Геостратегічні, політ. І військ-технолог. Наслідки 2 св. В.

Геостратегічні, політ. І військ-технолог. Наслідки 2 св. В.

Перемога над фашизмом та завершення другої світової війни створи­ли нову ситуацію у світі: 1) гегемонію двох наддержав - США та СРСР, які відходять від спільної праці воєнного часу і розгортають боротьбу за утвер­дження свого впливу в різних регіонах планети, що започаткувало "холодну війну"; 2) створення світової соціалістичної системи, побудованої за радянсь­ким тоталітарним зразком; 3) піднесення національно-визвольного руху за незалежність у країнах Азії та Африки; 4) з новою силою виявилося праг­нення людства до утвердження ідей демократії, прав людини та відвернення нової війни.

У перші повоєнні роки союзники в цілому прагнули діяти спільно та погоджено працювати над розв'язанням нагальних міжнародних проблем. Серед них: створення ООН, визначення статусу фашистської Німеччини після її капітуляції, покарання воєнних злочинців, укладення мирних договорів із союзниками Німеччини.

Наслідки Другої світової війни, насамперед перемога антигітлерівської коаліції, призвели до незнаних доти протиборства й конфронтації. Системне протиборство та конфронтація спричинили суперечливі процеси, що охопили єдиний світ. Весь післявоєнний період характеризується чітко виявленими протилежними тенденціями.

По-перше, це — протистояння тоталітаризму і демократії. Моделі демократії (парламентська, президентська) і моделі тоталітаризму (сталінська, тітовська, кадаровська) співіснували в роздвоєному єдиному світі.

По-друге — протистояння капіталізму і соціалізму. Соціалізм, який внаслідок перемоги Радянського Союзу у Другій світовій війні відчутно розширив свій територіальний ареал, проголосивши спокусливі лозунги та ідеї, кинув виклик демократії і капіталістичному світові.

По-третє — націоналізм і інтернаціоналізм: очевидними були прагнення народів до створення своїх національних держав і водночас — об'єктивні процеси інтернаціоналізації у вирішенні проблем планети, насамперед економічного характеру. При цьому якщо капіталізм, не ставлячи за мету руйнування того й іншого, розглядав цю дихотомію крізь призму пошуку шляхів поєднання національних інтересів та інтернаціональних потреб, то соціалізм культивував відразу до націоналізму як украй негативного суспільного явища, підносячи інтернаціоналізм виключно як вираження суті пролетарської єдності.

Воєнно-силова політика, до якої не раз удавалися обидві наддержави, що тривалий час після війни визначали політичний клімат планети, ніде не дала бажаних результатів. Незважаючи на величезну перевагу у військовій силі, Сполученим Штатам Америки не вдалося запобігти насадженню комунізму у В'єтнамі, так само як і Радянський Союз не зумів його насадити в Афганістані.

Політико-стратегічні цілі, таким чином, не були досягнуті ні тими, ні іншими. Що ж стосується безпосереднього зіткнення, то обидві сторони його уникали: усвідомлення загрози ядерного знищення планети поступово стало нормою поведінки. Та ж сама небезпека ядерного самознищення прирекла світ на довготривалу "холодну війну", в яку мимохіть був утягнутий весь світ. Сама "холодна війна" була виграна Заходом тому, що СРСР, як імперія, продемонстрував свою внутрішню неспроможність, афганська війна оголила вразливі точки комуністичної системи.

Внаслідок війни ослабла роль Західної Європи в загальносвітовій політиці. Головними державами у світі стали СРСР і США. Велика Британія та Франція, незважаючи на перемогу, були дуже ослабленими. Війна показала нездатність їх та інших західноєвропейських країн контролювати величезні колоніальні імперії. У країнах Африки та Азії посилився антиколоніальний рух. Внаслідок війни низка країн здобули незалежність: Ефіопія, Ісландія, Сирія, Ліван, В'єтнам, Індонезія. На окупованих радянським військом територіях було встановлено соціалістичні режими. Одним із головних підсумків Другої світової стало створення на основі Антигітлерівської коаліції, що склалася в ході війни, Організації Об'єднаних Націй для запобігання світовим війнам в майбутньому.

Європа опинилася розділеною на два табори: західний (капіталістичний) і східний (соціалістичний). Стосунки між двома блоками різко погіршилися вже за кілька років після закінчення війни. Почалася так звана Холодна війна.

Рішення Кримської і Берлінської конференцій щодо звільнених країн Європи

Ялтинська конференція

Ялтинська (Кримська) конференція - нарада Й. Сталіна, Ф. Рузвельта й У. Черчілля 4—11 лютого 1945 р. Конференція проходила в Лівадійському палаці — тимчасовій резиденції Рузвеяьта. Радянська делегація наполягала на обговоренні й прийнятті 11 рішень.

1. Передусім було обговорено питання про тісну координацію воєнних зусиль трьох союзників і остаточний розгром Німеччини, узгоджені воєнні плани завдання останніх ударів по гітлерівському райху до його безумовної капітуляції.

2. Союзники домовилися про післявоєнну окупацію і спільний контроль над Німеччиною. Стало ясно, що радянські війська вже самі здобудуть Берлін. Американські дипломати відверто говорили, що скоріше «росіяни опиняться на Рейні», ніж «американці та англійці вийдуть на Одер». Тому США й Англія запропонували заздалегідь визначити точні кордони окупаційних зон союзників у Німеччині. Вирішено створити три зони окупації (пізніше за рахунок американської та англійської зон виділили зону для Франції) й окрему спеціальну тристоронню зону «Великого Берліна». Для узгодження політики щодо Німеччини утворювалася Центральна контрольна комісія з місцем перебування в Берліні (пізніше її назвали Союзною контрольною радою для Німеччини).

Союзники проголосили свою головну мету: «Знищення німецького мілітаризму та нацизму й створення гарантії того, що Німеччина ніколи більше не спроможеться порушити мир в усьому світі». За вимогою СРСР підкреслювалося, що в плани союзників не входять знищення німецького народу й розчленування німецької держави.

3. Було вирішено питання про репарації з Німеччини з метою відшкодування збитків жертвам її агресії.

4. Сторони домовилися скликати міжнародну конференцію для створення ООН 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско. Проект Статуту ООН був вироблений ще на конференції в Думбартон-Оксі (серпень—вересень 1944 р.). При обговоренні двох невирішених тоді питань знову спалахнула гостра дискусія. Радянська делегація наполягала на одноголосності («право вето») і єдності рішень великих держав — постійних членів Ради Безпеки, щоб не протиставляти одні великі держави іншим. Делегації США й Англії загалом не заперечували проти «права вето», але бачили в ньому потенційну загрозу своїм інтересам. Так, США заперечували, щоб «право вето» змусило їх використовувати свої збройні сили в чужих інтересах. Англія побоювалася, що «право вето» може бути використано проти її імперських інтересів.

Делегації зійшлися на компромісній пропозиції США: поділити конфлікти на дві категорії — з використанням воєнних, політичних та економічних санкцій і суто мирних процедурних засобів. У першому випадку постійні члени Ради Безпеки мали «право вето», в другому — учасник суперечки мав утримуватися від голосування. Фак­тично була прийнята радянська точка зору з урахуванням пропозиції США.

5. Делегації прийняли «Декларацію про звільнену Європу» — мирну, демократичну, з наданням їй допомоги у відродженні нормального життя.

6. Питання про прийняття Української РСР й Білоруської РСР до ООН як її членів-засновників викликало дискусію, але після складних переговорів делегації США й Англії зобов'язалися підтримати цю радянську пропозицію.

7. Польське питання було вирішене в цілому компромісно. За рішенням конференції, майбутній уряд Польщі мав утворитися на базі Тимчасового Національного польського уряду з включенням деяких польських діячів з Лондона.

8. Щодо Югославії було вирішено: сприяти об'єднанню в уряді й парламенті демократичних сил серед прибічників Тіто й Шубашича і створенню Тимчасового об'єднаного уряду.

9. Учасники конференції вирішили утворити постійну нараду міністрів закордонних справ СРСР, США й Англії (НМЗС), яка мала збиратися раз на 3 — 4 місяці для консультацій і практичних рішень.

10. Була прийнята заява «Єдність в організації миру, як і у веденні війни», де підкреслено загальну рішучість зберегти й посилити в наступний мирний період єдність цілей і дій трьох великих держав.

11. 11 лютого сторони підписали таємну угоду про вступ СРСР у війну з Японією через 2 — 3 місяці після капітуляції Німеччини. Угода передбачала задоволення висунутих СРСР умов: збереження статус-кво в Монголії, повернення Радянському Союзові Південного Сахаліну з островами, інтернаціоналізація порту Дайрен і відновлення радянської оренди Порт-Артура, спільна з Китаєм експлуатація Китайсько-Східної й Південно-Маньчжурської залізниць, передання Радянському Союзові Курильських островів. Радянські війська мали визволити від японських військ Маньчжурію і Північну Корею.

Ялтинська конференція мала видатне міжнародне значення. Вона прийняла конкретні рішення про координацію спільних дій СРСР, США й Англії на заключному етапі другої світової війни й у післявоєнний час, продемонструвала єдність і могутність антигітлерівської коаліції великих держав.

Ств. ООН. Статут, функції.

Свідченням прагнень союз­ників по антигітлерівській коаліції забезпечити мир у світі та подальшу співпрацю стало утворення ООН. Цю проблему розглядали ще в роки війни, а наприкінці її, 25 квітня 1945 року, в Сан-Франциско відбулася міжнародна конференція за участю 47 держав. Запрошено було лише ті країни, які пере­бували в стані війни хоч би з однією із держав - союзниць Німеччини. Серед засновників ООН була і Україна. Конференція проходила довго і складно. В гострих суперечках вирішувалися питання про Генерального секретаря ООН, про компетенції Генеральної Асамблеї, принципи голосування в Раді Безпе­ки, про місце перебування організації, фінансування тощо. Нарешті, 24 жовтня 1945 року Статут ООН, підписаний 50 державами - членами, набрав чин­ності.

У першому параграфі Статуту сказано, що ООН відповідно до прин­ципів справедливості і міжнародного права буде здійснювати мирними за­собами розв'язання міжнародних суперечок або ситуацій, які можуть приве­сти до порушення миру. Ця міжнародна організація грунтувалася на прин­ципах суверенної рівності всіх її членів, при цьому вона не мала права втру­чатися у внутрішні справи жодної з держав - учасниць, за винятком ви­падків, коли таке втручання диктувалось необхідністю підтримати мир. Ви­щим органом стала Генеральна Асамблея, яка збирається на свої сесії один раз на рік, і Рада Безпеки, що складається з 5 постійних членів (СРСР, США, Англія, Франція, Китай) і 6 непостійних, котрі обирає Генеральна Асамблея на 2 роки. Рада Безпеки наділялася правом санкцій, блокади та застосування сили проти агресора. Кожен із постійних членів Ради Безпеки мав право "вето" на рішення, яке не відповідало його інтересам. Були затверджені й інші органи та порядок голосування в них: Рада опіки, Міжнародний суд. Секретаріат на чолі з генсеком ООН.. Згодом було досягнуто домовленості про перебування шгабу-приміщення ООН в Нью-Йорку. Була й інша пропозиція - Женева.

В Статуті була викладена основна мета та принципи роботи ООН. Так, основною метою є: 1) підтримка міжнародного миру та безпеки; 2) розвиток дружніх відносин між націями на основі поваги принципу рівноправ'я та самовизначення народів; 3) здійснювати міжнародну співпрацю у розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного характеру; в заохоченні і розвитку поваги до прав людини і основних свобод; 4) бути центром для узгодженої дії націй в досягненні цих загальних цілей;

Функції та повноваження: 1) розглядає принцип співпраці у справі підтримки міжнародного права і безпеки, в тому числі принципи, які визначають роззброєння і регулювання озброєння; 2) обговорювати та давати рекомендації щодо всіх питань, які стосуються міжнародного миру та безпеки; 3) обговорювати та давати рекомендації щодо повноважень і функцій будь-якого органу ООН; 4) проводити дослідження і давати рекомендації в цілях поліпшення міжнародної співпраці в політичній сфері, розвитку і кодифікації міжнародного права, сприяння співпраці в економічній і соціальній сферах, в галузі культури, освіти, охорони здоров'я; 5) отримувати і розглядати доповіді Ради Безпеки та інших органів ООН; 6) розглядати і затверджувати бюджет ООН і визначати розміри внесків членів ООН; 7) обирати непостійних членів Ради Безпеки, членів економічної та Соціальної Ради, обирати суддів Міжнародного суду. Робота, як проводиться ООН протягом року, засновується головним чином на рішеннях Генеральної Асамблеї, тобто волі більшості членів, яка виражається у резолюціях, які приймає Генеральна Асамблея.

Упродовж тривалого часу діяльність ООН була малоефективною, да­валась взнаки "холодна війна", конфронтація між Заходом та Сходом. Не дивно, що всі ініціативи СРСР в ООН Захід блокував, сприймаючи їх як пропагандистські трюки, до 1955 року практично було заморожено вступ до ООН соціалістичних країн (Румунії, Албанії, Болгарії, Угорщини). Радянсь­кий Союз, у свою чергу, застосував право "вето" на вступ західних держав (Італії, Португалії, Іспанії). 10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея прий­няла Загальну декларацію прав людини. При голосуванні 8 країн утрималися (серед них СРСР, УРСР, БРСР), мотивуючи це тим, що декларація не за­безпечує дійсних прав людини. Радянське керівництво вважало, що взірцем щодо прав людини може слугувати тільки СРСР. Але світова спільнота із зрозумілих причин не змогла оцінити цей взірець. _

Декларація складається з 30 статей. Ось деякі із них: всі люди народ­жуються вільними і рівними у своїй гідності та правах; кожна людина по­винна мати всі права і всі свободи; кожна людина має право на особисту недоторканість; ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані; ніхто не повинен зазнавати тортур; кожна людина мас право вільно пересу­ватися, покинути будь-яку країну, включаючи і свою власну, і повертатися до своєї країни; кожна людина має право на освіту, освіта ж повинна бути без­коштовною, хоча б початкова і загальна. Текст Декларації в СРСР не публі­кували аж до середини 1980-х років.

 

План Маршалла. Доктрина Трумена. Комінформ.

США приймають так звану доктрину Трумена (початок 1947 р. доктрина проголошувала необхідність переходу від стримування до відкидання комунізму). Промова, виголошена 12 березня 1947 року 33-м американським президентом у конгресі і названа згодом "доктриною Тру­мена", була відповіддю та реакцією на ситуацію що склался. Розуміючи, що те, що не може зробити зброя, може зробити долар. Економічним механізмом політики стримування комунізму став план Маршалла, або інакше - Програма європейської відбудови.Теоретичною основою цього плану стала промова, виголошена держсекретарем США Дж. Маршаллом в червні 1947 року перед студентами Гарвардського університе­ту. Програма економічної відбудови європейських країн передбачала попе­редження економічного застою та хаосу, які могли стати грунтом для поши­рення комуністичної ідеології. Для СРСР неучасть у плані Маршала була помилкою з точки зору економічної, але політична точка зору взяла верх. План Маршала, створивши дуже гарні умови для відновлення економіки в Західній Європі, одночасно створив економічно базу для майбутньої військової інтеграції.

План Маршалла остаточно розколов світ на два табори. СРСР ініцію­вав, у свою чергу, створення під своєю егідою "соціалістичних економічних та фінансових еквівалентів". Так, 1949 року було засновано Раду Економічної Взаємодопомоги, Міжнародний банк економічного співробітництва та Міжнародний інвестиційний банк. Ці валютні інституції також надавали кредити, але соціалістичним країнам під символічний процент. Було створе­но і власну регіональну валюту - так званий перевідний карбованець. Проте треба зазначити, що СРСР не розробляв аналогічного плану Маршалла.

В СРСР не очікували, що план Маршалла дійсно допоможе європейським країнам стати на ноги, але це сталося і вже потім СРСР доведеться доганяти та перегати Америку, а з нею і Європу. Разом з тим, ставлення європейських країн до плану Маршалла відображало критерій за яким фактично відбувся поділ Європи, а згодом відбулося формування двох військово-політичних блоків. (НАТО 1949. ОВД 1955)

Комінформ (Інформаційне бюро комуністичних і робітничих партій) — орган для координації діяльності європейських комуністичних партій. Створений наприк. вересня 1947 р. за ініціативою радянського керівництва у відповідь на план Маршалла на підставі домовленості дев'яти комуністичних партій Європи: Болгарії, Польщі, Румунії, СРСР, Угорщини, Чехословаччини, Югославії (до 1948 p.), Італії, Франції. Офіційною метою комінформу була координаційна та інформаційна діяльність компартій, але насправді він перетворився на знаряддя запровадження в країнах Центральної та Південно-Східної Європи радянської моделі соціалізму. Комінформ проводив наради комуністичних і робітничих партій, де приймалися резолюції, які містили оцінку міжнародного становища, закликали трудящих «на боротьбу за мир, демократію і соціалізм», засуджували діяльність Компартії Югославії тощо. Міжнародний центр розташовувався спочатку в Белграді (1947—1948 pp.), згодом — Бухаресті (1948—1956 pp.). У 1956 p., після створення Організації Варшавського договору, Комінформ було розпущено.
7. Нім. питання. Берлінські кризи 1, 2.

На кінець війни Німеччина і Берлін згідно попередніх рішень були поділені на чотири окупаційних зони: радянську, американську, бри танську та французьку. Згідно з рішенням Потсдамської конференції в Німеччині мав бути створений центральний німецький уряд. Практично здійснити це рішення було нелегко, бо принцип денацифікації передбачав усунення від влади гітлерівських чиновників, а нових німецьких адміністраторів знайти було нелегко.2 жовтня 1945 р. представник американської адміністрації запропонував начальни ку радянської військової адміністрації створити німецькі департаменти для радянської та американської окупаційних зон. Клей сподівався, що за таких умов інші окупаційні зони підуть тим самим шляхом, що сприяє утворенню центральної німецької адміністрації, яка і зможе підписати мирний договір. Але радянська сторона в листопаді 1945 р. в Союзній контрольній раді висловилась проти цієї пропозиції, мотивуючи це тим, що це по рушить принцип чотиристороннього управління Німеччиною. На справді ж справа зводилась до того, що на той час Франція не бажала створення єдиної Німеччини, а у французькому уряді певні посади займали комуністи. Дуже швидко виявилась повна розбіжність між радянською сто роною і колишніми союзниками в економічному плані. 1947 р. стало очевидно, що політичний діалог союзників про шляхи розвитку Німеччини остаточно зайшов у глухий кут. Прийняття «доктрини Трумена» і початок відкритої конфронтації двох «наддержав» в першу чергу відбилося на долях європейських країн. Прийнятий у червні 1947 р. і розглянутий на Паризькій конференції в липні 1947 р., план Маршала. Після передачі під французьке управління Саарской області в заставу репараційних виплат Франція погодилася на приєднання своєї окупаційної зони до англо-американської. У лютому 1948 р. була утворена Тризония. Ключовою проблемою для розгортання економічної реформи в Німеччині було створення «твердих грошей», ліквідація згубних наслідків гіперінфляції. Успішна економічна реформа 1948 супроводжувалася загостренням політичної ситуації в Німеччині. Незважаючи на наявність відомостей про підготовку обміну грошових купюр у західних зонах (західні губернатори офіційно сповістили радянську сторону про майбутню реформу тільки за два дні до її проведення, але оперативні дані дозволяли простежити весь хід підготовки) Сваг не зробила будь-яких заходів, що попереджають появу в Східної Німеччини маси знецінених старих марок, здатної підірвати споживчий ринок.

24 червня радянські війська блокували Західний Берлін, перервавши всі повідомлення з західними зонами. Ця акція мала більшою мірою політичний характер. Саме 24 червня в радянській зоні була здійснена власна реформа, в ході якої на старі марки були наклеєні особливі купони. Економічна небезпека припливу грошової маси з Заходу була, таким чином, значною мірою знята. Блокада ж Західного Берліна була засобом тиску на західні держави з метою змусити їх до поступок на переговорах. Підсумок акції виявився зворотним. Для порятунку населення Західного Берліна США організували "повітряний міст». Після складнихпереговорів 30 серпня 1948 була досягнута домовленість чотиристороння про вилучення західної марки з Берліна. Але реалізація її затягнулася з технічних причин, а в міру оформлення західно-німецької державності виявилася неможливою. У розпал Берлінської кризи з 15 по 22 липня 1948 р. в Рюдесхайм відбулася нарада міністрів-президентів західних земель, в ході якого берлінський обер-бургомістр Ернст Рейтер закликав до якнайшвидшого створення західнонімецької держави-«ядра» із включенням до нього Західного Берліна. Учасники наради підтвердили рішення про скликання Установчих зборів до 1 вересня 1948 р. У квітні 1949 р. Парламентському раді був переданий розроблений трьома державами «Окупаційний статут», що закріплює контроль США, Великобританії і Франції над зовнішньою політикою Західної Німеччини, її зовнішньою торгівлею і зарубіжними активами, системою безпеки, а також конституційний контроль. 8 травня 1949 Парламентський рада прийняла Основний закон Федеративної Республіки Німеччини, схвалений військовими губернаторами 12 травня. Урочистий акт оприлюднення Основного закону 23 травня став днем ​​утворення ФРН. Одночасно відбувалося і становлення східнонімецького держави. Ще в 1947 р. в радянській зоні почав функціонувати Німецький народний конгрес (ННК). Третій ННК, що відбувся 29 - 30 травня 1949 р., затвердив конституцію Німецької Демократичної Республіки і проголосив провідною політичною силою міжпартійний Національний фронт демократичної Німеччини. 7 жовтня 1949, коли була утворена тимчасова Народна палата, став офіційним днем ​​утворення НДР. Розкол Німеччини завершився. Остання Паризька сесія РМЗС, що працювала в травні-червні 1949 р., не запобігла цей процес.

Причини

- Розкол Німеччини на ФРН та НДР започаткував гостру міжнародну проблему, пов'язану зі стату­сом Західного Берліну. Східний Берлін став столицею НДР, а За­хідний Берлін опинився на території соціалістичної Німеччини, залишаю­чись економічно та політично зв'язаним з ФРН.

- Колишні со­юзники змушені були співробітничати в Західному Берліні, попри свої ідеологічні розбіжності, а це було дуже складно і призводило до суперечок. Спільних зусиль потребувала проблема кому­нікацій та домовленості щодо про спільний контроль за нацистськими в'язнями в тюрмі Шпандау, яка знаходилася на території Зах­ідного Берліна.

- боротьба великих держав за ут­вердження свого ідеологічного, економічного та політичного впливу в європейських країнах

- Кордон, який ділив Берлін на дві частини -Східну й Західну, був практично відкритим. Достатньо було перебігти вули­цю, як людина опиняла­ся в іншому світі, який різко контрастував з тим, в якому жили східні німці. На час будівництва стіни на Захід вже перей­шли 3 млн. осіб. Це створювало значні труднощі для економіки НДР, а вод­ночас, що найважливіше, підривало імідж соціалізму та радянської системи.

- Радянський лідер М.Хру­щов, утвердившись у своїй абсолютній владі та придушивши революцію в Угорщині, вирішив остаточно покінчити з західноберлінською проблемою.

- низка невдалих переговорів стосовно німецького питання та побоювання сторін, що вже мали досвід першої Берлінської кризи.

Хід (1955-1963)

- Після смерті Сталіна з ініціативи західних держав відбулася чотирис­тороння конференція з німецького питання (січень - лютий 1954 року). Ра­дянський Союз наполягав з на ідеї німецького нейтралітету, доповнив­ши її потребою створення тимчасового загальнонімецького уряду, виведення окупаційних військ і проведення вільних загальнонімецьких виоорів. Позиція ж західних країн базувалася на "плані Ідена", який передбачав не­гайне об'єднання Німеччини шляхом загальнонімецьких виборів. Сторони не дійшли згоди.

- Женевська нарада глав урядів СРСР, США, Англії та Франції (липень 1955 року) завершилася також безрезультатно. СРСР погоджувався на ідею вільних виборів, але за умови невходження ФРН до НАТО. План нейтраль­ності Німеччини західні держави відкидали!

- 9 травня 1955 року ФРН стала членом НАТО.

- 1957 року учасники переговорного процесу поверну­лися знову до ідеї вільних виборів під міжнародним контролем, що фактич­но означало ліквідацію НДР. СРСР та НДР оцінили ідею як "нереальну".

- 1959 року радянське керівництво у ноті урядам США, Англії, Франції та ФРН в ультимативному тоні зажадало перетворити Західний Берлін на "дем­ілітаризоване вільне місто". В разі невиконання цього плану Москва погро­жувала передати під контроль НДР комунікації між ФРН і Західним Берлі­ном. Дослідники вважають цей інцидент початком другої берлінської кризи.

- Весняна зустріч 1961 року М.Хрущова та Дж. Кеннеді у Відні вияви­лась безрезультатною. Дійти згоди щодо статусу Західного Берліна лідери двох наддержав не змогли. Тоді обидві сторони перейшли до рішучих дій. Почалася передислокація американських військ, а у СРСР прове­ли чергову мобілізацію.

- За тодішньою радянською офіційною версією, держави - учас­ники Варшавського договору прийняли рішення, в якому рекомендували Народній палаті та уряду НДР навести порядок та надійно захистити кордон із Західним Берліном. У ніч на 13 серпня 1961року почалося встановлення огородження з колючого дроту, а згодом будівництво бетонної стіни навколоЗахідного Берліну з контрольно-пропускними пунктами. Ситуація вкрай загострилася, виникло своєрідне балансування на грані війни. 17 та 18 серпня СРСР та США обмінялися різкими нотами. З західної сторони було зроблено кілька спроб зруйнувати стіну. Кульмінацією кризи стало танкове протистояння у жовтні, коли з західної сторони до одного із КПП підійшли американські танки, а на відстані 200 м з протилежної - радянські. Протистояння тривало майже добу. Але здоровий глузд узяв гору і танки відвели назад.

Наслідки

- Після спорудження берлінської стіни будь-які можливості для розв'язання німецького питання були втрачені і Німеччина залишалася роз’єднаною до 1990 року. Незважаючи не військову напругу в серпневі дні 1961 року довкола Західного Берліну, США розцінили загалом цю акцію як внутрішню справу радянської сфери впливу.

- Берлінський мур засвідчив поразку не тільки східнонімецького режиму, але й усієї "соціалістичної співдружності" у змаганні двох систем.

- Берлінська криза 1958-63 років підштовхнула керівників СРСР і США до конструктивних змін у відносинах між обома країнами. Досвід п’ятирічного перебігу Берлінської кризи переконав Вашингтон і Москву, що переговори можуть бути малоефективними, але є набагато безпечнішими ніж пряме зіткнення.

- криза змусила офіційний Вашингтон більш реалістично поставитися до ситуації в Європі. Впливові американські політики виступали за збереження існуючого повоєнного порядку, а відтак, і поділу Німеччини.

- Ані США, ані СРСР вже не розглядали возз’єднання Німеччини як можливу близьку перспективу, натомість, зберегти статус-кво у Берліні означало не порушувати рівновагу сил в Європі в цілому.

- Захід визнав де-факто кордони НДР та ФРН.

Договори ОСО-1 і ОСО-2

Договори ОСО-1 і ОСО-2 — договори про обмеження стратегічних озброєнь. ОСО-1 — тимчасова угода між СРСР і США; підписана в Москві 26.05.1972, термін дії 5 років. Контроль за обмеженням узгодженого числа відповідних типів ракет національними технічними засобами. 24.09.1974 сторони окремо заявили про намір не вдаватися до дій, несумісних з цією угодою, за умов, що інша сторона буде демонструвати таку ж стриманість. ОСО-2 — договір між СРСР і США; підписаний у Відні 18.06.1979, термін дії до 31.12.1985. Договір не набрав чинності, оскільки не був ратифікований сенатом США. Фактично обидві сторони дотримувалися передбачених договором обмежень.

ОСО-I - загальноприйнята назва першого Договору про обмеження стратегічних озброєнь. Цей договір обмежував кількість балістичних ракет і пускових установок обох сторін на тому рівні, на якому вони знаходилися в той момент. Договір також передбачав прийняття на озброєння нових балістичних ракет, що розміщуються на підводних човнах строго в тій кількості, в якому були раніше списані застарілі балістичні ракети наземного базування.

Стратегічні ядерні сили Радянського Союзу та Сполучених Штатів змінилися в характері в кінці 60-х. Радянська програма передбачала розгортання важких балістичних ракет наземного базування і введення в дію нових ракетних підводних крейсерів. З 1968 СРСР щорічно розгортав до 200 нових ракет. Кількість же ракет, які могли розраховувати США (1054 МБР, 656 БРПЛ), з 1967 залишався незмінним. Однак збільшувалося число ракет з головними частинами (РГЧ). Одне з положень договору вимагало від обох сторін обмежити число ділянок, захищених системами ПРО, до одного. Радянський Союз розгорнув таку систему навколо Москви в 1966, а США - навколо дванадцяти пускових установок на базі Гранд-Форкс.

Переговори тривали з 17 листопада 1969 до травня 1972. За цей час було проведено кілька зустрічей у Гельсінкі і Відні. Довгий час переговори не давали результатів і заходили в глухий кут, але в травні 1971 було підписано попередню угоду по ПРО. Переговори закінчилися 26 травня 1972 в Москві підписанням Договору по ПРО і Тимчасового угоди між Сполученими Штатами Америки та Союзом Радянських Соціалістичних Республік про певні заходи щодо обмеження стратегічного наступального озброєння.

ОСО-II

Переговори з підписання договору ОСО-II з метою обмежити виробництво ядерної зброї тривали з 1972 по 1979. По суті це було продовженням переговорів по ОСО-I.

Угода щодо обмеження кількості пускових установок було досягнуто у Відні 18 червня 1979. Також вводилося обмеження на розміщення ядерної зброї в космосі (орбітальні ракети Р-36орб). Договір був підписаний Леонідом Іллічем Брежнєвим і Джиммі Картером. Через півроку після підписання договору СРСР ввів Обмежений військовий контингент в Афганістан, а договір так і не був ратифікований Сенатом США. Проте його положення дотримувалися обома сторонами.
Договір про ПРО

Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) був укладений між СРСР і США. Підписаний у Москві 26.05.1972, набрав чинності 3.10.1972 (Протокол до Договору від 3.07.1974); безстроковий, але підлягає розгляду через кожні 5 років. Передбачає зобов'язання не розгортати системи ПРО на території своєї країни і не створювати основу для такої оборони, обмеження числа районів розміщення системи ПРО для кожної сторони, кількість пускових установок у районі розміщення і противоракет на стартових позиціях. Сторони зобов'язалися не створювати, не випробовувати і не розгортати системи або компоненти ПРО морського, повітряного, космічного або мобільно-наземного базування. Контроль за дотриманням положень Договору здійснюється за допомогою національних технічних засобів.США порушили договір по ПРО, передавши на територію Норвегії РЛС "Глобус-2", випробувану в якості елемента ПРО, і включивши її в лютому2001 ^[6].

13 грудня 2001 року президент США Джордж Буш-молодший повідомив президента Росії про односторонній вихід США з Договору, після чого згідно з положеннями договору він зберігав силу ще протягом 6 місяців, до 12 червня 2002.

12. Суть «холодної війни» полягала в суперництві двох систем в ідеологі­чній та економічній сферах, боротьбі за вплив на країни «третього світу», нарощуванні ядерної, хімічної, бактеріологічної зброї масового знищення, всіх видів звичайного озброєння, збільшення чисельності армій тощо.

Внутрішні причини:
1) зростання впливу військовиків на внутрішньо- та зовнішньополітичний курс СРСР та США:
2) мілітаризація за роки другої світової війни економіки (створення військово-промислового комплексу), суспільних інститутів і масової свідомості;
3) пошук зовнішньополітичного "ворога" як засіб консолідації суспільства.
До зовнішніх причин належать:
1) перетворення СРСР і США на наддержави і виникнення між ними гострих протиріч із питань повоєнного устрою світу;
2) встановлення радянської моделі тоталітарного суспільства в країнах Східної Європи і протидія цьому процесу з боку США;
3) боротьба за "сфери впливу" між СРСР і США в різних регіонах світу.

«Холодна війна» розпочалася, коли розбіжності в поглядах на світ у по­воєнний час породили підозру і недовір'я між США та СРСР. Перша конфлі­ктна ситуація склалася довкола Польщі. Москва домагалася сформування уряду, підвладного її впливові; Вашингтон рахував за незалежніший, пред­ставницький уряд, що відповідав би демократичній західній моделі. На Ял­тинській конференції в лютому 1945 року було підписано угоду, статті якої допускали розширену інтерпретацію спірної проблеми. В угоді згадувалися й «вільні та безперешкодні» вибори в Польщі.

Ідеологічне протистояння між СРСР і країнами Заходу, яке згодом вияви­лося в конкретних діях на міжнародній арені, призвело до «холодної війни». Поділ світу відбувався через економічну й політичну інтеграцію країн, що розви­валися за західноєвропейською політичною й економічною моделями, і країн соціалізму, орієнтиром для яких був тоталітарний Радянський Союз. Завершився цей поділ створенням воєнно-політичних блоків— Північно-Атлантичного союзу (НАТО) — 1949 p. і Організації Варшавського Договору (ОВД) — 1955 p.

«Холодна війна» спричинила тривалу виснажливу для економіки гонку озброєнь. При цьому західні держави з їхнім потужним промисловим потен­ціалом, передовими технологіями і гнучкою ринковою економікою вияви­лись у кращій ситуації, ніж СРСР та його союзники.
«Холодна війна» значною мірою викликала сучасні глобальні проблеми, зокрема, забруднення навколишнього середовища, вичерпання природних ресурсів, політичну нестабільність у ряді країн «третього світу» наводнених радянською та американською зброєю.

13.Періоди ХВ:

Початок протистояння

Протистоять один одному військово-політичні блоки на території Європи

12 березня 1947 президент США Гаррі Трумен заявив про намір надати Греції та Туреччини військову і економічну допомогу в розмірі 400 мільйонів доларів. У 1947 році за наполяганням СРСР соціалістичні країни відмовилися від участі в плані Маршалла, згідно з яким США надавали економічну допомогу країнам, що постраждали від війни, в обмін на виключення комуністів зі складу уряду.

В порушення домовленості про спільне вирішення проблем по Німеччині США включили Західний Берлін у сферу дії «плану Маршалла». У відповідь СРСР почав транспортну Блокаду Західного Берліна. Найбільш гострий період протистояння двох блоків (СРСР і США з їх союзниками) припав на роки Корейської війни.

На межі ядерної війни

З настанням нового року хрущовської «відлиги» загроза світової війни відступила. 18-23 липня 1955 в Женеві відбулася зустріч президента США Д.Ейзенхауера, голови Ради міністрів СРСР Н. А. Булганіна, Першого секретаря ЦК КПРС М. С. Хрущова, прем'єр-міністра Франції Едгара Фора і прем'єр-міністра Великобританії Е. Ідена, присвячена проблемам розрядки міжнародної напруженості. У 1959 р. М. Хрущов відвідав США. Це був перший в історії візит радянського вождя в США. Однак, незважаючи на деяке потепління відносин між наддержавами, на 1953-59 роки припадають Події 17 че