Історична освіта в радянському союзі (30 – 80-х рр. Хх ст. )

 

На початку 30-х років становище шкільної історичної освіти в СРСР кардинально змінюється. Постановами ЦК ВКП(б) від 5 вересня 1931 р. та 5 серпня 1932 р. основною формою організації навчання стає урок з групою учнів і чітко визначеним розкладом занять. Ставилося також завдання відновити систематичний курс історії в школі. Для підготовки кадрів вчителів відновлювались історичні факультети у ВУЗах, з’явились кафедри методики.
В 1933 р. була видана програма з історії СРСР. В її основу була покладена марксистська теорія суспільно-економічних формацій, принципи хронологічної послідовності у викладі історичних подій та лінійності. Вводились самостійні курси вітчизняної і всесвітньої історії. У відповідності з програмами були затверджені й перші підручники.
З 1935 р. в школах збільшується кількість годин на вивчення історії: з 14 до 25,5 в тиждень. В 1939 р. вийшли оновлені програми з історії, які діяли до 50-х років: по всесвітній історії (давнього світу, середніх віків, нової історії),та з історії СРСР. Розділи всесвітньої історії вивчались в 5-9 класах. Історія СРСР викладалась двічі: спочатку у вигляді елементарного курсу у початкових класах, потім як систематичний курс – в старших.
У 30-40-х роках в роботі над програмами і підручниками з історії практично була відсутня взаємодія між методистами та науковцями. До їх недоліків можна віднести перевантаженість датами, фактами, іменами та відсутність джерел. Все це не сприяло організації самостійної роботи учнів на уроках історії, якій відводилась другорядна роль.
Функції і завдання підручника з історії по починають помітно змінюватись у 60-80-х рр. Йому відводиться роль не лише закріплення вивченого на уроці, але й для осмислення і систематизації курсів. Реалізувати ці завдання допомагав довідковий матеріал, джерела та схеми.
У 1965 р. приймається постанова «Про зміну порядку викладання історії в школах». Замість елементарного і систематичного вивчення історії вводився принцип лінійності. Курс вітчизняної історії почали вивчати послідовно з 7 по 10 клас, а курс нової та новітньої історії – з 8 по 10 клас. Встановлювалась також синхронність викладу вітчизняної і зарубіжної історії та вивчення історії союзної республіки.
На уроки історії відводилось 18 годин в тиждень, 612 годин в рік (313 годин – вітчизняна історія, 299 – зарубіжна). В 60-70 рр. продовжується розвиток методики викладання історії такими вченими як А.Вагін, Д.Нікіфоров, Н.Дайрі, П.Гора, Ф.Коровкін. Розвиток методики спрямовувався на розробку засобів і прийомів з надання методичної допомоги вчителю та пошуку ефективних шляхів навчання учнів. В дидактиці розроблялися проблеми посилення активності і самостійності школярів в процесі навчання, введенні проблемності в навчаня.
В 60-80-х рр. метою навчання історії в школі стає розвиток активності і самостійності учнів. Все більше уваги приділяється проблемі активізації їх пізнавальної діяльності, формуванню вмінь, прийомів роботи. Тривав пошук нових освітніх конструкцій, що відповідали новим реаліям розвитку суспільства.
Висновки.
Сучасний етап розвитку вітчизняної шкільної історичної освіти позначений зміною її парадигм і концептуальних орієнтирів. Вона рухається у напрямку особистісно-орієнтованої і плюралістичної, спираючись на принцип «антропологізації» (олюднення) минулого. Водночас, очевидно, що традиції дореволюційної російської та радянської історичної освіти настільки глибокі і самоцінні, що без їх врахування неможливо створити сучасну і разом з тим національну систему історичної освіти. Необхідний ефективний механізм налаштування кожного її елемента та пошук оптимального співвідношення між традиціями, спадковістю і новаціями.
Побудова системи шкільної історичної освіти, що відповідає запитам сучасного суспільства інформаційної доби передбачає також визначення оптимального балансу між всесвітньою, європейською, вітчизняною та регіональною історією.

НЕ. 1.4. СТРУКТУРА ШКІЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ.

ВСТУП
1. ЛІНІЙНА СТРУКТУРА.

КОНЦЕНТРИЧНА СТРУКТУРА.

ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНОЇ СТРУКТУРИ ШКІЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ.

ВИСНОВКИ

Ключові слова і терміни: лінійна структура, концентрична структура, шкільна історична освіта, історичний час, історичний простір, історичний рух.
Вступ.
Структура шкільної історичної освіти відбиває специфіку історії як науки і предмета навчання. Кожний із її структурних елементів відповідно виконує особливу функцію і займає своє місце. Основу історичних знань школярів складають факти, які дозволяють розкрити суттєві зв’язки і відносини між ними: наступність, причинно-наслідкові зв’язки, їх осмислення в історичному процесі - відповідно до вікових особливостей учнів.
Таким чином, об’єкт вивчення історії – минуле людей і людства у їх природному і соціальному розвитку (людина-природа-суспільство). Основні системні характеристики об’єкта – історичний час, історичний простір та історичний рух. Означений об’єкт може бути представлений на різних рівнях: історія людини, історія соціальних груп і соціумів; історія всесвітня; історія цивілізацій і держав; історія етнонаціональна; історія регіональна; історія краю. Однак, загалом під структурою розуміють порядок і послідовність викладання основних домінантів шкільного курсу - всесвітньої і вітчизняної (в ряді країн також і європейської) історії.
В сучасній історичній дидактиці розроблені лінійна і концентрична структури історичної освіти, кожна з яких тісно пов’язана із цілями навчання і має свої переваги та недоліки.

ЛІНІЙНА СТРУКТУРА.

Лінійний принцип структури історичної освіти передбачає однократне, хронологічно послідовне вивчення історичного минулого з найдавніших часів до сучасності. Така структура переважала в радянській історичній шкільній освіті протягом багатьох років. Вона була обрана 25 травня 1934 р. і до 1959 р. лежала в основі шкільного курсу історії в СРСР. З 1959 р. вживалися спроби перейти на концентричну структуру освіти. Проте 14 травня 1964 р. Радою Міністрів СРСР була прийнята Постанова «Про зміну порядку викладання історії в школах», в результаті чого ще 18 років панувала лінійна структура історичної освіти. Варто відзначити, що цей перехід в середині 60-х рр. не був простим поверненням до історичної освіти 30-50-х рр. Це був якісно інший період розвитку радянської освітньої системи. ЇЇ удосконалення тривало і останній варіант був розроблений в 1984 р. він виглядав наступним чином:
Клас Історичний курс Кількість годин в тиждень
5 Епізодичні розповіді з історії СРСР 2
6 Історія стародавнього світу 2
7 Історія середніх віків (до середини ХVШ ст.) 2
8 Історія СРСР із найдавніших часів до кінця ХVШ ст. 2
9 Нова історія (1640-1870 рр.). Історія СРСР (ХІХ ст.) 3
10 Нова історія (1870-1918 рр.). Історія СРСР (з початку ХХ ст. до 1936 р.) Новітня історія зарубіжних країн (1917-1939 рр.) 4
11 Історія СРСР (з 1936 р. до сьогодення). Новітня історія зарубіжних країн (з 1939 до сьогодення) 3

Лінійна структура проіснувала довго оскільки володіла рядом позитивних моментів. Її перевага в тому, вона відповідає структурі історичної науки. Психолого-педагогічні підходи не відіграють провідної ролі в обґрунтуванні цього принципу. Розташування матеріалу природно щодо розгортання історичного руху і дозволяє уникати повторів. Вивчення нового матеріалу підтримує інтерес учні в до предмета. Така структура дозволяє притримуватись принципів послідовності, історизму, і систематичності. Вона дає можливість формувати поняття, виявляти причинно-наслідкові зв’язки та вносити зміни в зміст історичної освіти.
Разом з тим у цієї структури є ряд серйозних недоліків. Насамперед, історія стародавнього світу та середніх віків завоюються на елементарному рівні. Можливості повернутися до даних періодів на більш високому теоретичному рівні немає. При лінійній структурі навчання розтягується на 6-7 років, носить екстенсивний характер. Нерідко порушувалась синхронізація вітчизняної і всесвітньої історії, у школярів не створювалося цілісного уявлення про хід історичного процесу. На всій території СРСР існував єдиний навчальний план, програма, що визначали зміст викладання історії. Недостатньою мірою враховувалися національні, регіональні та історичні особливості окремих республік і областей.

КОНЦЕНТРИЧНА СТРУКТУРА.

Концентрична структура викладання історії розрахована на дво-, триразове вивчення одних і тих самих хронологічних відрізків історичного минулого, кожного разу підвищуючи рівень аналізу. В Росії методисти почали проявляти до неї інтерес, ще на рубежі ХІХ-ХХ ст. Так, вже на початку ХХ ст. в гімназіях історична освіта встановлювалась по двом концентрам, а в 1913-1915 рр. перебудовувалось на три ступені з російської історії і дві – із всесвітньої історії.
Спроба перейти на концентричний принцип викладання історії в школі мала місце й в СРСР. Зокрема, у 1959 р. у зв’язку з введенням восьмирічної освіти програма передбачала вивчення вітчизняної та всесвітньої історії за двома концентрами: у 5-6-х класах елементарних курсів історії стародавнього світу і середніх віків; у 7-8-х класах – елементарного курсу історії СРСР, а також Конституції СРСР.; у старших 9-11 класах – систематичних курсів історії СРСР, нової і новітньої історії; у випускному класі – суспільствознавства. Цією структурою усувались головні недоліки колишньої лінійної побудови. Зникло перевантаження учнів, відкрилася можливість більш широкого застосування активних методів і організації самостійної роботи учнів. Разом з тим, відбір змісту і відповідних прийомів викладу програмного матеріалу кожного з концентрів був проведений недостатньо продумано і виважено. На весь курс лягав відбиток поспіху і поверхневого вивчення. В результаті у 1965 р. було прийнято постанову, яка повертала школу в основному до лінійної структури.
Серед переваг концентричного принципу побудови шкільного курсу історії варто виділити наступні:
• Можливість повернення до досліджуваного матеріалу, коли одні і ті самі питання розглядаються у різних класах, але вже на більш високому рівні аналізу і міркувань, відповідно до вікових особливостей учнів. У першому концентрі даються елементарні уявлення, що поступово поглиблюються і розширюються у наступному.
• Інтенсифікація процесу навчання історії.
• Більш чітка синхронізація курсів вітчизняної і всесвітньої історії, а також створення єдиного інтегрованого курсу.
• Можливість систематизації й узагальнення усього історичного матеріалу на основі формаційного, цивілізаційного, культурологічного та інших підходів у другому концентрі.
• Відійти від подійно-хронологічного принципу вивчення минулого перейти до проблемного, міжпредметного, тематичного, використовуючи методики активного навчання та розвитку критичного мислення.
• Стає можливим природне введення у другому концентрі профільного і модульного навчання.
Принцип концентризму широко розповсюджений як у зарубіжній школі (Велика Британія, Франція, Нідерланди, Бельгія) так в і школах пострадянських держав (Росія, Литва, Латвія).

 

3. ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНОЇ СТРУКТУРИ ШКІЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ.

У 5-11 класах загальноосвітніх навчальних закладів історія викладається виходячи з цілей, вимог і змісту навчання історії у школі, закладених у Державному стандарті освіти (освітня галузь «Суспільствознавство»). Її структурними компонентами є історія рідного краю, історія України, всесвітня історія. Вони складають хронологічно-послідовну лінійну систему шкільної історичної освіти. Заслуговує на увагу, відсутність такого компоненту історичного знання, як історія Європи. Відтак європейський вимір, значною мірою, залишається поза увагою.
Вітчизняну і всесвітню історію представлено у вигляді двох окремих курсів, що є важливим для цілісного уявлення про кожен із них. Разом з тим, процеси, події і явища вітчизняної історії висвітлюються у контексті світової історії. Такий підхід можливо реалізувати шляхом синхроністичного вивчення та узгодження матеріалу відповідних курсів вітчизняної і всесвітньої історії. При плануванні навчального процесу педагог може сам визначати оптимальну для конкретної ситуації послідовність розгляду окремих тем і сюжетів, місце включення регіонального та локального матеріалу.
Лінійна структура шкільної історичної освіти в Україні не побудована у її чистому вигляді. Систематичні курси з історії у 6-11 класах поєднується з пропедевтичним (елементарним) курсом «Вступу до історії» у 5-му класі. Останній є підготовчим до успішного засвоєння історичних знань у наступних класах, що й визначає його місце в системі шкільних історичних курсів.
Структура шкільної історичної побудована на основі часових норм базового навчального плану 11-річної загальноосвітньої школи.
Послідовність вивчення курсів вітчизняної і всесвітньої історії по класах
Клас Курси Кількість годин
5 Вступ до історії 35
6 Історія України
Історія стародавнього світу 35
35
7 Історія України
Всесвітня історія 35
35
8 Історія України
Всесвітня історія 52
35
9 Історія України
Всесвітня історія 52
35
10 Історія України
Всесвітня історія 35
35
11 Історія України
Всесвітня історія 70
35

Висновки.
Отже, в сучасній методиці шкільної історичної освіти розроблені лінійна і концентрична структури історичної освіти. Кожний з цих принципів не існує в чистому вигляді: всередині концентрів вивчення історичного минулого переважно будується за лінійним принципом, а поєднання елементарних (пропедевтичних) і систематичних курсів історії вказує на присутність елементів концентрів усередині лінійної системи.
Протягом ХХ ст. вітчизняна школа тричі переходила від концентричного до лінійного принципу навчання історії і назад: у 1934 р., 1958 р., 1965 р. Сучасна історична освіта в Україні відповідно до Державного стандарту освіти представлена окремими курсами історії України і всесвітньої історії з давніх часів до сьогодення, які складають хронологічно послідовну лінійну систему.