ФАКТОР РОБОЧОЇ СИЛИ (ТРУДОВИЙ)



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ФАКТОР РОБОЧОЇ СИЛИ (ТРУДОВИЙ)



Його дія пов'язана з демографічним потенціалом країни (регіону) і залежить від чисельності трудових ресурсів, їхньої кваліфікації, статево-вікової структури. Треба зазначити, що з розвитком науково-технічного прогресу, який супроводжується зростанням наукомісткості та ускладненням виробництва, роль трудового фактора збільшується.

Вплив трудового фактора визначається обсягом витрат праці на виробництво одиниці продукції. У першому наближенні це робиться шляхом обчислення питомих витрат на зарплату в собівартості продукції. Проте такий метод розрахунку працемісткості не завжди точний. Багато залежить від вартості вихідної сировини: якщо вона дорога, то в кінцевій собівартості готової продукції її питома вага буде велика й понизить через це питому вагу заробітної плати. Сам розмір заробітної плати теж залежить від багатьох обставин, які не завжди відбивають справжні витрати праці (цінова політика уряду, регіональні доплати до зарплати тощо). На питому вагу зарплати у собівартості впливає також рівень механізації праці.

Точнішим — хоча не завжди зручним для розрахунків
— є метод натуральних показників, наприклад витрати людино-годин на одиницю продукції. Цей метод, звичайно, використовується у сільському господарстві й дає чітке уявлення про працемісткість окремих видів виробництва.

Працемісткість можна також визначити через розрахунок маси продукції, яка припадає на одного виробничника (у тоннах). Наприклад, на одну людину з промислово-виробничого персоналу (ПВП) у вугільній шахті припадає 750 т видобутого вугілля на рік; у виробництві соди це число становить 130 т, синтетичного каучуку — 90, сталі
— 61 т, але у виробництві холодильного обладнання — лише 6 т, віскозного шовку — 3, трикотажної пряжі — 2, обчислювальної техніки — лише 0,6 т. Зрозуміло, що чим менше продукції за вагою припадає на одну людину, тим вища працемісткість. Здебільшого для визначення праце-місткості виробництва використовується комбінований метод, що враховує натуральні й вартісні показники.

Найбільш працемісткими виявляються такі галузі: електроніка (виробництво ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутової електроніки), приладобудування, оптико-механічне, інструментальне виробництво, автомобілебудування, верстатобудування, швацька, бавовняна, вовняна, шовкова, взуттєва промисловість. Щодо паливної промисловості, то вона не є працемісткою в економічному розумінні: високу питому вагу зарплати у собівартості продукції наприкінці 80-х років пояснювали невиправдано низькими розцінками на саму паливну сировину. При цьому треба враховувати, що працемісткість вуглевидобутку набагато вища, ніж нафти й газу.

Працемісткі види виробництва у промисловості розміщуються у містах, які мають вільні трудові ресурси. Це не обов'язково найбільші міста: дуже часто у маленьких і середніх містах є певний контингент незайнятого населення. Нерідко місто, що виросло біля шахти, змушене міняти свій профіль через вичерпання мінеральних ресурсів. У такому випадку формується незайняте населення, подібні міста є і в Донбасі.
З іншого боку, міста, що виросли на "суто чоловічих" виробництвах (шахти, металургія тощо), мають незайняте жіноче населення (члени сімей шахтарів і металургів). Для раціонального використання трудових ресурсів тут доцільно розміщувати, наприклад, текстильні, взуттєві підприємства або електронне виробництво. Скажімо, в Донецьку, поряд із видобутком вугілля, металургією, хімією й важким машинобудуванням, створений великий бавовняний комбінат, який дав роботу жінкам. В індустріальному Луганську побудована взуттєва фабрика.

Працемісткі види сільськогосподарського виробництва доцільно розміщувати у регіонах з високою щільністю сільського населення.
У сучасному світі існує тенденція випереджуючого розвитку працемістких галузей у країнах, що розвиваються. У них є надлишок працездатного населення, котрому ще й платити можна небагато. Ось чому ненаукомісткі види виробництва, які потребують великих витрат праці (більшість галузей легкої промисловості, побутова електроніка), дедалі більше переміщуються з розвинутих країн до таких, що розвиваються.

До фактора "працемісткості" наближений фактор наукомісткості виробництва. До наукомістких відносяться усі виробництва, які потребують, по-перше, висококваліфікованих працівників, а, по-друге, великих вкладень у науково-дослідну базу. Мається на увазі виробництво ЕОМ, ракетобудування, літако- й автомобілебудування, виготовлення озброєнь тощо. Такі виробництва треба розміщувати у великих містах, які мають декілька (здебільшого понад десять) науково-дослідних інститутів і вищих навчальних закладів. В Україні до таких міст належать Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Львів.

Інколи наукомістке виробництво разом з науковою базою "виноситься" за межі великого міста, утворюючи міста-супутники. Такими є у Росії Новосибірське академмістечко, Зеленоград. У США спеціалізованими центрами наукомісткої продукції (авіаракетобудування, електроніка) стали Сан-Дієго й Санта Ана (супутники Лос-Анджелеса), Сан-Хосе (супутник Сан-Франциско). Сьогодні кожна велика фірма має власний науково-дослідний заклад, а транснаціональні корпорації — цілі науково-дослідні центри.

СПОЖИВЧИЙ ФАКТОР

Дія цього фактора виявляється у наближенні виробництва до місць споживання готової продукції. Подібне тяжіння виникає у таких випадках:

а) коли готовий продукт не можна перевозити на великі відстані через властиві йому споживчі властивості (хлібобулочні вироби, борошно, такі кондитерські вироби, як торти, тістечка, молочні продукти, а також сірчана кислота, енергія ТЕЦ):

б) коли продукт порівняно дешевий і перевезення на великі відстані може істотно (часом у кілька разів) збільшити його вартість (залізобетон, цегла та інші будівельні матеріали й конструкції);

в) коли масове споживання готової продукції локалізується у певних центрах, наприклад у великих містах або агломераціях, а сировина транспортується легко (швацьке й взуттєве виробництво, вироби з пластмас, меблі, цукор-рафінад, сталь з металобрухту — "мала металургія", соняшникова олія, м'ясо, сірники, нафтопродукти). До цієї ж групи зараховується виробництво фосфорних добрив та азотних добрив з газу, яке розміщується у районах інтенсивного сільського господарства, виробництво технологічного обладнання для галузей важкої промисловості, сільськогосподарські машини, бо їхнє перевезення коштує дорожче за сировину для їхнього виробництва.

Відповідно до споживчого фактора згадані види виробництва розміщуються у місцях масового споживання. Щодо цього показове хлібопекарне виробництво: кожний хлібозавод обслуговує територію з порівняно обмеженим радіусом дії — до 10 км. Радіус транспортування свіжого молока становить 25—ЗО км, тому молочні господарства розміщуються у приміській зоні тих центрів, які вони постачають свіжою продукцією (незбиране молоко, сметана, солодкий сир, кефір, вершки). Якщо ж молочні ферми віддалені від місць масового споживання, то молоко йде на виробництво сиру й масла — більш транспортабельної продукції.
Для транспортування сірчаної кислоти потрібна особлива місткість, що подорожчує перевезення. Тому виробництво кислоти доцільно розміщувати у місцях її масового споживання (наприклад, на заводах фосфорних добрив), незалежно від того, де розташована сировина. У зв'язку з цим у центрах виробництва суперфосфату (Одеса, Вінниця, Суми, Костянтинівка) завжди є виробництво сірчаної кислоти.

Радіус подавання тепла від теплоцентралей (ТЕЦ) не перевищує ЗО км (інакше тепло розгубиться у мережі), тому ТЕЦ споруджуються лише у великих містах і не обслуговують периферію.
Споживачем сталевого прокату й литва є машинобудування. Тому у великих машинобудівних центрах створюється металургія, що працює не на руді, а на металобрухті, який у вигляді відходів дають машинобудівні заводи. Але це металургія неповного циклу, переробна, у ній нема стадії одержання чавуну. У Росії за цим принципом побудовані заводи у Москві й Московській області; чимало є аналогічних заводів у Японії, Італії, Німеччині. Український завод "Центроліт" в Одесі обслуговує литвом машинобудівні підприємства міста.

До споживача тяжіє виробництво бавовняних, шовкових і вовняних тканин, бо сировину для їхнього одержання транспортувати набагато легше, ніж готову продукцію. Ще більшою мірою це стосується швацької промисловості.

Масовим споживачем виробів з пластмас є машинобудування, тому їхнє виробництво зосереджене у великих машинобудівних центрах.

ТРАНСПОРТНИЙ ФАКТОР

Цей фактор є одним з найважливіших, бо він посилює дію попередніх факторів: його складова у структурі витрат нерідко дуже висока. Залежно від розмірів транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє або до сировини, або до споживача. Частка транспортних витрат на одиницю вантажу залежить від його вартості й способу транспортування. Дешеві вантажі (різні будматеріали: пісок, щебінь, гравій, вугілля, руди чорних і кольорових металів) перевозити на великі відстані невигідно, бо транспортні витрати не лише стають співставними з вартістю продукції, але й можуть перевершити її. Здебільшого частка транспортних витрат у цих випадках становить 25% і більше.

Тим часом у вартості дорогих вантажів (цукор, машини, бавовник, вовна, шовк-сирець) частка транспортних витрат не перевищує 0,1—1,5% .
Дешеві вантажі доцільно відправляти тими видами транспорту, які забезпечують нижчу вартість перевезення одиниці вантажу. Це, передусім, водний і трубопровідний транспорт. Так, у річковому транспорті України 83% обсягу перевезень припадає на мінеральні будівельні матеріали. На цю ж продукцію в каботажних перевезеннях усередині країни морським транспортом припадає 56% . Але морські й річкові шляхи не завжди прокладені там, де це зручно з погляду народного господарства, до того ж річки замерзають, тому масові перевезення вантажів здійснюються переважно залізничним та автомобільним транспортом. При цьому сипкі мінеральні вантажі, ліс, деякі види сільгосппродукції перевозяться здебільшого по залізниці, а компактні малогабаритні — автомобільним транспортом. Виняток становить сільськогосподарська сировина, яка перевозиться на невеликі відстані автомобільним транспортом (наприклад, цукровий буряк — до цукроварень, овочі — до консервних заводів). Нарешті, вантажі далекого слідування відправляються, як правило, залізницею, а ближнього — автомобільним транспортом.

В Україні у структурі вантажів, що перевозяться залізницею, припадає: на кам'яне вугілля й кокс — 25% , на руду
— 12, на чорні метали — 7, на нафтові вантажі —5% .

Автомобільним транспортом, як вже згадувалося, відправляються компактні малогабаритні вантажі, переважно у контейнерах. Він перевозить неметаломістку машинобудівну продукцію, тканини, одяг, взуття, продовольство, а також сільськогосподарську сировину на невеликі відстані.
Вплив транспортного фактора дається взнаки не лише через вартість перевезень, але й через забезпеченість території транспортним сполученням. Це виявляється у конфігурації транспортної мережі, щільності доріг, скерованості основних вантажів. Чим вищий економічний розвиток регіону, тим розвиненішою у ньому повинна бути мережа транспортних шляхів. Наприклад, при пересічній щільності залізниць в Україні 37,7 км/1000 км2 території для високоіндустріальної Донецької області цей показник становить 62,5%, Львівської — 60,0, Дніпропетровської — 49,5, Харківської — 48,5%. Водночас у Рівненській — 29,2%, Полтавській — 29,6, Херсонській — 16,1% .



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.36.32 (0.005 с.)