Фактор економіко-географічного положення

Розташування кожного об'єкта народного господарства у просторі зумовлене впливом низки причин і закономірностей. Економіко-географічним положенням (ЕГП) об'єкта називається сукупність його відношень до інших економіко-географічних об'єктів, що лежать поза ним. Таким чином, об'єкт (не обов'язково підприємство, це може бути й місто, район тощо) характеризується не лише розташуванням на певній території, але й системою зв'язків (реальних або потенційних) з іншими об'єктами.
Залежно від економічної природи об'єкта найважливішими вважаються його відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, а також можливість виробничої кооперації з іншими об'єктами, транспортна забезпеченість, екологічна ситуація. Економіко-географічне положення — категорія історична. Це означає, що якщо з часом зміниться економічний простір довкола об'єкта, то це відіб'ється на економічному потенціалі самого об'єкта.

Наприклад, переміщення європейських торговельних шляхів у XV—XVI ст. з Середземного моря до Атлантичного океану призвело до занепаду квітучих доти Венеції, Генуї та Флоренції. Натомість почалося економічне піднесення спочатку Іспанії й Португалії, а потім — Нідерландів, Франції, Англії, північнонімецьких міст. Відомо, що стародавній Київ став економічним і політичним центром України— Руси. Це сталося, по-перше, тому що він розташовується на перехресті водних шляхів, що утворюються Дніпровською річковою системою. По-друге, він лежав майже у центрі серед політичне пов'язаних між собою князівств.

Ще кілька прикладів з ближчих до нас часів. Освоєння території США почалося з регіону Нова Англія, який розташований на крайньому північному сході на найменшій відстані від Європи. Протягом деякого часу це був найбільш процвітаючий регіон США, бо саме через нього проходили перші поселенці й товари. Але з освоєнням глибинних територій США Нова Англія опинилась на окраїні й почала пасти задніх у розвитку. Натомість різко активізувалося Середньоатлантичне узбережжя (з містами Філадельфія, Нью-Йорк), яке, хоч і розташовувалось трохи далі від Європи, мало зручніше положення стосовно районів, котрі знову колонізувалися. Сінгапур до початку XIX ст. був невеличким поселенням в економічно малорозвинутому регіоні й не мав хоч якогось економічного значення. Але після перетворення його на порт він став використовувати вигоди свого географічного положення на перехресті найважливіших трансокеанічних шляхів. Спочатку він спеціалізувався на послугах (бункерування суден, страхування, посередницька торгівля), а потім перетворився на великий промисловий центр, що ефективно використовує міжнародний поділ праці.

Географічне розташування об'єкта або території може розглядатись на трьох рівнях: макро-, мезо- й мікро-. Макроположення відбиває економічні відносини об'єкта з великими регіонами або навіть міждержавний рівень відносин. Україна, наприклад, має вигідне геополітичне розташування, бо або межує, або перебуває у безпосередній близькості до економічно розвинутих країн, які можуть бути ринком збуту нашої продукції й постачальниками сировини, обладнання й товарів ширвжитку. Крім того, наша країна має вихід до моря, що не замерзає. Тим часом є країни, які не мають виходу до моря і оточені економічно слаборозвинутими країнами. До таких відносять деякі країни внутрішніх регіонів Африки. Їхній і без того нелегкий економічний розвиток утруднюється невигідністю економіко-географічного положення.

Мезоположення характеризує об'єкт за відношенням до компактної та відносно невеликої за розміром території його оточення. Це може бути положення обласного центру або міста усередині якогось регіону. Територія, що тяжіє до певного центру на мезорівні, називається гінтерланд (від німецького Hinterland — країна, що перебуває "поза" об'єктом). Найчастіше назва "гінтерланд" вживається щодо території, яка прилягає до портових міст. Коли у 60-х роках XIX ст. була побудована залізниця Одеса—Балта, яка дала вихід подільському хлібу на зовнішній ринок, то гінтерландом Одеси став не лише південно-західний "кут" України плюс Молдавія, але й протягом певного часу вся Подільська губернія.

На мікрорівні — а подеколи й на макрорівні — можна розрахувати зони впливу міст, цебто визначити радіус території довкола міста, вплив котрого відчутний тією чи іншою мірою

Мікроположення характеризує об'єкт відносно невеликого оточення. Це може бути розташування підприємства у місті, положення сільськогосподарської ферми стосовно консервного заводу або найближчого ринку збуту продукції тощо. Мікроположення важливо враховувати, бо від його правильного вибору може істотно залежати прибуток підприємства. Якщо, приміром, кав'ярня розташована у малолюдній частині міста, то кількість її клієнтів буде невелика. Але якщо водночас вона розташована і на інтенсивній міській магістралі, то ситуація може змінитись у кращий бік. Щоб оптимально розташувати об'єкт у місті, треба здійснити відповідні розрахунки й визначити: відстань до центру міста, залюдненість прилеглої території, щільність транспортної мережі, потенціал робочої сили, ступінь впливу конкурентів у зоні розміщення об'єкта.

Вплив ЕГП виявляється у тому, що об'єкт або регіон одержують певні економічні переваги при оптимальній взаємодії економічних зв'язків з іншими об'єктами й регіонами. До того ж чим інтенсивніш! зв'язки, тим вищий економічний потенціал об'єкта (регіону). Наприклад, Бельгія та Нідерланди й тепер використовують переваги свого географічного положення у вигляді "перевалювальних баз" на перехресті океанічних шляхів і шляхів, що провадять углиб Європи. Наближеність до таких економічних велетнів, як Німеччина, Великобританія, Франція, дозволяє їм максимально використовувати переваги міжнародного територіального поділу праці.

Вдало розташовані міста перетворюються на великі транспортні вузли. Насамперед це стосується портових міст, де масові вантажі перевалюються з одного виду транспорту на інший. Саме 4іактор ЕГП спричинив зростання й процвітання таких міст, як Нью-Йорк, Гамбург, Амстердам, Роттердам. Здебільшого частину вантажів, які проходять через вузлові транспортні центри, вигідно переробляти на місці. Так суто транспортний вузол перетворюється на багатофункціональне місто.

Прикладом може бути Одеса, яка у першу чверть свого віку мала відверто торговельний профіль. Проте потреби флоту сприяли побудові в місті канатного заводу. Потім виявилось вигідним експортувати не зерно, а борошно, й в Одесі з'явилася мережа великих млинів. Цукор-сирець, який надходив до Одеси для експорту з Поділля, рафінувався на одному з найбільших в Україні заводів. Водночас на імпортній сировині в Одесі працювали чайна, тютюнова, джутова фабрики, суперфосфатний завод (до революції працював на північноафриканських фосфоритах), корковий завод, маслоробні заводи (переробляли кокосову копру). Наявність розлогого сільськогосподарського гінтерланду стимулювала появу, крім суперфосфатного заводу, підприємства по виготовленню плугів, консервних заводів. Так народжувалася промисловість одного з найбільших українських портів.

З ЕГП пов'язано також створення зон спільного підприємництва, які найкраще формувати довкола великих портових міст із добре розвинутим гінтерландом (про ці зони докладніше йтиметься у розділі 7).

ЕКОЛОГІЧНИЙ ФАКТОР

До середини XX ст. вплив розташування виробництва на стан навколишнього середовища враховувався мало або й зовсім ігнорувався. Переважно екстенсивні методи ведення господарства протягом багатьох сторіч передбачали дедалі більше залучення до господарського обігу нових земель, лісів, мінеральних і водних ресурсів. Спочатку цей процес посувався повільно, тому в більшості випадків порушення природного середовища не призводило до незворотних наслідків, і динамічна рівновага відновлювалась.

Але й у ті далекі від нас часи нерегламентована господарська діяльність людини призводила до екологічних криз. Так, надмірна концентрація худоби у сухих степах Центральної Азії перетворювала їх на пустелі вже на початку середньовіччя. Надмірний випас призвів до знищення трав'яного покриву: копита тварин розбивали крихкий ґрунтовий покрив. За умов аридного клімату процес ґрунтоутворення посувається повільно, тому самовідновлення земельних ресурсів виявилось неможливим. Аналогічна ситуація склалась у Передній Азії та Північній Африці, де руйнування ґрунту стадами копитних тварин супроводжувалося його засоленням унаслідок надмірного поливу землі.

Екстенсивне ведення сільського господарства супроводжувалось вирубуванням лісів на великих площах, що призвело до знеліснення й появи ерозії у багатьох регіонах земної кулі.

Промислова революція, що почалася у середині XVIII ст., прискорила темпи процесу ресурсокористування й збільшила тиск людини на природне середовище. Видобуток вугілля, руд чорних і кольорових металів, поруб лісів сьогодні значно перевищують обсяги забору природних ресурсів у попередні епохи. Сфера вторгнення людини до навколишнього середовища розширюється: якщо раніше страждали здебільшого земельні й лісові ресурси, то тепер додається забруднення повітря й води. Одначе у більшості країн світу доцільної та тривалої політики охорони навколишнього середовища не було. При розміщенні виробництва перед вели міркування щохвилинної економічної вигоди, а екологічні наслідки не враховувались. Така ситуація не могла зберігатись нескінченно; настав час, коли ігнорування екологічного фактора почало загрожувати не лише природі, але й економіці та самому життю людини.

У другій половині XX ст. вплив людини на природу посилився, і екологічний фактор набув глобальних вимірів. На земній кулі щороку б млн га родючих земель перетворюються на пустелі, 11 млн га лісу вирубується, гине від пожеж і забруднення атмосферного повітря. Щороку отруюється пестицидами 2 млн чол. і 50 тис. з них помирає. У світі щороку викидається до атмосфери близько 200 млн т окису вуглецю, 150 млн т двоокису сірки, 150 млн тпилу. Кислотні дощі перетворюють континенти на вичерпані регіони. Викид до атмосфери деяких речовин, зокрема фреонів, призвів до утворення озонових дірок. Запиленість атмосфери прискорила танення льодовиків у горах, що негативно позначається на сільському господарстві.

Як відомо, у 159 країнах, що входять до 00Н, створені спеціальні служби охорони навколишнього середовища. Усі вони, разом із регіональними органами 00Н, розробляють чимало проектів у цій царині на користь людству. Проте життєве середовище людини набуває дедалі драматичнішого вигляду, про що нагадує трагедія Чорнобиля.

Негативні наслідки впливу суспільства, що розвивається, на природне середовище визначаються неухильним зростанням споживання природних ресурсів, що призводить до їхнього вичерпання, забруднення природного середовища відходами господарської діяльності, які негативно впливають на здоров'я людей, до здійснених з добрими намірами, але екологічно необґрунтованих змін у природній сфері, наслідки котрих за масштабами збитків перевершують одержуваний спочатку економічний чи інший ефект.

Впливи бувають безпосередні й опосередковані, тривалі й короткотривалі (імпульсні); вони можуть виявлятись у вигляді механічних порушень чи руйнувань, забруднення, теплового ефекту. Їхні наслідки бувають оборотні й необоротні (нерегульовані), первинні й вторинні. Розгляньмо конкретні приклади впливу в процесі споживання природних ресурсів.

У другій половині нашого століття кожні десять років видобуток і споживання мінеральних ресурсів приблизно подвоювались. Лише за останні три десятиріччя з надр Землі видобуто стільки сировини, скільки за всю історію людства. Якщо й надалі витримуватимуться такі темпи видобутку мінеральних ресурсів, то постане реальна загроза їхнього вичерпання. Це стосується традиційних джерел енергії (вугілля, нафта, газ). Такі витрати палива зумовлюють необхідність залучення інших джерел енергії і, передусім, розвитку атомної енергетики, але тільки після розв'язання питань безпечної експлуатації атомних електростанцій. Великі перспективи відкриває використання так званих нетрадиційних джерел енергії — вітру, геотермальних вод, сонячної енергії тощо.

Але вибрати найефективніші організаційні, технологічні й конструктивні розв'язання щодо використання природних ресурсів можна лише за налагодження правильного зв'язку між джерелами впливів та їхньою дією на окремі компоненти природного середовища, які, з природознавчого погляду, поділяються на біосферу, гідросферу, атмосферу й літосферу. Між цими об'єктами нема виразної межі:
вони функціонують в органічному взаємозв'язку.

Через неухильне зростання потреб у деревині збільшують поруб лісу і, попри відповідність площі порубу площі відновних робіт, майже ЗО—40% лісу гине, не досягши нормованого віку. Величезної шкоди завдають лісові пожежі, які у 97 випадках із ста виникають з вини людей. Кінець кінцем площі лісу скорочуються, що призводить до посилення повеней, виникнення селевих потоків, обміління річок, ерозії ґрунтів, погіршення клімату, який стає дедалі більш сухим і континентальним, а це спричинює суховії та негативно відбивається на сільському господарстві.

Пошкодження ґрунту протягом останнього часу набуло загрозливих розмірів: за останні десятиріччя тисячі гектарів_ чорноземів в Україні втратили свою колишню родючість. Покрив руйнується й при використанні важких сільськогосподарських машин, які перетворюють родючий ґрунт на вивітрюваний пил. Родючий шар еродує під впливом вимивання водою. Через це площа ріллі на душу населення постійно зменшується.

Земля вилучається з сільськогосподарського обороту під міське, промислове й транспортне будівництво, під час будівництва гідростанцій внаслідок заповнення водосховищ заполонюються найцінніші заплави, через надмірний випас худоби чимала частина пасовищ руйнується й перетворюється на малопридатні для сільського господарства землі.

Вода використовується у багатьох технологічних процесах та енергетичних установках. Крім цього, треба враховувати, що водні шляхи широко використовуються для перевезення вантажів. Водне середовище — джерело надзвичайно цінних продуктів харчування: риби та інших морських організмів, водоростей. Багато води споживає житлово-комунальне господарство. Внаслідок господарської діяльності річний стік Дніпра зменшився на 19%. У його басейні через зростання безповоротного водоспоживання з'являються складності з водопостачанням міст, промисловості, сільського господарства.

За таких обставин головною екологічною проблемою залишається збереження якості води в усіх джерелах. Більшість річок, що течуть у зонах великих промислових центрів і міст, піддаються значному техногенному навантаженню, коли разом зі стоками до них потрапляє чимало забруднювачів. У промисловості більша частка забруднених стоків припадає на целюлозно-паперові й лісопереробні підприємства, підприємства чорної й кольорової металургії, нафтопереробки й нафтохімії, фабрики, що виробляють мінеральні добрива, енергетику й хімічну промисловість. Велика кількість шкідливих речовин змивається з сільгоспугідь, потрапляє з відходами тваринницьких комплексів.

Непродумана хімізація промисловості, сільського господарства й побуту надзвичайно небезпечні для навколишнього середовища. До потужних забруднювачів повітряного простору слід зарахувати підприємства хімічної, медичної та мікробіологічної промисловості. Вони викидають до атмосфери сірчисті й азотисті гази, сполуки хлору, формальдегіду, продукти гідролізних виробництв тощо, які шкодять здоров'ю населення. При спаленні 1 кг етилованого бензину до атмосфери викидається 2,0 г свинцю. Гранично допустимі концентрації (ГДК) свинцю в повітрі населених пунктів становлять 0,0007 мг/м3, отже, на рівні ГДК ця кількість свинцю здатна забруднити близько 1400 тис. м3 повітря. Не менш небезпечні тверді відходи металургійних виробництв, ТЕЦ, хімічних підприємств тощо, які містять солі важких металів та інші сполуки.

До шкідливих фізичних впливів відносять шум, вібрацію, електромагнітні хвилі. Негативні наслідки забруднення розвиваються у часі й розосереджені у просторі. Хімічні речовини потрапляють до природного середовища у процесі господарської діяльності людини, передусім до атмосферного повітря, водойм, ґрунтів. При цьому відбувається їхній взаємний перерозподіл.

Отже, забруднення компонентів навколишнього середовища (повітря, води, ґрунту) викликає появу забрудників у решти реципієнтів, цебто об'єктів впливу забрудника. Природний перенос повітряних мас, річкового стоку й морських течій сприяє поширенню забрудників на великі відстані від місця їхнього потрапляння до навколишнього природного середовища. З забрудненого середовища хімічні речовини надходять до організму людини під час вдихання забрудненого повітря, вживання води, у якій вони розчинені, з продуктами харчування. Поважність наслідків забруднення природного середовища висуває невідкладну потребу якомога скоротити надходження забрудників.

Але одержання багатьох речовин пов'язане з виробництвом необхідної для життя людей продукції. З одного боку, одержується економічний ефект, а з іншого — у природному середовищі виникають такі зміни, що спричинюють необоротні екологічні наслідки.

За приклад може правити спорудження за партійними настановами у колишньому СРСР каскаду електростанцій на великих річках, використання річок Амудар'ї та Сирдар'ї для зрошення ланів, будівництво гатки у Фінській затоці для захисту Санкт-Петербурга від повеней, протизсувні заходи у районах чорноморських курортних центрів. Тут першість віддавалася економічному ефекту, а вплив перетворень на стан природного середовища (тобто — екологічна експертиза) не оцінювався. Через це — важкі наслідки на рівні екологічної катастрофи.

У системі виробництво — природа перевага не може віддаватися ні першому, ні другому складнику. Сьогодні треба забезпечити таку взаємодію компонентів цієї системи, при якій високі темпи економічного зростання та задоволення потреб населення сполучаються зі збереженням та відновленням якості навколишнього середовища. Розширення природокористування, зумовлене суспільним розвитком, супроводжується вичерпанням природних ресурсів і накопиченням у природному середовищі відходів виробництва й споживання. Це середовище насичується техногенними утвореннями, що заміщують природні, а це призводить до деградації географічного середовища й скорочення її соціальних функцій, до погіршення умов життєдіяльності суспільства. Остаточно усунути протиріччя між суспільством і природою неможливо, але необхідне й можливе його пом'якшення, мінімізація, що можна забезпечити за умов раціональної організації обміну речовин між природою й соціальною сферою через раціоналізацію природокористування й екологізацію господарської, виробничої діяльності.

Завдання екологізації виробництва постають і розв'язуються в умовах конкретних виробництв. Отже, потрібний комплекс заходів, які треба здійснювати за спеціальною довготерміновою програмою і зводити до двох пов'язаних між собою напрямів: раціонального використання природних ресурсів та власне екологізації виробництва. Проте внутрішні поєднання у них настільки сильні, що їх здебільшого не роз'єднують.

Максимальне збереження природних комплексів у зоні техногенного впливу — одне з головних і найскладніших завдань екологізації виробництва, що безпосередньо пов'язано з розміщенням продуктивних сил.
Ефективним засобом екологізації добувних виробництв є їхнє кооперування й комбінування на основі комплексного використання територіальних поєднань природних ресурсів.

У результаті глибокої переробки видобутих ресурсів з'являються різні технологічні відходи. Найефективнішим засобом запобігання руйнівному техногенному впливу переробних виробництв є створення маловідходних технологій та використання відходів. Тому в екологізації переробної фази велике значення має розвиток спеціалізації, що є чи не найефективнішим засобом зниження матеріаломісткості виробничих процесів, та комбінування, що здійснюється на основі глибокої послідовної переробки сировини та використання відходів.

Екологізація виробництва є складовою частиною екологічної політики держави. Крім перетворень у виробничій, технологічній сфері, екологічна політика передбачає комплекс заходів з правничого та економічного регулювання. До них належить плата за користування природними ресурсами й за забруднення навколишнього середовища; оплатність ресурсів — надзвичайно важливий важіль раціонального природокористування. В Україні, як і в деяких інших країнах, є спеціальні фонди охорони навколишнього середовища, які формуються за рахунок обов'язкових платежів і добровільних внесків. Заходи та об'єкти природоохоронного характеру користуються пільгами в оподаткуванні й кредитуванні. У США, наприклад, запроваджена стовідсоткова амортизація основних фондів очисних споруд за п'ять років, держава дає на ці справи чималі кошти.
Основи екологічної політики України визначені "Законом про охорону навколишнього природного середовища". Врахування екологічного фактора в розміщенні продуктивних сил виявляється також у таких ситуаціях:

— недопустима концентрація шкідливих видів виробництва (з великими викидами забрудників) у населених пунктах і регіонах з високою щільністю населення. Щодо цього Донбас і Середнє Придніпров'я є класичним негативним прикладом. Зосередження кількох металургійних велетів у Дніпропетровську, Запоріжжі, Маріуполі створює небезпечну екологічну ситуацію у цих містах. Те саме можна сказати про Донецьк, Горлівку, Кривий Ріг, Дніпро-дзержинськ, де металургійні й хімічні підприємства зосереджені на порівняно невеликій площі, а самі ці міста розташовані у густонаселеному регіоні;

— треба враховувати рельєф місцевості та мікрокліматичні умови. Там, де може застоюватись повітря, не можна будувати великі підприємства з великими викидами шкідливих речовин до атмосфери. Наприклад, в улоговинах при температурних інверсіях холодне повітря стікається зі схилів униз, вертикальне перемішування повітряних мас слабне, і шкідливі речовини, не розпорошуючись, можуть подовгу висіти над місцем викиду. Такі явища властиві деяким містам Сибіру. В улоговинах розташовані Лос-Анджелес, Мехіко, для яких смог — звичне явище. У горах довкола Мехіко є прохід — долина, яка могла б вентилювати повітря, але її "перегачують" будівлі нафтопереробних, сталеплавильних і цементних заводів. Забрудненість повітря у місті у 100 разів більша за допустимі межі;

— проектування промислових підприємств у містах має враховувати розу вітрів; об'єкти слід розташовувати так, щоб імовірність задимлення житлових кварталів була найменшою. У приморських містах небажана щільна багатоповерхова забудова берегової зони, бо місто не провітрюватиметься свіжим морським повітрям. Натомість у північних містах треба вибудовувати "барикади" висотних будинків навстріч холодним вітрам;

— довкола підприємств з особливо шкідливим виробництвом створюються санітарні зони, позбавлені постійного житла. Так, атомні електростанції оточуються зонами з радіусом ЗО км.