Наступ польсько-українських військ

25 квітня — початок наступу.

6 травня — польські війська та війська УНР вступили до Києва.

9 травня — форсували Дніпро, але були зупинені на лінії Вишгород—Бровари—Бориспіль. Зупинена і польська армія, що наступала на Одесу на лінії Ямпіль-на-Дністрі—Гайсін—Липовець—Біла Церква.

Польський окупаційний режим:

1. Обмеження впливу адміністрації УНР (уряд формується повільно (тільки 4 червня), відсутність української адміністрації взагалі на Волині та на Поділлі) і створення польського адміністративного апарату на захоплених землях.

2. Відновлення поміщицької власності на землю.

3. Вивезення з України товарів, обладнання й сировини.

4. Терор проти українського населення.

Наслідком такої політики став зростаючий рух опору окупантам.

Радянський контрнаступ

Середина (14) травня — початок радянського наступу у Білорусії. Щоб зупинити його польське командування змушено було перекидати резерви з України.

26 травня — наступ Південно-Західного фронту в Україні.

5 червня — 1-а кінна армія С.Будьонного прорвала польський фронт і розвиваючи успіх захопила Житомир і Бердичів (7 червня) — одеське угруповання відрізано від Києва, а над самим Києвом нависла загроза оточення. Польське командування приймає рішення про відступ.

12 червня — Червона Армія вступила до Києва. Швидко просуваючись уперед більшовицькі війська зайняли Новоград-Волинський (27 червня) і Рівне (4 липня). Війська Західного фронту звільнили Білорусію.

Ці успіхи окрили радянське керівництво, яке знов заговорило про світову революцію. З метою організації влади на Галичині було створено Комуністичну партію Східної Галичини (КПСГ) та більшовицький уряд — Галицький ревком (Галревком) на чолі з В.Затонським. Однак серед населення Західної України він не користувався авторитетом.

Не дивлячись на пропозиції укласти мир (нота міністра іноземних справ Великобританії Керзона (17 липня) про розмежування кордонів по лінії етнічного розселення («лінія Керзона»), прохання польського уряду (22 липня)), Червона Армія не припиняла наступу, що стало причиною їх поразки («диво на Віслі» або «польське диво»).

17 серпня — фланговий удар польських армій, який поставив варшавське угруповання радянських військ на межу повного розгрому — загальний відступ Південно-Західного та Західного фронтів. Форсувавши Дністер поляки вийшли на р. Збруч. По лінії Коростень—Житомир—Бердичів фронт стабілізувався.

Причини «дива на Віслі»:

Ø переоцінка більшовиками власних сил: в наслідок помилкового плану наступу у двох напрямках (Львів і Варшава) сили були розпорошені;

Ø безпідставні надії на європейську революцію;

Ø консолідація всіх польських патріотичних сил;

Ø щедра воєнно-технічна допомога і допомога воєнними спеціалістами із Заходу;

Ø великі втрати Червоної Армії, розтягнутість комунікацій та відрив тилу.

12 жовтня — підписання перемир’я. Війська УНР продовжували боротьбу самостійно.

Листопад — контрнаступ Червоної Армії; війська УНР відступили за р. Збруч і були інтерновані поляками й перестали існувати як організована військова сила.

18 березня 1921 р. — підписання Ризького миру:

ü Польща визнавала УСРР;

ü до Польщі відходили Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся, Східна Галичина;

ü інші частини України ввійшли до складу УСРР.

«Другий Зимовий похід» («Листопадовий похід») військ УНР

З інтернованих бійців УНР у польських таборах були сформовані загони добровольців, названі Українською повстанською армією. У листопаді 1921 р. з сподіваючись на масове антирадянське повстання вони перейшли кордон. Однак біля містечка Базар (Житомирщина) учасники рейду були розбиті. Генерал-хорунжому Ю.Тютюннику пощастило вирватися, а більша частина потрапила в полон. 23 листопада 1921 р. 359 полонених у присутності місцевих селян були розстріляні. Другим Зимовим походом закінчилася збройна боротьба військ УНР за незалежність України.

РОЗГРОМ ВІЙСЬК ВРАНГЕЛЯ І МАХНОВЦІВ

Наступ білогвардійських військ

Після розгрому Денікіна залишки його армії закріпилися у Криму. У квітні 1920 р. їх очолив генерал П.Врангель. Реорганізована «Русская армия» являла собою значну силу і була озброєна самою сучасною зброєю, яку отримали від Антанти.

6 червня 1920 р. — скориставшись тим, що основні сили більшовиків перебували на польському фронті, Врангель почав наступ (висадка десанту у с. Кирилівка генерала Слащова, водночас — з району Перекопу). Нечисленні загони більшовиків відступали, захоплено Мелітополь.

 

Розпочинаючи бойові дії, Врангель розраховував не тільки на тимчасову перевагу в силах над Червоною Армією:

1. Підготовлено «Закон про землю», який передбачав передачу землі, що перебільшувала встановлений максимум, за викуп; але ніякого практичного значення закон не мав, адже селяни вже отримали землю від Радянської влади, до того ж, його впровадження саботувалося поміщиками.

2. Розпочато переговори з представниками УНР, але ніякої домовленості не було укладено.

3. Здійснено спробу встановити контакт з Повстанською армією Н.Махна, але Махно категорично відмовився від союзу (місія капітана Михайлова закінчилася безрезультатно, а його самого було страчено).

Бої у Північній Таврії

Тим часом більшовики уклали договір з махновцями про спільні дії проти Врангеля (вересень), а також перекидалися додаткові резерви.

7 серпня 1920 р. — контрнаступ червоних військ, яким вдалося захопити Каховський плацдарм на лівому березі Дніпра та утримувати його до підходу підкріплень. Створений Південний фронт очолив М.В.Фрунзе.

Середина вересня 1920 р. — новий наступ врангелівців, в ході якого захоплено Олександрівськ, Синельникове, Волноваху. Переправившись через Дніпро, врангелівці захопили Нікополь.

Середина жовтня 1920 р. — білогвардійці перейшли до оборони по всьому фронту.

28 жовтня 1920 р. — ударом з Каховського плацдарму війська Південного фронту перейшли у контрнаступ — врангелівські війська розгромлені, але їх залишки встигли прорватися в Крим.

Штурм Криму

В ніч на 8 листопаду 1920 р. частини Червоної Армії форсували Сиваш. На ранок після жорстоких атак врангелівці були вибиті з Литовського півострова. У критичний момент махновці переправилися через Сиваш і разом з червоними частинами прорвалися у Крим.

Водночас радянські війська штурмом оволоділи Перекопськими, Ішунськими й Чонгарскими укріпленими позиціями.

17 листопада 1920 р. від білих були очищені останні населенні пункти Криму (Ялта та Алушта).

Залишки білогвардійців були спішно евакуйовані, в основному до Туреччини.

Розгром махновців

Після захоплення Криму радянське командування вирішило позбутися незручного союзника — махновців.

Командири Кримської групи були викликані в штаб Фрунзе й заарештовані, а згодом — розстріляні.

25 листопаду 1920 р. — спроба ліквідувати Кримську групу в районі Євпаторії закінчилася безрезультатно — махновці прорвалися крізь кільце оточення й вийшли на материк, але під Томашівкою були вщент розбиті.

26 листопада 1920 р. — червоні частини оточили Гуляй-поле, де перебував Н.Махно, однак повстанці вийшли з оточення та з’єднавшись з залишками Кримської групи знову перетворилися у грізну силу.

Червоний терор у Криму

Залишки врангелівців у Криму, а також біженці, що накопилися тут за три роки, стали об’єктами жорстокої розправи, яка тривала всю зиму 1920–1921 рр. За різними даними, жертвами «червоного терору» тут стало від 40 до 150 тис. чоловік.