Від ідеологічного диктату до свободи наукової творчості.

Історична наука та історичні знання в СРСР та європейських кра­їнах колишнього т. зв. "соціалістичного табору" після Другої світо­вої війни розвивалися в умовах, відмінних від західних країн. Тоталітарний режим, встановлений тут за зразком Радянського Сою­зу, характеризувався назагал повним контролем з боку правлячих комуністичних і робітничих партій за посередництвом державного апарату за всіма сферами життя і діяльності суспільств, включаючи втручання у сімейно-побутові відносини. Диктатура комуністичного партійно-державного апарату забезпечувала революційну "перебу­дову" суспільно-політичних відносин, суспільної та індивідуальної свідомості в річищі комуністичної доктрини побудови "нового со­ціалістичного майбутнього", що стане зразком для всіх інших народів світу. Ціною таких перетворень стала відмова від свободи й демократії, силове нав'язування керівної та спрямовуючої ролі комуністичної партії, передусім її керівних діячів, поширення ко­муністичної ідеології як єдино правильного і наукового світогляду, базованого на вченні марксизму-ленінізму.

Історії та історичній науці, єдиній "справжній науці" за вис­ловом К. Маркса, відводили в комуністичній ідеології провідну роль: вони повинні були, спираючись на "єдино вірну" марксист­ську методологію, розвинену і збагачену працями В. Ульянова-Ле­ніна та колективним досвідом компартійних ідеологів, створити "новий образ минулого", покликаний спростувати "вигадки" попе­редньої "буржуазної" історіографії і утвердити у свідомості мас картину закономірного і незворотнього розвитку людства до соціа­лізму і комунізму. Таке надскладне завдання, яке заперечувало увесь попередній досвід людства, правлячі кола цих країн були на­лаштовані запровадити у життя, не зупиняючись перед застосуван-

Сучасна світова історіографія

Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...

 

ням жорстоких репресій, заборон, цензури, використовуючи всі контрольовані важелі державної політики - освіту, науку, культуру, засоби масової інформації.

Незважаючи на певні відмінності у реалізації програмних ці­лей правлячими комуністичними партіями СРСР і країн Централь-но-Східної Європи (Польща, Чехословаччина, Угорщина, НДР, Румунія, Болгарія, Югославія, Албанія), а також певні періоди лібе­ралізації тоталітарних режимів у 50—60-ті роки XX ст., розвиток історичної науки в них мав багато спільних рис:

- повний контроль компартії за функціонуванням історичних
інституцій в системі освіти й науки у поєднанні з майже суцільним
витісненням з обігу неофіційної історіографії за допомогою дер­
жавного замовлення, добору кадрів, діяльності цензури, різнома­
нітних заборон (зокрема у доступі до архівних матеріалів);

- примусове запровадження і поширення ортодоксальної марк­
систської методологічної доктрини в історичні студії, остаточне трак­
тування якої залишалося за ідеологічними інстанціями компартії;

- розбудова і державна підтримка освітніх і наукових струк­
тур, покликаних "переписати" історію у "марксистському" дусі,
використання отриманого історіографічного продукту знань в ідео­
логічній обробці населення засобами освіти і пропаганди;

- застосування фальсифікацій або замовчувань тих подій та
явищ минулого, котрі не вписувалися у створювані схеми зако­
номірного поступу до комунізму;

- створення "залізної завіси" для обмеження контактів і вза­
ємодії істориків з колегами з несоціалістичних країн (а часом і між
соціалістичними країнами), а також ознайомлення зі світовою істо­
ричною літературою; на міжнародну арену допускалися лише окре­
мі, наділені довірою влади представники фаху, здебільшого з ме­
тою збору матеріалів для критики всієї "буржуазної" історіографії;

- історична наука та її офіційні представники виступали особ­
ливим інструментом формування суспільної свідомості і виховання
мас у дусі комуністичної ідеології та непримиренного поборювання
всіх ідейних опонентів; тут комуністична ідеологія і пропаганда
залишалися наскрізь "історичними", спираючись на препаровані
схеми історії.

Зрозуміло, що вказані вище спільні риси розвитку історіогра­фії мали свою специфіку в кожній країні. Найбільш вагомих успіхів в "перебудові" історичної науки було досягнуто в СРСР, де впро-

довж семи з лишком десятиріч правління комуністичної партії створило потужну інфраструктуру історичної науки з відповідною науковою ієрархією - системи інститутів союзної та республікан­ських академій наук, історичних факультетів університетів і педін­ститутів, музеїв та архівів.

Радянська система організації історичної науки після Другої світової війни була перенесена і насаджена в країнах Центрально-Східної Європи, проте мала там певні особливості. Насамперед во­ни торкалися необхідності досягнення там певних суспільно-полі­тичних компромісів, пов'язаних зі специфікою національних умов: збереженням окремих некомуністичних структур, зокрема церков­но-релігійних і громадських, котрі не піддавалися суцільному контролю партійної номенклатури; наявністю потужної еміграції та її контактів із одноплемінниками в країні; традиційними контакта­ми істориків із зарубіжними науковими осередками й більшим доступом до іноземної літератури; нарешті, зі значним укоріненням в історичній свідомості мас національних картин минулого, сформо­ваних у попередні часи, насамперед у період національних рухів XIX ст. і боротьби за незалежну державність. Усе це створювало під­стави для постійної конфронтації офіційної історіографії та масової історичної свідомості і, як наслідок, меншого у порівнянні з СРСР поширення відверто препарованих історичних схем, а також співіс­нування марксистської методології з немарксистськими підходами.

Зазначені вище деякі риси розвитку історичної науки в комуністичних країнах Центральної та Східної Європи не дають підстав для повного перекресленім наукового доробку дослідників минулого в них. Історики цих країн після Другої світової війни внесли вагомий вклад у дослідження багатьох проблем національ­ної та світової історії. Творче застосування марксистської методо­логії дало їм змогу розкрити чимало оригінальних сторін минулого, які порушували насамперед соціальні та економічні проблеми та їх впливу на суспільні зміни в період середньовіччя і нового часу, визначити особливості переходу від аграрних до індустріальних структур, взаємозв'язки соціально-економічних процесів з свідо-місними, вивчення ідеології соціальних рухів тощо. Партійний тиск, цензурні обмеження і нав'язування схематизму посилювалися в міру наближення досліджень до новітньої історії, яка трактувала­ся компартійними чинниками як домен "робітничого руху", кла-

Сучасна світова історіографія

сової боротьби та соціалістичної революції. Суспільно-політичні кризи 50-70-х років XX ст. в країнах Центрально-Східної Європи (НДР 1953, Угорщина 1956, Польща 1956, 1968, 1970, 1980, Чехо-словаччина 1968, Югославія 1972) похитнули офіційну ідеологічну доктрину й засвідчили незгоду більшої частини громадян з тоталі­тарною дійсністю. Чимало представників творчої інтелігенції, нау­ковців були піддані репресіям або змушені емігрувати на Захід. Серед них було багато фахових істориків, котрі в рамках тоталітар­них режимів намагалися відстоювати право на свободу мислення і за це зазнали переслідувань.

Демократичні революції 1989-1991 pp. в країнах Центральної та Східної Європи поклали край існуванню тоталітарних режимів, заснованих на монопольному правлінні комуністичних партій, від­крили шлях до демократичних перетворень, запровадження свободи наукової творчості, інтеграції до світового наукового співтовариства. Розпад Радянського Союзу, що був осердям комуністичного блоку, створив підстави не тільки для відновлення і розвитку політичних, економічних і культурних зв'язків із західними країнами на базі спільних суспільних і моральних цінностей, а й для включення вче­них у світовий науковий процес.

Для соціальних і гуманітарних наук, зокрема й історії, наста­ли непрості часи зміни методологічних взірців. Більшість гума­нітаріїв, передусім істориків, які в минулому обслуговували ідео­логічні потреби комуністичних режимів, виявилися не готовими до рівноправного діалогу із західними дослідниками, не володіючи новітніми здобутками світової науки, іноземними мовами й нави­ками роботи у плюралістичному конкуруючому середовищі. Старі кадри фахових істориків були змушені пристосовуватися до нових умов, наново освоюючи значний теоретичний доробок світової історіографії, або, що було значно простіше, змінити марксистську парадигму на старі, докомуністичні взірці історіописання, пов'язані з моделями позитивізму чи етнополітичної історії.

Для розвитку історичної науки посткомуністичних країн на­прикінці XX і початку XXI ст. теж характерні певні спільні ознаки та риси:

- на хвилі демократизації суспільних відносин і ліквідації мо­нопольного становища комуністичної ідеології з'явилися радикаль­ні тенденції розриву спадкоємності у розвитку науки, необґрун-

Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній... FJ
... _ц

тованого заперечення всього доробку попередньої "тоталітарно'!" історіографії, спроб цькування "офіційних" істориків; водночас, за­мість засвоєння здобутків провідних світових історичних напрямів, виникли спроби реанімувати старі національні схеми XIX - почат­ку XX ст., видаючи їх за останнє слово науки;

- перебудова структур історичної науки і освіти проводилася
еволюційним шляхом, не заторкуючи її системних елементів, за
винятком найбільш одіозних партійних інституцій (партійних шкіл,
інститутів, кафедр суспільних наук тощо); це дало змогу зберегти
основні кадри фахівців, роблячи ставку на їх методологічну пере­
орієнтацію;

- скасування партійного контролю і визначеного спрямуван­
ня історичних студій поставило багатьох істориків у складне ста­
новище, змушуючи шукати нові світоглядні орієнтири; серед ос­
танніх часто з'являлися старі схеми бачення минулого, засновані на
етнічних, державницьких чи провіденціальних ідеях; такі схеми ча­
сом відображали настрої і уявлення певних суспільних груп, заці­
кавлених у соціальному реванші;

-частина істориків, котрі раніше перебували в опозиції до комуністичної влади і мали тісні контакти із західними науковими центрами, одержали серйозні переваги в реалізації новаторських дослідницьких проектів, фінансованих як державою, так і різнома­нітними міжнародними науковими фондами;

- значні можливості для здобуття і поповнення наукових
знань отримало молоде покоління істориків, перед яким відчиняли­
ся двері провідних західних університетів і наукових центрів, що
надавали різноманітні стипендії і гранти для навчання та наукової
роботи; впродовж порівняно незначного часу чимало талановитої
молоді з посткомуністичних країн пройшли навчання і стажування
у відомих західних освітніх та наукових центрах, опанували нові
теорії і методи історичних досліджень;

- першою реакцією національних історіографій на здобуту
свободу творчості стало заповнення "білих плям" і лакун, пов'яза­
них з препарацією історичних знань попередньою офіційною істо­
ричною наукою; великі зусилля істориків були спрямовані на по­
шук і публікацію документів, які кидали світло на спотворені або
замовчувані події історичного минулого, переважно новітнього
часу; заборгованість істориків перед громадськістю щодо докумен-

f\ Сучасна світова історіографія

тального висвітлення недавніх і більш віддалених у часі явищ минулого донині залишається не погашеною;

- з певним запізненям історичні середовища цих країн звер­
нули увагу на потребу методологічного оновлення дослідницького
інструментарію науки; увага до методологічних проблем історії
постала у зв'язку з появою і поширенням праць, які проводили ідеї
єдино правильної "історичної правди", пропонуючи етнополітичні
або паранаукові моделі історичного процесу;

- практично у всіх посткомуністичних країнах історики заго­
ворили про "кризу історіографі'ї", зниження престижу історичних
знань; почалося обговорення шляхів виходу з кризи, визначення
ролі історичних знань у демократичному суспільстві, стосунків між
історіографією, владою і суспільством;

- розпочався процес інтеграції істориків колишніх країн ко­
муністичного табору до світового історичного співтовариства, їхня
участь в інтернаціональних дослідницьких проектах.

Зазначені спільні риси розвитку історичної науки в країнах Центральної і Східної Європи після комунізму можуть бути розшире­ні, але вони не вичерпують багатоманітності їх проявів у кожній з цих країн. Доцільно розглянути їх хоча б на прикладі кількох держав.

РОСІЙСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ

Утворення Російської Федерації як цілісної держави після краху комунізму і розпаду СРСР знаменувало збереження її багато­національного характеру й міцних традицій, пов'язаних з історич­ним минулим Російської імперії як "цивілізаційного центру" на Сході Європи і Півночі Азії. Розвинена і традиційно сповнена вели­кодержавних ідей російська історична думка, підкріплена гегемо­нією Росії в Радянському Союзі і комуністичному таборі, вияви­лася не готовою для такого розвитку подій, що усунув країну зі звичних позицій світового лідера, принаймні в ідеологічному плані, підірвав ілюзії щодо "жертовності" росіян у ставленні до інших неросійських народів. Історики, як і більшість російського суспіль­ства, не бажали миритися з новим станом справ, який вимагав гли­бокого переосмислення, зміни орієнтирів.

Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...

Проте цей процес різко поляризував суспільну думку, покли­кав до життя крайні ідеї: з одного боку, реалізму і прагнення до за­своєння нових і незвичних демократичних цінностей, а з другого -агресивного націоналізму, ксенофобії, амбіційних претензій при­наймні на регіональне лідерство. Історичне середовище, сформова­не на таких ідеях, виявилося так само диференційованим: значна частина істориків зайняла консервативно-догматичні позиції, виз­наючи лише потребу "косметичного ремонту" старих канонів і не бажаючи поступатися принципами; інша частина дослідників вис­ловилася за критичний самоаналіз зробленого з врахуванням як негативних, так і позитивних уроків розвитку, засвоєння здобутків світової науки; незначна група фахівців вимагала повного демон­тажу попередніх історичних знань і створення нових. Політична компонента дискусій, що розгорнулися в російській історіографії у 90-х роках, була дуже значною.

Російський історик А. М. Сахаров про ситуацію в росій­ській історичній науці:

"Історичною особливістю першої половини 90-х років XX ст. став політичний крах тоталітарної держави, в основі ідеології якої лежав сурогат з марксистських ідей, імперських традицій, самодер­жавної амбіційності, революційного месіанства, утопічних общин­них ілюзій, вбогої гордості невігласних і політиків, і мас.

На зміну цій державі прийшов дивний напівкомуністичний, напівкапіталістичний, напівкримінальний гібрид, життя якому дають все ті ж самі люди, хто був народжений, зрощений і вихований у післявоєнний період. Навіть побіжний погляд на стан нашого сус­пільства показує, що минулий режим владно диктує свої параметри у багатьох галузях, у стосунках між людьми, між владою і суспіль­ством. Новій Росії масштабно передано кадри знизу догори, мен­тальність попереднього режиму, численні звичаї, психологію, звич­ки, комплекси і багато іншого. Цей режим, зрештою, передав новій Росії глибоко криміналізовану сутність, при якій буквально вся країна від генсека до останнього двірника жила "не по закону". Цей дивний синтез стосується й кадрів істориків, й історичної науки в цілому (...)

Ідеологічний вакуум майже негайно заповнився єдиною мо­гутньою, непогано організованою, володіючою певними традиці­ями, ідеологічною силою - концепціями "шістдесятників", анти-сталіністів, прибічників "первісного" марксизму, адептів пізнього В. І. Леніна, непу і різноманітних альтернатив - від А. В. Чаянова до М. І. Бухарина і Л. Д. Троцького, "істинної" соціал-демократії |

Сучасна світова історіографія

і Ю. О. Мартова і Ґ.В. Плеханова. Здається, що це сходження на ідео- і | логічний офіціозний Олімп почалося в період "перебудови" М. С. Гор- І бачова, але реальна енергія цієї сили була вивільнена, безперечно, повною мірою лише з падінням ліберально-комуністичного режиму "нового мислення", оскільки "санкціонована" горбачовська свобода, що не задовільняла радикалів-антикомуністів, заважала значною мірою повністю розкритися і "шістдесятникам". Сьогодні співвідно­шення сил змінилося: радикали і в політиці, і в публіцистиці, і в науці розчистили завали сталінізму, а "шістдесятники", вірні своїм ліберально-комуністичним, "істинно марксистсько-ленінським" полі­тичним поглядам, відкинутим у період "застою" історичним концеп­ціям, збагатившись новими архівними пластами, величезним, що став доступним, фактичним матеріалом з історії XX століття, владно зійшли на науковий подіум, безапеляційно витісняючи звідти як кон-серваторів-сталіністів, так і прибічників радикальних антикомуні­стичних поглядів, котрі вони споріднюють з режимом, з дилетант­ською, офіціозною, цілком антикомуністичною публіцистикою тощо. Цей запізнілий реванш, що став результатом перемоги су­противних їм політичних сил, цілком історично виправданий і зако­номірний. Сьогодні це неспростовний факт вітчизняної історіогра­фії, вистражданий антисталіністами, а разом з ними й антикому­ністичними силами в цілому, безумовно етапний, але як і завжди в науці, безумовно тимчасовий.

Одночасно з цим в історіографії слідом за публіцистикою все
більш і більш потужно звучить й антикомуністична наукова лінія,
представлена радикалами, вільними від звабливості і традиції
"шістдесятників". Для радикалів уся сума фактів вітчизняної історії
XX століття взагалі переважує в бік антикомуністичних і анти-
марксистських історичних концепцій. Цікаво, що часом принципові
розбіжності між істориками, які сповідують ідеали "шістдесятни­
ків", і радикалами-антикомуністами виявляються лише в узагаль­
нених концептуальних висновках, хоча їхнє трактування окремих
фактів мало чим відрізняється один від другого. Вказані основні
напрями в історіографії відображають реальні історичні процеси"
і (А. Сахаров. О новых подходах к истории России // Вопросы исто- \
'■ рии. Москва, 2002. № 8. С. 3-4).!

Упродовж 90-х років XX ст. і на початку XXI ст. в російській історичній науці поширеним було переконання, що вихід з кризо­вого стану полягає не у створенні чергової монопольної концепції історії, яка підпорядкує собі всі інші, а у засвоєнні і застосуванні

Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...

всіх кращих і придатних до наукового пізнання методологій, нагро­маджених у вітчизняній і світовій історичній думці. Тому методо­логічні питання опинилися на одному з перших місць серед проблем, які повинні були вирішувати фахові російські історики.

У той час як спочатку дослідники приділяли значну увагу освоєнню нових архівних пластів, що стали більш доступними для них, над розробкою синтезуючих моделей історії Росії посилено працювали філософи, політологи, етнологи тощо. Однак практика історіописання, потреби історичної освіти, запити громадськості змусили істориків, після тривалих і завзятих дискусій, включитися в розробку методологічних підходів сучасної російської історіогра­фії. У середині 90-х років в Інституті російської історії РАН (А. М. Сахаров) виник Центр "Історична наука Росії", в якому було підготовлено декілька монографій і збірників, присвячених методо­логічним проблемам російської та світової історіографії. Одним з проявів інтересу до методології стало також створення 1997 р. "Центру теоретичних проблем історичної науки" при історичному факультеті Московського державного університету (керівник -Є. Й. Пивовар), який став видавати збірники "Теоретичні проблеми історичних досліджень" (три випуски до 2003 р.). Теоретико-мето-дологічні студії активно проводилися в Російському державному гуманітарному університеті, Інституті всесвітньої історії РАН, Том­ському і Казанському університетах. З другої половини 90-х років почали з'являтися різноманітні публікації з методологічних проб­лем історії, в яких презентувалися різні, часом протилежні погляди на історичне пізнання. їх спільним знаменником було поступове утвердження уявлень про формування і функціонування багатома­нітних підходів до історичного дослідження.

Головною методологічною проблемою російської історіогра­фії, що завжди залишатиметься актуальною, є узагальнення і пояс­нення історичного минулого Росії та росіян у їх співвідношенні зі світовою історією. Змістом зусиль російських істориків став пошук таких парадигм історичного процесу, котрі мали б дати задовільну й прийнятну для суспільства версію/версії минулого багатонаціональ­ної країни. У результаті тривалих дискусій найбільше поширення от­римали три соціологічні макротеоретичні підходи - формаційний, ци-вілізаційний, модернізаційний, а також один - постмодерністський, пов'язаний з постструктурними уявленнями про історичну дійсність.

 

Сучасна світова історіографія

Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...
-------------------------------------- -----.....

 

Марксистсько-формаційна модель історичних досліджень, на думку низки російських істориків (Ю. І. Семенов, М. І. Смолен­ський), зберігає свої пізнавальні можливості за умови її "очищен­ня" від соціально-економічного детермінізму, лінійного прогре­сизму і формаційного редукціонізму. На практиці цей підхід не цурається запозичення елементів теорій з різних сучасних моделей, включаючи цивілізаційну, модерністську, Школи "Анналів". Прик­ладом може послугувати монографія знаного кліометриста, учня і послідовника відомого московського вченого І. Д. Ковальченка -Л. В. Мілова ("Великоросійський орач і особливості російського іс­торичного процесу", 1998). Цей дослідник показав, що радянська історіографія намагалася вмістити історію російського селянства в рамки схем історичного процесу країн Західної Європи, що призво­дило до спотворення реальних умов його життя і діяльності. Вчений запропонував більшою мірою враховувати географічний чинник і на підставі нього сформував теорію, згідно з якою залежність від при­родних умов зумовила особливо вагому роль держави в історії сус­пільства, відобразилася на її історичному процесі.

Л. В. Мілов поділяв положення, розвинуті в останніх працях І. Д. Ковальченка (помер 1995 p.), де той виступив за поєднання (взаємодоповнення) цивілізаційного і формаційного підходів у вив­ченні минулого. І. Д. Ковальченко, виходячи з енергетичної та ін­формаційної озброєності суспільства, пропонував виокремлювати в історії людства три послідовні формації (стадії): доіндустріальну (аграрну), індустріальну (промислову) і постіндустріальну (інформа­ційну). Така макросхема історичного процесу зближувала форма­ційний підхід з модернізаційним і цивілізаційним. Загалом перехід від формації до стадіальності, або їх поєднання в тих чи інших фор­мах залишається популярним серед російських істориків, котрі надалі застосовують категорії феодалізму, капіталізму й соціалізму.

З 90-х років все ширше прокладає собі шлях цивілізаційний підхід до історії. Проте його розуміння російськими істориками є доволі оригінальне. Домінуючим є його культурологічне сприйнят­тя, де цивілізацію визначають як соціокультурну спільність, що формується на основі універсальних, надлокальних цінностей, котрі виражаються в світових релігіях, системах моралі, права, мистецтва. Культура виступає формуючим стрижнем цивілізації, а економічна і політична сфери виконують інтегративну функцію

соціальних механізмів. У центрі цивілізаційних розмірковувань іс­ториків перебуває тема "російської цивілізації"" як особливого типу світової еволюції. При всій багатоманітності трактувань категорії "російська цивілізація", що поширені в сучасній історіографії, її можна звести до двох основних позицій: у першому випадку образ Росії протиставляється ідеалу цивілізації, а її історичний шлях позбавляється цивілізаційної цілісності і перетворюється на "суб-цивілізацію", "конгломерат цивілізацій", "розколоте суспільство"; у другому випадку, ідеям цивілізаційної нерозвиненості і "міжциві-лізаційності" Росії протистоїть концепція, в рамках якої вона роз­глядається як "локальна цивілізація".

Прикладом першої цивілізаційної моделі може слугувати тритомна праця А. С. Ахієзера "Росія. Критика історичного досві­ду" (1997). її автор, прагнучи цілісно оцінити історичний шлях Росії, концентрував увагу на її "розколотому" характері: країна весь час розривалася між двома суперцивілізаціями - традиційною і ліберальною. Такий розкол є системною якістю російської цивілі­зації, робить її "проміжною", де стикаються і взаємно поборюються "європейські" й "азійські" виміри суспільства, що слугує постійним джерелом її нестабільності.

Ще більш радикальними поглядами на цю проблему вирізня­ються праці Л. І. Сємєннікової. Цей автор, виявляючи схильність до антропологічних орієнтирів, представляє історію Росії як поєд­нання "конгломерату" різних цивілізацій, які заперечують існуван­ня єдиної "російської цивілізації""; водночас співіснування різних культур забезпечується за рахунок потужної держави й домінуван­ня російського народу в унітарній суспільній системі ("Росія в світовому співтоваристві цивілізацій", 2003).

Проте ці варіанти цивілізаційного підходу не сприймаються багатьма вченими, а також російською громадськістю, серед якої залишаються глибоко вкоріненими міфи і стереотипи "великого минулого" та "історичної місії"" Росії в світі. Тому більшість при­хильників цивілізаційного підходу схиляється до моделі особливої "російської цивілізації"", яка дає змогу зберегти єдність і континуїтет минулого з його проекцією на майбутнє. Відповідно, ці дослідники звертаються до старих філософсько-історичних ідей слов'янофіль­ства та євразійства, праць В. 1. Ламанського, М. Я. Данилевського, де православно-слов'янська ідея підноситься до рівня цивілізаційної

Сучасна світова історіографія

підстави. При цьому відзначають таку особливість російської циві­лізації, як прив'язаність не тільки до європейських цінностей, а й до азійських просторів, народів, духовності.

У 90-ті роки ідеї євразійства були підсилені працями творця теорії пасіонарності Л. М. Гумільова ("Епохи і цивілізації", 1993; "Від Русі до Росії", 1994) і публікаціями його прихильників в часопи­сі "Євразія". Євразійські ідеї виявилися цілком придатними і для пі-дігравання політичним амбіціям багатьох російських політиків, котрі прагнуть відбудувати минулу велич Росії як могутньої світової су­пердержави (А. С. Панарін, В. В. Кожинов, І. В. Кондаков та інші.).

Для представників другого цивілізаційного підходу властиве прагнення включити "російську цивілізацію" в світовий контекст, зберігаючи при цьому в її основі старий концепт соціально-куль­турної єдності східнослов'янських народів. Ця тенденція простежу­ється у двотомнику "Історія Росії" (2003), підготовленому вченими Інституту російської історії РАН під загальною редакцією А. М. Са­харова, а також в багатьох інших узагальнювальних працях. Не уникаючи критики окремих найбільш одіозних сторін історичного розвитку Росії, автори синтезу намагаються провести думку про цивілізаційну винятковість російського минулого, яке дало світу оригінальний взірець культурного і політичного поступу. Подібні думки А. М. Сахаров розвинув і в розлогій монографії "Росія: Народ. Правителі. Цивілізація" (2004).

До цивілізаційного підходу приєднується модернізаційний. Він прийшов в російську історіографію із Заходу тільки у 90-х ро­ках XX ст. і спочатку викликав певну недовіру. Проте на ґрунті критики ідеологізованого марксизму модернізаційні ідеї виявилися більш пристосованими для узагальнення конкретно-історичного ма­теріалу. Були висловлені різні, часом полярно протилежні погляди на сутність російської модернізації, хоча більшість дослідників пого­дилася з тим, що ця модернізація є переходом від традиційно-аграр­ного суспільства до сучасного індустріального. При цьому відзначали особливості російської модернізації, зумовлені релігійно-цивілізацій-ними відмінностями Росії і Заходу: на Заході модернізація здійсню­валася на внутрішній основі, як результат іманентного розвитку, Росія ж проводила т. зв. "вторинну" модернізацію, стимули якої ви­ходили ззовні, як "виклики" з боку більш розвинутого оточення.

Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній... Ff

Найбільшу популярність здобула модель "імперської модер­нізації"", запропонована В. Г. Хоросом, який пов'язував її початки з реформами Петра І, а наслідки - з посиленням бюрократизації управління і експлуатації народних мас. У підсумку, це задало тон "аномальній" модернізації, яка деформувала суспільство та його свідомість. На думку цього автора, Росія представила яскравий приклад "запізнілої" модернізації, для якої було властиве швидке руйнування традиційних інститутів і цінностей без появи нових.

У наступних працях російських філософів та істориків було зроблено наголос на специфіці російського шляху модернізації, що відбувалася не за західними, а за особливими національними взірцями, котрі неминуче приводили дослідників до категорії "ро­сійської цивілізації"". В. А. Красільщиков у книзі "Навздогін за минулим віком. Розвиток Росії в XX ст. з погляду світових модер­нізацій" (1998) ствердив, що російська модернізація є "складним процесом пристосування Росії до логіки історичної еволюції Заходу", ініційованим її елітою і спрямованим на збереження вій­ськово-політичного статусу імперії; такий процес не заторкнув гли­бинних пластів культури і повсякденного -життя більшої частини населення. У результаті цього Росія перестала бути традиційним суспільством, але не стала сучасним. На початку XX ст. самодер­жавна модернізація прирекла суспільство на глибоку внутрішню кризу, що спричинила її крах.

Інший, більш оптимістичний взірець російської модернізації представив санкт-петербурзький історик Б. М. Миронов у фундамен­тальній двотомній праці "Соціальна історія Росії (XVIII - початок XX ст.). Генезис особистості, демократичної сім'ї, громадянського суспільства і правової держави" (2000). Зважаючи на методологічні засади "нової соціальної історії"", він розглянув зміни всіх основних структур російського суспільства за два століття, враховуючи географічні, територіальні, етноконфесійні чинники. Оперуючи ве­личезним фактичним матеріалом і застосовуючи методи інших наук, вчений простежив за еволюцією головних соціальних груп та їхніх взаємин, родини і сім'ї, правових і державних інститутів, суспільної свідомості. Він зробив висновок, що російська модер­нізація була цілком "нормальною" і у всіх відношеннях проходила тим самим шляхом, що й інші європейські країни, хоча й не одночасно з ними. Розглядаючи історію Росії як єдине соціальне Ціле в перспективі "часу довгої тривалості", Б. М. Миронов мимо-

Сучасна світова історіографія

Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...

 

вільно потрапив під вплив великих структур, серед яких головною була держава. Стверджуючи "нормальність" історичного розвитку імперії, він так чи інакше творить апологетичну версію "великої російської державності", де всі інші виміри залишаються в тіні.

Б. М. Миронов про підсумки соціального розвитку Росії в ■
і період Імперії (уривок з IX розділу "Підсумки соціального розвитку і
І Росії в період імперії і радянська модернізація "): і

і "Аналіз соціального життя Росії періоду імперії дає змогу зро- і

І бити висновок, що російське суспільство у XVIII — початку XX ст. швид- і
і ко і прогресивно змінювалося (тут і далі виділення автора. -77. 3.). Соці-
! альна структура населення піддавалася глибокій трансформації (...)
і Головні соціальні організації населення - сільська і міська общини, ку-
! пецькі, міщанські, ремісничі і дворянські корпорації - з погляду струк-
і тури, функцій, управління, міжособових відносин, норм життя з бігом і
і часу ставали все більш раціональними, формалізованими, спиралися у і
і своїй діяльності на тверді юридичні принципи (...)
і Кріпосництво, що просякало на початку XVIII ст. все суспільство,

| поступалося місцем відносинам, заснованим на особистій свободі, угоді і
і визнаних законом станових правах. Першим 1762 р. було звільнене дво-
| рянство, потім до кінця XVIII ст. — духовенство і міський стан, останнім -
і селянство в три підходи: 1861 р. - від приватновласницького, 1861-
| 1905 pp. - від державного, 1906 р. - від корпоративного кріпацтва (...)
і Серйозної еволюції впродовж періоду імперії зазнали місто й се-

! ло. До середини XVII ст. між ними не було чіткої правової, культурної,
і соціальної, адміністративної межі. У 1775—1785 рр. відбулося остаточне і
! розмежування міста і села в адміністративному, а міського і сільського!
і населення - в