Політика радянського уряду в Україні у 1919 році

Установлення радянської влади в Україні почалося наприкінці листопада 1918 р.

Завдання більшовиків в Україні у 1919 р.:

1. Встановлення повного контролю над Україною.
2. Побудова суспільства, відповідно до створеного в Росії (утвердження та укріплення радянського ладу, воєнно-комуністичної системи).

Шляхи виконання поставлених завдань (політичний та економічний курс більшовиків на Україні):

Політичний курс:

1. Ліквідація важливих атрибутів старої державної машини та конституювання нового ладу:

Назву Українська Народна республіка (УНР) замінено на У країнську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР), назва якої зберігалася до 1937 р.

Назву Тимчасовий робітничо-селянський уряд замінено на Раду Народних Комісарів (РНК).

Прийняття ІІІ Всеукраїнським з’їздом Рад (березень 1919 р.) Конституції УСРР:

ü закріпила радянський лад і перемогу «диктатури пролетаріату»;

ü знищення приватної власності на знаряддя праці і засоби виробництва;

ü поміщики, буржуазія та близькі до них партії і групи позбавлялися виборчих прав.

2. Формування центрального апарату:

• направлення в Україну більшовиків, які працювали в Росії для створення апарату влади та соціально-економічних перетворень;

• більшість членів уряду України складали не українці (в тому числі головою РНК став болгарин Х.Раковський, який зайняв цю посаду після боротьби за лідерство між Г.П’ятаковим та Ф. Сергєєвим (Артемом)), а росіяни та євреї;

• створення органів придушення опору противників (Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК) (з квітня очолив М.Лаціс), «народні» суди, революційні трибунали, робітничо-селянська міліція).

3. Формування органів місцевої влади: через невизначеність обставин більшовики не наважилися на вибори до Рад, замість яких були створені надзвичайні органи влади — революційні та військово-революційні комітети, а на селі — комітети незаможників (комнезами), де влада належала найбіднішим представникам селянства.

4. Повний контроль Радянської Росії над Україною та обмеження її суверенітету:

w обмеження суверенітету:

— КП(б)У залишалася складовою РКП(б);

— об’єднання профспілкового руху під керівництвом Всеросійської центральної ради профспілок (ВЦРПС) (на початку травня 1919 р.), і молодіжного руху під керівництвом Російської комуністичної спілки молоді (липень 1919 р.);

— об’єднання всіх радянських республік (Росія, Україна, Латвія, Литва, Білорусія) „для боротьби зі світовим імперіалізмом” (декрет ВЦВК РСФРР від 1 червня 1919 р.) — під керівництвом вищих органів РСФРР об’єднувалися війська, промисловість, залізниці, комісаріати праці, фінанси — воєнно-політичний союз радянських республік;

w об’єднання військових сил:

— всі декрети і розпорядження уряду РСФРР у воєнній сфері поширювалися на Україну;

— Реввійськрада України підлягала безпосередньо РВР РСФРР і головнокомандуючому збройними силами (Й.Вацетіс);

— остаточне об’єднання збройних сил (1 червня 1919 р.);

w контроль РСФРР над економікою України:

— поширення на Україну російської грошової системи, відсутність власного бюджету;

— об’єднання залізниць і поштово-телеграфного зв’язку;

— Українська рада народного господарства (УРНГ) — вищий орган управління економічним життям республіки — діяла під контролем Вищої ради народного господарства РСФРР, а в червні 1919 р. об’єднана з ВРНГ.

w вважаючи за доцільним мати в Україні надійні кадри своїх однодумців, керівництво РКП(б) не пішло на відокремлення індустріальних районів Донбасу і Криворіжжя (утворено 11 губернію УСРР — Донецьку); на території Криму було створено Кримську Соціалістичну Радянську Республіку (проіснувала до червня 1919 р.).

5. Червоний терор.

Знищувалися «класові вороги»: поміщики, капіталісти, офіцери, члени антирадянських партій, священики, представники інтелігенції, учасники повстанського руху та члени їх сімей та т. ін. — знищувалися як противники радянської влади, так і випадкові люди.

Методи: воєнна блокада, захоплення заручників, кругова порука, виселення родин, масові страти.

Кількість жертв сягає кілька десятків тисяч.

6. Встановлення продовольчої диктатури.

Встановлена декретом ВУЦВК 12 квітня 1919 р. Складові: державна монополія на найважливіші продовольчі товари, продовольча розкладка, заборона приватної торгівлі продуктами харчування.

Продовольча диктатура стала додатковим чинником тиску на ворогів радянської влади: більше отримували чиновники, червоноармійці, робітники, майже нічого — «нетрудові елементи».

Для збору продовольства створювалися спеціальні продовольчі загони, адже хліб у селян доводилося брати силою (кожний пуд хліба «був окроплений кров’ю» — нарком продовольства О.Шліхтер).

Значна частина його відправлялася до Росії.

Економічний курс: воєнний комунізм — насильницька ламка економічної системи, що базується та товарно-грошових відносинах та введення замість неї прямого (без грошей) продуктообміну:

1. Одержавлення фінансів і натуралізація зарплати, яку нараховували на зрівняльних принципах.

2. Жорстка централізація управління (через УНРГ).

3. Націоналізація промисловості (не лише великої, але часто-густо середньої та дрібної) та мілітаризація праці.

4. Перебудова сільського господарства на соціалістичних началах:

Ø націоналізація землі;

Ø створення великих соціалістичних підприємств (комуни, артілі, радгоспи і т. п.);

Ø заборона оренди землі й використання найманої праці;

Ø продрозкладка (фактичні реквізиції продовольства).

5. Заборона приватної торгівлі.

Наслідками крайностей воєнно-комуністичного курсу, червоного терору й ігнорування більшовиками національних запитів українського народу стало поява націонал-комуністичної ідеології та зростання антибільшовицькому опору.

Партії лівого спрямування на Україні

1919 р. став новим етапом у політичній еволюції лівих фракцій українських соціалістичних партій.

Ідеологічною основою лівих партій на Україні став націонал-комунізм, основі засади якого були викладені С.Мазлахом та В.Шахраєм (пізніше виключені з більшовицької партії) «До хвилі. Що діється на Україні і з Україною» (початок 1919 р.): «1) або самостійна Україна — тоді повинен бути і «свій» уряд і «своя» партія, 2) або Україна се «Південна Росія...»

Причини появи стало зростаюче невдоволення:

Боротьбисти та незалежні-ліві соціал-демократи після захоплення України більшовиками перейшли у легальну опозицію. У серпні 1919 р. вони об’єдналися в одну партію — Українську комуністичну партію (боротьбистів). Спроба УКП(б) ввійти до складу Комуністичного Інтернаціоналу закінчилася провалом.

Частина незалежних соціал-демократів, що після вступу більшовиків залишалися в опозиції до них, з часом внаслідок посилення невдоволення більшовицькою політикою перейшли у підпілля і розгорнули повстанську боротьбу.

Праві фракції УПСР та УСДРП залишили Україну з відступом Директорії.

Антибільшовицький опір в Україні

Незадоволення охопило не лише заможні верстви населення («заклятих ворогів радянської влади»), але й робітників та селян, національну інтелігенцію.

Квітень 1919 р. — зареєстровано 98 антибільшовицьких повстань.

Червень-липень 1919 р. — 328 повстань.

Рішучими і жорсткими діями найбільші загони повстанців (Зеленого, Струка, Соколовського) було розгромлено. Придушено одне з найбільших повстань на чолі з М.Григорьєвим (травень).

Вбачаючи у бригаді Н.Махна вогнище майбутнього заколоту радянське командування прийняло рішення (кін. травня) «ліквідувати Махна у найкоротший строк». Однак здійснити цього не вдалося: Махно разом зі своїм оточенням встиг залишити бригаду й перейшов на Правобережжя.

Однак внутрішній фронт відволікав занадто великі сили й супроводжувалося деморалізацією радянських військ.

УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 1919 року

Боротьба між білими, червоними військами та військами УНР визначала характер бойових дій у другій половині 1919 р.

Наступ білогвардійців

Січень — початок боїв на півдні: війська генерала Денікіна потіснили Червону армію в Донбасі.

19 травня — денікінські війська перейшли у наступ на всій донецькій дільниці Південного фронту й захопили Луганськ (27 травня). Кіннота генерала Шкуро за підтримці танків прорвала фронт — бригада Махна, послаблена попередніми боями, не витримала та почала відступ.

Червень — захоплені Харків, а потім Катеринослав. Надалі просування на Лівобережжі відбувалося на Полтаву. Форсувавши Дніпро й захопивши Черкаси, денікінці розгорнули наступ на Київ та Миколаїв. Вздовж Чорноморського узбережжя — на Одесу (генерал Шиллінг).

25 червня — захоплено Царицин. Успіхи дозволили Денікіну оголосити про наступ на Москву («Московська директива», яка передбачала комбінований удар на Москву через Поволжя (Кавказька армія барона П.Врангеля), через Вороніж (Донська армія), через Курськ—Орел—Тулу (Добровольча армія Май-Маєвського)).

Причини успіхів Денікіна:

1) недооцінка командуванням Червоної Армії сил Денікіна (вважаючи загрозу на півдні незначною, Ленін вимагав від командування організувати військову допомогу Радянській владі в Угорщині, для чого розпочато було концентрацію військ на кордоні з Румунією);

2) помилкова політика більшовиків — заколоти й повстання (Україна + донські козаки);

3) значна допомога від Антанти (У.Черчілль про армію Денікіна: «Це моя армія»).