Це все призвело до таких уроків холодної війни

· кровопролиття як засіб врегулювання глобальних або регіональних конфліктів не є неминучим;

· істотну стримуючу роль відіграла наявність у протиборчих сторін ядерної зброї і розуміння того, яким може стати світ після ядерного конфлікту;

· хід розвитку конфліктів тісно пов'язаний з особистими якостями конкретних лідерів (Сталін і Гаррі Трумен, Михайло Горбачов і Рональд Рейган);

· військова міць має істотне, але не вирішальне значення (США не досягли своїх цілей у В'єтнамі, а СРСР - в Афганістані); в епоху націоналізму і третьої індустріальної (інформаційної) революції керувати вороже налаштованим населенням окупованої країни неможливо;

· в цих умовах набагато більшу роль набуває економічна міць держави і здатність економічної системи пристосовуватися до вимог сучасності, здатність до постійних інновацій.

 

 

Зоряні війни. СОІ.

СОІ (Стратегічна оборонна ініціатива) — довгострокова програма США по створенню глобальної системи протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь, проголошена Президентом Р. У. Рейганом 23 березня 1983 року у ході«холодної війни» з СРСР. Розмовна назва, а також назва, поширена в ЗМІ — «зоряні війни». Погрожувала перенесенням військового протистояння в космос, означала відхід від усіх попередніх обмежень стратегічних наступальних озброєнь, передбачала створення науково-технічного відділу для розробки науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) з даного питання. Її кінцеві цілі — завоювання панування в космосі, створення протиракетного «щита» США для надійного прикриття всієї території Північної Америки за допомогою розгортання кількох ешелонів ударних космічних озброєнь, здатних перехоплювати і знищувати балістичні ракети і їх бойові блоки на всіх ділянках польоту. Недоліком програми було те, що вона вимагала роз’яснень, які влада США так і не опублікувала. Як наслідок, вона створила в країні атмосферу страху перед «космічним злом». У відповідь на прийняття СОІ, СРСР припинив будь-які переговори щодо роззброєння, а в 1984 році разом з іншими комуністичними країнами бойкотував Олімпійські ігри в Лос-Анджелесі.

Основні елементи такої системи передбачалося базувати в космосі. Для поразки великого числа цілей (декількох тисяч) протягом декількох хвилин в ПРО за програмою СОІ передбачалося використання активних засобів ураження, заснованих на нових фізичних принципах, у тому числі променевих, електромагнітних, кінетичних, надвисокочастотних, а також нового покоління традиційного ракетної зброї "земля -космос ", " повітря-космос ".

Аналіз можливостей СОІ показав, що така ПРО не вирішила в повному обсязі завдання захисту території США від балістичних ракет і виявилася стратегічно недоцільною та економічно марнотратною. Крім того, саме по собі розгортання ПРО за програмою СОІ, безсумнівно, ініціювало гонку стратегічних наступальних озброєнь з СРСР.

Корейська війна, Вєтнамська війна. Суєцька криза.

Корейська війна(1950-53)
Відповідно до угод між союзниками про організацію повоєнного миру на Далекому Сході територію Кореї було поділено по 38-й паралелі на дві зони відповідальності: на північ — Радянської Армії, на південь —американських військ.Ця домовленість стала наслідком компромісу між СРСР і США.СРСР бачив майбутнє Кореї після розгрому Японії як незалежної та неподільної держави, маючи на увазі, що на Корейському півострові буде створено уряд, що влаштовував би радянське керівництво.Сполучені Штати запропонували власний план, який передбачав установлення опіки над Кореєю та перехідний період терміном у 20—ЗО років, після якого можна буде надати незалежність корейському народові. Реалізація цього плану привела б до створення на Корейському півострові держави — союзника США.Радянська Армія, розгромивши японську Квантунську армію в північно-східному Китаї та угруповання японських військ на Корейському півострові, наприкінці серпня 1945 р. вийшла на лінію 38-ї паралелі. Війська США висадилися на півдні Кореї 8 вересня.
Північна Корея
Відразу після капітуляції Японії радянське командування розпочало формування прорадянської адміністрації в Північній Кореї. У свою чергу, американська військова адміністрація заходилася створювати на Півдні систему органів управління, зорієнтованих на США На Півдні зберігався японський колоніальний апарат. Американське військове командування на чолі з генералом А. Арнольдом вжило «обмежених політичних та військових заходів, щоб перетворити південну частину півострова на фортецю антикомунізму». І США здійснили це. Створений ними уряд очолив Лі Син Ман, який став найбільш проамериканськи спрямованим лідером на Тихому океані. Такі дії свідчили, що США свідомо здійснили розкол Корейського півострова.
Південна
У відповідь на дії США північнокорейські політичні організації провели в серпні 1948 р. вибори на території Півночі та Півдня до Верховних народних зборів, а у вересні 1948 р. проголосили створення КНДР. Кім Ір Сен сформував уряд, який заявив, що він єдиний є законним представником корейського народу. Таким чином, у 1948 р. на Корейському півострові фактично виникло дві держави — КНДР, зорієнтована на СРСР, і Республіка Корея, зорієнтована на США.Розкол півострова на Південь та Північ призвів до гострої військово-політичної конфронтації, що переросла в 1950 р. в громадянську війну. КНДР неодноразово пропонувала Сеулові провести переговори, однак щоразу натрапляла на відмову. Втім, на той час пропозиції КНДР були малореалістичними та не відповідали вимогам політичної ситуації. Гостра конфронтація подекуди переходила у воєнні сутички, що точилися на 38-й паралелі. 25 червня тут відбулися великі бої, в ході яких північно-корейські війська розгромили армію Південної Кореї, розгорнули наступ на Сеул, який здобули за три дні.
Після здобуття Сеула північнокорейські війська продовжили наступ у південному напрямку та 2 липня вийшли на рубіж річки Нактонган, але були зупинені спільними діями південнокорейських частин та контингенту американських військ, які ще залишалися на півострові. Участь Сполучених Штатів призвела до інтернаціоналізації конфлікту. По-перше, Сталін вважав, що США не підуть на участь у корейській війні через проблеми з підтримкою Чан Кайші в китайській революції
По-друге, в 1949 р Радянський Союз оголосив про створення власної ядерної зброї, що позбавило американців ядерної монополії
Перебільшення радянським керівництвом ролі цих двох факторів становило суттєвий зовнішньополітичний прорахунок, що призвів до затягування війни. Завдяки величезному впливові на нещодавно створену Організацію Об’єднаних Націй, а особливо на Раду Безпеки ООН, США отримали мандат 00Н на здійснення миротворчих акцій у корейському конфлікті До бойових дій було залучено військові формування ще 15 держав, що діяли під егідою ООН.
Загроза виникнення ядерної війни спонукала СРСР і США шукати вихід з конфлікту. Почалися складні переговори щодо припинення воєнних дій. Переговори завершилися підписанням у 1953р. перемир’я між командуванням військ 00Н, з однієї сторони, і представниками КНДР та китайських народних добровольців — з другої Глава південноко-рейського режиму Лі Син Ман відмовився підписати документ, наполягаючи на продовженні війни «до переможного кінця». В листі до президента США 9 лютого 1953 р. він настійно радив йому не припиняти бойові дії, не укладати перемир’я, оскільки «мирна угода надасть можливість китайцям залишитися в Кореї» Однак США підписали угоду, яка чинна й досі, тобто Республіка Корея досі де-юре перебуває з КНДР у стані війни.

В’єтамська війна

В'єтна́мська війна́ (1959—1975) — війна між комуністичним Північним В'єтнамом (підтримуваним СРСР та КНР) і Південним В'єтнамом (підтримуваним США, Австралією, Новою Зеландією, Південною Кореєю).

Війну можна умовно розділити на три основних періоди:

1.Партизанська війна у Південному В'єтнамі (1955—1964). 2..Повномасштабне військове втручання США (1964—1973). 3.Завершальний етап війни (1973—1975).

В'єтнамська війна почалася в серпні 1964 з інциденту в Тонкінській затоці, під час якого човни берегової охорони ДРВ обстріляли американські есмінці, що надавали вогневу підтримку урядовим військам Південного В'єтнаму в їхній боротьбі з партизанами. Конгрес США прийняв резолюцію, що надала президенту Л. Джонсонові право використовувати американські збройні сили в Південно-Східній Азії. Після цього все таємне стало явним і конфлікт набував розвитку за звичним зразком.

У березні 1965 адміністрація Джонсона спрямувала військові контингенти на територію Південного В'єтнаму для захисту його від прийнятих Північним В'єтнамом заходів для об'єднання В'єтнаму збройним шляхом. Для оборони Південного В'єтнаму Сполучені Штати перекинули через океан півмільйонну армію, оснащену усіма видами сучасного озброєння (крім ядерного). Паралельно з лютого 1965 США почали бомбардування території ДРВ, для того щоб змусити комуністичних лідерів у Ханої відмовитися від підтримки сил, об'єднаних у грудні 1960 у Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ), що виступав проти прозахідного режиму в Сайгоні. Згодом воєнні дії охопили територію не тільки власне В'єтнаму, а і сусідніх з ним Лаосу і Камбоджі (звідси і друга її назва). З боку ДРВ воєнні дії прийняли форму великомасштабних партизанських операцій на території Південного В'єтнаму за участю регулярних військ ДРВ проти збройних сил Південного В'єтнаму і його союзника США. Крім масованих бомбардувань Північного В'єтнаму, США надавали підтримку Сайгону в проведенні воєнних операцій проти партизанів.

До початку 1968 війна зайшла у глухий кут: жодній стороні не вдалося вирішити поставлені задачі. У травні 1968 почалися мирні переговори у Парижі, спочатку тільки між США і ДРВ, а потім, із січня 1969, за участю представників сайгонського режиму і НФВПВ. Однак воєнні дії на території В'єтнаму продовжувалися і під час Паризьких мирних переговорів по В'єтнаму.

Після більш ніж чотирьох років переговорів, 27 січня 1973 адміністрація США на чолі з Р. Діксоном, ослаблена внутрішньополітичною кризою, пішла на підписання угоди з ДРВ про умови виводу своїх військ з В'єтнаму. У лютому-березні 1973 у Парижі відбулася міжнародна конференція щодо Індокитаю, що закріпила Паризькі мирні угоди про припинення війни і підтримку миру у В'єтнамі, підписані США і Республікою В'єтнам, з одного боку, і ДРВ і НФВПВ, з іншого. Безуспішні і тривалі воєнні дії, що супроводжувалися великими втратами, породили в американському суспільстві т.зв. "в'єтнамський синдром", тобто різке неприйняття участі американських солдатів у закордонних військових конфліктах.

У 1973 р. американська армія залишила Індокитай. У державах цього регіону влада цілком перейшла до сил, що орієнтується на СРСР і Китай. Війна яку в США уявляли собі легкою прогулянкою виявилася кошмаром Америки. Антивоєнні демонстрації потрясли країну. Молодь повстала проти безглуздої бойні. У США поширювалися антивоєнні настрої (керівники цієї країни незмінно зважають на суспільну думку). Християнська цивілізація привчила людей відноситися до людського життя як до однієї з вищих цінностей. Тому зростання кількість американських громадян, що гинуть у В'єтнамі, виявлялося для суспільства надмірною платою за торжество західних ідей. Війна у В'єтнамі тривала, однак, ще протягом двох років, тепер уже між Північним В'єтнамом у союзі з НФВПВ і сайгонським режимом, очоленим генералом Нгуєн Ван Тхієу. Війна завершилася в квітні 1975 року в результаті весняного наступу збройних сил ДРВ і бойових частин НФВПВ і падіння столиці Півдня Сайгону.

Суєцька криза

Суецька криза 1956р. — міжнародний конфлікт, пов'язаний з визначенням статусу Суецького каналу. Загострення ситуації призвело до воєнних дій Великобританії, Франції і Ізраїлю проти Єгипту. У липні 1956 р. уряд Єгипту провів націоналізацію Суецького каналу. При цьому постраждали інтереси його основних колишніх власників — Великобританії і Франції, які стали шукати можливість для відновлення своїх прав. Союзником західних держав на Близькому Сході виступив Ізраїль. 29 жовтня 1956 р. ізраїльські війська атакували позиції єгипетської армії на Синайському півострові. 31 жовтня британські і французькі військові почали бомбардування Єгипту, а 5 листопада висадили десанти в районі Порт-Саїда. У той же день ізраїльтяни зайняли Шарм-аш-Шейх. Під їхню владу потрапив майже весь Синайський півострів, включаючи сектор Газа. З критикою дій Великобританії, Франції та Ізраїлю виступило багато країн. Особливо активною була позиція СРСР. Припинити агресію на Близькому Сході просили своїх союзників і США. 2 листопада 1956 р. надзвичайна сесія Генеральної асамблеї ООН зажадала припинити воєнні дії та відвести війська на вихідні позиції. Загроза міжнародної ізоляції змусили Великобританію і Францію вивести свої війська з Єгипту в грудні 1956 р. Ізраїль залишив захоплені землі в березні 1957 р.