Комплекс галузей легкої промисловості.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Комплекс галузей легкої промисловості.



Група галузей, що забезпечує населення тканинами, одягом, взуттям та іншими предметами споживання, становить легку промисловість. Вона відноситься до обробної промисловості та включає текстильну, взуттєву і швейну галузь. Ця галузь тісно пов'язана з сільським господарством, галузями машинобудування та хімічною промисловістю. Сільське господарство забезпечує легку промисловість окремими видами сировини, машинобудування — обладнанням, хімічна промисловість — хімічними волокнами, барвниками. Однією з особливостей розміщення підприємств легкої промисловості є територіальне їх сполучення з важкою індустрією, наприклад металургією, що дозволяє раціонально використовувати трудові ресурси. Легка промисловість частіше за все є в тому або іншому територіальному комплексі як додаткова галузь (або галузі), що обслуговує, але іноді вона відіграє ще й районотвірну роль. Ключові фактори розміщення підприємств легкої промисловості: споживчий, сировинний, забезпеченість трудовими ресурсами.

Територіальна організація легкої промисловості зумовлена перш за все впливом споживчого та сировинних факторів. Кожен із цих факторів діє по-різному — залежно від стадії виробництва та техніко-економічних особливостей тієї або іншої галузі. Окрім галузевого та споживчих факторів, велике значення має забезпеченість тієї або іншої території робочою силою.
Підприємства первинної переробки сировини мають велику кількість відходів (до ЗО—40% ваги вихідної сировини) і тому тяжіють до сировинних баз. Волокнисті культури обробляють у місцях їхнього виробництва, а тваринницька сировина піддається первинній переробці далеко від сировинних баз. Так, миття вовни можна здійснювати на шляху транспортування сировини за наявності водо- та паливопостачання. Розміщення виробництва шкіри може бути сполучене як з тваринницькою базою, так і з центром споживання м'яса.

На розміщення легкої промисловості (особливо її головної галузі — текстильної) великий вплив справляє науково-технічна революція. Це відбивається перш за все на концентрації текстильного виробництва, на зміні його сировинної бази. Натуральне волокно поступово витісняється хімічними волокнами. Велика кількість тканин виробляється з сумішей натуральних і хімічних волокон.

У шкіряній промисловості значне місце займають штучні шкіри.
Промисловість органічного синтезу як сировинна база для легкої промисловості різко змінила умови розміщення її підприємств у окремих районах.

На відміну від первинної обробки сировини, виробництво готової продукції характеризується більш складним розміщенням. При виборі варіанту розміщення враховують сировинний, споживчий та трудові фактори. Головним виступає фактор трудових ресурсів, бо легка промисловість — найбільш працемістка галузь і разом з тим населення є споживачем готової продукції. Таким чином, райони, забезпечені трудовими ресурсами, масово споживають продукцію легкої промисловості та тим самим створюють сприятливі умови для розміщення її підприємств.
Найважливішим видом натурального волокна є бавовна, на частку котрої припадає близько половини перероблюваної у світі текстильної сировини.

У виробництві шовкових тканин важливе значення мають штучні та синтетичні волокна. Целюлозний, віскозний шовк, капрон, нейлон вельми успішно замінили натуральний шовк, проте останнім часом значення натурального шовку підвищується. Пояснюється це тим, що окремі властивості натурального шовку штучним шляхом відтворити неможливо.

Серед інших видів текстильного виробництва — джутова та лляна промисловість.

Якщо розглядати розміщення текстильної промисловості у цілому, то слід сказати про те, що її галузі поширились у багатьох країнах світу, незалежно від рівня їхнього розвитку. Проте держави, що розвиваються, для яких легка промисловість є провідною галуззю господарства, часто успішно конкурують на ринках розвинених держав. Більш успішній конкуренції заважає доки невисокий рівень виробництва, брак першокласного обладнання, переважання ручної праці.

Швейна промисловість дуже поширена. Її підприємства представлені в усіх групах країн, на всіх континентах. Швейне виробництво — одне з найбільш вигідних і найбільш високооплачуваних видів діяльності. В середньому у розвинених країнах чоловік щорічно купує 10—12 костюмів, жінка — 17. Ця галузь легкої промисловості тяжіє до скупчень населення в урбанізованих районах.

Легка промисловість України представлена текстильною, швейною та шкіряно-взуттєвою галузями. За випуском продукції, за вартістю основних виробничих фондів перше місце займає текстильна промисловість.

Головною галуззю текстильної промисловості в Україні, як і в усьому світі, є бавовняна галузь. Бавовняне виробництво країни знаходиться у великій залежності від постачальників сировини. Тому в нашій країні передбачається відновлення бавовництва в південних районах. Завдяки цьому Україна зможе забезпечити свою бавовняну промисловість на 70% власною сировиною і на стільки ж відсотків знизити собівартість виробництва тканин. В Херсоні вже введена в дію експериментальна лінія бавовняно-очисного заводу, що споруджується тут у відповідності з Державною програмою розвитку легкої промисловості. Бавовняні тканини та інші вироби з бавовни виробляються у Херсоні, Тернополі, Донецьку, Полтаві, Києві, Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї, Коростишеві, Радомишлі, Миколаєві; більша частина виробляється на трьох комбінатах — Херсонському, Донецькому, Тернопільському. Інші підприємства продукують переважно пряжу та нитки.

Другою за значенням є вовняна промисловість. Сировиною служить вовна, добавки з штучних та синтетичних волокон. У вовняній промисловості здійснюється первинна переробка вовни та виготовлення пряжі, тканин та виробів з них. Підприємства вовняної промисловості розміщені у Харкові, Луганську, Одесі, Дунаєвцях, Сумах, Богуславі, Кременчуці, Лубнах, Чернігові, Кривому Розі, Черкасах. Разом в Україні діє біля ЗО підприємств вовняної промисловості. На базі натуральної сировини (шовку-сирцю) діє комбінат у Києві, який випускає високоякісний натуральний шовк. Інші підприємства (Дарниця у Києві, Черкаси, Луцьк) виробляють шовкові тканини з синтетичного та штучного волокна. У Києві та Лисичанську роблять також шовкові тканини технічного призначення.

Лляна промисловість забезпечує частину споживачів тканинами побутового та технічного призначення, що вирізняються високою міцністю. Це, перш за все, брезент, пожежні рукави, сировина для взуттєвої промисловості. Лляні тканини застосовуються як технічні у поліграфічній промисловості, деяких галузях машинобудування. Окрім того, лляні тканини потрібні для виготовлення одягу, білизни тощо. В Україні діє повний цикл виробництва та переробки льону, функціонує понад ЗО льонозаводів. Лляні тканини виробляють у Житомирі, Рівному — на великих комбінатах, а також на Коростенській та Марчихіно-Буд-ській фабриках. Україна є експортером льоноволокна.

Трикотажна промисловість тяжіє до районів з великою щільністю населення, бо виробництво зорієнтовано на споживача. Ця спеціалізована галузь продукує в'язані вироби з різних пряж: бавовняної, вовняної, хімічного волокна та змішаних волокон. Найбільші центри трикотажної промисловості: Київ, Харків, Житомир, Львів, Одеса, Донецьк, Миколаїв, Луганськ, Кременчук та інші. Разом в Україні діє понад 60 підприємств трикотажної промисловості. У структурі трикотажних виробів переважає виробництво панчішно-шкарпеткових виробів та білизняного трикотажу.
Друге місце займає швейна промисловість: понад 1/3 обсягу валової продукції легкої промисловості. У ній зайнята майже половина працівників легкої промисловості. Розміщення підприємств прямо залежить від наявності трудових ресурсів та споживача. Сировиною для швейної промисловості є тканини, неткані матеріали та суміші з них, а також хутра, штучні та натуральні шкіри, клейові, термопластичні та багато інших матеріалів, вироблених переважно в Україні, а також імпортованих.
Швейна промисловість устаткована вельми складним технологічним обладнанням, і тому їй потрібні кадри високого рівня. В галузі ведуться розробки та впровадження нових поколінь машин, високопродуктивних методів виготовлення одягу, здатних підвищити продуктивність швейного конвейєра, постійно впроваджуються нові зразки модного одягу.
На відміну від трикотажної промисловості, де багато дрібних підприємств, у швейної галузі виробництво сконцентроване на великих підприємствах таких міст, як Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Львів, Запоріжжя, Донецьк, Чернівці, Артемівськ, Дрогобич. Останнім часом з'явилося чимало приватних дрібних підприємств, але їхня частка в загальному обсязі швейного виробництва поки що невелика. Україна є імпортером швейних виробів.
На третьому місці — шкіряно-взуттєва промисловість, у якій зайнята п'ята частина працівників легкої промисловості. На її підприємствах переробляють шкіру тварин та гарблять шкіру. Сюди ж відноситься виробництво штучних шкір та хутра. Найбільші центри промисловості: Київ, Харків, Одеса, Бердичів, Запоріжжя, Вознесенськ.

На базі шкіряної сировини (натуральної та штучної) виникла взуттєва промисловість. Підприємства розміщені у Луганську, Львові, Дніпропетровську, Кременчуці, Івано-Франківську, Сімферополі та інших містах.

Хутряне виробництво спеціалізується на виготовленні хутряних виробів зі шкір диких звірів, звірів кліткового утримання та домашніх тварин. Найбільші хутряні об'єднання розташовані у Харкові та Івано-Франківську, Балті, Львові та Краснодарі (Харківська область).

До складу легкої промисловості входить також галантерейне виробництво, яке в Україні добре розвинене. Підприємства цієї галузі розміщені скрізь: як у великих містах, так і у невеликих селищах. Їхня продукція — валізи, господарчі сумки, кошики, гаманці, зубні щітки, мильниці, гребінці, краватки, шпильки та чимало інших виробів. Сировину для них поставляють багато галузей: машинобудування, шкіряні, металургійні, текстильні та інші підприємства.

Агропромисловий комплекс

АПК за своїм складом та структурою значно відрізняється від інших міжгалузевих комплексів, передусім тому, що він як головний засіб виробництва використовує землю, на якій вирощується сільськогосподарська продукція та сировина для виробничого та невиробничого споживання. Власне, сільськогосподарське виробництво, що базується на використанні сільськогосподарських угідь, є основою розвитку переробних галузей промисловості.

Сьогодні АПК має такі сфери:

1) промисловість, що виробляє засоби виробництва для сільського господарства;

2) власне сільське господарство;

3) галузі, зайняті транспортуванням, переробкою та збутом кінцевої продукції — сільськогосподарської сировини й продовольства.

Формування АПК є відображенням об'єктивного процесу поєднання сільського господарства та промисловості, розвитку різних форм агропромислової інтеграції. Агропромислова інтеграція розвивається на базі спеціалізації сільського господарства за регіонами та окремими господарствами. Розвиток інтеграції сільського господарства та переробної промисловості виражається у переході від традиційних фермерських і селянських господарств до агропромислових утворень: агрофірм, об'єднань.
Найвищого рівня формування АПК сягнуло у США, де територіальна спеціалізація сільського господарства сприяє концентрації промислової переробки.

Сфери АПК рідко організаційно оформляються. Частіше за все спостерігаються сполучення сільського господарства з харчовою промисловістю та тими галузями легкої промисловості, які споживають сільськогосподарську продукцію у вигляді сировини.

Перша сфера — виробництво засобів виробництва для сільського господарства — включається до складу АПК скоріше за все з методичних міркувань. Організаційно підприємства цієї сфери до АПК не відносяться, але об'єктивний взаємозв'язок та взаємозалежність з комплексом, безумовно, існує.
Найбільшого розвитку агропромисловий комплекс досяг, окрім США, в розвинутих країнах Європи, особливо в країнах Європейського Союзу (ЄС). Єдина сільськогосподарська політика ЄС стала засобом реалізації таких засад, як спільне фінансування дій для регулювання сільського господарства, організації гарантованого збуту на внутрішньому ринку, застосування єдиних торговельно-політичних інструментів і субсидування експорту харчопродукгів на світовий ринок.

Під впливом аграрних інтеграційних процесів відбулись структурні зміни в експорті та імпорті товарів ЄС на користь країн-учасниць, що посилило регіоналізацію торгівлі харчопродуктами. Переорієнтація зі світового на внутрішній регіональний ринок характерна для імпорту найважливіших сільськогосподарських товарів. Скоротилось постачання із третіх країн товарів, які є об'єктом єдиної сільськогосподарської політики (пшениця, цукор, вино, масло, сир, свинина). Разом з тим виріс імпорт з третіх країн таких товарів, як кава, чай, какао, кукурудза, соя, цитрусові. У Північній Америці, Росії, Білорусії, Україні, Казахстані показники розораності змінюються від 6% у зоні лісів до 35—40% у зонах лісостепу та степу.

У Латинській Америці та Африці показники розораності земель майже однакові. У Південній Америці найнижчий показник припадає на найбільш зволожену частину материка — басейн річки Амазонки, а у Африці — на найпосушливішу частину, пустелю Сахару.

Територія Австралії слабко розорана, що пояснюється посушливістю клімату та незначною мережею внутрішніх вод. Але, з іншого боку, з тих же причин у Австралії найбільша питома вага кормових угідь: понад 50% її території (середньосвітовий показник —22%)

В Азії кормові угіддя займають тільки 10% земель, а в Африці — 26%. Інші регіони займають проміжне положення. Слід сказати, що не всі регіони світу орієнтуються на кормову базу природних пасовищ. Так, у розвинених країнах тваринництво забезпечується кормами перш за все за рахунок продукції рільництва.

Традиційне сільське господарство ділять на дві галузі: рослинництво та тваринництво. Рослинництво вважається провідною галуззю, бо, окрім продуктів харчування та сировини для промисловості, воно виробляє корми для домашніх тварин. Мало залежить від рослинництва лише пасовищне та кочове тваринництво.

Зернові культури займають більшу частину посівних площ земної кулі. Найбільше поширені з зернових продовольчих культур пшениця та рис, а з кормових — кукурудза, жито та овес.

Пшениця — найбільш розповсюджена та найважливіша продовольча культура, районована від південних областей Австралії та Південної Америки до Північного Полярного кола, від рівнин та низин — до високогірних районів (3500—4000 м). Таке поширення пшениці дозволяє збирати врожай практично цілий рік: у січні — в Австралії, у липні-серпні — у країнах Європи тощо.
На світовий ринок щороку надходить біля 200 млн т зерна, у тому числі 90—100 млн т пшениці. Експорт пшениці виявився сконцентрованим в руках порівняно невеликої групи країн — США, Канади, Франції, Австралії, Аргентини. При цьому частка США складає біля 50% світового експорту пшениці.

Великими імпортерами зерна (більше 50% світового імпорту) є країни, що розвиваються. Вони ввозять головним чином продовольче зерно. Наприклад, Єгипет завозить щороку біля 10 млн т зерна, Бразилія — 5 млн т. Але найбільшими імпортерами зерна є Японія (біля ЗО млн т щороку) та Росія (27—35 млн т). До імпортерів належать також Великобританія, Німеччина, Нідерланди, Швейцарія, Китай.

Рис культивують перш за все у країнах Південної, Східної та Південно-Східної Азії. На ці регіони припадає близько 90% світового збору рису. Посіви рису є також у Центральній Азії, південних районах Європи, на півдні Північної Америки та у окремих регіонах Південної Америки. Найбільшими виробниками рису є Китай, В'єтнам, Корея, Індія, Індонезія, Бангладеш, Таїланд, Бірма, Філіппіни, Бразилія, Мексика, Мадагаскар, Японія, США, Італія, Іспанія.

Азіатські країни — великі виробники рису (тільки Китай та Індія дають понад половину світового врожаю), але до числа найбільших експортерів вони не входять, що пояснюється більшою кількістю населення у цих країнах. Натомість основними експортерами рису є Таїланд, США, М'янма, Італія, а імпортерами — Індонезія, Іран, країни Європи.

Кукурудза у більшості країн є кормовою культурою. Але в окремих країнах вона вживається як продовольче зерно. Майже половина кукурудзи, що виробляється у світі, припадає на США. Великими виробниками кукурудзи також є Китай, Франція, ПАР, Бразилія, Мексика, Аргентина, Україна, Росія, Румунія. Основні експортери кукурудзи: США, Аргентина, Франція, Таїланд, ПАР. Головними імпортерами цього зерна є країни Європи та Японія.
До технічних культур відносяться цукроносні, олійні, волокнисті культури та каучуконоси. До цукроносних культур відносяться цукрова тростина та цукровий буряк. Більше половини цукру виробляється з цукрової тростини — тропічної трав'янистої однорічної культури. Цукрову тростину переробляють поблизу плантацій, бо її перевезення та тривале зберігання пов'язані з великими труднощами. Отриманий у результаті переробки цукор-сирець транспортується на будь-яку відстань на цукрорафінадні заводи. Цукрову тростину вирощують у США, Індії, Бразилії, Мексиці, Австралії, на Кубі, Філіппінах, у Пакистані, Аргентині, ПАР, Перу, В'єтнамі, Китаї. Головні експортери тростинного цукру-сирцю: Куба, Бразилія, Мексика, Ямайка, Пуерто-Ріко, Філіппіни, Маврикій, Австралія. Основними імпортерами є країни Європи, Японія, Канада.
Цукровий буряк як цукроносна культура з кожним роком набуває дедалі більшого значення. Вирощують його переважно у країнах Європи та Північної Америки. Головними виробниками цукру-сирцю з цукрового буряку є Франція, Німеччина, Україна, Італія, Росія, Великобританія, Іспанія, Польща, Чехія, Словаччина. Великих експортерів бурякового цукру немає. Виняток становить хіба що Франція. Поступово стає великим експортером цього продукту Україна. Більшість країн Європи та США імпортують цукор, навіть якщо у них є власне виробництво.

Олійні культури є сировиною для одержання жирів рослинного походження, що відіграють у раціоні харчування питомішу роль, ніж жири тваринного походження. Головною олійною культурою є соєві боби, з яких у світі отримують до 1/3 олії. Близько 60% збору соєвих бобів та 80% виробництва соєвої олії припадає на США. Ця олія виробляється також у Китаї, Кореї, Японії, Канаді, Бразилії, Індонезії. Важливе значення для корму худобі має те, що залишається після видобування олії з бобів, — соєвий шрот. Його експортують з США до країн Європи.

Арахіс вирощують у багатьох країнах субтропіків та тропіків. Він поширений в Індії, Нігерії, країнах Західної Африки, Індонезії, Бразилії, Аргентині, США, Китаї. Основні експортери — країни Західної Африки, імпортери — країни Європи.

Paпс — однорічна трав'яниста рослина; розповсюджений як олійна культура у Польщі, Угорщині, країнах Північної Європи, США, Канаді, Китаї. Найбільшим експортером рапсового насіння та олії є Канада.
Соняшник вирощується головним чином у Росії, Україні, країнах Південної Європи, США, Аргентині, Китаї.

Найбільшу кількість бавовняного насіння збирають в Індії, Пакистані, Китаї, США, Узбекистані.

Окрім згаданих польових олійних культур, є важливі деревні олійні культури. Так, сушена м'якоть кокосових горіхів (копра) переробляється на кокосову олію. Половина світового виробництва копри припадає на Філіппіни. У країнах Південне-Східної Азії та екваторіальної Африки поширені оливні пальми, з плодів яких одержують пальмову та пальмово-ядрову олію, що використовується як у харчовій, так і у парфумерній промисловості.
Значне місце серед продукції олії займає маслична олія, що одержується з маслин — плодів оливкового дерева. Основний регіон вирощування довговічних оливкових дерев — середземноморські країни. Перше місце належить Італії, друге — Іспанії, потім ідуть Португалія, Греція, Туреччина, Кіпр, країни Північної Африки, Албанія, Болгарія.
Волокнисті культури є сировиною для текстильної промисловості. Більша частина їх вирощується в країнах і районах тропічного і субтропічного клімату. Найважливішою волокнистою культурою є бавовник. Найцінніші сорти бавовнику вирощуються в пустелях при штучному зрошенні (країни Північної Африки).

Посіви бавовнику у світі займають близько 35 млн га. Вони зосереджуються у північній півкулі між 20° п.ш. і 40° п.ш. Світове виробництво бавовнику постійно зростає і сягає 18 млн т.

Найбільші виробники бавовнику: Китай (4,5 млн т), США (3,4 млн т), Індія й Пакистан (по 1,5 млн т), Таїланд (1 млн т), Узбекистан (1,5 млн т), Туреччина (0,7 млн т), Бразилія (0,7 млн т). Багато бавовнику виробляють також Іран, Ірак, Сирія, Афганістан, Єгипет, Судан, Ефіопія, Уганда, Танзанія, Нігерія, Камерун, Заїр, Мозамбік, Мадагаскар, Мексика, Аргентина, Венесуела, Перу, Австралія.

Експортери бавовнику: США, Узбекистан, Китай, Пакистан, Індія, країни Африки. Імпортери: країни Східної і Південно-Східної Азії та Європи.
Льон-довгунець виробляється тільки у країнах Європи:
у Білорусі, Росії, Україні, Польщі, Німеччині, Чехії, Словаччині, Румунії, Франції, Бельгії, Нідерландах.

На світовому ринку волокнистої сировини важливе місце належить таким твердоволокнистим культурам, як джут, сизаль, абака, кенаф. Ця сировина використовується для виробництва грубих тканин: мішковини, парусини, брезенту. Джут вирощується у Китаї, Індії, Бангладеш, Таїланді, Бразилії, Ірані. Головний експортер необробленого джуту — Бангладеш, а джутових виробів — Індія, Китай, Бразилія; імпортери — країни Європи, Північної Америки, Японія.

Основні виробники та експортери абаки — Філіппіни, сизалю — Бразилія, Мексика, Таїланд, кенафу — Таїланд.

Основними районами вирощування каучуконосів є Малайзія, Індонезія, Таїланд, Шрі-Ланка, Ліберія, В'єтнам. Бразилія втратила значення великого виробника натурального каучуку, яким вона була у першому десятиріччі XX ст., і тепер на її частку припадає не більш як 3—4% світового збору цієї сировини. Натуральний каучук, у зв'язку з подорожчанням нафти та газу — сировини для синтетичного каучуку, а також у зв'язку з екологічними проблемами, успішно конкурує з синтетичним каучуком та поступово повертає свої колишні позиції на світовому ринку.

Особливу групу в рослинництві становлять культури тропічного землеробства: чай (горбата), кава, шоколадне дерево. Найбільші виробники чаю: Індія, Шрі-Ланка, Китай, Японія, Індонезія. Розвиток чаївництва спостерігається також у Кенії, Уганді, Мозамбіку, Танзанії, Аргентині, Грузії, Росії та інших країнах. Головними постачальниками чаю на світовий ринок є Індія та Шрі-Ланка, а його споживачами — країни Європи, США, Канада.
Кавове дерево росте в Африці, Латинській Америці, Південній та Південно-Східній Азії. Виробники кави: Бразилія, Колумбія, Мексика, Сальвадор, Гватемала, Уганда, Кот-д'Івуар, Ефіопія, Камерун, Ангола, Заїр, Індія, Індонезія. Найбільші експортери кави: країни Латинської Америки, імпортери — США, країни Європи, Японія, Канада.

Шоколадне дерево росте у Африці та Південній Америці. Головними виробниками какао-бобів, плодів шоколадного дерева, є Гана, Нігерія, Кот д'Івуар, Камерун, Бразилія, Еквадор. Імпортерами какао-бобів, що йдуть на виготовлення шоколаду та напою какао, є країни Північної Америки та Європи.
Тваринництво залежить від кормової бази. Тому воно прив'язано до рослинництва та харчової промисловості. Тільки в окремих регіонах, де нема розвиненого рослинництва, переважає кочове або пасовищне тваринництво. Тваринництво підрозділяється на галузі за основними видами тварин: розведення великої рогатої худоби, свиней, овець, птахів.

Розведення великої рогатої худоби характеризується її поголів'ям та продуктивністю. Ця галузь має м'ясний, молочний та м'ясо-молочний напрями. М'ясний напрямок притаманний країнам з малопродуктивними пасовищами, скотарством у пустельних, гірських районах. Він є також у окремих посушливих районах, де вирощують і відгодовують молодняк, а потім забивають його біля великих міст.

Молочне тваринництво є, перш за все, у країнах з високим рівнем розвитку, де воно зосереджене біля великих міст для забезпечення їхнього населення молоком та молокопродуктами. Найбільшими виробниками молока є країни Європи, але його виробляють і в Африці, і в Азії, і на інших континентах. Проте експорт молока не має великого поширення. Молоко переробляється на масло, сир, згущене та сухе молоко. Ці молокопродукти експортуються з країн Європи та Нової Зеландії.

Основними експортерами м'яса великої рогатої худоби — яловичини — є Монголія, Туреччина, Аргентина, Уругвай, Франція, Ірландія, Нова Зеландія, Австралія. Імпортери: Великобританія, США, Японія.

Свинарство розвинене у густонаселених районах світу, а також у районах виробництва зерна, картоплі, поруч із великими переробними підприємствами харчової промисловості.

В економічно розвинених країнах переважає інтенсивне свинарство. У більшості цих країн розповсюджені беконні та м'ясо-сальні породи. Більше половини поголів'я свиней припадає на Азію, де виділяється Китай — більш як 1/3 світового поголів'я. Ще третина поголів'я вирощується у країнах Європи, одна десята — у США. На Південну Америку та Африку припадає невелика частина світового поголів'я свиней — свинарство тут розвинене слабко. Експортери свинини: Бельгія, Данія, Нідерланди, Німеччина, Китай. Імпортери: Великобританія, Росія, інші країни Європи.

Вівчарство розміщене нерівномірно: переважає воно у тих регіонах, де інші види тваринництва не можуть набути достатнього розвитку, де є пасовища з низькотравною рослинністю. Найбільше поголів'я овець розміщене в Австралії — приблизно 1/7 світового стада. Великі отари овець у Китаї, Новій Зеландії, ПАР, Індії, Аргентині, трохи менше — у Англії, Іспанії, Ірані, Туреччині, Перу, Уругваї, Болгарії, Румунії, Алжирі, Монголії, Казахстані, Узбекистані, Туркменії. Вівчарство є постачальником не тільки м'яса, але й високоякісної вовни. Основні країни-експортери вовни: Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Аргентина, Уругвай. Імпортери вовни: Японія, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, США. Важливе значення має також особлива вовна — каракуль, найбільшими виробниками якого є Афганістан, Намібія, країни Центральної Азії, ПАР, Судан. Паралельно з експортом вовни здійснюється експорт баранини.

Птахівництво — одна з швидкозростаючих галузей тваринництва. У країнах Європи, США, Канаді птахівництво розвивається у складі птахопромислових комплексів, на яких виробляють бройлерне м'ясо. Найбільшими виробниками птахів та продуктів птахівництва — м'яса та яєць — є США, Китай, Італія, Франція, Великобританія, Росія, Україна, Іспанія, Нідерланди, Японія, Канада, Бразилія. Основні експортери бройлерів: США, Нідерланди, Бельгія, Данія, Франція, а яєць — США, Бельгія, Нідерланди.
Агропромисловий комплекс України дає 95% продовольчих ресурсів, і за рахунок його продукції формується більше двох третин фонду народного споживання.

Перехід АПК до ринкової економіки вимагає створення єдиної системи різноманітних форм господарювання, здатної викликати у робітників сільського господарства інтерес до високопродуктивної праці. Від вибору ефективних форм господарювання залежить успіх організації сільськогосподарського виробництва.

Національна програма розвитку АПК в Україні спрямована на пошуки і підтримку оптимального співіснування господарств різних форм власності і розмірів, кожне з яких в конкретних природно-кліматичних умовах має свої переваги і засоби ефективного функціонування.

Тепер в Україні є такі форми господарювання: колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), державні господарства (держгоспи), селянські (фермерські) господарства, акціонерні товариства, асоціації фермерських господарств, кооперативи.

У структурі сільськогосподарських угідь провідне місце належить ріллі, проте резерви її збільшення дуже незначні.

Україна має всі умови для розвитку сільського господарства, але вони диференційовані за природними зонами. Кожна зона має власні особливості у структурі земельних ресурсів, сільськогосподарських та лісових угідь.
Так, Полісся займає близько 20% площі України і вирізняється порівняно низьким ступенем розвитку сільського господарства, освоєністю земельного фонду, але високою питомою вагою природних кормових угідь. Тому для зони характерні дрібноконтурність, подрібненість землекористування. Тут переважають дерново-підзолисті ґрунти (до 70% території). На Поліссі обробляється близько 35% земельної площі.

Лісостеп — найбільша зона країни: близько 30% площі. Враховуючи високу освоєність (76% ) та розораність (65,9%), значну частину земель складають сінокоси, ліси та кущі, болота, яри та зсуви, що розділяють орні масиви. Ґрунтові та кліматичні умови найбільш сприятливі для інтенсивного ведення сільського господарства. В лісостепу переважають типові чорноземи та сірі опідзолені ґрунти.

Степова зона розділяється на дві підзони: Північну та Південну. Північна частина степу займає більше 25% території. Південний степ — 1/7 частину, але освоєність та розораність земель тут дещо нижчі, ніж у Північному степу.
Гірський Крим займає невелику територію, що вирізняється підвищеною лісистістю, а орні землі становлять тут лише 21,8%.
Українські Карпати характеризуються найбільшою лісистістю, низькою сільськогосподарською освоєністю земель.

На Прикарпатті переважають кислі, дерново-підзолисті, глейові та суглинкові ґрунти. Ці фактори несприятливо впливають на розвиток сільського господарства.

Сільське господарство України складається з двох великих, взаємопов'язаних комплексів — рослинництва та тваринництва. До рослинництва належать виробництво зерна, буряку, льону-довгунця, соняшнику, картоплі, овочів, плодів, ягід, винограду тощо. У складі тваринництва переважають скотарство, свинарство, вівчарство, бджільництво, конярство, звіроводство, рибоводство.

У рослинництві України переважають зернові культури. Вони за питомою вагою у структурі посівних площ перевищують інші культури. У степовій зоні зернові займають більше половини посівних площ, у Лісостепу, Поліссі, Карпатах цей показник трохи нижчий. Найбільша кількість зерна виробляється у центральних областях Лісостепу, а також на більшій частині Степу. Менше зерна виробляється у Поліссі, Карпатах. Значна відмінність спостерігається у показниках врожайності зернових культур. На Поліссі та в Карпатах врожайність пшениці у 1,5—2 рази нижча, ніж у центральних та південних областях. Середня врожайність зернових значно поступається аналогічним показникам західноєвропейських та північноамериканських країн, що за наявних природних умов недопустимо. При цьому є ареали, де врожайність пшениці сягає світового рівня.

У структурі посівів зернових переважає озима пшениця
— 43%, яровий ячмінь — 21, кукурудза — 13, зернобобові — 7, овес — 5, озиме жито — 4,6, просо — 2,5, озимий ячмінь — 1,5, гречка — 1,5%. Інші культури (ярова пшениця, рис, сорго) мають невелику питому вагу — менше половини відсотка.

Озима пшениця вирощується майже скрізь, але найвища її концентрація — у степових та лісостепових районах. Ярова пшениця культивується у Лісостепу.

Яровий ячмінь поширений у північному Степу, Лісостепу та у передгір'ї Карпат. Озимий ячмінь останнім часом з'явився в Степу.
Озиме жито вирізняється високою холодо- та посухостійкістю. Невибагливе воно й до піщаних ґрунтів, осушених земель, і навіть до засолених ґрунтів. Основне виробництво озимого жита зосереджене на Поліссі, де воно є другою культурою після озимої пшениці.

Кукурудза належить до пізніх ярових культур. Вона вельми вимоглива до родючості ґрунтів, боїться приморозків. Найбільш сприятливі для кукурудзи ґрунти та клімат — у районах Лісостепу та Степу, і тому основні посіви цієї культури на зерно зосереджені саме тут. А більше за все кукурудзи виробляють центральні райони Полтавської, Дніпропетровської, Донецької областей, північні райони Запорізької та Луганської областей, південні райони Вінницької та Одеська область. Висока врожайність кукурудзи (понад ЗО ц/га) характерна для лісостепової зони та окремих районів Степу, Закарпаття, Полісся. Проте найвищі врожаї (понад 110—130 ц/га) можна одержати тільки на зрошуваних землях півдня Степу, але їх у країні мало.
Значне місце серед зернових культур займають круп'яні: просо, гречка, рис. Найбільші площі серед них займає просо, що як посухостійка культура поширене у Степу та Південних районах Лісостепу. Найбільші врожаї збирають у Лісостепу, особливо у Хмельницькій, Вінницькій, Київській, Черкаській областях.

Гречка має короткий вегетаційний період, тому її використовують для пересівання загиблих від морозів озимих культур, а також як повторну культуру. Найбільш поширена вона у Лісостепу та на Поліссі. Найвищі врожаї збирають у Лісостепу, північному та центральному Степу.

Рис культивується у нас порівняно нещодавно. Його вирощують у п'ятьох районах Криму, у зоні Північно-Кримського каналу, у двох районах Одеської та у трьох — Херсонської області. Вирощування рису пов'язане з великими витратами вологи, і тому розширення його площ пов'язане з будівництвом нових зрошувальних систем.

Сорго вирощують в областях Степу та у господарствах Лісостепу. Більша частина посівів сорго розташована у Дніпропетровській області, менша — у Кіровоградській, Запорізькій, Херсонській областях.

Важливе значення для раціону харчування людей мають зернобобові культури. Основною зернобобовою культурою є горох, питома вага якого у посівах зернобобових сягає 80%, Горох — вологолюбний, вимогливий до ґрунтів (гумус, вапно), не витримує суховіїв. Тому його виробництво зосереджене в областях Лісостепу та, частково, у Степу та на Поліссі.
З інших зернобобових розповсюджені вика, люпин, чечевиця, соя, квасоля тощо. Вика зосереджена у Лісостепу. В інших зонах вона представлена незначно. Посіви люпину на 85% розміщені на Поліссі, і тільки незначна частина — у Лісостепу.

Україна є відомим виробником технічних культур, особливо цукрового буряка та соняшника. Цукровий буряк — провідна технічна культура, під посівами якої зайнято близько половини площ, відведених під технічні культури. Головний ареал цукрового буряку — Лісостеп. Найбільша концентрація цієї культури — у Вінницькій, Полтавській, Хмельницькій, Тернопільській, Черкаській та Чернівецькій областях. Цукровий буряк вирощують і на півночі Степової зони і на півдні Полісся, разом у 19 з 25 областей України. При достатньому інвестуванні бурякоцукрового виробництва Україна має всі шанси стати найбільшим постачальником цукру на світовий ринок. Необхідно підвищити врожайність цукрових буряків, удосконалити агротехнічні прийоми його вирощування.

Соняшник — основна олійна культура. Його посівні площі зосереджені переважно на півдні країни. Найбільші площі під соняшником — у Дніпропетровській, Запорізькій, Луганській областях. Найвища врожайність соняшнику — у північних та центральних районах Степу.

Важливою технічною культурою є також льон-довгунець. Посіви льону-довгунця зосереджені у Житомирській, Київській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській, Чернігівській, Волинській, Чернівецькій областях.
Значне місце серед технічних культур займають ефіроолійні культури: коріандр, м'ята, лаванда, троянда та ін. Коріандр вирощують у Кіровоградській, Миколаївській, Запорізькій областях, м'яту — у Київській, Полтавській, Сумській, Чернігівській, Черкаській областях, кмин — у Хмельницькій області, лаванду, троянду — в Криму та Одеській області.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.10.166 (0.02 с.)