Лекція 1. Предмет, метод і завдання дисципліни.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Лекція 1. Предмет, метод і завдання дисципліни.



Лекція 1. Предмет, метод і завдання дисципліни.

1. Поняття про предмет дослідження науки «Регіональна економіка».

2. Місце дисципліни в системі наукових дисциплін, його мета і завдання.

3. Теоретико-методологічні основи «Регіональної економіки».

 

Поняття про предмет дослідження науки «Регіональна економіка».

Предметом курсу “Регіональна економыка”є вивченняекономічних категорій, закономірностей розвитку, основних принципів та форм організації регіональних економічних відносин, що виникають між суб’єктами господарювання на загальнодержавному, міжрегіональному та регіональному рівнях. Предмет регіональної економіки “захоплює” багато інших галузей економіки і, навпаки, практично усі інші галузі економіки мають справу з проблемами регіональної економіки.

Таким чином, предмет регіональної економіки у широкому сенсі є складним та багатогранним. Його основними складовими є:

· Економіка окремого регіону;

· Економічні зв’язки між регіонами;

· Регіональні системи (національна економіка як система взаємодіючих регіонів);

· Розміщення продуктивних сил;

· Регіональні аспекти економічного життя.

Для подальшого визначення предмету регіональної економіки, її теорії та методології необхідно визначити хоча б мінімальну кількість базисних понять.

Неоднорідність території за різними ознаками або дуже великий обсяг території з точки зору певної мети вивчення або практичної діяльності визначають необхідність ділення території на частини – регіони.

Регіон – це певна територіальна одиниця, що відрізняється серед інших одиниць такого ж рівня специфічними рисами (географічними, геологічними, економічними, етнографічними тощо) та має певну цілісність, взаємопов’язаність елементів, які її формують. Слово “регіон” – латинського походження (від кореню regio), в перекладі означає країна, край, область.

Синонімом поняття “регіон” є “район”. Раніше термін “район” вживався більш широко, а зараз він укоренився тільки для позначення певних типів регіонів: адміністративний район, внутриміський район, крупний економічний район.

Введене поняття є досить абстрактним, тому регіони виділяються з території відповідно до певних цілей та завдань. Очевидно, що в різних науках та галузях практичної діяльності використовуються свої принципи виділення регіонів. Для економіки найбільш важливе значення має виділення регіонів з позицій адміністративного та економічного управління, місця в територіальному розподілі праці, функціонуванні ринків праці, товарів та послуг, типічності соціально-економічних проблем и т. і.

Для позначення комплексу знань про регіони використовуються також терміни регіонознавство, регіонологія, регіоналістика.

Відповідно до типового визначення регіонології, її об'єктом є регіон як відносно самостійне цілісне природно-соціальне явище.

Термін "регіоналістика" звичайно розуміється як синтез підходів різних наук до регіональних досліджень; сукупність дисциплін і наукових напрямків, що досліджують різноманітні регіональні проблеми: внутрішньополітичні, зовнішньополітичні, економічні, соціальні, військові та ін.

Зазначені проблеми є об'єктивними проявами регіоналізму у внутрішньому та міжнародному житті. При цьому під регіоналізмомрозуміється та частина суспільних відносин, яка у центр уваги ставить відносини регіонів з державою, або регіонів держави між собою і відносини між різними системами усередині них.

Регіоналістика, як міждисциплінарна наука, має наступну структуру:

Концепцію єдиної науки про регіони підтримує і розвиває організована в 1995 р. Міжнародна академія регіонального розвитку і співробітництва (МАРРС), що поєднує вчених і фахівців із країн Європи, Північної Америки, Азії.

Невід'ємною частиною загальної науки про регіони є географія, у тому числі економічна географія. Дискусія в радянській науці про пріоритетність економічної географії, або регіональної економіки закінчилася визнанням права на існування обох галузей знань, що мають багато загального в предметі та об'єкті вивчення, і констатацією компромісу: відбувається одночасно "географізація економіки" і "економізація географії".

Соціально-економічна географія комплекс наукових дисциплін, що вивчають закономірності розміщення суспільного виробництва і розселення людей; іншими словами – територіальну організацію суспільства, особливості її прояву в різних країнах, районах, місцевостях.

Важливо відзначити, що регіональна економіка торкається областей інших наук про регіон: економічні аспекти регіональної демографії, соціології, культурології, політології та інших наук про людину і суспільство (соціуми), а також геології, біології, екології і т. і.

Таким чином, регіональна економіка – це географічний (регіональний) напрямок в економіці, наукова дисципліна, що вивчає в інтересах народногосподарського планування особливості і закономірності розміщення продуктивних сил і розвитку регіонів.

Лекція 2. Закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів.

1. Економічні закони і закономірності розміщення продуктивних сил.

2. Принципи розміщення продуктивних сил.

3. Фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів

 

 

СИРОВИННИЙ ФАКТОР

Його часто-густо називають фактором матеріаломісткості, хоча сировина й матеріали — не одне й те саме. Але у практичному аналізі витрати на сировину й матеріали об'єднують; у такому випадку кажуть про матеріаломісткість виробництва. Це чималі витрати й у більшості галузей промисловості складають понад половину всіх вкладень.
Звичайно ступінь матеріале- місткості визначається відношенням витрат на сировину до обсягу виробленої продукції.

Водночас обидві величини можна виражати як у грошових, так і в натуральних показниках. Наочнішим є метод зіставлення натуральних величин, наприклад, ваги вихідної сировини й готової продукції. Якщо відношення сировини до готової продукції лише трохи перевищує одиницю, то виробництво нематеріаломістке; якщо ж кратність становить два й більше, то матеріаломісткість вважається високою (табл. 4.1).

Виробництва з великими витратами сировини на одиницю готової продукції, звичайно, треба розташовувати поблизу сировинної бази, щоб не робити завеликих відрахувань на транспорт. Найчастіше (але не завжди) перевезення готової продукції до споживача коштує менше, ніж перевезення сировини. Чим вища матеріаломісткість виробництва, тим більша його орієнтація на сировину. Деякі види виробництва через специфіку технології можуть розташовуватися лише там, де видобувається сировина:
гірничодобувна, лісопильна промисловості, виробництво калійних добрив. У деяких випадках розміщення виробництва поблизу сировини цілком очевидне, хоча теоретично припустиме і в інших місцях, як-от виробництво соди. Для одержання 1 т соди треба 1,7 т кухонної солі, яка у цьому випадку добувається у вигляді розсолу, цебто її об'єм значно збільшується, і сировина стає практично нетранспортабельна. Виробництво лляних тканин зосереджено в районах виробництва льону, бо сировина (стебло) теж нетранспортабельна.

Деякі стадії комплексних галузей вирізняються високою матеріаломісткістю, інші — середньою або низькою. Наприклад, у кольоровій металургії збагачення сировини — дуже матеріаломісткий вид виробництва. Адже навіть багаті мідні руди містять металу не більше 5—10% , а руди рідких металів — десяті й соті частки процента. Звичайно, возити на велику відстань величезну кількість гірської породи безглуздо. Ось чому на місці видобутку руду збагачують і одержують концентрат, який потім відправляється на подальшу переробку. В текстильній промисловості бавовноочисні й вовномийні заводи також розташовуються поблизу місць виробництва бавовни й вовни, бо після очищення вага сировини набагато знижується.

У чорній металургії матеріаломісткою вважається стадія виробництва чавуну, коли на 1 т готової продукції потрібно приблизно 2 т залізної руди, 1,3 т коксівного вугілля, а також флюсові вапняки, вогнетривкі глини та інша сировина. Ось чому заводи повного циклу розташовуються поблизу сировини. При цьому зміна технології процесу впливає на зсуви у розміщенні виробництва. Так, на початку XX ст. для виробництва тонни чавуну використовувалось більше коксівного вугілля, ніж залізної руди. Тому найбільші металургійні центри тяжіли до вугільних басейнів: Донбас в Україні, Рурський басейн у ФРН тощо. А нині заводи "шукають" руду. Найбільший металургійний комбінат в Україні (і один з найбільших у Європі) — у Кривому Розі; у США чорна металургія посунулась, з одного боку, до Великих озер (родовища руди), а з іншого — до портів, куди підвозять імпортну руду; в Німеччині великим металургійним центром стало портове місто Гамбург, де використовують імпортну руду.
У бурякоцукровому виробництві одержання цукру-сирцю прив'язане до місць буряківництва, а рафінадне виробництво — до споживача.
Сировинний фактор є провідним для таких видів виробництва, як гірничодобувна, лісопильна й целюлозно-паперова промисловість, виробництво соди, калійних добрив, азотних добрив з коксових газів, збагачення руд кольорових і чорних металів, виробництво чорнової міді, нікелю, свинцю, цементна промисловість, виробництво металургійного й гірничого обладнання, цукру-піску, лляних тканин, маслоробна, консервна, сироварна, бавовноочисна й вовномийна промисловість, гутництво.
Оскільки мінеральні ресурси жорстко локалізовані (родовища руд, металів, мінеральна сировина для хімічної промисловості тощо), то розміщенню матеріаломісткого виробництва здебільшого притаманна висока концентрація. Так, Донбас і Придніпров'я мають потужну металургійну промисловість, яка використовує криворізьку залізну руду, нікопольську марганцеву руду й донецьке коксівне вугілля. Підприємства регіону — найбільші у Європі. Тут розташовані металомісткі види машинобудування: виробництво металургійного та гірничошахтного обладнання, локомотиве- й вагонобудування, енергетичне машинобудування. Донецько-придніпровський район виробляє чорних металів і продукції важкого машинобудування більше, ніж може спожити Україна, а тому значна частина виробів експортується.

Поряд із матеріаломісткими видами виробництва є й такі, для яких сировинний фактор не має істотного значення, або, принаймні, роль сировини менш значна порівняно з іншими компонентами виробництва. Наприклад, електростанції зовсім не споживають сировини (паливо не вважається для них за сировину) і потребують дуже мало матеріалів. В електронному машинобудуванні, приладобудуванні, оптико-механічному машинобудуванні вартість сировини у багато разів менша за вартість готової продукції, і за вагою сировина не перевершує готову продукцію. Але у цьому випадку зіставляються витрачені кошти. Такі галузі не обов'язково розташовувати поблизу сировини: вони зазнають впливу іншого фактора — трудового, який у цьому випадку переважає.

В усьому світі триває процес зниження матеріаломісткості виробництва, тому вплив сировинного фактора поступово спадає.

ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ ФАКТОР

Цей фактор, за характером впливу на розміщення виробництва, близький до сировинного, бо паливо, як і багато інших видів сировини, теж мінеральний ресурс. Виробництва, що зазнають сильного впливу паливно-енергетичного фактора, називаються енергомісткими. Вони поділяються на електромісткі й паливомісткі.

За ступенем енергомісткості виділяються високоенергомісткі види виробництва (частка паливно-енергетичних витрат становить ЗО—45% витрат на вироблення продукції), середньоенергомісткі (15—30%) та неенергомісткі (менше за 15%).

До електро містких видів виробництва зараховують виплавляння легких металів (алюміній, титан, магній), електролітичне виплавляння міді, нікелю, феросплавів та сталі, виробництво віскозного шовку, синтетичного каучуку. Такі виробництва повинні розміщуватись поблизу великих джерел електроенергії — бажано біля гідроелектростанцій, що дають дешеву електроенергію. Так, найбільший український алюмінієвий завод розташований у Запоріжжі, біля Дніпрогес.

У Росії одні з найпотужніших у світі гідроелектростанції Красноярська та Братська у Сибіру дають струм для алюмінієвих заводів. Норвегія, що практично не має власної алюмінієвої сировини, є великим експортером алюмінію, бо 80% електроенергії країни виробляється на ГЕС. У державах Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ) на базі дешевої нафти споруджуються теплові електростанції, котрі живлять алюмінієві заводи, — алюміній перетворюється там на експортний товар.
Власне, тепер нема такої галузі народного господарства, де не використовувалася б електроенергія. Проте більшість із них споживає її відносно небагато, а тому вважається неелектромісткою. Зокрема, до таких галузей зараховується машинобудування, легка й харчова промисловість. У наступній таблиці подається порівняльна електромісткість деяких видів виробництва (табл. 4.2).

До паливо містких зараховуються виробництва, що поглинають багато тепла. Сюди відноситься виробництво глинозему (напівфабрикат для одержання алюмінію), на одну тонну якого витрачається 3 тонни умовного палива, віскозного шовку (15 ту. п.), випічка хліба (2 т у. п.), виплавляння нікелю (50 т у. п.), виробництво соди (0,5 т у. п.), синтетичного каучуку, целюлози, цементу, скла, виплавляння цинку тощо.
Паливомісткі види виробництва розташовуються поблизу паливних баз. Наприклад, у Костянтинівці (Донбас) є великий завод з виробництва цинку, хоча сировину доводиться везти здалеку, бо в Україні її нема. Одначе транспортні витрати на перевезення руди в цьому випадку менші, ніж на перевезення палива. Аналогічний завод, що працює на місцевому кузнецькому вугіллі й привезеній руді, є у м. Бєлово (Кемеровська область). А от глиноземний завод у Миколаєві побудований на розхресті: імпортні боксити вивантажуються у порту, куди також підвозиться донецьке вугілля. Оскільки Миколаїв розташований неподалік від Донбасу, такі перевезення виправдані.

Щодо таких паливомістких видів виробництва, як содове, випуск синтетичного каучуку, целюлози, то вони тяжіють до сировини, бо для їхнього одержання треба набагато більше сировини, ніж палива. Як виняток з цього правила можна назвати завод синтетичного каучуку в Темиртау (Казахстан), який працює на карагандинському вугіллі.
Нижче наводяться дані про паливомісткість деяких видів виробництва (у мегакалоріях тепла на одну тонну готової продукції) (табл. 4.3).

 

Таблиця 4.3. Питомі витрати енергії на виробництво деяких видів продукції (Мкал/т)

Вид виробництва Витрати енергії
Переробка нафти
Виробництво цукру
Виробництво кальцинованої соди
Виробництво пластмас
Виробництво каустичної соди
Виробництво целюлози
Виробництво кормових дріжджів
Виробництво хімічного волокна
Виробництво синтетичного каучуку

 

Особливе місце серед паливомістких галузей належить теплоелектростанціям. Для ДРЕС потужністю 3 млн кВт (таку потужність має низка теплоелектростанцій у Донбасі й Придніпров'ї) треба приблизно 6,5 млн т у. п. на рік. Зрозуміло, що ДРЕС, які обслуговують широке коло споживачів електроенергії, повинні розташовуватись поблизу джерел палива. Оскільки передавати електроенергію на великі відстані невигідно через чималі втрати у мережі, ДРЕС "притягують" до себе енергомісткі виробництва. Це можна сказати про великі теплові електростанції Донецько-Придніпровського району (Придніпровська, Слов'янська, Вуглегірська тощо). На базі дешевого екібастузького вугілля споруджено комплекс теплоелектростанцій у м. Єр-мак (Казахстан). Їхня електроенергія забезпечує виробництво феросплавів у самому місті та глиноземний завод у Павлодарі. Крім того, у Павлодарі є глиноземний завод, що використовує те саме вугілля. Сировина для глинозему привозиться за багато сотень кілометрів з іншої частини Казахстану — з Аркалика, а сировина для феросплавів знаходиться ще далі — у Північно-Західному Казахстані.
Водночас невеликі теплоелектростанції, а також ТЕЦ, які покликані постачати електроенергію й тепло населенню та звичайному (неенергомісткому) виробництву, розташовуються ближче до споживача.

ВОДНИЙ ФАКТОР

Вплив цього фактора, як і попередніх двох, основується на використанні природних ресурсів. Як правило, йдеться про прісну воду, що споживається у процесі виробництва. Вода річок та озер, які використовуються для водного транспорту, хоча і є ресурсом, звичайно, не вважається складовою частиною водного фактора.

У світі споживається величезна кількість прісної води, причому водоспоживання виявляє схильність до зростання. Основна маса води використовується у промисловому й сільськогосподарському виробництві, але пропорції споживання у різних країнах неоднакові. Водоспоживання великою мірою залежить від розвитку зрошування у регіоні: це найбільш динамічна складова у структурі споживання води. Споживання прісної води в Україні стримується її обмеженими запасами. На господарчо-питні потреби у країні витрачається 84 м3 води у розрахунку на одну людину.

Найбільш водомістким видом виробництва є вирощування сільськогосподарських культур на зрошуваних землях. Так, на виробництво 1 т рису треба 8 тис. м3 води, бавовни — 5 тис. м3.

У промисловості найбільш водомістким є виробництво продукції хімії органічного синтезу, а також очищення первинної текстильної сировини (табл. 4.4).

 

Таблиця 4.4. Водомісткість деяких видів виробництва (м3/т)

Ступінь водомісткості Вид виробництва Питома витрата води
Низький Суперфосфат
Чавунне литво
Текстильні машини
Сода
Середній Глинозем
Кормові дріжджі
Алюміній
Високий Очищення вовни
Очищення бавовнику
Сталь
Целюлоза
Синтетичний каучук
Віскозний шовк

 

Брак води може перешкоджати розміщенню виробництва навіть за інших сприятливих умов. Так, у Донбасі водний дефіцит стримує розвиток чорної металургії, а також деяких галузей органічного синтезу. Така сама ситуація у Карагандинському районі (Центральний Казахстан), де наявність вугілля, руд чорних і кольорових металів не цілком компенсує брак води. Водночас для виробництва целюлози, віскозного шовку існують винятково сприятливі умови у Східному Сибіру, де запаси сировини (деревина) поєднуються з дешевою електроенергією та достатком води.

СПОЖИВЧИЙ ФАКТОР

Дія цього фактора виявляється у наближенні виробництва до місць споживання готової продукції. Подібне тяжіння виникає у таких випадках:

а) коли готовий продукт не можна перевозити на великі відстані через властиві йому споживчі властивості (хлібобулочні вироби, борошно, такі кондитерські вироби, як торти, тістечка, молочні продукти, а також сірчана кислота, енергія ТЕЦ):

б) коли продукт порівняно дешевий і перевезення на великі відстані може істотно (часом у кілька разів) збільшити його вартість (залізобетон, цегла та інші будівельні матеріали й конструкції);

в) коли масове споживання готової продукції локалізується у певних центрах, наприклад у великих містах або агломераціях, а сировина транспортується легко (швацьке й взуттєве виробництво, вироби з пластмас, меблі, цукор-рафінад, сталь з металобрухту — "мала металургія", соняшникова олія, м'ясо, сірники, нафтопродукти). До цієї ж групи зараховується виробництво фосфорних добрив та азотних добрив з газу, яке розміщується у районах інтенсивного сільського господарства, виробництво технологічного обладнання для галузей важкої промисловості, сільськогосподарські машини, бо їхнє перевезення коштує дорожче за сировину для їхнього виробництва.

Відповідно до споживчого фактора згадані види виробництва розміщуються у місцях масового споживання. Щодо цього показове хлібопекарне виробництво: кожний хлібозавод обслуговує територію з порівняно обмеженим радіусом дії — до 10 км. Радіус транспортування свіжого молока становить 25—ЗО км, тому молочні господарства розміщуються у приміській зоні тих центрів, які вони постачають свіжою продукцією (незбиране молоко, сметана, солодкий сир, кефір, вершки). Якщо ж молочні ферми віддалені від місць масового споживання, то молоко йде на виробництво сиру й масла — більш транспортабельної продукції.
Для транспортування сірчаної кислоти потрібна особлива місткість, що подорожчує перевезення. Тому виробництво кислоти доцільно розміщувати у місцях її масового споживання (наприклад, на заводах фосфорних добрив), незалежно від того, де розташована сировина. У зв'язку з цим у центрах виробництва суперфосфату (Одеса, Вінниця, Суми, Костянтинівка) завжди є виробництво сірчаної кислоти.

Радіус подавання тепла від теплоцентралей (ТЕЦ) не перевищує ЗО км (інакше тепло розгубиться у мережі), тому ТЕЦ споруджуються лише у великих містах і не обслуговують периферію.
Споживачем сталевого прокату й литва є машинобудування. Тому у великих машинобудівних центрах створюється металургія, що працює не на руді, а на металобрухті, який у вигляді відходів дають машинобудівні заводи. Але це металургія неповного циклу, переробна, у ній нема стадії одержання чавуну. У Росії за цим принципом побудовані заводи у Москві й Московській області; чимало є аналогічних заводів у Японії, Італії, Німеччині. Український завод "Центроліт" в Одесі обслуговує литвом машинобудівні підприємства міста.

До споживача тяжіє виробництво бавовняних, шовкових і вовняних тканин, бо сировину для їхнього одержання транспортувати набагато легше, ніж готову продукцію. Ще більшою мірою це стосується швацької промисловості.

Масовим споживачем виробів з пластмас є машинобудування, тому їхнє виробництво зосереджене у великих машинобудівних центрах.

ТРАНСПОРТНИЙ ФАКТОР

Цей фактор є одним з найважливіших, бо він посилює дію попередніх факторів: його складова у структурі витрат нерідко дуже висока. Залежно від розмірів транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє або до сировини, або до споживача. Частка транспортних витрат на одиницю вантажу залежить від його вартості й способу транспортування. Дешеві вантажі (різні будматеріали: пісок, щебінь, гравій, вугілля, руди чорних і кольорових металів) перевозити на великі відстані невигідно, бо транспортні витрати не лише стають співставними з вартістю продукції, але й можуть перевершити її. Здебільшого частка транспортних витрат у цих випадках становить 25% і більше.

Тим часом у вартості дорогих вантажів (цукор, машини, бавовник, вовна, шовк-сирець) частка транспортних витрат не перевищує 0,1—1,5% .
Дешеві вантажі доцільно відправляти тими видами транспорту, які забезпечують нижчу вартість перевезення одиниці вантажу. Це, передусім, водний і трубопровідний транспорт. Так, у річковому транспорті України 83% обсягу перевезень припадає на мінеральні будівельні матеріали. На цю ж продукцію в каботажних перевезеннях усередині країни морським транспортом припадає 56% . Але морські й річкові шляхи не завжди прокладені там, де це зручно з погляду народного господарства, до того ж річки замерзають, тому масові перевезення вантажів здійснюються переважно залізничним та автомобільним транспортом. При цьому сипкі мінеральні вантажі, ліс, деякі види сільгосппродукції перевозяться здебільшого по залізниці, а компактні малогабаритні — автомобільним транспортом. Виняток становить сільськогосподарська сировина, яка перевозиться на невеликі відстані автомобільним транспортом (наприклад, цукровий буряк — до цукроварень, овочі — до консервних заводів). Нарешті, вантажі далекого слідування відправляються, як правило, залізницею, а ближнього — автомобільним транспортом.

В Україні у структурі вантажів, що перевозяться залізницею, припадає: на кам'яне вугілля й кокс — 25% , на руду
— 12, на чорні метали — 7, на нафтові вантажі —5% .

Автомобільним транспортом, як вже згадувалося, відправляються компактні малогабаритні вантажі, переважно у контейнерах. Він перевозить неметаломістку машинобудівну продукцію, тканини, одяг, взуття, продовольство, а також сільськогосподарську сировину на невеликі відстані.
Вплив транспортного фактора дається взнаки не лише через вартість перевезень, але й через забезпеченість території транспортним сполученням. Це виявляється у конфігурації транспортної мережі, щільності доріг, скерованості основних вантажів. Чим вищий економічний розвиток регіону, тим розвиненішою у ньому повинна бути мережа транспортних шляхів. Наприклад, при пересічній щільності залізниць в Україні 37,7 км/1000 км2 території для високоіндустріальної Донецької області цей показник становить 62,5%, Львівської — 60,0, Дніпропетровської — 49,5, Харківської — 48,5%. Водночас у Рівненській — 29,2%, Полтавській — 29,6, Херсонській — 16,1% .

ЕКОЛОГІЧНИЙ ФАКТОР

До середини XX ст. вплив розташування виробництва на стан навколишнього середовища враховувався мало або й зовсім ігнорувався. Переважно екстенсивні методи ведення господарства протягом багатьох сторіч передбачали дедалі більше залучення до господарського обігу нових земель, лісів, мінеральних і водних ресурсів. Спочатку цей процес посувався повільно, тому в більшості випадків порушення природного середовища не призводило до незворотних наслідків, і динамічна рівновага відновлювалась.

Але й у ті далекі від нас часи нерегламентована господарська діяльність людини призводила до екологічних криз. Так, надмірна концентрація худоби у сухих степах Центральної Азії перетворювала їх на пустелі вже на початку середньовіччя. Надмірний випас призвів до знищення трав'яного покриву: копита тварин розбивали крихкий ґрунтовий покрив. За умов аридного клімату процес ґрунтоутворення посувається повільно, тому самовідновлення земельних ресурсів виявилось неможливим. Аналогічна ситуація склалась у Передній Азії та Північній Африці, де руйнування ґрунту стадами копитних тварин супроводжувалося його засоленням унаслідок надмірного поливу землі.

Екстенсивне ведення сільського господарства супроводжувалось вирубуванням лісів на великих площах, що призвело до знеліснення й появи ерозії у багатьох регіонах земної кулі.

Промислова революція, що почалася у середині XVIII ст., прискорила темпи процесу ресурсокористування й збільшила тиск людини на природне середовище. Видобуток вугілля, руд чорних і кольорових металів, поруб лісів сьогодні значно перевищують обсяги забору природних ресурсів у попередні епохи. Сфера вторгнення людини до навколишнього середовища розширюється: якщо раніше страждали здебільшого земельні й лісові ресурси, то тепер додається забруднення повітря й води. Одначе у більшості країн світу доцільної та тривалої політики охорони навколишнього середовища не було. При розміщенні виробництва перед вели міркування щохвилинної економічної вигоди, а екологічні наслідки не враховувались. Така ситуація не могла зберігатись нескінченно; настав час, коли ігнорування екологічного фактора почало загрожувати не лише природі, але й економіці та самому життю людини.

У другій половині XX ст. вплив людини на природу посилився, і екологічний фактор набув глобальних вимірів. На земній кулі щороку б млн га родючих земель перетворюються на пустелі, 11 млн га лісу вирубується, гине від пожеж і забруднення атмосферного повітря. Щороку отруюється пестицидами 2 млн чол. і 50 тис. з них помирає. У світі щороку викидається до атмосфери близько 200 млн т окису вуглецю, 150 млн т двоокису сірки, 150 млн тпилу. Кислотні дощі перетворюють континенти на вичерпані регіони. Викид до атмосфери деяких речовин, зокрема фреонів, призвів до утворення озонових дірок. Запиленість атмосфери прискорила танення льодовиків у горах, що негативно позначається на сільському господарстві.

Як відомо, у 159 країнах, що входять до 00Н, створені спеціальні служби охорони навколишнього середовища. Усі вони, разом із регіональними органами 00Н, розробляють чимало проектів у цій царині на користь людству. Проте життєве середовище людини набуває дедалі драматичнішого вигляду, про що нагадує трагедія Чорнобиля.

Негативні наслідки впливу суспільства, що розвивається, на природне середовище визначаються неухильним зростанням споживання природних ресурсів, що призводить до їхнього вичерпання, забруднення природного середовища відходами господарської діяльності, які негативно впливають на здоров'я людей, до здійснених з добрими намірами, але екологічно необґрунтованих змін у природній сфері, наслідки котрих за масштабами збитків перевершують одержуваний спочатку економічний чи інший ефект.

Впливи бувають безпосередні й опосередковані, тривалі й короткотривалі (імпульсні); вони можуть виявлятись у вигляді механічних порушень чи руйнувань, забруднення, теплового ефекту. Їхні наслідки бувають оборотні й необоротні (нерегульовані), первинні й вторинні. Розгляньмо конкретні приклади впливу в процесі споживання природних ресурсів.

У другій половині нашого століття кожні десять років видобуток і споживання мінеральних ресурсів приблизно подвоювались. Лише за останні три десятиріччя з надр Землі видобуто стільки сировини, скільки за всю історію людства. Якщо й надалі витримуватимуться такі темпи видобутку мінеральних ресурсів, то постане реальна загроза їхнього вичерпання. Це стосується традиційних джерел енергії (вугілля, нафта, газ). Такі витрати палива зумовлюють необхідність залучення інших джерел енергії і, передусім, розвитку атомної енергетики, але тільки після розв'язання питань безпечної експлуатації атомних електростанцій. Великі перспективи відкриває використання так званих нетрадиційних джерел енергії — вітру, геотермальних вод, сонячної енергії тощо.

Але вибрати найефективніші організаційні, технологічні й конструктивні розв'язання щодо використання природних ресурсів можна лише за налагодження правильного зв'язку між джерелами впливів та їхньою дією на окремі компоненти природного середовища, які, з природознавчого погляду, поділяються на біосферу, гідросферу, атмосферу й літосферу. Між цими об'єктами нема виразної межі:
вони функціонують в органічному взаємозв'язку.

Через неухильне зростання потреб у деревині збільшують поруб лісу і, попри відповідність площі порубу площі відновних робіт, майже ЗО—40% лісу гине, не досягши нормованого віку. Величезної шкоди завдають лісові пожежі, які у 97 випадках із ста виникають з вини людей. Кінець кінцем площі лісу скорочуються, що призводить до посилення повеней, виникнення селевих потоків, обміління річок, ерозії ґрунтів, погіршення клімату, який стає дедалі більш сухим і континентальним, а це спричинює суховії та негативно відбивається на сільському господарстві.

Пошкодження ґрунту протягом останнього часу набуло загрозливих розмірів: за останні десятиріччя тисячі гектарів_ чорноземів в Україні втратили свою колишню родючість. Покрив руйнується й при використанні важких сільськогосподарських машин, які перетворюють родючий ґрунт на вивітрюваний пил. Родючий шар еродує під впливом вимивання водою. Через це площа ріллі на душу населення постійно зменшується.

Земля вилучається з сільськогосподарського обороту під міське, промислове й транспортне будівництво, під час будівництва гідростанцій внаслідок заповнення водосховищ заполонюються найцінніші заплави, через надмірний випас худоби чимала частина пасовищ руйнується й перетворюється на малопридатні для сільського господарства землі.

Вода використовується у багатьох технологічних процесах та енергетичних установках. Крім цього, треба враховувати, що водні шляхи широко використовуються для перевезення вантажів. Водне середовище — джерело надзвичайно цінних продуктів харчування: риби та інших морських організмів, водоростей. Багато води споживає житлово-комунальне господарство. Внаслідок господарської діяльності річний стік Дніпра зменшився на 19% . У його басейні через зростання безповоротного водоспоживання з'являються складності з водопостачанням міст, промисловості, сільського господарства.

За таких обставин головною екологічною проблемою залишається збереження якості води в усіх джерелах. Більшість річок, що течуть у зонах великих промислових центрів і міст, піддаються значному техногенному навантаженню, коли разом зі стоками до них потрапляє чимало забруднювачів. У промисловості більша частка забруднених стоків припадає на целюлозно-паперові й лісопереробні підприємства, підприємства чорної й кольорової металургії, нафтопереробки й нафтохімії, фабрики, що виробляють мінеральні добрива, енергетику й хімічну промисловість. Велика кількість шкідливих речовин змивається з сільгоспугідь, потрапляє з відходами тваринницьких комплексів.

Непродумана хімізація промисловості, сільського господарства й побуту надзвичайно небезпечні для навколишнього середовища. До потужних забруднювачів повітряного простору слід зарахувати підприємства хімічної, медичної та мікробіологічної промисловості. Вони викидають до атмосфери сірчисті й азотисті гази, сполуки хлору, формальдегіду, продукти гідролізних виробництв тощо, які шкодять здоров'ю населення. При спаленні 1 кг етилованого бензину до атмосфери викидається 2,0 г свинцю. Гранично допустимі концентрації (ГДК) свинцю в повітрі населених пунктів становлять 0,0007 мг/м3, отже, на рівні ГДК ця кількість свинцю здатна забруднити близько 1400 тис. м3 повітря. Не менш небезпечні тверді відходи металургійних виробництв, ТЕЦ, хімічних підприємств тощо, які містять солі важких металів та інші сполуки.

До шкідливих фізичних впливів відносять шум, вібрацію, електромагнітні хвилі. Негативні наслідки забруднення розвиваються у часі й розосереджені у просторі. Хімічні речовини потрапляють до природного середовища у процесі господарської діяльності людини, передусім до атмосферного повітря, водойм, ґрунтів. При цьому відбувається їхній взаємний перерозподіл.

Отже, забруднення компонентів навколишнього середовища (повітря, води, ґрунту) викликає появу забрудників у решти реципієнтів, цебто об'єктів впливу забрудника. Природний перенос повітряних мас, річкового стоку й морських течій сприяє поширенню забрудників на великі відстані від місця їхнього потрапляння до навколишнього природного середовища. З забрудненого середовища хімічні речовини надходять до організму людини під час вдихання забрудненого повітря, вживання води, у якій вони розчинені, з продуктами харчування. Поважність наслідків забруднення природного середовища висуває невідкладну потребу якомога скоротити надходження забрудників.

Але одержання багатьох речовин пов'язане з виробництвом необхідної для життя людей продукції. З одного боку, одержується економічний ефект, а з іншого — у природному середовищі виникають такі зміни, що спричинюють необоротні екологічні наслідки.

За приклад може правити спорудження за партійними настановами у колишньому СРСР каскаду електростанцій на великих річках, використання річок Амудар'ї та Сирдар'ї для зрошення ланів, будівництво гатки у Фінській затоці для захисту Санкт-Петербурга від повеней, протизсувні заходи у районах чорноморських курортних центрів. Тут першість віддавалася економічному ефекту, а вплив перетворень на стан природного середовища (тобто — екологіч



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.178.91 (0.027 с.)