Рішення Кримської і Берлінської конференцій щодо звільнених країн Європи

Ялтинська конференція

Ялтинська (Кримська) конференція - нарада Й. Сталіна, Ф. Рузвельта й У. Черчілля 4—11 лютого 1945 р. Конференція проходила в Лівадійському палаці — тимчасовій резиденції Рузвеяьта. Радянська делегація наполягала на обговоренні й прийнятті 11 рішень.

1. Передусім було обговорено питання про тісну координацію воєнних зусиль трьох союзників і остаточний розгром Німеччини, узгоджені воєнні плани завдання останніх ударів по гітлерівському райху до його безумовної капітуляції.

2. Союзники домовилися про післявоєнну окупацію і спільний контроль над Німеччиною. Стало ясно, що радянські війська вже самі здобудуть Берлін. Американські дипломати відверто говорили, що скоріше «росіяни опиняться на Рейні», ніж «американці та англійці вийдуть на Одер». Тому США й Англія запропонували заздалегідь визначити точні кордони окупаційних зон союзників у Німеччині. Вирішено створити три зони окупації (пізніше за рахунок американської та англійської зон виділили зону для Франції) й окрему спеціальну тристоронню зону «Великого Берліна». Для узгодження політики щодо Німеччини утворювалася Центральна контрольна комісія з місцем перебування в Берліні (пізніше її назвали Союзною контрольною радою для Німеччини).

Союзники проголосили свою головну мету: «Знищення німецького мілітаризму та нацизму й створення гарантії того, що Німеччина ніколи більше не спроможеться порушити мир в усьому світі». За вимогою СРСР підкреслювалося, що в плани союзників не входять знищення німецького народу й розчленування німецької держави.

3. Було вирішено питання про репарації з Німеччини з метою відшкодування збитків жертвам її агресії.

4. Сторони домовилися скликати міжнародну конференцію для створення ООН 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско. Проект Статуту ООН був вироблений ще на конференції в Думбартон-Оксі (серпень—вересень 1944 р.). При обговоренні двох невирішених тоді питань знову спалахнула гостра дискусія. Радянська делегація наполягала на одноголосності («право вето») і єдності рішень великих держав — постійних членів Ради Безпеки, щоб не протиставляти одні великі держави іншим. Делегації США й Англії загалом не заперечували проти «права вето», але бачили в ньому потенційну загрозу своїм інтересам. Так, США заперечували, щоб «право вето» змусило їх використовувати свої збройні сили в чужих інтересах. Англія побоювалася, що «право вето» може бути використано проти її імперських інтересів.

Делегації зійшлися на компромісній пропозиції США: поділити конфлікти на дві категорії — з використанням воєнних, політичних та економічних санкцій і суто мирних процедурних засобів. У першому випадку постійні члени Ради Безпеки мали «право вето», в другому — учасник суперечки мав утримуватися від голосування. Фак­тично була прийнята радянська точка зору з урахуванням пропозиції США.

5. Делегації прийняли «Декларацію про звільнену Європу» — мирну, демократичну, з наданням їй допомоги у відродженні нормального життя.

6. Питання про прийняття Української РСР й Білоруської РСР до ООН як її членів-засновників викликало дискусію, але після складних переговорів делегації США й Англії зобов'язалися підтримати цю радянську пропозицію.

7. Польське питання було вирішене в цілому компромісно. За рішенням конференції, майбутній уряд Польщі мав утворитися на базі Тимчасового Національного польського уряду з включенням деяких польських діячів з Лондона.

8. Щодо Югославії було вирішено: сприяти об'єднанню в уряді й парламенті демократичних сил серед прибічників Тіто й Шубашича і створенню Тимчасового об'єднаного уряду.

9. Учасники конференції вирішили утворити постійну нараду міністрів закордонних справ СРСР, США й Англії (НМЗС), яка мала збиратися раз на 3 — 4 місяці для консультацій і практичних рішень.

10. Була прийнята заява «Єдність в організації миру, як і у веденні війни», де підкреслено загальну рішучість зберегти й посилити в наступний мирний період єдність цілей і дій трьох великих держав.

11. 11 лютого сторони підписали таємну угоду про вступ СРСР у війну з Японією через 2 — 3 місяці після капітуляції Німеччини. Угода передбачала задоволення висунутих СРСР умов: збереження статус-кво в Монголії, повернення Радянському Союзові Південного Сахаліну з островами, інтернаціоналізація порту Дайрен і відновлення радянської оренди Порт-Артура, спільна з Китаєм експлуатація Китайсько-Східної й Південно-Маньчжурської залізниць, передання Радянському Союзові Курильських островів. Радянські війська мали визволити від японських військ Маньчжурію і Північну Корею.

Ялтинська конференція мала видатне міжнародне значення. Вона прийняла конкретні рішення про координацію спільних дій СРСР, США й Англії на заключному етапі другої світової війни й у післявоєнний час, продемонструвала єдність і могутність антигітлерівської коаліції великих держав.

Потсдамська конференція глав урядів СРСР, США й Англії.

У зв'язку зі зростанням напруженості у відносинах СРСР із США та Англією після смерті Ф. Рузвельта, а та­кож з необхідністю завершення війни проти Японії пот­рібні були нові переговори між лідерами союзних держав.

конференція відбулася в Потсдамі, передмісті Берліна, з 17 по 25 липня і з 28 липня по 2 серпня 1945 р. (пе­рерва була викликана зміною англійського уряду після парламентських виборів). Делегації очолювали Й. Сталін, Г. Трумен і У. Черчілль (після перерви — К. Еттлі).

Потсдамська конференція проходила в палаці Цецілієнгоф. Вона стала останньою зустріччю «Великої трій­ки» в 40-ві роки. Наступна конференція керівників СРСР, США, Англії й Франції відбулася лише в 1955 р. В Потсдамі обговорювалися проблеми післявоєнного устрою в Європі, були укладені дуже важливі угоди.

1. Прийнято ряд рішень про ліквідацію наслідків вій­ни, про майбутнє Німеччини. Перетворення в Німеччині мали включати:

 демократизацію — демократичну перебудову політич­ного життя країни;

 демілітаризацію — цілковите роззброєння Німеччини, поділ її військово-морського й торговельного флоту по­рівну між трьома союзними державами;

 денацифікацію — ліквідацію націонал-соціалістичної партії та всіх її філій і закладів.

Сторони по-новому домовилися про репарації. Аме­риканці відійшли від ялтинських угод. Зафіксовано, що репараційні претензії СРСР задовольнятимуться шляхом вилучення обладнання та продукції з радянської зони окупації й додаткового одержання протягом двох років із західних зон 15% вилученого промислового устаткування (з компенсацією протягом п'яти років) та 10 % безоплат­но.

2. Закріплено міжнародно-правовий статус Берліна як місця перебування верховного органу влади чотирьох со­юзників у Німеччині — Контрольної Ради.

3. Засновано Раду міністрів закордонних справ (5 со­юзних країн) з метою негайної підготовки мирних дого­ворів для Італії, Румунії, Болгарії, Угорщини та Фінлян­дії й пізніше Німеччини. Після підписання мирних дого­ворів три союзних уряди зобов'язалися підтримати про­хання цих країн про прийняття у члени ООН.

4. Знову розгорілася дискусія щодо кордонів Польщі.

5. У спеціальному рішенні підтверджено передання Кенігсберга й прилеглого району Радянському Союзові. Місто Танжер оголошено міжнародним.

6. Вирішено провести міжнародний суд над головними воєнними злочинцями. Союзні держави вважали «справою величезної важливості, щоб суд над цими головними злочинцями розпочався якомога скоріше в Нюрнберзі.

7. Радянська делегація підтвердила попереднє рішення Радянського Союзу про вступ у війну проти Японії'.

Потсдамська конференція мала дуже важливе міжна­родне значення.

По-перше, вона врегулювала найскладніші міжнарод­ні проблеми, пов'язані з ліквідацією наслідків війни в Європі.

По-друге, конференція продемонструвала можливість досягнення єдності великих держав антигітлерівської коа­ліції в мирний час, як і в роки війни.

По-третє, рішення Потсдамської конференції стали програмою післявоєнного устрою Європи.

Ств. ООН. Статут, функції.

Свідченням прагнень союз­ників по антигітлерівській коаліції забезпечити мир у світі та подальшу співпрацю стало утворення ООН. Цю проблему розглядали ще в роки війни, а наприкінці її, 25 квітня 1945 року, в Сан-Франциско відбулася міжнародна конференція за участю 47 держав. Запрошено було лише ті країни, які пере­бували в стані війни хоч би з однією із держав - союзниць Німеччини. Серед засновників ООН була і Україна. Конференція проходила довго і складно. В гострих суперечках вирішувалися питання про Генерального секретаря ООН, про компетенції Генеральної Асамблеї, принципи голосування в Раді Безпе­ки, про місце перебування організації, фінансування тощо. Нарешті, 24 жовтня 1945 року Статут ООН, підписаний 50 державами - членами, набрав чин­ності.

У першому параграфі Статуту сказано, що ООН відповідно до прин­ципів справедливості і міжнародного права буде здійснювати мирними за­собами розв'язання міжнародних суперечок або ситуацій, які можуть приве­сти до порушення миру. Ця міжнародна організація грунтувалася на прин­ципах суверенної рівності всіх її членів, при цьому вона не мала права втру­чатися у внутрішні справи жодної з держав - учасниць, за винятком ви­падків, коли таке втручання диктувалось необхідністю підтримати мир. Ви­щим органом стала Генеральна Асамблея, яка збирається на свої сесії один раз на рік, і Рада Безпеки, що складається з 5 постійних членів (СРСР, США, Англія, Франція, Китай) і 6 непостійних, котрі обирає Генеральна Асамблея на 2 роки. Рада Безпеки наділялася правом санкцій, блокади та застосування сили проти агресора. Кожен із постійних членів Ради Безпеки мав право "вето" на рішення, яке не відповідало його інтересам. Були затверджені й інші органи та порядок голосування в них: Рада опіки, Міжнародний суд. Секретаріат на чолі з генсеком ООН.. Згодом було досягнуто домовленості про перебування шгабу-приміщення ООН в Нью-Йорку. Була й інша пропозиція - Женева.

В Статуті була викладена основна мета та принципи роботи ООН. Так, основною метою є: 1) підтримка міжнародного миру та безпеки; 2) розвиток дружніх відносин між націями на основі поваги принципу рівноправ'я та самовизначення народів; 3) здійснювати міжнародну співпрацю у розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного характеру; в заохоченні і розвитку поваги до прав людини і основних свобод; 4) бути центром для узгодженої дії націй в досягненні цих загальних цілей;

Функції та повноваження: 1) розглядає принцип співпраці у справі підтримки міжнародного права і безпеки, в тому числі принципи, які визначають роззброєння і регулювання озброєння; 2) обговорювати та давати рекомендації щодо всіх питань, які стосуються міжнародного миру та безпеки; 3) обговорювати та давати рекомендації щодо повноважень і функцій будь-якого органу ООН; 4) проводити дослідження і давати рекомендації в цілях поліпшення міжнародної співпраці в політичній сфері, розвитку і кодифікації міжнародного права, сприяння співпраці в економічній і соціальній сферах, в галузі культури, освіти, охорони здоров'я; 5) отримувати і розглядати доповіді Ради Безпеки та інших органів ООН; 6) розглядати і затверджувати бюджет ООН і визначати розміри внесків членів ООН; 7) обирати непостійних членів Ради Безпеки, членів економічної та Соціальної Ради, обирати суддів Міжнародного суду. Робота, як проводиться ООН протягом року, засновується головним чином на рішеннях Генеральної Асамблеї, тобто волі більшості членів, яка виражається у резолюціях, які приймає Генеральна Асамблея.

Упродовж тривалого часу діяльність ООН була малоефективною, да­валась взнаки "холодна війна", конфронтація між Заходом та Сходом. Не дивно, що всі ініціативи СРСР в ООН Захід блокував, сприймаючи їх як пропагандистські трюки, до 1955 року практично було заморожено вступ до ООН соціалістичних країн (Румунії, Албанії, Болгарії, Угорщини). Радянсь­кий Союз, у свою чергу, застосував право "вето" на вступ західних держав (Італії, Португалії, Іспанії). 10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея прий­няла Загальну декларацію прав людини. При голосуванні 8 країн утрималися (серед них СРСР, УРСР, БРСР), мотивуючи це тим, що декларація не за­безпечує дійсних прав людини. Радянське керівництво вважало, що взірцем щодо прав людини може слугувати тільки СРСР. Але світова спільнота із зрозумілих причин не змогла оцінити цей взірець. _

Декларація складається з 30 статей. Ось деякі із них: всі люди народ­жуються вільними і рівними у своїй гідності та правах; кожна людина по­винна мати всі права і всі свободи; кожна людина має право на особисту недоторканість; ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані; ніхто не повинен зазнавати тортур; кожна людина мас право вільно пересу­ватися, покинути будь-яку країну, включаючи і свою власну, і повертатися до своєї країни; кожна людина має право на освіту, освіта ж повинна бути без­коштовною, хоча б початкова і загальна. Текст Декларації в СРСР не публі­кували аж до середини 1980-х років.