний будинок» у Дрогобичі (арх. О.Лушпинський).

Живопис

Іван Труш (1869–1941) — серія портретів видатних діячів української культури — І.Франка, Л.Українки, В.Стефаника, М.Лисенка та інших. Організатор першої всеукраїнської виставки у Львові (1905).

Микола Пимоненко (1862–1912) — автор картин «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «Проводи запасних», «На Далекий Схід».

Микола Самокиш — живописець-баталіст, академік. Автор альбомів «Війна 1904–1905 рр.», серії малюнків про війну з Наполеоном у 1812 р., разом з С.Васильківським створив альбом «Українська старовина» (1910) та «Мотиви українського орнаменту» (1912).

Киріяк Костанді — академік Петербурзької Академії мистецтв. Автор картин «В люди», «Старі», «З пташиного польоту». Очолював «Товариство південноросійських художників».

К.Устіянович.

С.Васильківський.

К.Трутовський.

Школа образотворчого мистецтва О.Мурашко відома на всю Росію.

Театр і кіно

У 1906 р. у Полтаві засновано перший український стаціонарний професійний театр на чолі з М.Садовським. У 1907 р. переїжджає до Києва. Здійснено постановку опер «Енеїда», «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка», «Роксолана». Тут працювали видатні актори — М.Заньковецька, Г.Борисоглібська. Зіркою світового масштабу стала оперна співачка Соломія Крушельницька.

Д.Сахненко здійснив екранізацію постанов театру Садовського «Наталка П