Закінчення хв. (чим і т.д.).

Передумови і причини завершення «холодної війни»
Усвідомлення згубності продовження ракетно-ядерного протистояння. Наростання антивоєнних виступів і настроїв у країнах світу	Неспроможність радянської економіки продовжувати суперництво у гонці озброєнь. Системна криза радянської моделі розвитку	Неспроможність Радянського Союзу надалі підтримувати прорадянські режими у всіх куточках світу. Неможливість розв`язання цілої низки регіональних конфліктів без припинення протистояння між СРСР і США	Прихід до влади нового радянського керівництва, яке щиро прагнуло припинення «холодної війни»

Загострення міжнародної напруженості в першій половині 80-х рр. було не меншим, ніж у 50—60-ті рр. При цьому ядерні потенціали країн значно збільшилися. У світі налічувалося 50 тис. ядерних зарядів сумарною потужністю 16 тис. мегатонн. Найбільшу кількість ядерних і звичайних озброєнь було зосереджено в Європі. В свідомості світової громадськості сформувалося різко негативне ставлення до ідеї насильницького розв'язання протистояння між Заходом і Сходом.Після приходу до влади М. Горбачова в Москві почали розуміти, що серйозна зовнішня політика неможлива без взаємних поступок.Перебудова в СРСР привела до "нового політичного мислення" його керівників. Воно полягало в пріоритеті загальнолюдських цінностей над класовими принципами, що панували в радянській зовнішній політиці.Крім того, "нове політичне мислення" припускало визнання за народом кожної країни його власного соціального й політичного вибору, забезпечення балансу інтересів усіх держав — членів світового загалу. Наголос робився на принципі мирного співіснування як умові виживання і збереження цивілізації.

У листопаді 1985 р. у Женеві відбулася перша радянсько-американська зустріч на вищому рівні між переобраним 1984 р, президентом СІЛА Р. Рейганом і новим, радянським лідером М. Горбачовим. Внаслідок цієї важливої зустрічі було досягнуто принципової згоди про 50-відсоткове скорочення стратегічних наступальних озброєнь, до того ж обидві сторони підписали проміжний договір про ядерні сили середнього радіуса дії, У жовтні 1986 р. відбулася нова радянсько-американська зустріч на вищому рівні в Рейк'явіку. СРСР виніс на неї пакет радикальних пропозицій щодо ядерного роззброювання: скоротити на 50% стратегічні наступальні озброєння протягом перших п'яти років, а потім цілком їх ліквідувати; звільнити Європу від усіх ракет середньої дальності; домовитися про заборону ядерних випробувань та ін. На відміну від попередніх переговорів, СРСР погодився з вимогами. США про жорстку систему контролю. Підписанню цих угод, що мало б історичне значення, перешкоджали розбіжності з питань розгортання програми СОІ. Але важливий крок на шляху зміцнення взаємної довіри між двома наддержавами було зроблено. У грудні 1987 р. під час чергової радянсько-американської зустрічі на вищому рівні М. Горбачов і Р. Рейган підписали Угоду про скорочення озброєнь середнього радіуса дії, відповідно до якої передбачалася ліквідація цілого класу ядерної зброї за суворого взаємного контролю. Тенденція послаблення міжнародної напруженості й "потепління" політичного клімату у взаємовідносинах між Сходом і Заходом проявилася й на черговій загальноєвропейській конференції, що проходила у Відні з 1986 р. до 1989 р. Тут поряд із проблемами зміцнення міжнародної безпеки серйозну увагу було приділено дотриманню прав людини. Та остаточно закінчилась епоха "холодної війни" і впала "залізна завіса" між Сходом і Заходом із виводом 15 лютого 1989 р. радянських військ з Афганістану, із зруйнуванням Берлінської стіни в листопаді 1989 р., обранням у 1988 р. новим президентом США Дж. Буша та його зустріччю в грудні 1989 р. на о. Мальта з М. Горбачовим. За підсумками мальтійської зустрічі СРСР і США перестали бути один для одного потенційними противниками, а розкол людства на "капіталістичний світ" і соціалістичний табір" з початком 90-х рр. став надбанням історії. 31 липня 1991 р. було укладено найважливішу радянсько-американську угоду. Отже; перемога нового політичного мислення у зовнішній політиці СРСР, реальні кроки щодо її реалізації ознаменували на початку 90-х рр. завершення періоду "холодної війни" між Заходом і Сходом, періоду розколу й конфронтації.

НАТО й ОВД. СЕАТО і СЕНТО

У квітні 1949 р. міністри закордонних справ 12-и країн Європи, США і Канади уклали у Вашингтоні Північноатлантичний пакт (НАТО). Його метою був захист демократії зразка, що виключає владу однієї партії в політичній сфері, передбачає відкритість і цілісність світового ринку. У подальшому число членів НАТО буде збільшуватися. У 1955 р. туди увійде і ФРН, а зараз їх 28, та ще є ряд країн, які чекають на вступ до нього. Хоча члени НАТО говорили про свій блок як оборонний, але відомо, що будь-який союз є оборонним тільки для його учасників. В результаті Європа виявилась розірваною надвоє, і знову європейський континент, який ще недавно був театром руйнівних бойовищ, став ареною протистоянь двох ворогуючих блоків. Фактично СРСР вступив у боротьбу з усім західним світом, що стала для нього смертельним.

Світ поступово почав вступати в нову епоху, епоху «холодної війни», тобто протистояння, конфронтації, нестійкої рівноваги, криз, воєнних конфліктів, страху перед ядерною зброєю. Зіткнувшись з перспективою розширення числа союзників СРСР, США почали формувати глобальну систему блоків з метою не допускати впливу Радянського Союзу. Так у 1954 р. створено блок СЕАТО – організація договору південно-східної Азії. У 1955 р. формується Багдадський пакт, який у 1959 р. буде перейменовано в СЕНТО.

З іншого боку, СРСР та його союзники створюють у травні 1955 р. ОВД, куди увійшли 8 держав. Члени ОВД взяли на себе зобов’язання утриматись у міжнародних відносинах від загроз сили або загроз її застосування, брати участь у всіх міжнародних діях,мета яких – зміцнення миру і безпеки народів. Таким чином, компроміс між двома політичними системами, що склався в результаті війни з нацизмом, був остаточно зруйнований.

18. Створення держав-сателітів СРСР, яку роль.

Країни Східної Європи зі свого боку також продовжували зміцнювати свою згуртованість. 1 січня 1949 р. Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина проголосили створення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) для спільного вирішення економічних проблем у зв'язку з розколом Європи. У травні 1955 р. СРСР і його союзники створили військово-політичний союз- Організацію Варшавського договору (Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та Радянський Союз).

Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) - міжурядова організація економічного співробітництва країн соціалістичного табору. Створена в січні 1949р. за рішенням наради представників шести держав - Болгарії, Польщі, Румунії, СРСР, Угорщини, Чехословаччини. В лютому 1949р. до РЕВ вступила Албанія, яка з 1962р. не брала участі в роботі організації, а в 1968 р. заявила про вихід з неї. До РЕВ увійшли також НДР (1950), Монголія (1962), Куба (1972), В'єтнам (1978). Підтримувала відносини з понад 60 міжнародними організаціями, з 1974р. мала статус спостерігача в ООН. Основні органи: Сесія (найвищий орган), Виконавчий комітет, комітети та постійні комісії, Секретаріат. Припинила існування в червні 1991 р.

Організація Варшавського договору (ОВД) - військово-політичний союз європейських держав з комуністичними режимами (1955- 1991). Створений на основі Договору про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу, укладеного у Варшаві 14 травня 1955р. Албанією, Болгарією, НДР, Польщею, Румунією, СРСР, Угорщиною і Чехословаччиною. 31962р. Албанія не брала участі в роботі органів ОВД, а в 1968р, денонсувала Варшавський договір. Створена на противагу НАТО Організація ставила за мету забезпечення безпеки країн - учасниць ОВД і підтримання миру в Європі, зобов'язувалася поважати незалежність, суверенітет і не втручатися у внутрішні справи одна одної та інших держав. Однак уже в 1956р. війська ОВД взяли активну участь у придушенні Угорської революції, а в 1968 р,- у насильницькому поверненні тоталітарного режиму в Чехословаччині. Держави - учасниці ОВД створили Об'єднане командування збройних сил, котре разом із Військовою радою і штабом управляло діяльністю Об'єднаних збройних сил. Найвищий орган ОВД - Політичний консультативний комітет. Договір укладався на 20 років з автоматичним продовженням на наступні 10 років для тих держав, які не денонсують його за рік до закінчення цього терміну. У квітні 1985 р. держави - учасниці ОВД підписали протокол про продовження дії договору ще на 20 років. Однак політичні перетворення в країнах Центральної та Південно-Східної Європи наприкінці 80-х років призвели до розпуску ОВД (зі липня 1991 р.).

19. Зовн. політика де Голля: врегулюв проблеми колон. володінь, позиція із Зх союзниками.

У сфері зовнішньої політики уряд де Голля також здійснив певні зміни. Він зайняв реалістичнішу позицію щодо національно-визвольного руху в колоніях. У 1960 р. уряд визнав незалежність 14 французьких коло­ній в Африці, які оголосили про свою самостійність.

Основною проблемою стала про­блема Алжиру. Алжир не був рядовою колоніальною проблемою Франції. Остаточно проблема вирішилась у 1962 p., коли після переговорів у Евіані французька сторона визнала неза­лежність Алжиру. Частина армійських офіцерів, травмована крахом «фран­цузького Алжиру», пішла в підпілля і створила секретну озброєну організа­цію ОАС, яка стала діяти методами терору. ОАС організувала кілька зама­хів на де Голля.

У зовнішній політиці де Голль проводить незалежний курс. Прак­тичні заходи в цьому плані — вихід Франції з НАТО в 1966-J967 pp., лікві­дація військових баз НАТО на території Франції, визнання в 1959 р. кордо­ну по Одеру - Нейсе, визнання в 1964 р. комуністичного Китаю, негативне ставлення до американської агресії у В'єтнамі. Налагодження співробітниц­тва з СРСР та іншими країнами комуністичного блоку більш ніж холодно були зустрінуті в країнах Заходу, особливо в США та Англії.

Створення французьких ядерних сил теж було вираженням курсу на зовнішньополітичну незалежність. Однак неприєднання Франції до догово­ру про заборону ядерних випробувань у трьох сферах було негативним моментом у французькій зовнішній політиці і змушувало світ критично ставитися до французького зовнішньополітичного курсу.

У цей період Франція вступила до ЄЕС, що сприяло її подальшому економічному розвиткові.

Де Ґоллю вдалося досягти помітних результатів у відносинах із ФРН. У 1963 р. був підписаний франко-німецький договір про співробітництво. Де Ґолль одним з перших висунув ідею «єдиної Європи». Він розумів її як «Європу вітчизн», у якій кожна країна зберігала б свою політичну самостійність і національну самобутність. Прагнучи убезпечити Європу від американського впливу, де Ґолль двічі накладав вето на прийом до ЄЕС вірного союзника США — Великобританії. Особливо гострі супе­речності зі США виникли у Франції після початку В’єтнамської війни: де Ґолль прямо засудив дії американців. Конфронтація зі США призвела до того, що в 1966 р. війська Франції були виведені з-під командування НАТО, а штаб-квартира цієї організації з Парижа.
20. Сусп.політ. криза 1968 (Фр.)

За час існування Четвертої республіки (1946-1958 рр.) змінилося 25 ка­бінетів міністрів. З другої половини 50-х рр. Франція перебувала у стані гос­трої політичної кризи. Правляча верхівка країни намагалася запобігти оста­точному розпадові імперії. Зазнавши поразки в «брудній війні» у В'єтнамі, Франція розв'язала у 1954 р. колоніальну війну в Алжирі.

У 60-ті роки завершилася модернізація французької економіки. Франція перетворилася на сучасну індустріальну державу з передовою багатогалузевою промисловістю, включаючи атомну й аерокосмічну. До середини 60-х років Франція розрахувалася з усіма своїми боргами й знову стала державою-кредитором. Завершилася й модернізація сільського господарства. Французьке селянство перетворилося на фермерів, а Франція стала найбільшим експортером продовольства в Західній Європі. Прискорення розвитку Франції було багато в чому пов’язане з цілеспрямованими зусиллями держави. Однак багато соціальних питань залишались невирішеними, що в 1968 році стало причиною найгострішої суспільно-політичної кризи.

Травневі події 1968 року

У травні 1968 р. у Парижі почалися виступи студентів, що зажадали поліпшення умов життя, перебудови системи освіти. Під впливом лівацьких елементів почалися підпали й погроми в Латинському кварталі столиці. Поліція застосувала силу, сотні студентів були зарештовані. У цей момент студентів підтримали профспілки. 13 травня почався загальний страйк, у якому взяли участь понад 10 млн. чоловік. Влада була на деякий час паралізована. Всі ліві партії і профспілки брали участь у масовому русі, але їхні позиції були різними. Компартія вимагала відставки де Голля і створення «народного уряду» за участю комуністів. ФДСЛС виступала за відставку де Голля, але відмовлялася підтримати гасло «народного уряду». Парижі вийшло близько 600 тис. чоловік, які вимагали припинення поліцейських репресій, звільнення заарештованих студентів, демократизації вищої школи, відставки міністра внутрішніх справ і начальника поліції. Нагадуючи, що де Голль знаходиться при владі майже 10 років, частина демонстрантів несла плакати «Десяти років досить! Прощавай, де Голль!»
Слідом за студентами, робітниками, службовцями почали протестувати селяни. 24 травня вони провели національний день боротьби проти сільськогосподарської політики уряду, організували демонстрації, перегородили дороги.
Уряд розгубилося і вирішило піти на поступки. 27 травня 1968 в резиденції Ради міністрів на вулиці Гренель представники профспілок, роботодавців і уряду підписали Гренельское угоду, за якою заробітна плата підвищувалася в середньому на 14%, а мінімум заробітної плати - на 35% у промисловості та на 56% у сільському господарстві.

Була проведена реформа вищої освіти, що спри­яла її демократизації. Отже, де Ґолль домігся стабілізації положення. Однак травневі події, які назвали «червоним травнем», не минулися для нього безслідно. Він розцінив їх як «розрив контракту із французьким народом». Де Ґолль виніс на всенародне голосування проект адмініст­ративної реформи, заздалегідь оголосивши, що піде у відставку, якщо цей проект не буде схвалений. Референдум був проведений 27 квітня 1969 р., але запропонований проект не одержав підтримки більшості французів. Тому наступного дня президент пішов у відставку. У листопаді 1970 р. колишній президент Франції генерал де Ґолль помер