Карибська криза 1962 року та її наслідки.

Апогеєм "холодної війни" стали події осені 1962 року, пов'язані з фіделістською революцією на Кубі.

Причини Карибської кризи:

– намагання СРСР досягнути паритету сил зі США – на початку 60-х років Радянський Союз помітно відставав за кількістю ядерних боєголовок від Сполучених Штатів Америки. І тому за рахунок розміщення РСД на Кубі СРСР намагався зменшити відставання від США в галузі ядерних озброєнь;

– відсутність гарантій збереження існуючого режиму на Кубі при важливому геополітичному розміщенні її для СРСР;

– прагнення США запобігти зростанню військової могутності Куби як безпосередньої загрози їх безпеки.

Ще однією причиною Карибського кризи, зазвичай виділяють присутність ядерного арсеналу США у Туреччині – тобто у межах досяжності найбільш економічно розвинених регіонів Радянського Союзу. Розміщення атомних боєголовок, тут, почалося 1961 року.

Хід. Ставлення США та СРСР до революції на Кубі в 1959 року під керівництвом Ф. Кастро було закономірно прямо протилежне. США вдалися до економічної блокади, розриву дипломатичних відносин і, нарешті, підтримали воєнну інтервенцію антикастрівців -на Кубу в квітні 1961 року.

СРСР, навпаки, визнав Ф. Кастро та його революцію соціалістичною і надав всіляку допомогу. З метою надійного захисту кубинського соціалізму радянське керівництво за згодою Ф. Кастро вирішило таємно розмістити на острові ракети середньої дії з ядерними боєголовками. Американці дізналися про ракетні шахти та ракети на Кубі випадково. Це стало для них справжнім струсом, адже більша частина території Штатів потрапляла до сфери дії радянських ракет.

22 жовтня США оголосили військово-морську блокаду Куби, до якої прямували радянські кораблі з рештою ядерної зброї. Але26 жовтня було досягнуто компромісу: СРСР погодився на демонтаж ракет на Кубі, натомість США гарантували недоторканість Куби. Дж.Кеннеді погодився також демонтувати американські ракети на території Туреччини. Кульмінацію кризи було пройдено 28 жовтня, остаточне ж її врегулювання відбулося через 3-4 тижні.

Наслідки. Перебіг Карибської кризи примусив лідерів двох світових наддержав дійти думки про те, що військовими методами досягти безпеки своїх країн та світу неможливо і що потрібний контроль за ядерною зброєю. Прямим наслідком кризи стало підписання першого міжнародного договору про контроль за ядерною зброєю - Догово­ру про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космічному просторі та під водою. Його підписали 15 серпня 1963 року СРСР, США та Англія.

10. Передумови ам.-рад. розрядки 1970 (зміни в позиції 2-х держав). Гол. надбання розрядки. Чому не стала довгостроковою.

Розрядка – період у міжнародних відносинах (70-ті роки ХХ ст.), для якого характерно ослаблення протиборства між наддержавами і нормалізація відносин між ними, взаємні поступки і компроміси. У цей період приймаються міри по обмеженню гонки озброєнь і розвитку співробітництвах у різних сферах.

Основними передумовами розрядки були:

досягнен­ня військово-стратегічного паритету між СРСР та США;

поступова втрата Штатами абсолютного лідерства в капіталістичній системі, серйозну конку­ренцію їм почали складати Західна Європа та Японія;

суперечки в НАТО і вихід Франції з цього блоку; відповідне врівноваження позицій СРСР та США щодо регіональних впливів (США зазнали поразки в боротьбі за В'єтнам, а СРСР зіткнувся із серйозними проблемами у стосунках з КНР, прикладом чого сдав збройний конфлікт-1969 року на острові Даманському, який призвів до роз$иву відносин між СРСР та КНР);

переорієнтація зовнішньої політи­ки США відповідно до своїх можливостей та вимог рівномірно розподіли­ти зусилля і відповідальність між усіма союзниками з метою зміцнення зах­ідної системи;

ліквідація колоніальної системи.

Розрядка 70-х років заклала фундамент подальшого руху до обмеження арсеналів зброї масового знищення. Одночасно з поглибленням розрядки в Європі відбулась нормалізація радянсько-американських відносин. У відносинах з Радянським Союзом адміністрація Р.Ніксона змінила доктрину "гнучкого реагування" на більш наближену до нових реалій - так зване "реалістичне стримування". Наслідком цього була низка радянсько-американських договорів про відвернення загрози війни, обмеження гонки озброєнь, нормалізацію відносин між двома країнами. Вона показала можливість досягнення домовленості з усіх питань міжнародної безпеки. Новий тип відносин формувався в період 1963-1973 рр. Характерною рисою їх стали методи мирного врегулювання конфліктів.

Розрядка 70-х років не стала довгостроковою політикою. Не була подолана логіка "холодноївійни" і підозрілість між великими державами. На згортанні розрядки позначилось економічне відставання СРСР і консервативні тенденції у внутрішній і зовнішній політиці. Немалу роль відіграла і економічна криза 70-х років розцінена радянським керівництвом, як криза капіталізму взагалі, якою потрібно скористатись для утвердження соціалізму у всьому світі. Протистояння між Заходом і Радянським Союзом вступило у вирішальну фазу.
До кінця 70-х років намітилось різке загострення міжнародного становища. Стало зрозуміло, що марно покладати серйозні надії на гельсінські домовленості. СРСР не поспішав виконувати свої зобов'язання в гуманітарній сфері, Захід же не намагався відмовитись від силового протистояння комуністичному блоку.

Договори ОСО-1 і ОСО-2

Договори ОСО-1 і ОСО-2 — договори про обмеження стратегічних озброєнь. ОСО-1 — тимчасова угода між СРСР і США; підписана в Москві 26.05.1972, термін дії 5 років. Контроль за обмеженням узгодженого числа відповідних типів ракет національними технічними засобами. 24.09.1974 сторони окремо заявили про намір не вдаватися до дій, несумісних з цією угодою, за умов, що інша сторона буде демонструвати таку ж стриманість. ОСО-2 — договір між СРСР і США; підписаний у Відні 18.06.1979, термін дії до 31.12.1985. Договір не набрав чинності, оскільки не був ратифікований сенатом США. Фактично обидві сторони дотримувалися передбачених договором обмежень.

ОСО-I - загальноприйнята назва першого Договору про обмеження стратегічних озброєнь. Цей договір обмежував кількість балістичних ракет і пускових установок обох сторін на тому рівні, на якому вони знаходилися в той момент. Договір також передбачав прийняття на озброєння нових балістичних ракет, що розміщуються на підводних човнах строго в тій кількості, в якому були раніше списані застарілі балістичні ракети наземного базування.

Стратегічні ядерні сили Радянського Союзу та Сполучених Штатів змінилися в характері в кінці 60-х. Радянська програма передбачала розгортання важких балістичних ракет наземного базування і введення в дію нових ракетних підводних крейсерів. З 1968 СРСР щорічно розгортав до 200 нових ракет. Кількість же ракет, які могли розраховувати США (1054 МБР, 656 БРПЛ), з 1967 залишався незмінним. Однак збільшувалося число ракет з головними частинами (РГЧ). Одне з положень договору вимагало від обох сторін обмежити число ділянок, захищених системами ПРО, до одного. Радянський Союз розгорнув таку систему навколо Москви в 1966, а США - навколо дванадцяти пускових установок на базі Гранд-Форкс.

Переговори тривали з 17 листопада 1969 до травня 1972. За цей час було проведено кілька зустрічей у Гельсінкі і Відні. Довгий час переговори не давали результатів і заходили в глухий кут, але в травні 1971 було підписано попередню угоду по ПРО. Переговори закінчилися 26 травня 1972 в Москві підписанням Договору по ПРО і Тимчасового угоди між Сполученими Штатами Америки та Союзом Радянських Соціалістичних Республік про певні заходи щодо обмеження стратегічного наступального озброєння.

ОСО-II

Переговори з підписання договору ОСО-II з метою обмежити виробництво ядерної зброї тривали з 1972 по 1979. По суті це було продовженням переговорів по ОСО-I.

Угода щодо обмеження кількості пускових установок було досягнуто у Відні 18 червня 1979. Також вводилося обмеження на розміщення ядерної зброї в космосі (орбітальні ракети Р-36орб). Договір був підписаний Леонідом Іллічем Брежнєвим і Джиммі Картером. Через півроку після підписання договору СРСР ввів Обмежений військовий контингент в Афганістан, а договір так і не був ратифікований Сенатом США. Проте його положення дотримувалися обома сторонами.
Договір про ПРО

Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) був укладений між СРСР і США. Підписаний у Москві 26.05.1972, набрав чинності 3.10.1972 (Протокол до Договору від 3.07.1974); безстроковий, але підлягає розгляду через кожні 5 років. Передбачає зобов'язання не розгортати системи ПРО на території своєї країни і не створювати основу для такої оборони, обмеження числа районів розміщення системи ПРО для кожної сторони, кількість пускових установок у районі розміщення і противоракет на стартових позиціях. Сторони зобов'язалися не створювати, не випробовувати і не розгортати системи або компоненти ПРО морського, повітряного, космічного або мобільно-наземного базування. Контроль за дотриманням положень Договору здійснюється за допомогою національних технічних засобів.США порушили договір по ПРО, передавши на територію Норвегії РЛС "Глобус-2", випробувану в якості елемента ПРО, і включивши її в лютому2001 ^[6].

13 грудня 2001 року президент США Джордж Буш-молодший повідомив президента Росії про односторонній вихід США з Договору, після чого згідно з положеннями договору він зберігав силу ще протягом 6 місяців, до 12 червня 2002.

12. Суть «холодної війни» полягала в суперництві двох систем в ідеологі­чній та економічній сферах, боротьбі за вплив на країни «третього світу», нарощуванні ядерної, хімічної, бактеріологічної зброї масового знищення, всіх видів звичайного озброєння, збільшення чисельності армій тощо.

Внутрішні причини:
1) зростання впливу військовиків на внутрішньо- та зовнішньополітичний курс СРСР та США:
2) мілітаризація за роки другої світової війни економіки (створення військово-промислового комплексу), суспільних інститутів і масової свідомості;
3) пошук зовнішньополітичного "ворога" як засіб консолідації суспільства.
До зовнішніх причин належать:
1) перетворення СРСР і США на наддержави і виникнення між ними гострих протиріч із питань повоєнного устрою світу;
2) встановлення радянської моделі тоталітарного суспільства в країнах Східної Європи і протидія цьому процесу з боку США;
3) боротьба за "сфери впливу" між СРСР і США в різних регіонах світу.

«Холодна війна» розпочалася, коли розбіжності в поглядах на світ у по­воєнний час породили підозру і недовір'я між США та СРСР. Перша конфлі­ктна ситуація склалася довкола Польщі. Москва домагалася сформування уряду, підвладного її впливові; Вашингтон рахував за незалежніший, пред­ставницький уряд, що відповідав би демократичній західній моделі. На Ял­тинській конференції в лютому 1945 року було підписано угоду, статті якої допускали розширену інтерпретацію спірної проблеми. В угоді згадувалися й «вільні та безперешкодні» вибори в Польщі.

Ідеологічне протистояння між СРСР і країнами Заходу, яке згодом вияви­лося в конкретних діях на міжнародній арені, призвело до «холодної війни». Поділ світу відбувався через економічну й політичну інтеграцію країн, що розви­валися за західноєвропейською політичною й економічною моделями, і країн соціалізму, орієнтиром для яких був тоталітарний Радянський Союз. Завершився цей поділ створенням воєнно-політичних блоків— Північно-Атлантичного союзу (НАТО) — 1949 p. і Організації Варшавського Договору (ОВД) — 1955 p.

«Холодна війна» спричинила тривалу виснажливу для економіки гонку озброєнь. При цьому західні держави з їхнім потужним промисловим потен­ціалом, передовими технологіями і гнучкою ринковою економікою вияви­лись у кращій ситуації, ніж СРСР та його союзники.
«Холодна війна» значною мірою викликала сучасні глобальні проблеми, зокрема, забруднення навколишнього середовища, вичерпання природних ресурсів, політичну нестабільність у ряді країн «третього світу» наводнених радянською та американською зброєю.

13.Періоди ХВ:

Початок протистояння

Протистоять один одному військово-політичні блоки на території Європи

12 березня 1947 президент США Гаррі Трумен заявив про намір надати Греції та Туреччини військову і економічну допомогу в розмірі 400 мільйонів доларів. У 1947 році за наполяганням СРСР соціалістичні країни відмовилися від участі в плані Маршалла, згідно з яким США надавали економічну допомогу країнам, що постраждали від війни, в обмін на виключення комуністів зі складу уряду.

В порушення домовленості про спільне вирішення проблем по Німеччині США включили Західний Берлін у сферу дії «плану Маршалла». У відповідь СРСР почав транспортну Блокаду Західного Берліна. Найбільш гострий період протистояння двох блоків (СРСР і США з їх союзниками) припав на роки Корейської війни.

На межі ядерної війни

З настанням нового року хрущовської «відлиги» загроза світової війни відступила. 18-23 липня 1955 в Женеві відбулася зустріч президента США Д.Ейзенхауера, голови Ради міністрів СРСР Н. А. Булганіна, Першого секретаря ЦК КПРС М. С. Хрущова, прем'єр-міністра Франції Едгара Фора і прем'єр-міністра Великобританії Е. Ідена, присвячена проблемам розрядки міжнародної напруженості. У 1959 р. М. Хрущов відвідав США. Це був перший в історії візит радянського вождя в США. Однак, незважаючи на деяке потепління відносин між наддержавами, на 1953-59 роки припадають Події 17 червня 1953 в НДР, події 1956 р. у Польщі, антикомуністичне повстання в Угорщині, Суецький криза.

У відповідь на чисельне збільшення радянської бомбардувальної авіації в 1950-і роки США створили навколо великих міст досить міцну ешелоновану систему ППО, що передбачає використання літаків-перехоплювачів, зенітної артилерії і ракет «земля-повітря». Але на чолі кута все ж стояло будівництво величезної армади ядерних бомбардувальників, яким було призначено розтрощити оборонні рубежі СРСР - оскільки вважалося неможливим забезпечити ефективну і надійний захист такої обширної території. Такий підхід міцно укорінився в стратегічних планах США. Скандал з американським літаком-шпигуном U-2 (1960) призвів до нового загострення відносин СРСР і США, піком якого з'явилися Берлінський криза 1961 р. та в Карибська криза (1962).

Розрядка»

Розрядка міжнародної напруженості

Тривала гонка ядерних озброєнь, зосередження управління ядерними силами Заходу в руках США і ряд інцидентів з носіями ядерної зброї викликали підсилюється критику ядерної політики США. Суперечності в принципах управління ядерною зброєю в командуванні НАТО призвели до виходу Франції в 1966 з участі у формуванні збройних сил цієї організації. 17 січня 1966 стався один з найбільших інцидентів з ядерною зброєю: бомбардувальник B-52 ВПС США справив скидання чотирьох термоядерних бомб над іспанським селищем Паломарес. Після цього інциденту Іспанія відмовилася засудити вихід Франції з НАТО і обмежила військову діяльність ВПС США на території країни, призупинивши іспано-американський договір 1953 про військове співробітництво; переговори про відновлення цього договору в 1968 році закінчилися невдачею.

У ФРН прихід до влади соціал-демократів на чолі з Віллі Брандтом ознаменувався новою «східною політикою», результатом якої стали Московський договір між СРСР і ФРН 1970 р., зафіксував непорушність кордонів, відмова від територіальних претензій і декларував можливість об'єднання ФРН і НДР. Дії СРСР викликали негативну реакцію країн НАТО. 12 грудня 1979 було прийнято подвійне рішення НАТО - розгортання американських ракет середньої і меншої дальності на території країн Західної Європи і одночасно початок переговорів з СРСР з проблеми евроракет. Однак переговори зайшли в глухий кут.

Новий виток протистояння

Нове загострення настало в 1979 році у зв'язку з введенням радянських військ до Афганістану, що на Заході сприйняли як порушення геополітичної рівноваги і перехід СРСР до політики експансії. Загострення досягло піку восени 1983 р., коли радянськими силами ПРО був збитий південнокорейський цивільний авіалайнер, на борту якого перебувало близько 270 осіб. Саме тоді президент США Рональд Рейган назвав СРСР «імперією зла».

У 1983 році США розмістили на території ФРН, Великобританії, Данії, Бельгії та Італії балістичні ракети середньої дальності «Першинг-2» в 5-7 хвилинах підльоту від цілей на європейській території СРСР і крилаті ракети повітряного базування. Паралельно в 1981 році в США почалося виробництво нейтронної зброї - артилерійських снарядів і боєголовок ракети малої дальності «Ланс». США також почали розробку програми космічної протиракетної оборони (так звана програма «зоряних воєн»); обидві ці широкомасштабні програми вкрай турбували радянське керівництво, тим більше що у СРСР, з великими труднощами і напругою для економіки підтримував ракетно-ядерний паритет, не було коштів для адекватного відсічі в космосі.

У відповідь у листопада 1983 року СРСР вийшов з проходили в Женеві переговорів по евроракет. Генеральний секретар ЦК КПРС Юрій Андропов заявив, що СРСР вживе низку контрзаходів: розмістить оперативно-тактичні ракети-носії ядерної зброї на території НДР і ЧССР і висуне радянські атомні підводні човни ближче до узбережжя США. У 1983-1986 рр.. радянські ядерні сили і система попередження про ракетний напад перебували в стані підвищеної бойової готовності.

1987-1991: «нове мислення» Горбачова і завершення протистояння.

Вже з 1987 року ситуація починає різко мінятися. Цього року у зовнішній політиці СРСР відбувається корінний поворот до так званого «нового політичного мислення», який проголосив «соціалістичний плюралізм» і «пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими». З цього моменту ідеологічне та військово-політичне протистояння почало швидко втрачати гостроту.

У 1988 році починається виведення радянських військ з Афганістану. У грудні того ж року Горбачов, виступаючи на сесії Генеральної Асамблеї ООН з «програмою ослаблення протистояння», заявив про скорочення радянських збройних сил; 21 березня 1989 вийшла постанова Президії Верховної Ради СРСР про скорочення армії і початку конверсії (переходу на виробництво цивільної продукції) оборонних підприємств. Однак цим радянські поступки не обмежилися. Восени 1989 року один за іншим почали валитися комуністичні режими в Центральній і Східній Європі, на що СРСР ніяк не відреагував. У жовтні 1989 року був проголошений офіційна відмова від «доктрини Брежнєва». Захід до останнього моменту не міг повірити в те, що Горбачов зі своїм «новим мисленням» зайшов так далеко. Зміна влади у всіх країнах-сателітах СРСР призвела до ліквідації радянського блоку, а разом з ним - і до фактичного припинення «холодної війни». 21 листопада 1990 в Парижі була підписана так звана Хартія для нової Європи, що проголосила фактичний кінець півстолітнього протистояння двох систем і початок нової ери «демократії, миру і єдності».