Історична наука Китайської Народної Республіки

Етапи розвитку історичної думки. Сучасний Китай є спад­коємцем однієї з найдавніших цивілізацій світу. Ще 2000 р. до н. є. правитель Юй Великий заснував першу царську династію Ся, яка правила від 2005 до 1800 р. до н. є. Надалі відбувалися зміни прав­лячих династій з одночасним вдосконаленням матеріальної і духовної культури багатоманітного за етнічним походженням насе­лення, об'єднаного спільністю писемної традиції, духовного спів­життя і державною організацією. До поширення буддизму і даосиз­му в перших століттях н. є. в Китаї панували пантеїстичні вірування.

Перехід від міфологічних уявлень до раціонального осмис­лення навколишнього світу припав в Китаї на т. зв. "вісьовий час" VIII—II ст. до н. є., коли було здійснено кодифікацію китайського ієро­гліфічного письма і з'явилися перші твори давньої китайської літера­тури ("І Цзінь" - "Книга перемін"). Особливістю китайської писем­ності було відображення у графіці об'єктів ("тіней") навколишнього світу. У той час виникає вчення китайського мислителя Конфуція (Кон Фуцзи, бл. 551-479 pp. до н. є.), якому судилося визначально вплинути на свідомість багатьох наступних поколінь китайців та їхні світоглядні обрії. Конфуцій створив систему ідей і засад вдоскона­лення людини впродовж всього її життя, спираючись на моральні цінності і традиції, в яких стрижневим поняттям була "людяність" ("жень"). Слідування "людяності", за Конфуцієм, означало "не роби-

ти іншому того, чого не побажаєш собі". Конфуцій також стверджу­вав, що, знаючи минуле, можна передбачити майбутнє. Цим він визначив схиляння китайців перед традицією і давниною.

Ранні історичні твори на зразок літописів і хронік з діянь пра­вителів з'явилися в Китаї за часів Конфуція, який, за переказами, відредагував першу хроніку "Весна і Осінь царства Лу". Від най­давніших часів китайці з великою повагою ставилися до історіо-писання (як і до писемності в цілому), вважаючи, що тільки істо­ричні події були цілком достовірним "проявом волі Небес".

"Геродотом" китайської історіографії вважається Сима Цянъ (бл. 145-86 pp. до н. є.), який створив перший взірець історіописан-ня в книзі "Ши Чзи" ("Історичні записки"), застосувавши описовий і біографічний методи. Наступні покоління істориків наслідували Симу Цяня, описуючи історії правителів і царств. Упродовж бага­тьох століть, аж до XIX ст., історіографія перебувала під пильним контролем дворів правителів. Натомість династична історіографія китайського середньовіччя була дуже розлогою. Уже у VIII ст. Лю Чжицзи у творі "Ши тун" ("Проникнення в історію") запровадив критичний метод історіописання, засудивши тенденційність усіх династичних історій. У середньовіччі численна історична літерату­ра була доповнена появою "енциклопедій" або "книг класифікова­них відомостей" ("леішу"). Розвитку писемності значно сприяли винайдення паперу (І ст.) і книгодрукування (VII ст.). На початку XV ст. було складено колосальний звід відомостей "Юнле дадянь", до якого увійшли всі писемні пам'ятки минулих часів, але через величезний обсяг його не змогли надрукувати і багато рукописів згодом зникло. У XVIII ст. Чжан Сюечень написав першу методо­логічну працю "Вень ши тун-і" ("Загальний сенс літератури та історії""), в якій звернув увагу на роль свідомості й моралі історика в написанні історичних творів. Китайське середньовіччя представ­лене великою кількістю історичних творів як загального, так і ре­гіонального рівнів - літописів, хронік, описів, біографій. їхньою спільною рисою аж до XX ст. залишалося моралізування і тісний зв'язок з політикою.

У XIX ст. Китай увійшов як імперія династії Цин, за зовніш­ньою могутністю якої приховувалися старі вади аграрної деспотії: відсталість виробничого й технічного потенціалу, перенаселеність і бідність, корупція владних структур. Усе це проявилося під час

о

Сучасна світова історіографія

повстання тайпінів (1851-1864) і перших зіткнень з капіталістич­ними країнами Заходу. Колоніальне проникнення західних держав в Китай супроводжувалося поступовим підпорядкуванням країни їхнім впливам і її перетворенням на напівколонію. Водночас відбу­лося ознайомлення китайців з європейською суспільно-політичною і науковою думкою. Під їхнім впливом китайські правителі розпо­чали реформи, котрі відкривали шлях до модернізації за європей­ським взірцем. Радикальні республіканські сили 1911 р. здійснили революційний переворот й утворили Китайську Республіку на чолі із засновником Національної партії (Гоміньдан) Сунь Ятсеном (1866-1925). Однак це призвело до поділу Китаю на низку само­врядних територій під контролем військових угруповань, котрі вели між собою війни за поширення впливів, розраховуючи на під­тримку зовнішніх сил. До цього долучився конфлікт між Гомінь-даном і китайськими комуністами, які зміцнилися на півночі країни. Новий лідер Гоміньдану Чан Кайши (1887-1975) намагався провести суспільні реформи, але зустрівся з експансією Японії, яка, почина­ючи з 1931 p., опанувала частину території Китаю (Маньчжурію), а 1937 р. розпочала відкриту й затяжну війну з Китаєм. Після капіту­ляції Японії у 1945 р. Гоміньдан відновив свою владу на більшій частині території Китаю.

У бурхливий період першої половини XX ст. формувалася модерна китайська історіографія, на яку значний вплив мав позити­візм і марксизм. Перші фахові історики - Лян Цічао (1873-1929), Ху Ши (1891-1962), ЛіДачжао (1888-1927) - сприяли популяриза­ції європейських історичних взірців, насамперед критичного ана­лізу джерел. Однак традиційний підхід до історії як опису правлінь окремих династій, забарвлений конфуціанською філософією, мав міцні позиції. Політичні битви викликали небувале зростання інте­ресу до історії: у міжвоєнний період у Китаї видавалося понад 1300 різних історичних часописів.

Китайські комуністи 1949 р. за підтримки СРСР оволоділи всім континентальним Китаєм, встановили свою диктатуру і прого­лосили Китайську Народну Республіку (КНР). Під керівництвом лідера комуністів Мао Цзедуна (1893-1976) КНР стала на шлях бу­дівництва соціалізму за радянською моделлю. Мао Цзедун 1952 р. проголосив політику "великого стрибка", яка передбачала різке підвищення виробництва внаслідок нещадної експлуатації біль-

Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки Fj

шості і без того бідного населення. Після провалу цієї політики, прагнучи зберегти особисту владу, китайський вождь 1966 р. про­голосив "велику культурну революцію", яка мала на меті руками фанатизованої молоді ("хунвейбінів" - "червоноармійців") розпра­витися з усіма незадоволеними та інакодумними. Внаслідок реп­ресій, переслідувань, "перевиховання" кадрів постраждало близько ста мільйонів осіб, загинуло близько 800 тис. Тільки смерть вождя у 1976 р. поклала край "культурній революції""; її основні ідеологи були заарештовані, а сама вона кваліфікована як "велика помилка" і "національна трагедія".

Проте компартії вдалося зберегти владу в країні. Новий лідер КПК Ден Сяопін (1904-1997) проголосив програму модернізації КНР, усунення шкод, завданих країні у попередній період. Посту­пово були відновлені освітні та наукові установи, з'явилася певна свобода творчої думки в рамках марксизму і маоїзму. Наприкінці XX ст. Китай став більш відкритою країною, допустив на свою територію іноземні інвестиції. Нині КНР залишається соціалі­стичною країною, де вся повнота влади належить компартії (хоча існують також вісім невеликих некомуністичних партій). Країна з населенням 1,3 мільярди мешканців розвивається доволі динамічно, належить до "клубу" ядерних і космічних держав світу. КНР 1997 p. відновила свій суверенітет над Гонконгом, 1999 р. - над Макао. Водночас існує Китайська Республіка на о. Тайвань, в якій створена й розвивається демократична система правління; Тайвань належить до найбільш розвинутих в економічному відношенні країн світу.

Дискусійні проблеми китайської історіографи. Після утво­рення КНР визначально на розвиток історичної науки впливала правляча комуністична партія. До кінця 50-х років XX ст. під її керівництвом і за зразком СРСР було здійснено організаційну та ідеологічну перебудову історичної науки: створено АН КНР, а в її складі низку історичних інститутів (інститути археології, історії, нової історії тощо), почало діяти Історичне товариство, виникли іс­торичні факультети і відповідні кафедри в університетах та педа­гогічних інститутах. Як і в інших країнах під управлінням комуністів, історична наука та історичні знання трактувалися інструментально -вони мали формувати комуністичну свідомість, доводити законо­мірний характер соціалістичного будівництва і керівну роль КПК у Ньому. Під виглядом засвоєння марксистсько-ленінської методоло-

її] я

Сучасна світова історіографія

©..

гії проводився курс на індоктринацію історичних знань, застосу­вання формаційної моделі історичного процесу до минулого кра­їни. Водночас розпочалася копітка робота зі збору й опрацювання історичних документів, проведення археологічних розкопок з ме­тою вивчення давнього минулого. У цих напрямах за нетривалий період було досягнуто значних успіхів.

Проте вже у 50-х роках було розпочато традиційну для докт-ринальної історіографії дискусію щодо періодизації китайської істо­рії, яка повинна була визначити хронологічні межі суспільно-еконо­мічних формацій стосовно Китаю. У ній визначилися два підходи: одні історики-марксисти прагнули в основу періодизації покласти класову боротьбу і соціальні рухи, розтягаючи феодалізм на період з І тис. до н. є. до середини XIX ст.; інші дослідники шукали джере­ла змін у розвитку продуктивних сил і завершували період феода­лізму в XIV ст. Прагнення застосувати апріорні європейські моделі до специфіки історичної еволюції Китаю створювало історикам значні труднощі - з одного боку, давність і високі досягнення ки­тайської цивілізації штовхали істориків до "віднайдення" рис сус­пільно-економічних формацій (рабовласництва, феодалізму, капіта­лізму) у дуже віддалених часах, щоб "довести" готовність країни до соціалістичних перетворень, а з другого, - мало місце нехтування особливостями реального стану китайського суспільства на конкрет­них етапах його еволюції. Історія штучно підганялася під схеми, вироблені переважно в СРСР. Окрема увага була звернена на нову і новітню історію, яка трактувалася крізь призму національно-визволь­ної боротьби і комуністичного руху (розпочато кампанію "хоу цзінь бо гу" - "більше уваги сучасності, менше - давнині").

У 50-ті роки було опрацьовано і опубліковано багато доку­ментів з історії соціальних рухів і повстань (тайпінів, іхетуанів, нянцзюанів тощо), Сінхайської революції 1911-1913 pp. Розпочала­ся змістовна дискусія щодо формування китайської нації: 1954 р. Фан Веньлань виступив з поглядом, що китайська нація склалася ще в III тис. до н. є., але його не підтримали історики-марксисти, апелюючи до марксистсько-ленінських визначень буржуазної і со­ціалістичної націй.

У 1956 р. вождь КПК Мао Цзедун висунув гасло "нехай квіт­нуть усі квіти, нехай змагаються всі вчені", яке нібито відкривало можливості різних методологічних підходів і поглядів. Однак

 

Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки IFF

невдовзі КПК започаткувала політику "великого стрибка", яка в суспільних науках означала гостру боротьбу проти "правих еле­ментів", а фактично проти всіх, хто не поділяв поглядів Мао Цзеду-на. Історики були змушені переключити увагу з фахових дослі­джень на викриття численних "внутрішніх і зовнішніх" ворогів Китаю і КПК, здійснення нереальних наукових проектів. Так, Ін­ститут археології АН замість планової науково-дослідної роботи за короткий термін підготував 17 тис. "дацзибао" (настінних листівок) з викриттям уявних ворогів соціалізму. Третій Інститут історії АН зобов'язався за п'ятирічку підготувати й опублікувати новий синтез історії Китаю, історію всіх громадян країни (!) обсягом 6,2 млн. ієрогліфів. Усі грандіозні плани, пов'язані з "великим стрибком", зазнали невдачі як в економіці, так і в сфері науки.

У результаті загострення політичної боротьби у керівній вер­хівці КПК різко зріс політичний диктат партії щодо суспільних наук: вони трактувалися як зброя для розгрому супротивників та інструмент "класового виховання народу". Під партійним контро­лем було розпочато "кампанію чотирьох історій" - масового напи­сання (необов'язково фахівцями) історій заводів і фабрик, сіл, на­родних комун і родин, котрі повинні були продемонструвати всьому світові високу культуру китайців і "великий дух китайсько­го народу, що є сильнішим за зброю". Розрив відносин з СРСР, що відбувся на початку 1960-х років, спричинив нагнітання інвектив і погроз на адресу північного сусіда.

Розпочата 1966 р. "нова пролетарська культурна революція" спричинила масові репресії передусім інтелігенції, повний розгром наукових і освітніх закладів, припинення будь-якої наукової роботи. Марксизм-ленінізм був доповнений його китайським різно­видом - "маоїзмом" - набором догматичних положень з праць вож­дя. Кампанії переслідувань і репресій проти партійних працівників та інтелігенції, здійснювані з допомогою хунвейбінів - молоді, "не-затуманеної усталеними поглядами", - фактично поклали край іс­торичній науці. Історія стала винятковою прерогативою Мао Цзе-дуна і трансформаторів його ідей. У небагатьох незакритих газетах друкувалися лише праці на зразок Ши Хунбіна "Займемо всі позиції в історичній науці непереможними ідеями Мао Цзедуна", в якій автор писав: "Подивіться на всіх цих істориків та їхні твори, будь-то "Чунцю" Конфуція, "Ши цзи" Сими Цяня чи "Чзи чжи тун-

■if

Сучасна світова історіографія

цянь" Лян Цичао, Ху Ши, Цянь Му та ін. Хіба вони всі не доклада­ють зусиль, аби приховати і спотворити історію класів і класової бо­ротьби? (...) Тільки поява ідей Мао означає банкрутство старої фео­дальної і буржуазної історичної науки, повний перегляд історії"".

Дотримуючись установок Мао, "революційні групи" 60-ти ус­танов АН КНР створили "Об'єднаний комітет революційних цзаофа-нів АН КНР із захоплення влади" і почали боротьбу проти знаних учених, яких обзивали "потопаючими щурами". Наукові установи були вщент дезорганізовані.

Після смерті Мао Цзедуна (1976) ситуація в країні змінилася, крайнощі "культурної революції"" було відкинуто. Але тільки з 1979 р. почалося відновлення інститутів та університетів. Відбудо­ва проходила під керівництвом нової верхівки КПК на базі помір­кованого марксизму-ленінізму із вкрапленнями ідей Мао. У 1977 р. була створена окрема Академія суспільних наук КНР (АСН), до якої увійшли реорганізовані історичні установи: Інститут історії Китаю, Інститут нової та новітньої історії Китаю, Інститут світової історії, Інститут національностей тощо. Було відновлено філіали академіч­них інститутів у великих містах, а також історичні інститути та кафедри університетів (Пекін, Яньбань, Фучжоу, Куньмінь тощо). Наприкінці XX ст. діяло понад 90 історичних факультетів в універ­ситетах. Відновлено старі й засновано нові історичні часописи -"Ліши яньцзю" ("Вивчення історії"), "Шицзе ліши" ("Світова іс­торія") та багато інших. У 1980 р. знов стало діяти Всекитайське історичне товариство, що складалося з понад 50-ти регіональних і спеціалізованих товариств.

Після тяжких років "культурної революції"" китайська історична наука поступово відновила свій організаційний та кадровий потенціал, вийшла на міжнародну арену. Проте історики КНР залишаються сер­йозно заангажованими в політичну систему комуністичного режиму, зберігаючи значну залежність від установок ЦК КПК, трактування партійними ідеологами положень марксизму та маоїзму.

Наприкінці XX ст. історики КНР здійснили декілька вагомих науково-історичних проектів: завершено підготовку й видання 10-томної "Загальної історії Китаю", 3-томної "Історії Китайської буржуазної республіки", вийшли друком двотомна "Давня історія Китаю" Лю Цзехуа, "Історія селянських революцій в давньому Китаї"" Фам Ваньланя тощо. Слабше дослідженою залишається но-

Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки

вітня історія Китаю, зокрема КНР, пов'язана зі збереженням впли­вів ідеологічного спадку Мао Цзедуна.

У дослідженні давньої історії Китаю теж залишається чи­мало слабо вивчених і дискусійних проблем. Надалі існують значні розходження в періодизації, хоча більшість учених погоджується, що рубежем між давнім і середньовічним періодом в історії Китаю стала імперія Хань (II ст. до н. є. - II ст. н. є.). Сенсаційні археоло­гічні знахідки 1980-х років, виявлені під час розкопок трьох могил ханського часу неподалік м. Чанша провінції Хубей, збагатили науку манускриптами, писаними по шовку, на бамбукових і де­рев'яних паличках (120 тис. ієрогліфів), що містять філософські трактати Лао Цзи, численні тексти інших давньокитайських мисли­телів, дипломатичні документи й кореспонденцію сановних осіб, твори з астрономії, медицини тощо.

Ще 1974 р. поблизу м. Сіансі провінції Шаньсі розкопано поховання першого китайського імператора Цинь Шихуанді (III ст. до н. є.), в якому виявлено армію теракотових статуй воїнів, що охороняють могилу правителя: у тунелі завдовжки 230 м, 63 м завширшки і висотою 5 м було 520 статуй воїнів у натуральну вели­чину і 24 коні. Подібні статуї було знайдено під час розкопок в м. Янцзявань (1965 теракотових фігур піших і 583 кінних воїнів в пов­ному бойовому обладунку висотою до півметра) у похованнях китай­ських воєначальників епохи Хань. І таких відкриттів стає все більше.

Однією з важливих проблем давньої історії Китаю є визна­чення характеру тогочасного суспільного устрою. У нинішній час поширена думка, що від III ст. до н. є. формуються феодальні відносини, причиною чого був занепад т. зв. "системи колодязних полів", який прискорив крах рабовласництва і виникнення власно­сті на землю при збереженні загальнодержавної власності. Частина Дослідників вважає, що феодальні відносини формувалися (або по­дібні до них відносини землекористування) у III—IV ст. н. є.

Історики КНР багато уваги приділяють виникненню перших Централізованих держав-імперій за часів династій Цинь і Хань (Ш ст. до н. є. - II ст. н. є.). Відомий дослідник Лінь Цзяньмінь у Праці "Чернеткова історія Китаю" (1981) зазначив, що реформи ім­ператора Цинь Шихуанді (III ст. до н. є.), який вперше об'єднав під своєю владою розрізнені державні утворення, поклали край рабо­власницькому суспільству і сформували державу із системою спіль-

 

Сучасна світова історіографія

них законів, державним апаратом, господарською організацією, по­дібною до феодальної Європи. Натомість період імперії Хань демон­струє певний розвиток і стабілізацію сформованих відносин на під­ставі імператорської влади і дрібноселянського землекористування.

Не менш складними залишаються проблеми особливостей і тривалості феодального устрою Китаю. Серед різноманітних оці­нок "китайського феодалізму" найбільш повну його характеристи­ку можна знайти в працях Лю Чана. Цей історик вважає, що особ­ливістю феодальних відносин в Китаї впродовж тривалого періоду залишалися: 1) дрібноселянське господарство; 2) централізоване са­модержавство; 3) конфуціанство як державна ідеологія. Усі вони ра­зом робили надзвичайно тривкою традицію, спричиняли постійне повернення китайського суспільства на феодальні рейки, проти­стояли модернізації.

Йдучи слідом за європейською історичною думкою, історики КНР багато дискутували над питаннями "кінця феодалізму" і "по­чатку капіталізму". Останнім часом в історичній думці Китаю ста­ли застосовувати термінологію модернізації - переходу від тради­ційного аграрного до модерного індустріального суспільства. Лі Ваньчжи звернув увагу на те, що на XVI-XVII ст. припадає по­чаток переходу до найманої праці у сільському господарстві і соціальна диференціація селян, що, на його думку, можна вважати зародженням капіталістичних відносин. Пен Чзеї, досліджуючи розвиток ремесла, також схиляється до раннього формування капі­талістичних стосунків від XVII ст.

Проте більшість учених вважають, що окремі риси розвитку торговельно-ринкових відносин ще не означали формування мо­дерного суспільства. Фу Ілін показав, що у XVII-XVIII ст. паростки нових стосунків в господарстві, соціальних відносинах, культурі всіляко гальмувалися державним бюрократичним апаратом, який за будь-яку ціну намагався зберегти вірність традиціям, зокрема під час існування імперії Цин (XVI1I-XIX ст.). На розвитку суспільних відносин негативно позначалася відсутність воєнно-дворянського стану, який міг би протистояти монархічному апаратові: його місце посіло бюрократичне чиновництво, котре, вирізняючись освічені­стю, було, однак, цілком залежним від монарха, зберігало вірність традиції. Усе це слугувало перешкодою для модернізації Китаю і спричинило його відставання у суспільному поступі.

Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки

В орбіті тривалих дискусій перебуває також проблематика, пов'язана з визначенням межі нової та новітньої історії Китаю. ПІД впливом кон'юнктури частина дослідників вважає початком новітньої історії 1949 рік - утворення КНР (Лі Сінь, Пен Мін). Проте нині більшість істориків цією датою вважають 1919 рік, пов'язуючи її з патріотичним "Рухом 4 травня", який поклав початок націо­нально-демократичній революції, що увінчалася створенням Китай­ської Республіки (1927). Водночас початок нової історії, а значить і кінець середньовіччя, історики КНР майже бездискусійно визнача­ють Першою опіумною війною (1840-1842), яка через колоніальну політику західних держав примусово включила Китай в орбіту світової капіталістичної системи.

Залишаючись на позиціях марксизму, китайські історики роз­ходяться у визначенні провідних тенденцій розвитку в новий час: частина дослідників (Лю Яо, Лі Шиює) роблять наголос на форму­ванні нових класів і революційній боротьбі, інші (Чжан Кайюань) більшого значення надають національному антиколоніальному ру­хові, який, на їхню думку, відображав становлення капіталістичних відносин і широкий спектр емансипаційних рухів.

Показовою в плані дослідження проблем нової та новітньої історії є творчість відомого китайського історика Лю Даняня. Буду­чи тісно пов'язаним з компартією і очолюючи у 50-ті роки провідні історичні установи, він потрапив під колесо репресій і тривалий час був усунутий від фахової діяльності. Тільки 1977 р. він повернувся на роботу і очолив Інститут нової історії АСН КНР. Авторитетним істориком він став після того, як 1949 р. опублікував монографію "Історія американської агресії в Китаї"", що потім багато раз пере­видавалася.

Після "культурної революції"" вийшли нові узагальнюючі праці Лю Даняня - "Нарис нової історії Китаю", "Проблеми нової історії Китаю" тощо. Історика цікавлять проблеми взаємин між Сходом і Заходом в плані взаємовпливів і запозичень. Він показує, Що в ментальності китайців дуже міцно вкорінилися конфуціанські ідеї щодо китайців як "обраного народу", який немає потреби нічо­му вчитися від інших, а лише навчає навколишніх. Лю Данянь стверджує, що понад двотисячолітнє панування конфуціанства у свідомості китайців спричинило їхню ізоляцію від світу і сфор­мувало феномен "застійного суспільства" (японці, які сприйняли

 

Сучасна світова історіографія

ідеї конфуціанства, писемність та інші китайські цивілізаційні здо­бутки, змогли швидше подолати "застій" і адаптувати західні мо­дерні досягнення). Історик висвітлив також коріння відмінностей у ставленні та сприйнятті світу між народами Сходу і Заходу: китай­ці, відповідаючи на запитання про цінність буття сучасного і буття взагалі, надавали перевагу другому (Піднебесна - вічна і людина змушена до неї пристосовуватися), в той час як європейці найбіль­ше цінували буття нинішнє. Лю Данянь виступає прихильником "модернізації"" Китаю, але не його "вестернізації", наголошуючи на необхідності збереження традицій, серед яких, на його думку, є й такі, що їх корисно перейняти й західним суспільствам - вміння взаємодіяти з природою без збитків для неї та людини, етика праці й самодисциплінування, пріоритет сімейних взаємин над особисти­ми, самовдосконалення особистості тощо.

Дослідження новітньої історії Китаю, зокрема історії КНР, перебуває під значним впливом ідеологічних чинників компартії. Незмінним залишається співвіднесення міркувань істориків з іде­ями марксизму й підкоректованого маоїзму. Мао Цзедун був авто­ром теорії "двох типів демократичної революції"": демократичної антифеодальної революції 1911-1913 pp. і нової демократичної революції під керівництвом комуністів у 1919 p., після чого остан­ня, мовляв, поступово переросла в соціалістичну, завершившись проголошенням КНР (праця "Про нову демократію").

Схема Мао тривалий час залишалася обов'язковою у тракту­ванні новітньої історії Китаю. Однак у 80-ті роки почався її пе­регляд, оскільки вона ґрунтується на апріорних розмірковуваннях і вступає у суперечність з відомими документами (у 1919 р. про серйозні впливи марксизму і соціалізму ще годі говорити). У дис­кусіях партійних ідеологів та істориків з проблем історії китай­ського соціалізму, що тривають донині, традиційно застосовується "езопова мова", коли обирається якась історична постать, навколо якої розгортається жвава дискусія з асоціаціями до сьогодення. Наприклад, у центрі спорів опинилася постать китайського просвіт­ника Лю Цзюйцая, котрий у своїх творах одним з перших згадав Карла Маркса; надалі дискусія проводилася шляхом приписування просвітнику "пропаганди марксизму", щоб довести раннє "поши­рення марксистських ідей в масах".

Наприкінці XX ст. в ідеології, політиці та історіографії КНР з'явилися відчутні великодержавні тенденції. Вони простежуються

і

Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки

у створенні і поширенні концепції "єдиного багатонаціонального Китаю", що з'явилася у 80-ті роки. Згідно з нею Китай від давніх часів був "єдиною і багатонаціональною" державою, в якій всі народи, що до неї входили, брали участь у формуванні китайської нації (за взірцем "єдиного радянського народу" в СРСР). Аси­міляція малих народів, усупереч їх пригніченню та експлуатації імперією, розглядається як благо. Ідея "єдиної китайської нації" стала ідеологічною підставою багатьох робіт суспільствознавців КНР. У зв'язку з цим китайські історики виступили з переглядом всієї історії взаємин Китаю з сусідніми народами, передусім Росією. У численних публікаціях 80-90-х років зроблено спроби переглянути минуле тих народів, котрі у давнину входили в орбіту китайської цивілізації - ороченів, таджиків, казахів, монголів, уйгу­рів тощо. Так, Су Бейхай у низці праць ствердив, що казахи та їх історичні попередники були підданими китайських імператорів, а пізніше - завойовані царською Росією. Історія китайсько-росій­ських взаємин у XVI-XIX ст. розглядається як постійна експансія і загарбання Росією земель і народів китайської цивілізації, як вияв прагнення Росії до світового панування.

Для вивчення історії територіальної експансії Росії в Азії створено спеціальний Центр досліджень історії формування кордо­нів Китаю АСН КНР. Китайські історики, спираючись на докумен­тальні матеріали, показали, що територіальна експансія Росії на Далекому Сході за допомогою нерівноправних договорів поглину­ла значну частину китайських територій на північ від р. Амур, зокрема китайський порт Хейшенвей, переіменований на Владивос­ток. У 1984 р. з'явилася праця Чжоу Вейчжоу "Короткий історичний нарис агресії Англії та Росії щодо Тібету нашої країни", в якій пока­зано проникнення двох держав у райони Тібету під приводом вив­чення буддизму і намагання відірвати їх від Китаю. У книзі "Царська Росія і північний Схід" (1985) територіальна експансія Росії в Азії прямо кваліфікується як агресія проти Китаю. Подібні погляди відображено в колективній роботі "Загальні відомості про Радянський Союз" (1986), де автори характеризують зовнішню політику Росії в XVI-XIX ст. як політику експансіонізму й загарбницьких війн.

У 1990 р. Інститут нової історії АСН КНР опублікував Четвертий том багатотомного видання "Історія агресії царської Ро­сії в Китаї"" (редактор - Юй Ше'у), в підготовці якого взяли участь

Сучасна світова історіографія

відомі історики Люй Іжань, Ян Шихао, Лі Цзягу та інші. Автори зібрали й опрацювали величезний документальний матеріал китай­ських та іноземних архівів, праці російських і західних дослідників, обґрунтовано показали, що царська Росія мала амбітні плани ово­лодіння територією Великої китайської стіни, підпорядкування Ки­таю своїм впливам і завоювання провідних позицій у Східній Азії. На початку XX ст. Росія прагнула домовитися з Японією щодо виз­нання "сфер впливу" у Східній Азії, а з Великою Британією - щодо Центральної Азії. Критично оцінюючи політику царської Росії, китай­ські історики вважають, що сучасним Китаю та Росії ще доведеться повернутися до питання докладного визначення китайсько-російсько­го кордону на Далекому Сході. Останнім часом публікації з історії китайсько-російських стосунків в КНР набули закритого характеру.

Сучасна історіографія КНР розвивається в рамках офіційної партійної доктрини. Досягнуто значних успіхів у вивченні давніх і нових часів. Водночас новітня історія Китаю залишається сильно індоктринованою суспільно-політичними впливами, в яких доміну­ють марксистсько-маоїстські схеми із певними домішками тради­ційного конфуціанства.

ІСТОРИЧНА НАУКА ТА ІСТОРИЧНІ ЗНАННЯ В ЯПОНІЇ Загальні риси становлення історіографії. Японські острови порівняно недавно, близько 10 тис. років тому, відокремилися від Азії внаслідок геологічних процесів на континенті, після чого наро­ди островів зберігали традиційні зв'язки з народами Східної і Пів-денно-Східної Азії і творили самобутню культуру. У VII ст. на островах виникають державні утворення, і водночас з'являються перші історичні твори: 712 р. - літопис "Кодзікі" ("Запис про діян­ня давнини"), 720 р. - "Ніхон сьокі" ("Аннали Японії"), в яких за традицією обґрунтовувалися династичні права перших правителів. Від VIII ст. формується висока культура японців, заснована на релі­гійних вченнях синтоїзму та буддизму.

У середньовіччі культура Японії диференціювалася на воєн­но-дворянську (самурайську), буддійсько-духовну і народну. У XVII ст. зародилася світська література "мінливого світу" ("укійо-

Риси розвитку історичної науки в країнах Азії та Африки

дзосі"), подібна до європейської ренесансної. Тоді ж було заверше­но 310-томну працю Радзана Хаясі "Всезагальне дзеркало нашої країни" ("Хонтьо Цуган") і розпочато складання "Історії Великої Японії"" ("Дайніппонсі"), яка була завершена 1906 р. на 397-му томі (являла собою своєрідний літопис з властивими йому провіденцій-ними рисами).

У XIX ст. під впливом проникнення європейських капіталів і культури розпочалося руйнування традиційного суспільства і формування капіталістичних відносин. У 1867-1868 pp. національ­но-демократична революція ("Мейдзі ісін") започаткувала модер-нізаційні процеси на японських островах. 1887 р. було засновано історичний факультет Токійського імператорського університету, а на викладання у ньому запрошено німецького історика-ранкеанця Л. Pica (1861-1928). За його участі 1889 р. було створено перше Іс­торичне товариство ("Сікек-кай"), розпочато публікацію документів і дослідницьких праць. Перші японські фахові історики - Шігано Ясудзугу (1827-1910), Кумо Кунітаке (1839-1931), Цубої Кумезьо (1858-1936) - перебували під впливом романтизму, ранкеанства і позитивізму. У 1898 р. за підтримки уряду з'явилося перше доку­ментальне видання - "Зібрання давніх японських документів".

У XX ст. в правлячих колах Японії посилилися націоналі­стичні та мілітаристські тенденції, поєднані з прославлянням імпе­раторської династії. Японський націоналізм зростав на ґрунті ори­гінального поєднання конфуціанства і синтоїзму, поширюючи ідеї патерналізму, вірності династії й традиціям. Водночас вестерні-зація життя японців, що неухильно продовжувалася, сформувала широкий спектр суспільно-політичних сил, в якому були присутні також ліберальні, демократичні, марксистські, ліворадикальні ідеї та їх прибічники.

Поразка Японії у Другій світовій війні призвела до початку "ери реформ", які впроваджувалися під повним контролем США. Було проведено демілітаризацію країни і "примусову демократиза­цію" усіх сфер життя, зді