Тема: китай у 2-й половині XX ст.

Завершення громадянської війни. Проголошення КНР	– В ході Другої світової війни в Китаї продовжувалося протиборс­тво між КПК (Комуністичною пар­тією Китаю) на чолі з Мао Цзедуном та Гоміньданом (національною партією) на чолі з Чан Кайші, президен­том Китайської Республіки.
– Перших підтримував СРСР, других — США. Спроби по­розумітися не дали бажаних результатів. – Після Другої світової війни це протиборство закінчило­ся перемогою комуністів і проголошенням ними 1 жов­тня 1949 р. Китайської Народної Республіки (КНР). – Однак Чан Кайші не відмовився від влади, а, підтвердив­ши свої повноваження 28 лютого 1950 р., відбув на ост­рів Тайвань, де до того часу зібралися тисячі його при­бічників. – КНР була одразу визнана СРСР, а капіталістичні країни намагалися організувати їй політичну блокаду і довгий час визнавали тільки уряд Китайської Республіки, який перебував на острові Тайвань.
Культ особи Мао Цзедуна і соціально-економічні експерименти комуністів Китаю в 50-70-х рр.
До 1957 р. в КНР тривав відбудовчий період, під час якого завдяки допомозі СРСР було побудовано більше 200 промислових підприємств, підготовлено біля ЗО тис. китайських спеціалістів. Понад 20 тис. радянських спеціалістів передавали свій досвід безпосередньо у Китаї.
Але головне — при посиланні на радянський досвід узаконювалося всевладдя КПК в Китаї та Ті лідера Мао Цзедуна. Поступово став формуватися культ особи Мао, якого називали "китайським Сталіним", "наймудрішим вождем ".

 

 

"Три червоних знамена" (1958-1960 рр.)

"Культурна революція" (1966-1976 pp.)

– В 1958 р. (з метою прис­корення економічного розвитку країни) в Китаї розпочинаються перет­ворення, відомі як курс "трьох червоних зна­мен", який мав такі еле­менти: • "генеральна лінія" — курс на форсовану побудову соціалізму; • " великий стрибок" — форсований розвиток промисловості, щоб "наз­догнати і перегнати капі­талістичні країни" (через перевиконання планів, особливо у виплавці ча­вуну і сталі та видобутку вугілля); • "народні комуни" — ство­рення замість кооперати­вів народних комун з ви­соким рівнем усуспіль­нення власності (запро­вадженням зрівняльного розподілу їжі та одягу, во­єнізацією праці і побуту); – "Великий стрибок" іко­мунікація села мали тяж­кі наслідки для економі­ки: розпочинається гли­бока економічна криза, вихід із якої було знайде­но через запровадження курсу "врегулювання" (відновлення кооперати­вів, приватної торгівлі, відмова від ідеї комун). – Цей експеримент ("три червоних знамена") вик­ликає незадоволення і приводить до формуван­ня опозиції режимові Мао, проти якої Мао роз­гортає репресії.

– В 1966 р. розпочина­ються перетворення в культурній сфері (мета — формування нової революційної свідомос­ті з тим, щоб швидше сприяти побудові ново­го комуністичного сус­пільства). – Під культурною рево­люцією розумілося зни­щення старої "буржуаз­ної" культури і поши­рення ідей Мао (лікві­дація старих "звичаїв": ресторанів вищого кла­су, відмова від парфумів, прикрас, реклами, жіно­чої краси і т.д.) – Реально "культурна ре­волюція" перетворила­ся в акцію організова­ної боротьби проти опозиції. Для цього створювалися з шкіль­ної та студентської мо­лоді загони відданих Мао хунвейбінів - "чер­воних охоронців", а з молодих робітників і службовців — цзяофанів ("бунтівників"), які і здійснювали погроми. Але коли в 1967 р. без­порядки охопили всю країну, ситуацію під контроль бере армія, а мільйони хунвейбінів і цзяофанів відправля­ють на перевиховання у віддалені села. – Культурна революція сприяла встановленню абсолютної влади Мао, що трималася до його смерті 9 вересня 1976 р.

 

Розвиток Китаю в другій половині 70-90-х рр. (реформи Ден Сяопіна)

В жовтні 1976 р. (після смерті Мао) в ході боротьби за владу була розгромлена "банда 4-х" (найближчих соратників Мао). 3липня 1977 по лютий 1997 р. при владі перебував один з лідерів опозиції (не обіймаючи офіційних посад) — Ден Сяопін, якого небезпідставно вважають архітектором китайських реформ

– Реформи передбачали "чотири модернізації": промис­ловості, с/г, науки та оборони • I етап: 3 грудня 1978 р. передбачав реформу с/г на ос­нові розпуску комун та впровадження сімейного під­ряду і оренди, пожвавлення приватної торгівлі. Тоді ж (1979-1981 рр.) була проголошена реконструкція н/г — знижені планові показники, скорочена армія та воєн­ні видатки, військова промисловість почала випуска­ти техніку для с/г. • II етап: з жовтня 1984 р. передбачав реорганізацію промисловості шляхом обмеження адміністративно­го втручання, переведення підприємств на госпрозра­хунок при стимулюванні ринкових відносин. Одно­часно заохочувався іноземний капітал в межах т.зв. особливих економічних районів та вільних економіч­них зон. • III етап: з березня 1985 р. передбачав реформування управління, науки та техніки, освіти з метою розгор­тання та впровадження НТР. • IV етап: почався в 1985 р. — спрямований на поси­лення позицій національної валюти, приватної влас­ності та реформування банківської та податкової системи. – Внаслідок реформ темпи приросту виробництва в КНР у 80-х рр. складали 12-18% щорічно, а в 90-х рр. — 10,2%. – Однак економічне піднесення відбувалося на фоні збе­реження комуністичної влади та ідеологи, (чотири принципи Ден Сяопіна покладені в основу Конституції КНР 1982 р.: соціалістична перспектива; диктатура про­летаріату; керівна роль КПК; дотримання ідей марксизму-ленінізму і Мао Цзедуна). Офіційно в КНР будуєть­ся "соціалістична ринкова економіка". Будь які спроби реформування політичної сфери життя суспільства вик­ликали жорстку реакцію влади (н/д в квітні 1989 р. у Пе­кіні на площі Тяньаньмень за допомогою танків була розігнана демонстрація студентів та молоді, які виступа­ли за демократизацію суспільно-політичного життя країни)

 

КНР на міжнародній арені

– Особливі стосунки з СРСР (від дружніх в 50-х рр. до во­рогування і збройних конфліктів у 60-х рр., нормалізація відносин після 1985 р.). – Нормалізація відносин з Японією (в 70-80-ті рр.). – З 1979 р. встановлення дипломатичних стосунків із США, на сучасному етапі — економічне, політичне і культурне співробітництво. – Нормалізація стосунків із Китайською Республікою (Тайванем) після створення концепції Ден Сяопіна мир­ного об'єднання континентального Китаю і Тайваню при збереженні останнім своєї незалежності (і поступо­вій інтеграції). – В 1984 р. шляхом переговорів було вирішене питання про перехід англійської колонії Гонконгу під юрисдик­цію КНР з липня 1997 р. – В 90-ті рр. Китай інтенсифікував економічне співробіт­ництво з країнами Східної та Південно-Східної Азії. Праг­не стати лідером регіону, суперничати тут з Японією. – Китай є другим (після Росії) торговим партнером Укра­їни. Розвитку політичних відносин сприяє "відсутність взаємних територіальних претензій".

Запитання та завдання______________________________________________

1. Якою була розстановка політичних сил у Китаї після закінчення Другої світової війни?

2. Як виникла КНР?

3. Охарактеризуйте внутрішню політику Мао Цзедуна і визначте особливості «комуністичних експериментів» у Китаї?

4. Проаналізуйте документ і визначте суть «культурної рево­люції».

5. Розкрийте значення реформ Ден Сяопіна для економічного розвитку Китаю.

6. Які основні напрямки і цілі зовнішньої політики Китаю у 80-90-ті роки?

 

ТЕМА: ІНДІЯ У 2-й ПОЛОВИНІ XX ст.

Перемога народів Індії В боротьбі за незалежність	– Одразу після закінчення Другої світової війни рух проти колоніального панування охопив широкі верстви населення Індії. Керували ним дві політичні партії — IHK і Мусульманська ліга. IHK виступав за створення незалежної
держави Індії при збереженні її цілісності і єдності, Мусульманська ліга вимагала ство­рення незалежної мусульманської держави Пакистан.
– До розділу Індії по релігійній ознаці схилявся і британ­ський уряд. – 18 липня 1947 р. англійський парламент схвалив закон про незалежність Індії, який набув чинності 15 серпня 1947 р. Згідно із законом, колишня колонія поділялася на два домініони: Індійський союз і Пакистан. – Але неврегульованість ряду територіальних питань спровокувала етно-релігійні та міждержавні конфлікти 1947-1949 рр. – 26 січня 1950 р. вступила в дію Конституція, згідно з якою Індія була проголошена "суверенною демокра­тичною республікою". Цей день і вважається Днем не­залежності країни.
Основи державного ладу, внутрішньої та зовнішньої політики Індії були закладені за прем'єр-міністра Дж. Неру (1947-1964 рр.), для якого ідеалом розвитку країни був демократичний соціалізм.
Курс Дж. Неру (1947-1964 рр.)
Внутрішня політика
– Прискорений розвиток держсектора в промисловості – (за рахунок будівництва державою підприємств в мета­лургії, машинобудуванні, електроенергетиці, вугільній і нафтовій промисловості). – Активна підтримка приватного бізнесу (дрібного і се­реднього), контроль за діяльністю монополій (ціни, ва­лютно-імпортні операції і т.п.) – Створення сприятливих умов для розвитку національ­ної економіки (за рахунок обмеження доступу інозем­ного капіталу із країну). – Проведення аграрної реформи (обмеження розмірів феодального землеволодіння, передача землі за викуп орендарям з нижчих каст, заохочення створення коо­перативів, проведення комплексу агротехнічних захо­дів в сільському господарстві — так звана "зелена ре­волюція"). – Проведення адміністративно-територіальної реформи у 1956 р. (розмежування за національною та мовною ознаками).

 

 

Зовнішня політика

– Дотримання принципу "позитивного нейтралітету", неприєднання до воєнно-політичних блоків (уряд Індії засудив створення СЕАТО в 1954 р. і СЕНТО в 1955 р.) – У стосунках з іншими країнами використовували п'ять принципів мирного співіснування "панча шіла" (впер­ше у 1954 р. по відношенню до Китаю): • взаємна повага територіальної цілісності і суверені­тету; • взаємний ненапад; • невтручання у внутрішні справи один одного; • рівність і взаємна вигода; • мирне співіснування. – Дж. Неру був одним із ініціаторів Бандунзької конфе­ренції 1955 р. і створення Руху неприєднання. – На поч. 60-х рр. погіршилися індійсько-китайські від­носини (через перебування на території Індії далай-ла­ми Тибету). Китайські війська окупували частину індій­ської території.

• Після смерті Дж. Неру прем'єр-міністром Індії стає Л.Б. Піастрі, який притримувався курсу Неру. • Але у 1965 р. виникає новий військовий конфлікт із Па­кистаном (за Кашмір). • Саме тоді, як Індії і Пакистану при допомозі міжна­родних політичних сил вдалося врегулювати ситуа­цію (в січні 1966p.), Л.Б. Шастрі несподівано помирає. • Новим прем'єр-міністром стає донька Дж. Неру — Індіра Ганді (мала гарну освіту, політичний досвід, в уряді Шастрі була міністром інформації та радіомовлення).

Уряд І. Ганді (1966-1977,1980-1984 рр.)

Внутрішня політика

– Проведення радикальних соціально-економічних ре­форм: • націоналізація банків і системи загального страху­вання; • передача до рук держави експортної та імпортної торгівлі; • організація кооперативної торгівлі товарами широ­кого вжитку у містах і сільській місцевості; • обмеження діяльності монополій; • продовження аграрної реформи (" зеленої революції"); • зменшення податку на невеликі ділянки землі, земельного максимуму; • скасування пенсій та привілеїв для князів. – Але паралельно із цим: • запровадження надзвичайного стану (в 1975 p.), заборона страйків; • порушення громадянських прав і свобод; • антигуманні методи вирішення демографічної проб­леми (через примусову стерилізацію).

 

 

Зовнішня політика

– Активізується співробітництво із СРСР, особливо у військовій сфері. – В грудні 1971 р. Індія розпочинає чергову війну проти Пакистану і доводить її до успішного кінця. – Після цього авторитет Індії на міжнародній арені зростає. – Але в умовах енергетичної кризи 1973 р. ця війна галь­мує здійснення економічних і соціальних програм. – Економічна ситуація в країні погіршується, формуєть­ся опозиція уряду І. Ганді.

– На виборах 1977 р. перемогу здобуває Джина та парті і прем'єр-міністром стає її лідер — М. Десаї. – Це викликає глибоку кризу в IHK, його розкол. – І. Ганді створює власну партію — ІНК(І). – В умовах, коли М. Десаї не зміг справитися із критич­ною ситуацією в економіці країни, в 1980 p., I. Hindi знову стає прем'єр-міністром. – Але в цей період активізуються сепаратистські тен­денції в країні. 31 жовтня 1984 p. І. Ганді була вбита сикхськими екстремістами.

 

Розвиток Індії наприкінці XX — початку XXI ст.

Раджів Ганді (1984-1989 рр.) - лідер партії ІНК(І) – Після смерті І. Ганді прем'єр-міністром стає її син Рад­жів, якому дісталася важка спадщина: уповільнення темпів економічного розвитку, посилення національно­го і релігійного екстремізму, невирішеність проблеми "нижчих" каст. – Для вирішення цих проблем уряд Р Ганді проводить ряд заходів: • в економічній сфері — сприяння розвитку приватного сектора (через надання пільг великому капіталу і пос­лаблення державного контролю за їх діяльністю, безпо­середня державна підтримка середніх і дрібних підпри­ємців); • в соціальній сфері — надання допомоги хариджанам ("недоторканим"), відсталим "нижчим" кастам та райо­нам, які потерпали від тривалих етнічних та релігійних конфліктів; • в політичній сфері — продовження активної боротьби з національним та релігійним екстремізмом (у 1987-1989 рр. була надана допомога уряду Шрі-Ланки в боротьбі з тамільськими сепаратистами, в 1988 р. була проведена каральна акція проти сикхських сепаратистів із захоп­ленням їх святині — Золотого храму в Амрітсарі) – Але програму економічних перетворень вже в 1986 р. прийшлося згорнути. Це було пов'язано з тим, що вели­кі приватні фірми в умовах послаблення державного контролю над ними почали приховувати частину при­бутків і ухилятися від сплати податків. – Згортання програм привело до погіршення економіч­ного становища в країні. Це послабило авторитет Р Ган­ді. В 1989 р. ІНК(І) не зміг отримати більшості місць в парламенті. До влади прийшла опозиція. Прем'єр-мініс­тром стає лідер партії Джаната дал Пратар Сінгх. – Сам Р Ганді в 1991 р. загинув від рук тамільських сепара­тистів.

 

 

Пратар Сінгх (1989-1990 рр.) — лідер партії Джаната дал. – Спробував обмежити вплив великого капіталу на полі­тику. Зробив ставку на розвиток сільського господарс­тва та дрібної промисловості, ч – В соціальній сфері — провів рішення, згідно з яким представники "нижчих" каст мали отримати 27% робо­чих місць в державному секторі. – Радикальний популізм лідера налякав вищі верстви ін­дійського суспільства і спричинив його відставку.
Нарасімха Рао (1991-1996 рр.) - лідер ІНК(І) – Повернувся до державної підтримки великих монопо­лій та лібералізації економічного життя, що забезпе­чило стабільні темпи економічного зростання (5-7% на рік). – Його політика на створення єдиної індійської нації при­вела до активізації індуїзму та індуїстських політичних партій (в першу чергу БДП — Бхаратія джаната парті). В той же час спалахнув ряд конфліктів на релігійному ґрунті. – На виборах 1996 р. до влади прийшла опозиційна ІНК коаліція на чолі з БДП.
Атал Біхарі Ваджпаї (1996-...рр.) — лідер Бхаратія джана­та парті – Пробує здійснювати поступову лібералізацію та модер­нізацію індійської економіки. Всіляко підтримує інду­їстські традиції та кастову систему як основу стабіль­ності держави. – Вказана політика призводить до релігійних конфліктів як в межах країни, так і до загострення індо-пакистанського протистояння (територіальні і релігійні супереч­ки щодо статусу штату Джамму і Кашмір).

Запитання та завдання______________________________________________

1. Які фактори спричинилися до здобуття незалежності Індії?

2. Чому на території колишньої британської колонії виникло дві держави - Індія та Пакистан?

3. Охарактеризуйте внутрішню і зовнішню політику уряду Джава-харлала Неру.

4. Чим відзначалася політика уряду Індіри Ганді?

5. Які труднощі проявлялись у політичному житті й економічному розвитку Індії у 80-90-ті роки?

6. Визначте основні напрями зовнішньої політики Індії у після­воєнний період.

7. Які політичні, економічні, національні і зовнішньополітичні проблеми розв'язує Індія на порозі XXI ст.?