Особл. Ек. Розвитку та зовн. Політика США у 50-ті роки.

У 50-х роках США остаточно подолали синдром, викликаний великою депресією. Однак економічний розвиток країни того часу означений уповільненими темпами. Характерним для цього періоду було також неухильне зростання темпів впровадження досягнень НТР, яка змінювала обличчя американської економіки, впливала на структуру найманої робочої сили та роботодавців. Індустріалізація сільського господарства також мала своїм наслідком зменшення кількості зайнятих. Однак показовим для 50-х років було те, що "рузвельтівська крамола" стала невід'ємним елементом американського життя. Американський ДМК вирізнявся цілим рядом специфічних рис. Зокрема, у США відсутній націоналізований сектор.
По-перше, система ДМК визначала, насамперед, масштаби державно-монополістичних зв'язків у процесі виробництва, що виражалися в економічній, фінансовій, кредитній, валютній політиці, а також при вирішенні соціальних, політичних та ідеологічних проблем, які раніше були прерогативою виключно приватновласницьких структур.
По-друге, система ДМК вторгнулася не тільки у сферу виробництва. Вона поширилася також і на трудові відносини. Держава активно втручалася в регулювання таких елементів трудових відносин, як щорічні колективні договори, тривалість робочого дня, оплата праці
По-третє, регулюючу роль держави обґрунтовували теорії, що відображали нові реалії і зміни суспільно-економічного порядку, пов'язані із загальним цивілізаційним прогресом, дальшим утвердженням демократії у світі та спонтанним розвитком науково-технічної революції.
Найбільш впливовою за останні десятиліття була теорія народного капіталізму. Сама ж держава протистоїть монополіям і забезпечує соціальну гармонію в суспільстві — співробітництво праці і капіталу. ДМК став передумовою і водночас перехідною стадією на шляху до постіндустріального суспільства, ознаки якого стали виявлятися у США уже в 60-х роках.

Характер зовнішньої політики США у повоєнні роки зумовлювався значним посиленням їх військово-політичної могутності, а отже, безпрецедентним зростанням їхньої ролі у світі. Виходячи з цього, зовнішня політика США набрала глобального характеру. Серйозним суперником сполучених Штатів був СРСР, який, встановивши панування в країнах Центральної і Східної Європи, прагнув поширити експансію на багато інших регіонів світу. Не допустити поглинання дедалі нових країн Радянським Союзом і міжнародним комунізмом стало стратегічним завданням американської дипломатії. Суть цього завдання відображала післявоєнна американська зовнішньополітична доктрина "стримування комунізму". її автор - знаний дипломат Джордж Кеннан - суть цієї доктрини формулював так: "Головним елементом будь-якої політики Сполучених Штатів щодо Радянського Союзу має бути тривале, терпеливе, але тверде і пильне стримування російських експансіоністських тенденцій". "Доктрина стримування" набрала офіційного характеру.американський уряд висунув широку програму економічної відбудови Європи, яка дістала назву "план Маршалла" - за прізвищем тодішнього державного секретаря США Джорджа Маршалла, який оприлюднив цей проект. Радянський Союз та під його тиском країни Центральної і Східної Європи відхилили цей план. Натомість 16 країн Західної Європи його прийняли. "План Маршалла" було поширено також на західні зони окупації Німеччини. Протягом 1948 - 1952 рр. ці країни одержали від США допомогу на суму понад 13 млрд доларів, що значно прискорило справу господарського відродження західноєвропейського регіону. "План Маршалла" підготував ґрунт для тіснішої військово-політичної співпраці США з цими країнами. 4 квітня 1949 р. США, Канада і 10 країн Західної Європи підписали у Вашингтоні Північноатлантичний договір. Утворилась Організація Північноатлантичного договору (НАТО), яка проголосила своєю метою колективну оборону від можливої агресії.

Загалом зовнішня політика США, як і внутрішня, за адміністрації Д. Ейзенгауера (1953 - 1960) мало чим відрізнялася від труменівської. Зокрема велика увага продовжувала приділятися далекосхідним справам. Із метою протистояння комуністичній експансії Сполучені Штати уклали з країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону договори про взаємну безпеку. Значно посилився вплив США у Латинській Америці. Основною турботою Сполучених Штатів тут, як і в інших регіонах, було недопущення радянської експансії або комуністичної революції. З цією метою США і 21 латиноамериканська держава уклали в 1947 р. Міжамериканський договір про взаємну безпеку. У 1948 р. з ініціативи США було створено Організацію американських держав як політичне угруповання країн західної півкулі. У цілому в Західній Європі, на Близькому та Далекому Сході, в Латинській Америці та інших регіонах світу США створили систему військових союзів, яка охоплювала 70 держав. Притримуючись визначеного курсу, США сприяли поваленню в 1954 р. лівого уряду в Гватемалі. Однак вони не зуміли перешкодити революції на Кубі 1959 р.

США в 60-70-х рр.

У 1960 р. президентом США було обрано молодого демократа Джона Кеннеді, якому на той час виповнилося 43 роки.
Основою діяльності Кеннеді на посаді президента стала концепція "нових рубежів", спрямована на збереження і зміцнення позицій США на міжнародній арені.
Стратегію економічного зростання Кеннеді вбачав у збільшенні капіталовкладень в економіку, оптимальному використанні досягнень НТР, підвищенні кваліфікації та освіти працівників, на всіх рівнях.Програма уряду передбачала підвищення мінімуму погодинної оплати праці, збільшення строків виплати субсидій з безробіття, допомогу збіднілим фермерам, розширення житлового будівництва. Крім того, передбачалися комплексна програма заходів із переустрою районів хронічної депресії, зокрема субсидії приватним фірмам і муніципалітетам, збільшення допомоги для переустрою міст, програма професійної перепідготовки безробітних.
Американці пам'ятають і часто повторюють слова президента Дж. Кеннеді: "Не питай, що країна може зробити для тебе, питай, що ти можеш зробити для країни". У них міститься глибока філософська думка: будь-яка ініціатива, спрямована на поліпшення добробуту американців, знайде в суспільстві підтримку.
І справді, програма адміністрації демократів досягла серйозних успіхів. Коли Кеннеді взявся за кермо влади, ВНП становив 500 млрд доларів, а 1964 р. він досяг 622,3 млрд, тобто збільшився на 25%. Отже, щорічний приріст дорівнював 5,6%, тоді як демократи під час кампанії 1960 р. обіцяли 5%.
У сфері зовнішньої політики президент Кеннеді намагався збільшити вплив США на перебіг подій у світі й не допустити експансії комунізму. Водночас уряд Кеннеді почав реалістичніше оцінювати свої можливості у світі, ясніше усвідомлювати соціально-економічні фактори. Сам Кеннеді неодноразово підкреслював необхідність провадити більш гнучку й реалістичну зовнішню політику.
Багатообіцяльна кар'єра Джона Кеннеді обірвалася трагічно: 22 листопада 1963 р. під час поїздки до м. Даллас, штат Техас, його було смертельно поранено. За усталеною версією, стріляв убивця-одинак Лі Харві Освальд, якого незабаром було застрелено у поліцейській дільниці. Проте донині багато обставин цього "вбивства XX століття" залишилися нез'ясованими, а правосуддя досі не може (або не хоче під тиском певних кіл) дати відповідь на всі запитання, пов'язані з трагічною смертю 35-го президента США.Згідно з конституцією США посаду президента країни обійняв віце-президент Ліндон Джонсон.8 січня 1964 р. у першому посланні про становище країни президент Л. Джонсон урочисто проголосив початок "безкомпромісної війни проти бідності в Америці"- 16 травня того ж року він надіслав до конгресу спеціальне послання "Про війну проти бідності", на основі якого було ухвалено відповідний закон, що став основним напрямом діяльності адміністрації Джонсона. Однак реалізація цієї програми виявилася малоефективною. Хоча, за офіційними даними, кількість бідняків 1968 р. скоротилася до 25 тис, це скорочення обумовлювалося не стільки державними програмами допомоги, скільки високою економічною кон'юнктурою 60-х рр.
Авторитет адміністрації Л. Джонсона відчутно знизила розпочата 1964 р. масштабна війна у В'єтнамі.Особливо активно розвинувся молодіжний антивоєнний рух, оскільки молодих американців аж ніяк не вабила перспектива загинути в ім'я стратегічних інтересів Білого дому, які для більшості з них були чужими й незрозумілими.
У січні 1973 р. було підписано Паризьку угоду про припинення війни та відновлення миру у В'єтнамі. Аналізуючи "уроки В'єтнаму", Генрі Кіссінджер (державний секретар США) згодом зазначав: "Після гіркого досвіду В'єтнаму Америка дізналася, що вона не має такої могутності, шобн вирішувати кожну проблему. Ми знаємо, що наш вплив має межі".Однією з найгостріших внутрішньополітичних проблем США, що сягає корінням у далеке минуле, є расова проблема. Особливо гостро вона стояла перед країною у 50-60-ті рр. Незважаючи на проголошену конституцією рівноправність американських громадян, США залишалися країною расової нерівності й дискримінації.
На початку 60-х рр. негритянський рух вийшов на новий етап. Він мав характер -масової боротьби за соціальні права, досягнення справді громадянського рівноправ'я і доступу до політичної влади.
"Довге гаряче літо" 1967 р. за масштабом і силою негритянських повстань перевершило всі попередні: 120 міст було охоплено повстаннями. Найбільше сталось у липні 1967 р. в Детройті, столиці автомобільної імперії Форда. Визнаним лідером негритянського руху став Мартін-Лютер Кінг, священик, лауреат Нобелівської премії миру, який провадив велику громадську роботу.
Вбивство Мартіна-Лютера Кінга у 1968 р. поставило країну на межу громадянської війни. За один тігждень — із 4 до 11 квітня 1968 р. — повстання негрів охопили стільки ж міст, що й за весь попередній рік. На придушення расових безладів влада кинула 100 тис. поліцейських, національних гвардійців і солдатів. Усього за час "чорних бунтів" 1964-1969 рр. загинули 250 осіб, було поранено майже 11 тис. американців, переважно чорних.Наростання расових проблем у країні, вкупі з в'єтнамською війною та невтішними наслідками боротьби з бідністю, стали основними причинами поразки демократів під час президентських виборів у листопаді 1968 р.
Загострення внутрішньополітичної боротьби у 70-ті рр. "Уотергейтська справа"
На президентських виборах 1968 р. переміг республіканець Р. Ніксон.
Президент Ніксон прийшов у Білий дім, коли в 1969—1970 рр. позначив.ся серйозний спад в економіці, особливістю якого стала інфляція, що швидко зростала.
З метою оздоровлення економіки Ніксон проголосив "нову економічну політику". Президентським декретом у країні було оголошено надзвичайний стан. Намагаючись стимулювати капіталовкладення і споживчий попит, уряд надав компаніям значні податкові пільги, скоротив прибутковий податок, скасував акцизний податок на продаж легкових автомобілів, проте водночас установив державний контроль над цінами і заробітною платнею. У цьому вбачали сдиний шлях стримування інфляції. Тимчасово було припинено конверсію долара в золото і введено додатковий 10-процентний податок на переважну частину імпорту; було оголошене також про скорочення допомоги іншим державам.
Ця політика принесла свої плоди.На виборах 1972 р. Р. Ніксон здобув переконливу перемогу над демократом Макговерном, діставши 60,7% голосів проти 37,5% у суперника. Одначе проведення виборів і початок другого терміну президентства Ніксона відбувалися на хвилі найбільшої в повоєнній історії політичної кризи — "Уотергейту" (за назвою адміністративно-житлового комплексу, де мали місце ці події). Ця криза стала наслідком посилення політичного протистояння в країні, викликаного наростаючими проблемами у внутрішній та зовнішній політиці.Сутність цієї кризи полягала в тому, що в червні 1972 р. під час передвиборної кампанії люди зі штабу республіканської партії були заарештовані поліцією у приміщенні національного комітету демократичної партії. У них було знайдено апаратуру для підслуховування, портативну рацію та інші компрометуючі докази. Американська преса розцінила цю подію як "страшенний акт політичного шпигунства", сліди якого ведуть у Білий дім.
Проти семи учасників скандального інциденту було порушено кримінальну справу. У 1973 р. юридичний комітет палати представників конгресу США звинуватив президента Р. Ніксона у причетності до цієї' оборудки, а також у зловживанні владою, і порушив питання про імпічмент (відставку) президента. Р. Ніксон довго боровся з конгресом за своє реноме, але в серпні 1974 р. таки визнав, що перешкоджав розслідуванню "Уотергейтської справи" з політичних міркувань, і зробив заяву про свою відставку. Посаду президента обійняв віце-президент Джералд Форд. Феномен "Уотергейтської справи", з одного боку, свідчив про напружену політичну боротьбу між республіканцями і демократами, про численні факти корупції у вищих ешелонах влади. Але водночас перший в історії США імпічмент переконливо довів життєздатність американської демократії та вірність конституції всіх гілок влади і громадян країни, які з розумінням поставилися до розв'язання найбільшої політичної кризи в США.

США в 80-ті роки і 21 ст.

Обраний президентом США у листопаді 1988 р., Дж. Буш не вніс якихось суттєвих змін у внутрішню та зовнішню політику, закладену адміністрацією Р. Рейгана. Економічна політика Буша продовжувалася в рамках "рейганоміки". Водночас на діяльність американської адміністрації вплинули події глобального масштабу, пов'язані з крахом комунізму у Східній Європі. Піл впливом цих подій попередні світові функції США зазнали певних модифікацій. Від конфронтації і "холодної війни" США почали переходити до активної участі в міжнародній політиці створення "справедливого світу". У цьому плані проявилася вирішальна роль США в антиіракській коаліції 1990—1991 pp., у підтримці країн, що звільнилися від комунізму, в тому числі й тих, що з'явилися унаслідок розпаду СРСР.