Характер економіки західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії

Галичина й Буковина розглядалися Австрією, а Закарпаття — Угорщиною, як ринок збуту продукції, що вироблялися у центральних провінціях імперії, і сировинний придаток.

Розвиток промисловості

Західноукраїнська промисловість на початку ХХ ст. знаходилася на перехідному періоді від ремесла до фабрики. Завершилося формування основних галузей фабрично-заводської промисловості і визначилися напрямки її діяльності. Провідними галузями виробництва залишалися нафтодобувна (напередодні війни нафтопромисли Борислава й Дрогобича давали 5% світового видобутку нафти) і деревообробна.

Відбувається стрімке проникнення іноземного капіталу (місцевому капіталу залишалося всього 12% ринку нафти), який приваблювали багата сировина й дешеві робочі руки в краї. Найпотужнішими з іноземних компаній були англо-австро-німецький нафтовий концерн, австро-американський синдикат «Мундус» та ін. Приплив іноземного капіталу викликав певне пожвавлення в промисловості. Однак пожвавлення виявилися короткочасним. Головною причиною цього став однобокий розвиток промисловості — розвивалися лише окремі галузі, головним чином, нафтова і деревообробна. Іноземний капітал грабіжницькі висотував багатства краю, отримуючи найвищий у Європі прибуток на вкладені кошти.

Розвиток сільського господарства

У сукупному доході Західної України на сільське господарство припадало близько 70%. Велика частина земель перебувало у власності поміщиків, тоді як переважна частина селян страждало від малоземелля (середній розмір селянського наділу становив 6 акрів). Примітивне селянське господарство переживало гостру кризу. Продовжувалося розшарування серед селян. Заможні селяни, які складали близько 10%, змогли пристосувалися до ринкових умов.

Економічне і політичне становище українського населення

Як і раніше становище більшої частини західноукраїнських земель було важким. Певне зростання промисловості не супроводжувалося поліпшенням становища робітників. У провідній галузі економіки — нафтодобуванні — на кваліфікованих роботах більшість становили поляки, умови ж праці українців були нестерпними (Борислав — «галицьке пекло… образ нужди і беззаконня»). Будівництво залізниць і насичення регіону товарами з центральних і західних провінцій розорювало місцевих кустарів, ремісників та дрібних підприємців.

В аграрних відносинах і побуті сільського населення залишалося багато кріпосницьких пережитків (монопольне право поміщиків на полювання, рибальство тощо). Селяни, які складали абсолютну більшість населення Західної України (80–95%), щоденно відчували на собі економічний гніт — мізерна плата за 17–18-годинний день влітку, кабальні форми визиску й борговий тягар, які розорювали десятки тисяч господарств, безправ’я посилили еміграцію до США, Канади, Бразилії та Аргентини. Поширеною була сезонна міграція селян і робітників до Бессарабії, Південної України, Німеччини, Бельгії, Франції. Однак це не вирішувало проблему аграрного перенаселення, причиною якого було збільшення числа малоземельних селян. Злидні, бідування, неврожаї, голод були причиною того, що смертність в Західній Україні набуло значних розмірів.

Нестерпне становище підштовхувало селян до рішучих дій. У 1902 р. почався масовий бойкот жнив, який охопив понад 100 тис. сільськогосподарських робітників. Координацію дій здійснювали місцеві комітети. Зрештою, польські поміщики пішли на поступки страйкарям: збільшили платню, виїзд на сезонні роботи набув організованих форм.

Особливістю Західної України була дискримінація українського населення у всіх сферах народного господарства. Перш за все це стосується Галичини, де поляки становили абсолютну більшість серед поміщиків, займали всі адміністративні посади, контролювали суд. Отримавши з Відня широкі владні повноваження, місцеві органи управління створювали для українців нестерпні умови праці, часто взагалі намагалися позбавити права на неї. Здійснювалася повномасштабна полонізація українців. Якщо на державну службу приймалися переважно поляки, то торгівля перебувала виключно у єврейських руках.

Розвиток кооперативного руху

Однією з форм опору економічному гнобленню з боку польського дворянства і єврейського лихварського капіталу став український кооперативний рух. У передвоєний час у Західній Україні діяло близько 500 кредитних, споживчих, збутових кооперативних спілок, найбільшими серед яких були «Народна Торгівля», «Байки синевидські» та інші. Кооперація допомагала вистояти українцям у голодні роки, згуртувала їх і стала однією з важливих форм національного руху.

Важке економічне становище лише згуртовувало українців, які об’єднувалися для захисту національних інтересів. Зростала національна свідомість, що знайшло свій вияв у піднесенні національно-визвольного руху.

НАРОСТАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО РУХУ

Цілі боротьби українців Галичини і посилення за їх досягнення

У другій половині ХІХ ст. центр українського політичного руху перемістився на західноукраїнські землі. Український рух досяг там таких відчутних успіхів, що поляки з острахом називали той період «українським завоюванням Галичини». На початку ХХ ст. на місці пригнобленої і безправної селянської маси виросла свідома своїх економічних, культурних і політичних інтересів українська нація. Українську Галичину стали порівнювати з італійським П’ємонтом.

Розгорнулося гостра політична боротьба. Гаслами українських партій було:

v поділ Галичини й національна автономія для її української частини;

v загальне виборче право;

v заснування українського університету у Львові.

Стратегічним завданням була незалежність України.

Боротьбу українців усіх трьох регіонів за свої права суттєво ускладнювали непрості взаємини з основними національними меншинами краю.

Національно-визвольний рух

1. Боротьба за реформу виборчої системи

Введення загального виборчого права дозволило б обрати до Віденського парламенту й Галицького сейму достатню кількість захисників національних інтересів.

Під тиском народних мас у 1907 р. австрійський уряд провів реформу парламенту. Загальні вибори збільшили українське представництво у Рейхстазі до 27 з Галичини і 5 з Буковини (1879 р. — всього 3). В австрійському парламенті українці домоглися різних поступок в економічній і культурній сферах та постійно висували основну вимогу — надання українським землям політичної автономії у складі Австро-Угорщині.

Продовжувалася боротьба у Галицькому сеймі. Прагнучи розколоти український табір, поляки зробили ставку на москвофілів. Однак їх надії не виправдалися — вплив москвофілів швидко танув. Тоді польська адміністрація вдалася до прямого підтасування виборчих бюлетенів, масового побиття в день виборів жандармами українських селян. У відповідь український студент Мирослав Січинський здійснив замах на намісника Галичини А.Потоцького — ініціатора таких «виборів». Не дивлячись на підсумки виборів, українське представництво в сеймі зросло у порівнянні з попередніми роками.

У ході наступних виборів (1913 р.) воно зросло ще більше — 30 посланців від національного табору й 1 москвофіл. Перебуваючи у меншості в галицькому сеймі, українські делегати рішуче відстоювали свої позиці, вдаючись у разі потреби до демонстративного залишення зали засідань, до тактики протесту голосом.

2. Боротьба за український університет

Ще однією ареною протистояння був Львівський університет, у якому викладання йшлося переважно польською мовою. Українці вимагали скасування будь-яких обмежень — почалася боротьба за окремий український університет.

1901 р. — виступ українських студентів з вимогою створення паралельних груп з українською мовою викладання на всіх факультетах.

1902 р. — 600 українських студентів оголосили бойкот Львівському університету й на знак протесту роз’їхалися по інших університетах.

1907 р. — розгорівся конфлікт між польськими студентами й українськими, який часто переростав у сутички.

1910 р. — у ході збройної сутички загинув український студент Адам Коцко, було багато поранених з обох боків. Після тривалих переговорів імператор погодився на відкриття українцями окремого університету не пізніше 1916 р.

Підсумок змагань

У 1912 р. з Відня до адміністрації Галичини надійшли інструкції з вимогою однаково ставитися до поляків та українців. Уряд взяв на себе зобов’язання ввести українську мову в державне діловодство краю і в навчання у Львівському університеті. Були збільшені дотації на культурні й господарські потреби українців, визнано товариство українських селян «Сільський господар». Один з лідерів народовців Юліан Романчик став заступником голови австрійського парламенту. Таке прихильне ставлення австрійських властей було викликано напруженими міжнародними відносинами.

1914 р. було укладено українсько-польський компроміс. Українці повинні були одержати третину місць у Галицькому сеймі і повноважне представництво у різних сеймових комісіях. Поляки зобов’язалися не чинити перешкод заснуванню українського університету.