Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Демографічні передумови розміщення продуктивних сил.

Поиск

У комплексі передумов розміщення продуктивних сил демографічні є найважливішою складовою частиною, бо трудові ресурси — головна продуктивна сила. Аналізуючи вплив демографічних передумов на розміщення продуктивних сил, треба брати до уваги, що населення — не лише виробник матеріальних благ і послуг, але і їхній споживач. Тому враховувати слід і осіб у працездатному віці, і дітей, і осіб похилого віку. Населення у своїй сукупності формує і споживчий ринок, і ринок праці.
Демографічні передумови можна поділити на такі основні структурні блоки:

— чисельність населення країни (регіону), його динаміка, характер відтворення;

— розміщення населення на території, щільність населення, форми розселення, міграції;

— статевовікова структура населення, чисельність і динаміка трудових ресурсів, рівень їхньої кваліфікації;

— структура зайнятості населення;

— національний склад населення;

— демографічна політика держави.

У взаємодії з іншими передумовами й факторами розміщення продуктивних сил той чи інший структурний блок стає провідним, визначальним.

Чисельність населення найбільше впливає на формування контингенту трудових ресурсів і потенціалу внутрішнього ринку країни або регіону. Певною мірою вона визначає й розмір валового внутрішнього продукту країни, хоча ця залежність не пряма: вирішальний вплив на цю величину справляють інші фактори (наприклад, продуктивність праці).
А проте країна з великою кількістю населення, як правило, має чималий валовий внутрішній продукт (ВВП). Наприклад, за цим показником Індія, що розвивається, перевершує такі високорозвинуті країни, як Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Швеція. З тієї ж причини Китай, попри нижчу продуктивність праці, випередив за обсягом виробництва Німеччину, Великобританію, Францію. Забезпечення потреб (хоча б елементарних) населення — найголовніший заохочувальний мотив виробництва. Отже, чисельність населення регіону — один із найважливіших факторів формування внутрішнього ринку. Іншим важливим фактором є купівельна спроможність населення.

Аналізуючи демографічні передумови розміщення продуктивних сил, треба враховувати чисельність населення регіону на даний момент і його динаміку в часі. Це необхідно для визначення цілої низки економічних показників: забезпеченості трудовими ресурсами на розрахунковий період, обсягу виробництва товарів народного споживання, обсягу коштів на соціальне забезпечення, розмірів будівництва житла, шкіл, лікарень тощо. Навіть власник невеличкого підприємства побутового обслуговування повинен бодай у загальних рисах знати динаміку чисельності населення мікрорайону, щоб планувати свою діяльність.

А керівник великих економічних структур повинен мати інформацію про населення не лише свого регіону й країни, але й інших країн і, навіть, усього світу.

На початок 1998 p. населення світу сягнуло близько б млрд чол. У десятьох найбільших країнах зосереджувалось більше половини всього світового населення (табл. 3.5). Населення України становило 50,5 млн чол.
Динаміка природного приросту населення регіону залежить від рівнів народжуваності й смертності; приріст населення — це різниця між кількістю народжених і померлих за певний період (звичайно — за рік). Щоб дані про народжуваність, смертність і природний приріст були спів-ставні за різними регіонами, їх розраховують на 1000 душ населення, одержуючи відповідні коефіцієнти (вони називаються загальними).

Коефіцієнти природного руху обчислюються у проміле (%о). Народжуваність — найдинамічніший складник, бо саме вона впливає на зміну природного приросту населення. Загальні коефіцієнти народжуваності прості для обчислення, проте вони не зовсім точно характеризують демографічний процес, бо не враховують вікову структуру населення. Точніші сумарні коефіцієнти, які показують кількість дітей, пересічно народжених однією жінкою протягом життя (умовно — від 15 до 50 років; методика розрахунку цього та інших спеціальних показників відтворення населення розглядається у курсі демографічної статистики).
Щоб забезпечити хоча б просте відтворення населення (цебто нульовий приріст), треба аби сумарний коефіцієнт становив 2,6. У країнах з високою смертністю він повинен бути вищий, у країнах з низькою смертністю (і, відповідно, з більшою тривалістю життя) він понижується. В Україні він дорівнює 2,12; саме стільки дітей має (у середньому) народити жінка протягом життя, щоб у країні забезпечувалося просте відтворення.

Найвищі показники народжуваності у країнах, що розвиваються, особливо в Африці. Рекорд належить Кенії, де сумарний коефіцієнт народжуваності становить 8,00. В Йорданії він дорівнює 7,4, у Сенегалі — 7,2, у Мексиці — 6,2. Найнижчі коефіцієнти притаманні Європі: Угорщина — 1,8, Австрія — 1,4, ФРН — 1,3. У Японії цей коефіцієнт становить 1,7, у США — 1,8. Тобто у розвинутих країнах світу склалась дуже напружена демографічна ситуація.

Другою складовою частиною динаміки природного приросту є смертність. У сторіччі, що минає, показник смертності у цілому в усьому світі знижується, особливо це помітно у випадку країн, що розвиваються. Однак протягом останніх десятиріч у високорозвинутих країнах світу він почав поволі зростати. У цих країнах загальний коефіцієнт смертності нерідко вищий, ніж у тих, що розвиваються.

Одним з показників, що найбільш точно відбивають демографічну ситуацію в країні, є коефіцієнт смертності немовлят, цебто кількість дітей, які померли у віці до одного року в перерахунку на 1000 чол. І тут виявляється, що він найнижчий в економічно розвиненіших країнах.
Рівень смертності населення безпосередньо впливає на середню тривалість життя. Величина середньої тривалості життя показує, в якому віці у середньому вмиратимуть люди, які народились на момент розрахунку, якщо протягом усього подальшого їхнього життя рівень смертності у будь-якому віці залишиться таким самим, як і на момент розрахунку.

Показники народжуваності й смертності, як вже йшлося, визначають динаміку природного приросту населення. Коефіцієнт природного приросту в світі досяг максимуму (20,6%о) у другій половині шістдесятих років. Потім він почав знижуватись і наприкінці вісімдесятих років становив 16,1%о.
Найнижчі показники приросту властиві європейським країнам. У деяких країнах (як-от Угорщина, Болгарія, Німеччина, Росія) показник від'ємний. В 1996 p. коефіцієнт приросту для України становив — 6,1%о.
Найвищі коефіцієнти природного приросту спостерігаються у країнах Африки й Близького Сходу, перевищуючи де-не-де 35—40 %о.
Характер відтворення населення безпосередньо впливає на його статевовікову структуру. Особливе значення має контингент осіб працездатного віку.

Частка осіб працездатного віку в економічно розвинутих країнах вища, ніж у тих, що розвиваються. Щодо економіки — це позитивний факт. Демографічне навантаження на працездатне населення тут менше, бо менша частка непрацездатних поколінь, які потребують соціальної підтримки. Висловлюючись мовою статистики: якщо в Україні на одного працюючого припадає 0,6 утриманців, то у Кенії — 1,2.

В Україні визначено вік початку трудової діяльності — 16 років, а виходу на пенсію — 55 років для жінок і 60 років для чоловіків. Практично у трудовій діяльності бере участь трохи інший контингент, бо продовжує працювати частина осіб пенсійного віку, але деякі категорії (наприклад, військовослужбовці) до трудових ресурсів не зараховуються.
Середній вік мешканця України — 36,5 року, але водночас вік міського жителя становить 34,8, а селянина — 39,8 року. Наймолодше населення у Закарпатській області — 32,3 року, найстаріше — у Вінницькій — 38,9. Середній вік мешканця Одещини — 35,9 року.
В працездатному віці знаходиться 55,8% населення України (на 1 січня 1996 p.). Найбільша питома вага осіб працездатного віку — в Одеській (57,6), Харківській (57,2), Запорізькій (57,2) областях та в Автономній республіці Крим (57,5). Найнижчий показник — в Чернігівській області (51,3). Незважаючи на те, що питома вага осіб працездатного віку досить висока, ситуація з трудовими ресурсами в Україні непроста. Основна маса трудових ресурсів України працює у сфері матеріального виробництва (63,4%). Частка галузей непродуктивної сфери нижча, ніж в економічно розвинутих країнах Європи та Північної Америки.

Загальна кількість трудових ресурсів України становить близько ЗО млн чол. (1996 p.).

Рівень кваліфікації трудових ресурсів України досить високий. Це випливає з рівня освіти працівників: питома вага фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою у народному господарстві становить 28,7%. Практично всі особи працездатного віку письменні, що властиво лише високорозвинутим країнам світу.

Територіальне розміщення населення тісно пов'язане з економічними й природними передумовами розміщення виробництва. Кращі ґрунтово-кліматичні умови сприяють більшій продуктивності сільського господарства, тому на одиниці території може прохарчуватись більше населення.
До самого початку XX ст. сільське господарство було провідною галуззю в більшості країн світу, і тому населення концентрувалось у регіонах з високою природною продуктивністю землі: східні райони Китаю, Індія, Південно-Східна Азія, Західна Європа, лісостепова зона Східної Європи, Центральна Америка, долина річки Ніл, плато Східної та Південної Африки тощо. І нині щільність населення там достатньо висока.
З розвитком промислового виробництва, особливо обробної промисловості, залежність розселення від природних умов почала слабшати. Лише добувна промисловість концентрує населення у місцях видобутку корисних копалин:
Донбас і Криворізький басейн, Урал, Рурський басейн тощо. У другій половині XX ст. населення економічно розвинутих країн має тенденцію концентруватись у регіонах з м'яким кліматом, проте це вже пов'язано не з рільництвом, а з тяжінням до комфорту. Слідом за населенням пересувається й виробництво. Зокрема, цей фактор впливає певною мірою на прискорений розвиток штату Каліфорнія в США.

Залежно від структури економіки у деяких країнах щільність населення визначається передусім сільським населенням, в інших — міським. Найчастіше на ґрунті чималих ресурсів згодом розвивається обробна промисловість, і щільність населення стає наслідком дії обох факторів.
За впливом факторів розселення наша країна ділиться на три регіони, які майже збігаються з економічними районами. У Донецько-придніпровському районі розселення зумовлено передусім промисловим розвитком. Особливо щодо цього виділяються Донбас, Криворіжжя, Середнє Придніпров'я, Харківська область. Західно-Український район більшою мірою зазнав впливу фактора сільського розселення, бо промислове виробництво запанувало тут порівняно пізно. У Південному районі вплив обох факторів приблизно урівноважений.

Якщо не враховувати держав-міст і дрібних за територією країн, то найбільшу в світі щільність населення мають: Бангладеш (818 чол./км2), Бахрейн (784), Пуерто-Ріко (410), Ліван (292), Республіка Корея (449), Бельгія (325), Нідерланди (375 чол./км2). Найменшу щільність населення мають: Монголія (1,5 чол./км2), Ісландія (2,6), Лівія (3), Канада (3), Австралія (2,3 чол./км2).

Розселення тісно пов'язане з міграціями. Основні види міграцій — зовнішні й внутрішні. Останні, у свою чергу, поділяються на міжрайонні міграції та міграції між містом і селом. Зовнішньою називається міграція населення між країнами. Люди, які виїздять з країни, називаються емігрантами, а які приїздять — іммігрантами. Найбільш інтенсивні потоки міграції спостерігаються сьогодні з країн Північної Африки, Південно-Східної та Південно-Західної Азії — до країн Західної Європи, з країн Латинської Америки та Південно-Східної Азії — до США, з України, Білорусі, Росії — до США, ФРН та Ізраїлю. З внутрішньої міграції найбільшу цікавість становить переселення з села до міста.

Збільшення питомої ваги міського населення й зростання соціально-економічної ролі міст називається урбанізацією. У деяких економічно розвинутих країнах світу цей процес майже завершився, і відсоток міського населення сягнув високих позначок і далі майже не підвищується.
В Україні показник урбанізації становить 68%. Найвищий відсоток міського населення в Україні — у Донецькій (90%), Дніпропетровській (84%), Луганській (87%) та Харківській (79%) областях. Найнижчий — у Чернівецькій, Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській областях (41—43%). Міське населення більш зосереджене у промислових районах Донбасу й Придніпров'я. Західні регіони України недостатньо урбанізовані.
Поняття урбанізації тісно пов'язане з системами розселення населення — територіальне цілісними і функціонально взаємопов'язаними сукупностями поселень. Два основних типи поселень — міські й сільські мають істотні відмінності щодо функціональної структури й людності, причому функціональна характеристика є вирішальною при визначенні типу поселення. Виникнення й розвиток систем розселення — це наслідок територіального розподілу праці. Кожне поселення в системі виконує свої соціально-економічні функції.

Для системи розселення характерні тісні внутрішні зв'язки між її елементами (поселеннями), що втілюється в інтенсивні міжселенні потоки: виробничі, культурні, інформаційні тощо.

За ступенем розвитку й територіальним охопленням системи розселення поділяються на локальні й регіональні. Локальні системи охоплюють відносно невелику територію (в Україні — звичайно область або навіть її частину). Критерієм межування такої системи є показник транспортної доступності, який визначає відстань (у годинах) від центру системи до її крайнього поселення; для регулярних поїздок населення в один кінець ця відстань не повинна перевищувати 1,5 години. Локальні системи дають змогу активного спілкування людей, сприяють найбільш інтенсивним економічним зв'язкам між об'єктами системи. Центром локальної системи є найбільше багатофункціональне місто. Навколо нього групуються міста нижчих рангів; так утворюється міська агломерація. Сільські поселення, що входять в систему, також ранжируються за величиною і функціональним призначенням (центри адміністративних районів, сільськогосподарські центри, селища при фермах тощо).

Регіональні системи розміщуються на досить великих територіях; в Україні вони включають поселення декількох областей. Часто базою для формування регіональних систем розселення виступають ТВК (як, наприклад, для Донецької регіональної системи, що охоплює Донбас). Найбільше місто регіону, найскладніше в функціональному відношенні, набуває значення регіонального центру. Іноді регіональна система може мати декілька центрів, якщо вони примірно рівнозначимі.

Найбільшою формою розселення є мегаполіс, що виникає у разі зрощування декількох агломерацій. Мегаполіси можуть простягатись на сотні кілометрів; проте вони не являють цілковиту міську забудову території, її "галявини" можуть бути зайняті селами, рекреаційними об'єктами тощо. Найбільші мегаполіси світу: "Босваш" — між американськими містами Бостоном і Вашингтоном; "Чи-пітс" — між Чикаго й Піттсбургом; "Сансан" — між Сан-Франциско й Сан-Дієго; Тихоокеанське узбережжя між Токіо й Осакою; район нижньої течії р. Рейн (Нідерланди — Німеччина).
Розселення й виробництво мають прямий та зворотний зв'язок. Довгий час домінуючим фактором було виробництво, яке зумовлювало певну систему розселення. І сьогодні сільське господарство й гірнича промисловість, наприклад, локалізують поселення. Але під впливом НТП великі міста "притягують" виробництво до себе. Зосередженість в містах науково-дослідних закладів, вузів, великого контингенту висококваліфікованих фахівців сприяє розміщенню в них наукоємних виробництв, формуванню потужних інформаційних центрів.

Подальший розвиток систем розселення веде до їх трансформації. Друга половина XX ст. відзначається зменшенням населення багатьох великих міст (Нью-Йорк, Лондон); водночас швидко зростає їх приміське оточення: міста-супутники, які перетворюються чи на "міста-спальні", чи на промислові додатки великих міст. Місто-центр "розвантажується" від надмірної кількості виробничих об'єктів і населення. Проте посилюються його зв'язки із іншими поселеннями агломерації. Такий процес має назву субурбанізації. Таким чином, урбанізація переходить на вищий щабель.
Національний склад населення не відіграє вирішальної ролі в економіці, хоча деякі національні аспекти треба враховувати у певних економічних ситуаціях. До них відносяться: ступінь етнічної однорідності у країні, національні традиції у трудовій діяльності, рівень національної культури, спосіб життя, темперамент тощо.

Залежно від демографічної ситуації у країні здійснюється певна демографічна політика — комплекс соціально-економічних заходів, за допомогою яких уряд скеровує ці процеси у потрібному напрямку. Цілі демографічної політики можуть бути діаметрально протилежні.
В усіх країнах Європи, Північної Америки, у Японії та деяких інших проводиться політика, скерована на збільшення природного приросту населення. Для цього є два шляхи: заохочення народжуваності через надання різних пільг родинам, які мають дітей, і зниження смертності за рахунок покращення соціального забезпечення та медичного обслуговування. Як правило, в економічно розвинутих країнах застосовують обидва методи підвищення природного приросту. Але треба відзначити, що одноразові вкладення у пільги на підвищення народжуваності дадуть ефект не раніше, ніж через 15—20 років, а тому демографічна політика має бути довготерміновою.

У більшості країн, що розвиваються, а також у Китаї, демографічна політика скерована на зниження природного приросту населення. Тут пільги надаються сім'ям, які свідомо обмежують кількість дітей. Крім того, ведеться пропаганда малої сім'ї у засобах масової інформації та іншими шляхами. У Китаї, наприклад, запроваджено мінімальний вік для реєстрації шлюбу: 22 роки для чоловіків і 20 років для жінок. Сім'ї, що мають понад двох дітей, сплачують 10%-й податок на заробітну плату.

Демографічна політика в Україні скерована на підвищення природного приросту населення за рахунок народжуваності. Для цього матерям, які народжують дитину, надаються допомоги, додаткова відпустка тощо.

Трудоресурсний потенціал.

Поняття «трудові ресурси» вперше запропонував академік С.Г. Струмилін. Вони складаються переважно з працездатного населен­ня у працездатному віці. Нині нижня межа працездатного віку встановлена 16 років, а верхня-55 років для жінок та 60 років для чоловіків. До трудо­вих ресурсів належать також пенсіонери, зайняті в суспільному виробництві, а також підлітки віком 14-15 років, які з тих чи інших при­чин працюють у сфері матеріального виробництва або невиробничій. 3 трудових ресурсів потрібно вилучити інвалідів праці чи дитинства працездатного віку, які не зайняті в господарстві, а також незайнятих пенсіонерів працездатного віку. В розвинених країнах ринкової економіки замість терміна «трудові ресурси» вживається поняття «економічно активне населення».

Кількість трудових ресурсів не завжди пропорційна чисельності населення, а залежить насамперед від його вікової структури. Чим більша в структурі населення частка осіб віком до 16 або понад 60 років, тим менша чисельність трудових ресурсів. Вона може зростати за рахунок додаткового залучення у виробництво людей пенсійного та підліткового віку. Кількість трудових ресурсів можна регулювати й за рахунок зміщення меж працездатного віку. Важливим резервом збільшення трудових ресур­сів є поліпшення умов праці, техніки безпеки, охорони здоров’я, що сприяють зниженню смертності та інвалідності осіб у працездатному віці, зменшенню чисельності Збройних сил або скороченню строку служби в армії, ліквідації пільг для передчасного виходу на пенсію тощо. Істотно впливає на кількість трудових ресурсів статевий склад населення. Збільшення чисельності чоловіків веде до зростання трудового потенціалу держави, оскільки вік виходу їх на пенсію на 5 років більший, ніж жінок.

В умовах зниження природного приросту трудових ресурсів велике значення має поліпшення їх якісного складу. Прогресивною вважається структура трудових ресурсів, у якій більше осіб віком до 40 років. В умо­вах науково-технічного прогресу це найважливіший чинник трудозабезпечення майже всіх галузей економіки. Аналіз тенденцій природного приросту населення, зрушень у його статево-віковій структурі є основою для прогнозування на перспективу чисельності и структури тру­дових ресурсів. Мета застосування різних методів прогнозування – отримання найбільш репрезентативних даних про майбутні кількісні та якісні параметри трудового потенціалу.

Під трудовим потенціаломрозуміють систему, що має просторову та часову орієнтацію, елементами якої виступають трудові ресурси з урахуванням усієї сукупності їхніх кількісних та якісних характеристик, зайнятості й робочих місць.

Кількіснотрудовий потенціал визначається демографічними чинниками (природним приростом, станом здоров'я, міграційною рухомістю та ін.), потребами суспільного виробництва в робочій силі й відповідно можливостями задоволення потреби працездатного населення в робочих місцях.

Якість трудового потенціалу - поняття відносне. Воно характеризується показниками якості працездатного населення, трудових ресурсів, сукупного робітника або робочої сили. Ці якісні характеристики можуть бути розкриті за допомогою сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психофізичних, моральних та ін.

Чисельність населення в Україні постійно зменшується через від'ємні показники природного приросту, його механічну рухомість та інтенсивний відтік осіб молодого віку за кордон, що зумовлює деформацію вікової структури працездатних. У перспективі очікується зменшення приросту трудових ресурсів, що позначиться на розширеному їх відтворенні та зумовить потребу в орієнтації на впровадження трудозберігаючих технологій.

Нерівномірне розміщення трудових ресурсів у країні, зниження абсолютних розмірів їх природного приросту в більшості адміністративних районів, низький рівень ефективності використання робочої сили в галузях матеріального виробництва зумовлюють потребу в наукових дослідженнях і практичних заходах щодо раціонального використання ресурсів живої праці не тільки в галузях, але і в окремих районах України. Розв'язання цієї проблеми можливе завдяки підвищенню продуктивності праці на основі максимального використання досягнень науково-технічного прогресу. У пропорційному розвитку економіки важливу роль відіграє економія не тільки затрат живої праці, а й матеріалів, сировини, енергії, а також раціональне використання виробничих фондів, раціоналізація транспортних вантажопотоків на основі науково обґрунтованого розміщення продуктивних сил. Економія затрат живої праці передбачає впровадження трудозберігаючих технологій, що дасть змогу зменшити виконання робіт вручну.

Нині на ручних роботах зайнята у промисловості, будівництві та в сільському господарстві значна кількість робітників. За умови підвищення рівня механізації та автоматизації виробничих процесів вони, безперечно, будуть вивільнені з цих галузей господарства.

У сільському господарстві однією з найважливіших є проблема підвищення ефективності використання трудових ресурсів. У багатьох адміністративних районах сільськогосподарські підприємства сезонно потребують додаткової робочої сили, незважаючи на те, що в цій галузі матеріального виробництва зосереджено майже 5 млн. осіб, або майже 22,1% середньорічної чисельності зайнятих у господарстві. Причини такого явища неоднозначні. Насамперед різко погіршилася статево-вікова структура сільського населення. Низький рівень механізації й електрифікації виробничих процесів зумовлює значну трудомісткість продукції. Недосконалі також форми організації виробництва та оплати праці, Все це зумовлює порівняно високий рівень зайнятості населення в сільському господарстві. Зазначені причини зумовлюють відтік із сіл (особливо віддалених) родових ресурсів, насамперед молоді та кваліфікованих працівників, за кордон.

В умовах переходу до ринкової економіки урізноманітнюються форми зайнятості населення. Зростає кількість зайнятих у кооперативах, малих підприємствах. Багато хто займається індивідуальною трудовою діяльністю. У зв'язку з цим дедалі більше загострюються проблеми забезпечення робочою силою суспільного сектора виробництва, особливо будівництва та сільського господарства.

Скорочується чисельність працівників у матеріальному виробництві, водночас збільшуючись у кооперативному, індивідуальному та приватному секторах. Виникли нові сфери зайнятості - кооперативи для виробництва товарів, надання послуг та індивідуальні селянські, фермер­ські господарства, помітно зросла кількість особистих підсобних господарств, малих і спільних підприємств, спілок орендарів. Значна кі­лькість населення, особливо молоді, зайнята в тіньовій економіці. Водночас у країні зростає безробіття. Тому потрібно шукати додаткові можливості і для розширення сфери зайнятості населення. Оскільки попит на товари широкого вжитку і послуги високий, а можливості його задоволення незначні, створення нових та розширення діючих підприємств можна вважати досить місткою сферою додаткової зайнятості населення.

Аналіз зайнятості населення в Україні показує, що у нас є певні надлишки працездатного населення, насамперед у малих містах. Наявність їх посилює можливість виникнення безробіття в умовах проведення радикальної економічної реформи.

Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку через відсут­ність роботи, яка їм підходить, зареєстровані в державній службі зайнятості, справді шукають роботу та здатні приступити до неї.

Формування ринкових відносин призвело до зменшення потреби в кадрах у державних адміністраціях та установах і до одночасного збіль­шення чисельності працівників, вивільнених із суспільного виробництва. Значна частина робітників і службовців перебуває у вимушених відпустках.

За даними Державного комітету статистики України, на кінець 1998 року зареєстровано 1003,2 тисячі безробітних, у тому числі у Львівській обла­сті - 90,144 тисяч осіб (8,98%), Донецькій - 79,61 (7,93%), Дніпропетровській -69,2(6,89%), Івано-Франківській -57,1 тисяч осіб (5,69%). Найменше без­робітних було в Одеській 12,04 (1,2%) та Херсонській - 16,2 тис. осіб (1,6%) областях.

Заслуговує на увагу питання розподілу безробітних за віком та осві­тою. Так, станом па 01.01.99 р. безробітними у віці до 28 років були 319,064 тис. осіб, або 31,8%. Жінки серед них становили 620,4 тис., або 61,8%. Серед усіх безробітних повну вищу освіту мали 228 тис. осіб, професійно-технічну -621,8 тис., повну загальну й середню - 624,6 тис., початкову - 10,4 тис. осіб.

Проблема безробіття дедалі загострюється, кількість безробітних постійно зростає. Для того щоб створити умови для реалізації права гро­мадян на працю й забезпечити соціальний захист тимчасово безробітного населення, на всій території України створено обласні, міські та районні центри зайнятості.

На державну службу зайнятостіпокладаються:

1) аналіз ринку праці, прогнозування попиту та пропозиції на робочу силу, підготовка із зацікавленими організаціями республіканської та те­риторіальних програм зайнятості населення, забезпечення їх реалізації;

2) облік громадян, які звертаються з питань працевлаштування, надання їм допомоги в пошуках роботи та працевлаштуванні;

3) забезпечення населення достовірною, повною, оперативною інфо­рмацією про можливості працевлаштування на основі обліку вільних робочих місць та вакантних посад;

4) професійна орієнтація та консультування населення, в тому числі молоді;

5) організація професійної підготовки й перепідготовки працівників, вивільнених з підприємств, установ та організацій, осіб, які відчувають труднощі в працевлаштуванні, та інших категорій незайнятого населен­ня;

6) надання підприємствам, установам та організаціям, незалежно від форм власності та господарювання, допомоги в доборі кадрів, консуль­туванні й забезпеченні їх інформацією про ринок праці;

7) підготовка пропозицій та висновків щодо використання праці іно­земних громадян в Україні, у виконанні робіт за міжурядовими угодами та ліцензіями;

8) забезпечення у межах компетенції соціального захисту незайнятих громадян;

9) здійснення контролю за виконанням підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності та господарювання, за­конодавства про зайнятість населення.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; просмотров: 302; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.133.117.107 (0.018 с.)