Фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів



 

У теорії розміщення продуктивних сил фактор розміщення є одним з центральних понять. Навіть можна сказати, що будь-який аналіз розміщення виробництва або населення — це, насамперед, факторний аналіз. Лише уважно вивчивши фактори розміщення, можна робити обґрунтовані висновки про його ефективність. Попри важливість поняття "фактор розміщення", однозначного трактування цього терміна нема. Саме слово "фактор" (від латинського factor — той, хто робить; виробник) означає причину, рушій якогось процесу або явища. Але стосовно розміщення продуктивних сил це не повністю розкриває зміст поняття.

У першому наближенні можна вважати факторами деякі умови, що впливають на розміщення продуктивних сил. Проте передумови розміщення також є певними умовами, одначе передумови й фактори — не одне й те саме. Якщо передумови — це загальні умови, що визначають можливість або неможливість розміщення виробництва й населення хоча б на мінімально ефективному рівні, то фактори — це конкретні умови, що визначають ступінь ефективного розміщення.

Передумови й фактори не завжди розмежовуються. Наприклад, для галузей сільського господарства провідну роль відіграють природні передумови, які репрезентують комплекс природних умов. Водночас окремі елементи цього комплексу — якість ґрунтів, режим зволоження, кількість сонячної радіації — є факторами розміщення окремих галузей сільського господарства.

Можна розглядати фактор як певне співвідношення між об'єктом розміщення й територією, на якій він розміщується. У такому випадку факторами розміщення можна назвати усю сукупність аргументів, стосовно яких роль функції відіграє вибір місця розміщення об'єкта. Отже, у формулі у = f(x) фактори позначаються через х, а територія — через у.
Якщо змінюється склад факторів, повинне змінюватись і місце, придатне для розміщення об'єкта. Насправді кожна територія (регіон) характеризується набором факторів, що визначають її придатність для розміщення конкретного виробництва. У дійсності нема такого об'єкта, розміщення якого залежало б лише від одного фактора. Тільки сукупність кількох (іноді навіть десятків) факторів визначає ефективність розміщення.

Один з засновників теорії факторного аналізу А. Вебер назвав три найважливіших фактори: праця, сировина й транспорт. Згодом кількість факторів, що використовуються в економічному аналізі, значно збільшилась. Їх можна об'єднати у групи, які справляють найбільший вплив на розміщення виробництва: сировинна, трудова (фактор трудових ресурсів), транспортна, споживча, енергетична, водна, ринкової кон'юнктури, науково-технічного прогресу, економіко-географічної ситуації, екологічна. Дія цих факторів є наслідком їхнього взаємозв'язку та взаємовпливу. Часто дія одного фактора підсилюється впливом іншого. Так, транспортні витрати істотно впливають на розміщення матеріаломісткого виробництва, достоту "прив'язуючи" підприємства до джерел сировини. Розгляньмо вплив окремих факторів на розміщення виробництва.

СИРОВИННИЙ ФАКТОР

Його часто-густо називають фактором матеріаломісткості, хоча сировина й матеріали — не одне й те саме. Але у практичному аналізі витрати на сировину й матеріали об'єднують; у такому випадку кажуть про матеріаломісткість виробництва. Це чималі витрати й у більшості галузей промисловості складають понад половину всіх вкладень.
Звичайно ступінь матеріале- місткості визначається відношенням витрат на сировину до обсягу виробленої продукції.

Водночас обидві величини можна виражати як у грошових, так і в натуральних показниках. Наочнішим є метод зіставлення натуральних величин, наприклад, ваги вихідної сировини й готової продукції. Якщо відношення сировини до готової продукції лише трохи перевищує одиницю, то виробництво нематеріаломістке; якщо ж кратність становить два й більше, то матеріаломісткість вважається високою (табл. 4.1).

Виробництва з великими витратами сировини на одиницю готової продукції, звичайно, треба розташовувати поблизу сировинної бази, щоб не робити завеликих відрахувань на транспорт. Найчастіше (але не завжди) перевезення готової продукції до споживача коштує менше, ніж перевезення сировини. Чим вища матеріаломісткість виробництва, тим більша його орієнтація на сировину. Деякі види виробництва через специфіку технології можуть розташовуватися лише там, де видобувається сировина:
гірничодобувна, лісопильна промисловості, виробництво калійних добрив. У деяких випадках розміщення виробництва поблизу сировини цілком очевидне, хоча теоретично припустиме і в інших місцях, як-от виробництво соди. Для одержання 1 т соди треба 1,7 т кухонної солі, яка у цьому випадку добувається у вигляді розсолу, цебто її об'єм значно збільшується, і сировина стає практично нетранспортабельна. Виробництво лляних тканин зосереджено в районах виробництва льону, бо сировина (стебло) теж нетранспортабельна.

Деякі стадії комплексних галузей вирізняються високою матеріаломісткістю, інші — середньою або низькою. Наприклад, у кольоровій металургії збагачення сировини — дуже матеріаломісткий вид виробництва. Адже навіть багаті мідні руди містять металу не більше 5—10% , а руди рідких металів — десяті й соті частки процента. Звичайно, возити на велику відстань величезну кількість гірської породи безглуздо. Ось чому на місці видобутку руду збагачують і одержують концентрат, який потім відправляється на подальшу переробку. В текстильній промисловості бавовноочисні й вовномийні заводи також розташовуються поблизу місць виробництва бавовни й вовни, бо після очищення вага сировини набагато знижується.

У чорній металургії матеріаломісткою вважається стадія виробництва чавуну, коли на 1 т готової продукції потрібно приблизно 2 т залізної руди, 1,3 т коксівного вугілля, а також флюсові вапняки, вогнетривкі глини та інша сировина. Ось чому заводи повного циклу розташовуються поблизу сировини. При цьому зміна технології процесу впливає на зсуви у розміщенні виробництва. Так, на початку XX ст. для виробництва тонни чавуну використовувалось більше коксівного вугілля, ніж залізної руди. Тому найбільші металургійні центри тяжіли до вугільних басейнів: Донбас в Україні, Рурський басейн у ФРН тощо. А нині заводи "шукають" руду. Найбільший металургійний комбінат в Україні (і один з найбільших у Європі) — у Кривому Розі; у США чорна металургія посунулась, з одного боку, до Великих озер (родовища руди), а з іншого — до портів, куди підвозять імпортну руду; в Німеччині великим металургійним центром стало портове місто Гамбург, де використовують імпортну руду.
У бурякоцукровому виробництві одержання цукру-сирцю прив'язане до місць буряківництва, а рафінадне виробництво — до споживача.
Сировинний фактор є провідним для таких видів виробництва, як гірничодобувна, лісопильна й целюлозно-паперова промисловість, виробництво соди, калійних добрив, азотних добрив з коксових газів, збагачення руд кольорових і чорних металів, виробництво чорнової міді, нікелю, свинцю, цементна промисловість, виробництво металургійного й гірничого обладнання, цукру-піску, лляних тканин, маслоробна, консервна, сироварна, бавовноочисна й вовномийна промисловість, гутництво.
Оскільки мінеральні ресурси жорстко локалізовані (родовища руд, металів, мінеральна сировина для хімічної промисловості тощо), то розміщенню матеріаломісткого виробництва здебільшого притаманна висока концентрація. Так, Донбас і Придніпров'я мають потужну металургійну промисловість, яка використовує криворізьку залізну руду, нікопольську марганцеву руду й донецьке коксівне вугілля. Підприємства регіону — найбільші у Європі. Тут розташовані металомісткі види машинобудування: виробництво металургійного та гірничошахтного обладнання, локомотиве- й вагонобудування, енергетичне машинобудування. Донецько-придніпровський район виробляє чорних металів і продукції важкого машинобудування більше, ніж може спожити Україна, а тому значна частина виробів експортується.

Поряд із матеріаломісткими видами виробництва є й такі, для яких сировинний фактор не має істотного значення, або, принаймні, роль сировини менш значна порівняно з іншими компонентами виробництва. Наприклад, електростанції зовсім не споживають сировини (паливо не вважається для них за сировину) і потребують дуже мало матеріалів. В електронному машинобудуванні, приладобудуванні, оптико-механічному машинобудуванні вартість сировини у багато разів менша за вартість готової продукції, і за вагою сировина не перевершує готову продукцію. Але у цьому випадку зіставляються витрачені кошти. Такі галузі не обов'язково розташовувати поблизу сировини: вони зазнають впливу іншого фактора — трудового, який у цьому випадку переважає.

В усьому світі триває процес зниження матеріаломісткості виробництва, тому вплив сировинного фактора поступово спадає.

ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ ФАКТОР

Цей фактор, за характером впливу на розміщення виробництва, близький до сировинного, бо паливо, як і багато інших видів сировини, теж мінеральний ресурс. Виробництва, що зазнають сильного впливу паливно-енергетичного фактора, називаються енергомісткими. Вони поділяються на електромісткі й паливомісткі.

За ступенем енергомісткості виділяються високоенергомісткі види виробництва (частка паливно-енергетичних витрат становить ЗО—45% витрат на вироблення продукції), середньоенергомісткі (15—30%) та неенергомісткі (менше за 15%).

До електро містких видів виробництва зараховують виплавляння легких металів (алюміній, титан, магній), електролітичне виплавляння міді, нікелю, феросплавів та сталі, виробництво віскозного шовку, синтетичного каучуку. Такі виробництва повинні розміщуватись поблизу великих джерел електроенергії — бажано біля гідроелектростанцій, що дають дешеву електроенергію. Так, найбільший український алюмінієвий завод розташований у Запоріжжі, біля Дніпрогес.

У Росії одні з найпотужніших у світі гідроелектростанції Красноярська та Братська у Сибіру дають струм для алюмінієвих заводів. Норвегія, що практично не має власної алюмінієвої сировини, є великим експортером алюмінію, бо 80% електроенергії країни виробляється на ГЕС. У державах Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ) на базі дешевої нафти споруджуються теплові електростанції, котрі живлять алюмінієві заводи, — алюміній перетворюється там на експортний товар.
Власне, тепер нема такої галузі народного господарства, де не використовувалася б електроенергія. Проте більшість із них споживає її відносно небагато, а тому вважається неелектромісткою. Зокрема, до таких галузей зараховується машинобудування, легка й харчова промисловість. У наступній таблиці подається порівняльна електромісткість деяких видів виробництва (табл. 4.2).

До паливо містких зараховуються виробництва, що поглинають багато тепла. Сюди відноситься виробництво глинозему (напівфабрикат для одержання алюмінію), на одну тонну якого витрачається 3 тонни умовного палива, віскозного шовку (15 ту. п.), випічка хліба (2 т у. п.), виплавляння нікелю (50 т у. п.), виробництво соди (0,5 т у. п.), синтетичного каучуку, целюлози, цементу, скла, виплавляння цинку тощо.
Паливомісткі види виробництва розташовуються поблизу паливних баз. Наприклад, у Костянтинівці (Донбас) є великий завод з виробництва цинку, хоча сировину доводиться везти здалеку, бо в Україні її нема. Одначе транспортні витрати на перевезення руди в цьому випадку менші, ніж на перевезення палива. Аналогічний завод, що працює на місцевому кузнецькому вугіллі й привезеній руді, є у м. Бєлово (Кемеровська область). А от глиноземний завод у Миколаєві побудований на розхресті: імпортні боксити вивантажуються у порту, куди також підвозиться донецьке вугілля. Оскільки Миколаїв розташований неподалік від Донбасу, такі перевезення виправдані.

Щодо таких паливомістких видів виробництва, як содове, випуск синтетичного каучуку, целюлози, то вони тяжіють до сировини, бо для їхнього одержання треба набагато більше сировини, ніж палива. Як виняток з цього правила можна назвати завод синтетичного каучуку в Темиртау (Казахстан), який працює на карагандинському вугіллі.
Нижче наводяться дані про паливомісткість деяких видів виробництва (у мегакалоріях тепла на одну тонну готової продукції) (табл. 4.3).

 

Таблиця 4.3. Питомі витрати енергії на виробництво деяких видів продукції (Мкал/т)

Вид виробництва Витрати енергії
Переробка нафти
Виробництво цукру
Виробництво кальцинованої соди
Виробництво пластмас
Виробництво каустичної соди
Виробництво целюлози
Виробництво кормових дріжджів
Виробництво хімічного волокна
Виробництво синтетичного каучуку

 

Особливе місце серед паливомістких галузей належить теплоелектростанціям. Для ДРЕС потужністю 3 млн кВт (таку потужність має низка теплоелектростанцій у Донбасі й Придніпров'ї) треба приблизно 6,5 млн т у. п. на рік. Зрозуміло, що ДРЕС, які обслуговують широке коло споживачів електроенергії, повинні розташовуватись поблизу джерел палива. Оскільки передавати електроенергію на великі відстані невигідно через чималі втрати у мережі, ДРЕС "притягують" до себе енергомісткі виробництва. Це можна сказати про великі теплові електростанції Донецько-Придніпровського району (Придніпровська, Слов'янська, Вуглегірська тощо). На базі дешевого екібастузького вугілля споруджено комплекс теплоелектростанцій у м. Єр-мак (Казахстан). Їхня електроенергія забезпечує виробництво феросплавів у самому місті та глиноземний завод у Павлодарі. Крім того, у Павлодарі є глиноземний завод, що використовує те саме вугілля. Сировина для глинозему привозиться за багато сотень кілометрів з іншої частини Казахстану — з Аркалика, а сировина для феросплавів знаходиться ще далі — у Північно-Західному Казахстані.
Водночас невеликі теплоелектростанції, а також ТЕЦ, які покликані постачати електроенергію й тепло населенню та звичайному (неенергомісткому) виробництву, розташовуються ближче до споживача.

ВОДНИЙ ФАКТОР

Вплив цього фактора, як і попередніх двох, основується на використанні природних ресурсів. Як правило, йдеться про прісну воду, що споживається у процесі виробництва. Вода річок та озер, які використовуються для водного транспорту, хоча і є ресурсом, звичайно, не вважається складовою частиною водного фактора.

У світі споживається величезна кількість прісної води, причому водоспоживання виявляє схильність до зростання. Основна маса води використовується у промисловому й сільськогосподарському виробництві, але пропорції споживання у різних країнах неоднакові. Водоспоживання великою мірою залежить від розвитку зрошування у регіоні: це найбільш динамічна складова у структурі споживання води. Споживання прісної води в Україні стримується її обмеженими запасами. На господарчо-питні потреби у країні витрачається 84 м3 води у розрахунку на одну людину.

Найбільш водомістким видом виробництва є вирощування сільськогосподарських культур на зрошуваних землях. Так, на виробництво 1 т рису треба 8 тис. м3 води, бавовни — 5 тис. м3.

У промисловості найбільш водомістким є виробництво продукції хімії органічного синтезу, а також очищення первинної текстильної сировини (табл. 4.4).

 

Таблиця 4.4. Водомісткість деяких видів виробництва (м3/т)

Ступінь водомісткості Вид виробництва Питома витрата води
Низький Суперфосфат
Чавунне литво
Текстильні машини
Сода
Середній Глинозем
Кормові дріжджі
Алюміній
Високий Очищення вовни
Очищення бавовнику
Сталь
Целюлоза
Синтетичний каучук
Віскозний шовк

 

Брак води може перешкоджати розміщенню виробництва навіть за інших сприятливих умов. Так, у Донбасі водний дефіцит стримує розвиток чорної металургії, а також деяких галузей органічного синтезу. Така сама ситуація у Карагандинському районі (Центральний Казахстан), де наявність вугілля, руд чорних і кольорових металів не цілком компенсує брак води. Водночас для виробництва целюлози, віскозного шовку існують винятково сприятливі умови у Східному Сибіру, де запаси сировини (деревина) поєднуються з дешевою електроенергією та достатком води.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.36.32 (0.009 с.)