Художня література та мистецтво

30-і рр. були найбільш трагічними у новітній історії української літератури та мистецтва. Постановою ЦК ВКП(б) (1932 р.) були ліквідовані всі літературно-художні об’єднання, а у 1934 р. було створено єдиний Союз письменників. З часом подібні об’єднання були створені і у інших галузях художньої культури — творчий процес потрапляє під жорсткий контроль партійно-державних чиновників.

30-і рр. пройшли знаком переслідувань діячів національної культури. Їх зараховували до складу сфабрикованих органами ДПУ «контрреволюційних націоналістичних організацій».

Æ В 1933 р. був арештований поет та драматург М.Яловий. М.Ірчана відправили на Соловки. Їх друг М.Хвильовий, відчуваючи, що починається кампанія переслідувань, покінчив із собою. Тоді ж репресовано О.Слісаренко, О.Досвітній та О.Вишня. За ґратами опинилися Б.Антоненко-Давиденко та Є.Плужник. У 1934 р. розстріляли Г.Косинку, Д.Фальківського, О.Влизька (глухонімий поет), К.Буревого. Арештований М.Куліш, який загинув у таборах. 1935 р. опинився за ґратами та помер у таборах М.Зеров. У 1937 р. розстріляли М.Семенка. З 193 кандидатів і членів Союзу письменників України, прийнятих на його першому з’їзді, репресовано 97. Всього жертвами стали близько 500 письменників, що жили і працювали на Україні.

Æ Л.Курбаса звільнили з роботи у театрі «Березіль» і 1933 р. відправили у табір, де він і загинув.

Æ Репресований художник М.Бойчук, розгромлена «школа бойчукістів». Арештовані майстри різця та пензля В.Седлер, І.Падалка та ін.

Æ В грудні 1934 р. під час Республіканської олімпіади були схоплені та розстріляні триста кобзарів та лірників. Репресувалися цілі капели бандуристів.

Якщо 20-і рр. ХХ ст. увійшли в історію культури України як період її відродження, то30-і рр. дослідники назвали «розстріляним відродженням».

Ті з митців, що залишилися, повинні були оспівувати більшовицьку партію, Сталіна, та його найближче оточення. Їм нав’язувався «новий» художній метод — соціалістичний реалізм, покликаний звеличувати історико-революційну тематику та трудові подвиги радянського народу.

Попри всю складність і суперечливість умов 30-х рр., культурний процес не згасав і тривав:

ð Публікувалися твори П.Тичини, М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, А.Малишка, П.Панча, Ю.Яновського, І.Ле, А.Головка, Н.Рибака, Ю.Смолича, І.Микитенка, О.Копиленка й багатьох інших.

ð На театральних сценах лунали імена корифеїв української сцени П.Саксаганського і М.Садовського, нового покоління Н.Ужвій, А.Бучми, Г.Борисоглібської, Ю.Шумського, В.Добровольського, оперних співаків М.Литвиненко-Вольгемут, І.Паторжинського, О.Петрусенко, Б.Гмирі, З.Гайдай.

ð Фільми О.Довженка увійшли у скарбницю світового кіномистецтва.

ð Спорудження пам’ятника Т.Шевченку (1935) у Харкові (скульптор М.Манізер.)

ð Широкої популярності набула хорова капела ДУМКА.

Церковна політика

Церква, єдина легальна організація, діяльність якої не вписувалася в рамки офіційної ідеології, відчувала на собі дедалі зростаючий тиск держави.

1 січня 1928 р. був введений в дію Адміністративний кодекс УСРР, який містив розділ «Про культи». З його прийняттям закон про свободу совісті втратив чинність.

Після сфабрикованого ОДПУ звинувачення в антирадянській діяльності, на початку 1930 р. УАПЦ заявила про свою самоліквідацію. Було заарештовано близько 2000 священиків, майже всіх ієрархів, в тому числі митрополитів В.Липківського, М.Борецького, І Павловського.

Другу п’ятирічку Й.Сталін оголосив «безбожною п’ятирічкою». В країні розгорнулося масове винищення культових споруд, в тому числі були знищені: Михайлівський Золотоверхий собор, Богоявленський собор Братського монастиря, церква Успіня Богородиці (Пирогоща) в Києві та багато інших. Тисячі культових споруд стояли пустками, або перетворювалися на склади, божевільні, кінотеатри. Віруючи перестали бути рівноправними громадянами, перетворившись на людей другого ґатунку. Невипадково, що у середині 30-х рр. в Україні залишилося лише 9% діючих храмів (у порівнянні з 1913 р.).

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В 1921–1938 рр.

Західноукраїнські землі

 

 

Польща Румунія Чехо-Словаччина

6 млн. 790 тис. 549 тис.

Східна Галичина, Західна Північна Буковина, три повіти Закарпаття

Волинь, Західне Полісся, Бессарабії (Аккерманський, Ізмаїльський

Холмщина, Підляшшя (Подунав’є), Хотинський), Мармарощина

Правовий статус українських земель — відсутність власного самоврядування та дискримінаційна політика по відношенню до українського населення: до комплектування органів місцевого самоврядування, на адміністративні пости, на офіцерські посади українці фактично не допускалися.

Польща	Румунія	Чехо-Словаччина
У 1919 р. ліквідовано Галицький автономний сейм, а краю дана нова офіційна назва Східна Малопольща чи землі Польщі «Б». Ліквідовано місцеве самоврядування, його функції почали виконувати урядові комісари, а самоназва «українець» — заборонена для вжитку. Конституція Польщі (1921) не передбачала права на автономію українських земель.	Закон про адміністративну уніфікацію, відповідно до якого королівське законодавство поширювалося й на приєднані землі. Общинне самоврядування ліквідовано; замість старост, які обиралися, призначалися «примарі», на чолі повіту — «префекти», ставленики МВС	Зобов’язання щодо надання автономії Закарпаттю не були виконані, а самоназва «Закарпатська Україна» — заборонена; офіційна назва — Підкарпатська Русь. Однак національна дискримінація не була такою сильною як в Польщі та Румунії, тим не менш, у 1927 р. з 2,2 тис. службовців лише 300 були українцями

Економічний розвиток — перетворення в аграрно-сировинні придатки, ринку збуту й джерела сировини та дешевої робочої сили.

	Польща	Румунія	Чехо-Словаччина
o промисловість: • відстала, нерозвинута, напівкустарна; • переважають дрібні підприємства, значне збереження ремесел; • перевага тих галузей, які забезпечують високі прибутки без значних капіталовкладень (добувна, переробна, харчова); • хижацька експлуатація іноземним капіталом;	Уряди свідомо гальмували розвиток промисловості — деіндустріалізація	Хоча Чехо-Словаччина й входила до найбільш розвинутих країн світу, Закарпаття залишалося відсталим аграрним районом. Разом із тим, уряд Чехо-Словачини вкладав у розвиток Закарпаття більше коштів, ніж отримував від нього, однак це не могло суттєво змінити ситуацію в краї: за 20 років тут не було зведено жодного великого підприємства.
Дозвіл на відкриття промислового підприємства був обмежений чисельними формальностями. Встановлення урядом високих тарифів на залізничні перевезення обмежувало зв’язки з ринками. 85% — дрібні підприємства (менше 20 робітників). Переважання добувної, лісопереробної, харчової промисловості, де панував англійський та французький капітал. Щоб протидіяти іноземному впливу, створюється мережа кооперативних організацій. Добре відомим було товариство «Маслосоюз», який експортував продукцію до країн Європи; інші. Польський уряд штучно стримував розвиток української кооперації (пільги — польським, обмеження українців другорядними галузями).	Загальна відсталість румунської економіки. Вивезення промислового обладнання до центральних районів країни (обладнання Ізмаїльського та Ронійського портів, Аккерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики). Лише 4,25% підприємств мали від 6 до 20 робітників. Найбільша вага в системі господарства — харчова промисловість.
o сільське господарство: • засилля великого поміщицького, державного й монастирського землеволодіння та малоземелля селян; • економічне підкорення селянства у ході аграрної реформи; • прискорена диференціація сільського населення; • більше половини всіх орних земель забезпечувало особисті потреби селян (натуральне господарство), а наявність величезної армії сільських пролетарі дозволяло, використовуючи напівфеодальні методи експлуатації, обходитися без машин.	Велике приватно власне, державне та церковне землеволодіння у Галичині складало 43,9%. Водночас, близько 1 млн. карликових селянських господарств, величезна армія батраків. Безземелля селян стає хронічними, вирішити цю проблему не вдалося й у ході аграрної реформи 1919 р., метою якої було економічне підкорення селянства й колонізація краю вихідцями з корінних земель. Таємним наказом українцям заборонялося продавати більше 5% поміщицької землі.	Великі приватно власні, державні та церковні землеволодіння у Буковині складали 54,8%. Хронічне безземелля селян (лише 60% селянських господарств могли прокормити себе). Вирішити цю проблему не вдалося навіть у ході аграрної реформи 1919 р. у Буковині та 1920 р. у Бессарабії, метою яких було економічне підкорення селянства та колонізація краю вихідцями з центральних районів Румунії.	Чехо-Словацький уряд докладав багато зусиль аби впровадити кращі способи ведення сільського господарства: започатковано сільськогосподарські школи, у 20-х рр. проведено аграрну реформу. Уряд викупив землі угорських поміщиків, поділив їх на дрібні парцели й продав через банк селянам. Більше 32 тис. селянських господарств додатково отримали 29 тис. га землі. Не дивлячись на це, більша частина селян бідувала, а в роки світової кризи — розорялося. Потік колоністів до сільської місцевості був незначним.

Соціальне становище

1. Низький рівень життя переважної частини населення, що вело до падіння приросту населення (так, напередодні ІІ Світової війни приріст населення в Галичині складав 8 новонароджених на 1тис.):

○ безробіття, яке в роки кризи набувало небаченого розмаху:

• у Польщі в 1931–1932 рр. 27 тис. зареєстрованих безробітних (хоча тільки у Львові — 30–40 тис.);

• на Буковині в 1931–1932 рр. 50 тис. безробітних, а у Придунайських землях — 50% працездатного населення;

• на Закарпатті у 1931–1932 рр. — 100 тис. безробітних;

○ злидарство навіть серед працюючих, викликане поганими житловими умовами й високими цінами на продукти;

○ наявність зайвої робочої сили дозволяло збільшувати експлуатацію, скорочуючи зарплату та збільшуючи робочий день:

• на західноукраїнських землях у складі Польщі робочий день тривав в середньому 10 годин (на текстильних фабриках іноді до 16), а зарплата в 1,5–2 рази нижче ніж у метрополії;

• в Румунії в середньому — 12 годин;

• в Закарпатті в середньому — 12 годин.

○ важкі умови праці, високий рівень виробничого травматизму;

○ широке використання дешевої жіночої та дитячої праці;

○ напівфеодальна експлуатація сільськогосподарських робітників;

○ низький рівень медичного обслуговування (³/₄ дітей Східної Галичини хворі на туберкульоз (1926), серед селян — ²/₃ хворих (1939)).

2. Масова еміграція:

○ за 1919–1939 рр. до Америки з Галичини виїхало 190 тис., з Волині — 150 тис. українців;

○ з Румунії — 12 тис.;

○ з Чехословаччини — 20 тис.

3. Іноземна колонізація:

○ близько 300 тис. поляків (осадники): 200 тис. в сільській місцевості і 100 тис. у містах — зростання питомої ваги поляків (за 1921–1931 рр. з 25,6% до 28,5% у Східній Галичині й з 18,3% до 21,2% у Західній Волині та на Поліссі);

○ близько 25 тис. чехів і словаків до Закарпаття.

4. Переважання українського населення за національною ознакою в селах і неукраїнських містах (фактична відсутність національного пролетаріату й висококваліфікованих робітників.)

Духовне і культурне життя — денаціоналізація українського населення, національно-культурна асиміляція українців.

Польща	Румунія	Чехо-Словаччина
Штучний розподіл українців на лемків, бойків, гуцулів, поліщуків, волинян (збережений «сокальський кордон»), русинів, старорусинів. Українська мова заборонена в державних та муніципальних установах (1924), українські імена та прізвища замінялися на польські. Східна Галичина отримала нову офіційну назву — Східна Малопольща. Гальмувався розвиток народної освіти, закривалися українські школи (замість них за «кресовим законом» (1924) вводилася утраквістичні (двомовні), а по суті — польські). В 30-ті рр. залишилося лише кілька сот українських початкових шкіл (у 1911/12 рр. — 3622), а кількість загальноосвітніх складали 5 державних і 18 приватних (з 138). Унеможливлення отримати вищу освіту через високу платню та дію процентного обмеження прийому українців до вузів (Львівський університет — 5%). За короткий термін було звільнено 1500 вчителів-українців й переселено до центральних районів Польщі, а 2500 звільнили з роботи. Внаслідок такої політики 70% дорослих залишалися неписьменними. Переслідування православних українців: наприкінці 30-х рр. розгорнулося масове навернення їх до римсько-католицької віри	На службу в державні установи приймалися особи, які володіли румунською мовою (1919 р.). Українська мова була заборонена для вжитку в державних та муніципальних установах (1920). Українські імена та прізвища, назви українських міст та сіл замінювалися на румунські (1919). Постійно скорочувалася кількість українських початкових шкіл: 1918 — 218, 1920 — 157, 1927 — жодної. Були закриті всі гімназії і професійні школи з українською мовою навчання, культурно-просвітницькі товариства, заборонено ввезення українських книш та музичних товарів. Замість українських вчителів були призначені румунські (1926), а їх зарплата збільшена на 50%. Внаслідок такої політики 80% дорослих залишалися неписьменний.	Після стількох років мадяризації мережа українських шкіл розширилася. Однак після 1925 р., коли українська мова була визнана «чужою» для населення Закарпаття, почався зворотній процес. Не дивлячись на це, у 1938 р. налічувалося майже 500 народних шкіл, 5 гімназій, 4 учительських семінарії, один вищий навчальний заклад — «Богословський ліцей». Між двома світовими війнами у Празі постали й активно діяли Український вільний університет, Високий педагогічний інститут ім.. М.Драгоманова (1923–1933), українська мистецька студія, історико-філологічне товариство, наукова асоціація, Музей Визвольної боротьби України, у Подебрадах — господарська академія (1922–1935).