Пізнавальні процеси у навчанні історії.

 

Найважливішим серед пізнавальних процесів у навчанні історії є сприйняття – наочно-образне, просторово-часове відбиття у свідомості людини предмета, явища, яке базується на різних відчуттях (колір, звуки, запахи, форма, обсяг та інші), розумінні предмета чи осмисленні його на основі попереднього досвіду (далекість, швидкість, напрямок руху, тривалість, тривалість процесів та інші властивості). Цей синтез виступає у вигляді образа даного предмета (явища, процесу), що складається в процесі активного його відображення.
Очевидно, що в навчанні історії провідними аналізаторами процесу сприйняття виступають зоровий і слуховий. Характерно, що за одних і тих самих умов навчання учні по-різному відтворюють історичну інформацію, виявляючи різні типи сприйняття. Якщо учням притаманний аналітичний тип сприйняття, вони швидко виокремлюють деталі, уточнюють подробиці, але не в змозі охопити історичний матеріал цілісно, побачити в ньому головне, пояснити його. Якщо ж розвинений синтетичний тип сприйняття, діти мають схильність до узагальненого сприйняття явищ, легко відтворюють цілісний образ, виділяють головні риси історичних фактів, але не надають уваги деталям, специфічним атрибутам. Найбільш продуктивним є відповідно аналітико-синтетичний тип сприйняття, який можна формувати на уроках історії за допомогою спеціально підібраних завдань.
Уява – складний психічний процес, що полягає у створенні нових образів на основі минулих уявлень і знань. Розрізняють 3 види уяви: репродуктивна (відтворююча), творча і фантастична. У вивченні минулого особливого значення набуває здатність школярів на основі опису в підручнику, розповіді вчителя чи картини уявити собі історичні предмети, обстановку, місце чи дії учасників подій, тобто здатність до репродуктивної уяви. Не меншу цінність має здатність і до творчої уяви: реконструювати історичний факт на основі фрагмента археологічної пам’ятки, уривка драматичної розмови, яскравої метафори тощо.
Пам'ять можна охарактеризувати як психофізіологічний процес, що виконує функції зберігання, впізнавання і відтворення раніше сприйнятого матеріалу. З часом збереження матеріалу пам'ять, як відомо, поділяється на короткочасну оперативну і довгострокову. За типом аналізатора, переважаючим в процесах запам’ятовування, збереження і відтворення виділяють: емоційний, образний (зоровий), значеннєвий (словесно-логічний), механічний та інший види пам’яті. Всі вони активно використовуються учнями під час засвоєння історичного матеріалу і пояснюють своєрідність їхніх відповідей.
Мислення є вищим пізнавальним процесом і формою творчого відображення людиною дійсності, що породжує такий результат, якого на даний момент часу не існує ані в самій дійсності, ані у суб’єкта. У психології виділяють основні типи мислення: теоретичне, образне, теоретичне понятійне, наочно-образне і наочно-діюче.
Способи мислення, в свою чергу, поділяються на критичний і творчий. У минулому в історичній дидактиці більшість уваги зверталась на формування творчого мислення, що зводилося до умінь аналізувати, синтезувати, порівнювати історичні факти і на цій основі робити узагальнюючі висновки, виробляти оригінальні ідеї. На сучасному етапі розвитку шкільної історичної освіти найбільш актуальним є завдання формування в школярів здатності до критичного мислення, сутність якого полягає у прийнятті ретельно обміркованих і зважених рішень щодо довіри до будь-якого твердження: маємо ми його сприйняти чи відкинути або відкласти, а також ступінь упевненості, з яким ми це робимо. На думку М.Ліпмана, критичне мислення є «вміле відповідальне мислення, що дозволяє людині формулювати надійні вірогідні судження, оскільки воно а) засновується на критеріях, б) є таким, що самокоректується, в) прагне до контексту».

3. МИСЛЕННЯ В СУЧАСНІЙ ІСТОРИЧНІЙ ОСВІТІ.

Процес «історичного» мислення має дві складові:
1. Зміст (уявлення та поняття)
2. Операції (аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація).
Якщо порівняти мислення з гончарством, то можна сказати, глина подібна до змісту мислення (те, що підлягає обробці), а прилади гончара подібні до операцій мислення (те, за допомогою чого обробляють сировину та отримують бажаний результат).
Змістовною складовою мислення виступають уявлення та поняття. Знання отримані в результаті чуттєвого пізнання, існують у свідомості людини у вигляді уявлень (образів). А ті знання, що отримані внаслідок логічного пізнання (міркування), існують у вигляді понять.
Основними відмінностями між уявленнями та поняттями, по-перше, є те, що уявлення – це завжди образ (наприклад, образ фортеці – камяна висока споруда), а поняття – це думка, яка втілена у слові й відбиває роль і функцію предмета (наприклад, фортеця – це засіб для оборони від нападників); по-друге, уявлення містить як суттєві, так і несуттєві ознаки, поняття ж концентрує значущі та суттєві ознаки.
До операційної складової мислення відносять такі базові логічні операції: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, класифікація, систематизація. Кожна з цих логічних операцій виконує свою важливу функцію у процесі пізнання й знаходиться у складному взаємозв’язку з іншими операціями:
• Аналіз дає змогу розділити ціле на частини.
• Синтез слугує засобом поєднання окремих елементів у єдине ціле
• Порівняння дає змогу встановити схожість та відмінність окремих об’єктів.
• Абстрагування забезпечує виокремлення одних ознак й відволікання від інших.
• Узагальнення є засобом обєднання предметів або явищ за їх суттєвими ознаками.
• Класифікація дає змогу здійснити поділ предметів на класи за певними ознаками
• Систематизація забезпечує поділ та подальше обєднання, але не окремих об’єктів, а груп та класів.
Наочно структура мислення має такий вигляд:
Уявлення Аналіз
Поняття Синтез
Порівняння
Абстрагування
Узагальнення
Класифікація
Систематизація
Важливо підкреслити, що кожна предметна галузь має свою специфіку: природні та суспільні явища мають різні закономірності розвитку, вимагають різних підходів до їх вивчення, тобто різних інструментів для обробки. Так само як тесляр використовує одні інструменти, гончар – інші, так само й математик використовує одні методи дослідження, історик – інші. Проте це не означає що ці науки не мають спільних методів дослідження.
Розвиваючи історичне мислення, розв’язуючи проблемні задачі з історії, необхідно дотримуватися прийнятних серед істориків-науковців вимог. Вони називаються принципами пізнання: принцип об’єктивності, принцип історизму, принцип соціального підходу, принцип множинності підходів.
Принцип об’єктивності вимагає обов’язково розглядати історичну реальність в цілому, в її різноманітності й суперечливості, незалежно від власних бажань, уподобань та установок.
Принцип історизму вимагає вивчати історичне явище в його виникненні та розвитку, а саме: коли, де, внаслідок яких причин це явище виникло, яким воно було спочатку і яким чином розвивалося, як змінювалась його роль, які оцінки йому давалися на тому чи іншому етапі.
Соціальний підхід вимагає враховувати певні соціальні й класові інтереси, всю сукупність соціально-класових відносин.
Принцип множинності підходів вимагає розглядати історичне явище під різними кутами, з різних позицій.
Стисло зазначимо основні інструменти історичного мислення (методи історичного пізнання):
• Порівняльно-історичний метод (виділення спільних і відмінних рис за певними ознаками порівняння).
• Метод аналогій (перенесення висновку з одного історичного об’єкта на інший подібний об’єкт).
• Статистичний метод (на підставі дослідження деяких представників суспільної групи робиться висновок про всю групу).
• Встановлення причин за наслідками (встановлення причинно-наслідкових зв’язків між явищами).
• Визначення цілей людей і груп за їхніми діями та наслідками цих дій.
• Метод зворотних висновків (визначення минулого за існуючими пережитками).
• Узагальнення формул, тобто свідоцтв, пам’яток звичаєвого і писаного права, анкет, що характеризують масовість того чи іншого явища.
• Реконструкція цілого за його частиною.
• Визначення рівня духовного життя за пам’ятками матеріальної культури.
Зазначимо що деякі методи історичного дослідження не є притаманними лише історії, але сукупність цих методів створює унікальну систему історичного пізнання, яку можна виділити як окремий вид мислення, а саме: історичне мислення.
Отже, історичне мислення являє собою єдність історичних знань, способів розумових дій (методів) та установок особистості (принципів) на їх застосування у пізнанні та осмисленні конкретних історичних фактів.

Висновки.
Навчальне пізнання історії здійснюється скороченим і спрощеним шляхом у порівнянні з пізнанням науковим. З величезного матеріалу зібраного, проаналізованого і узагальненого історичною наукою, у навчанні відбирається мінімум для рішення освітніх завдань. Тим не менш, врахування вікових та індивідуальних пізнавальних можливостей школярів залишається одним із основних факторів процесу навчання історії. Якість засвоєння учнями історичного матеріалу, великою мірою залежить від рівня сформованості усього комплексу пізнавальних процесів: сприйняття, уяви, пам’яті та мислення.