Характеристика змісту вітчизняної шкільної історичної освіти.

Зміст шкільної історичної освіти складають систематичні курси побудовані за хронологічно-лінійним принципом, з поєднанням елементарного курсу у 5-му класі.
Елементарний курс «Вступ до історії», що вивчається є підготовчим (пропедевтичним) до успішного засвоєння систематичних курсів у наступних класах. Головні завдання курсу:
• Викликати захоплення минулим України, прищепити інтерес до його вивчення.
• Сформувати у дітей початкові уявлення про історію як науку та про історію України як її складову.
• Сформувати у дітей лелментарні предметно-історичні вміння та навички.
• Поглиблювати загально дидактичні вміння, потрібні для успішного засвоєння історичної інформації в подальшому.
Курс історії України у 6-му класі розпочинає систематичне хронологічно-лінійне послідовне вивчення історії України. Хронологічні межі курсу – від появи людини на території України, до виникнення перших державних утворень східних слов’ян – предкув українців. Курс вивчається паралельно синхронно з курсом історії стародавнього світу. Обсяг навчальних годин – 1 година на тиждень, всього 35.
Курс історії України у 7-му класі продовжує систематичне, хронологічно послідовне вивчення історії України. Хронологічні межі курсу – від виникнення держави Київська Русь (ІХ ст.) до середини XVI ст.
У 7-му класі учні вивчають історію середніх віків – період V-ХV ст., яка є складовою частиною шкільного курсу всесвітньої історії, логічним продовженням історії стародавнього світу, закономірним етапом розвитку історичних знань та досягнень учнів.
Курс історії України у 8-му класі продовжує вивчення історії України від другої половини ХVІ століття до кінця ХVШ століття.
У 8-му класі діти знайомляться з історією нового часу, навчальний матеріал якої є логічним продовженням історії середніх віків. Хронологічні рамки курсу – кінець ХV – кінець ХVІІІ ст., від Великих географічних відкриттів до визнання незалежності США.
Хронологічні межі курсу історії України у 9 класі охоплюють ХІХ ст. Курс вивчається паралельно і синхронно з курсом всесвітньої історії (нові часи кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.). Учні знайомляться з подіями і процесами, які складають суть цього періоду: процеси формування індустріального суспільства, демократизації. Важливі економічні питання розглядаються у контексті розвитку науково-технічної революції, досягнень суспільної думки, особливостей розвитку кожної країни.

Висновки.
Зміст шкільної історичної освіти в Україні представлено курсами історії України і всесвітньої історії з давніх часів до сьогодення, які складені відповідно до хронологічного лінійного принципу викладання історії. У ньому поєднуються два основні його компоненти: фактичний і теоретичний. Теоретичні знання відіграють важливу роль у формуванні особистісного підходу учнів до оцінки минулого і сучасності, розвитку самостійного і критичного мислення школярів тощо. З іншого боку, теоретичний матеріал можливо засвоїти тільки у зв’язку і на основі фактологічного. Тому проблема відбору оптимальної кількості й співвідношення фактів і теорії у навчальному історичному матеріалі є однією з найактуальніших і найскладніших у методиці історії.

НЕ. 1.6. ПІЗНАВАЛЬНІ ВМІННЯ ЯК КОМПОНЕНТ ЗМІСТУ ШКІЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ

ВСТУП
1. ПОНЯТТЯ ПРО ВМІННЯ В ІСТОРИЧНІЙ ДИДАКТИЦІ.
2. ВИДИ ТА МЕТОДИКА ФОРМУВАННЯ ПІЗНАВАЛЬНИХ ВМІНЬ У ШКІЛЬНІЙ ІСТОРИЧНІЙ ОСВІТІ.

ВИСНОВКИ.

Ключові слова і терміни: пізнавальні вміння, методика формування, прийом, вміння, навичка, ставлення, формування пізнавальних вмінь, цінность, ступінь оволодіння.
Вступ.
У змісті історичної освіти, окрім фактологічного і теоретичного матеріалу, входять знання про способи діяльності й досвід її здійснення, втілений пізнавальних вміннях. Пізнавальні вміння в історичній дидактиці визначають як «підготовленість до свідомих і точних дій (розумових і практичних)» і «здатність учня послідовно застосовувати всю сукупність навчальних і розумових дій при вивченні нового матеріалу». Ці два визначення доповнюють одне одного і дають можливість виділити основні відмінності пізнавальних умінь від близьких їм понять «прийомів пізнавальної діяльності» та «навичок».
Пізнавальні вміння у сучасній історичній освіті відіграють важливу та багатогранну роль. Водночас, варто відзначити, що утвердження і формування вітчизняної історичної освіти у 1990-х рр., супроводжувалось суттєвим зменшенням уваги до цього важливого компоненту. Відтак на сьогоднішній день, його «повернення» в теорію і практику навчання історії є однією з нагальних проблем методики навчання.

 

1. ПОНЯТТЯ ПРО ВМІННЯ В ІСТОРИЧНІЙ ДИДАКТИЦІ.

Уміння формуються на основі знань про способи (прийоми) навчальної роботи і виконання вправ у застосуванні цих знань на практиці. Проблема формування прийомів навчальної діяльності широко висвітлена в психолого-педагогічній і методичній літературі. Загалом, прийомом навчальної роботи можна назвати сукупність операцій, дій, які треба виконати для досягнення того чи іншого навчального результату. Часом вчені розмежовують навчальні прийоми на екстеріоризовані (матеріалізовані в дії, слові, русі тощо) та інтеріоризовані (внутрішні розумові), використовуючи поняття «прийом розумової діяльності». Інколи вважаться, що в процесі навчання ідеальні прийоми розумової діяльності детермінуються відповідними прийомами навчальної роботи (за прийомами навчальної роботи ніби «сховані» приховані розумової діяльності). Остання точка зору, на думку О.Пометун та Г.Фреймана, є більш прийнятною для практики навчання історії. Кожній зовнішній навчальній дії відповідає декілька внутрішніх розумових операцій – прийомів розумової діяльності. Причому останні часто не усвідомлюються учнями. Відтак якщо в учня виникають складнощі у застосуванні певного прийому навчальної роботи, це, зазвичай, свідчить про не сформованість у нього відповідних внутрішніх прийомів розумової діяльності.
Уміння учня показують ступінь оволодіння ним прийомами навчальної роботи. Основною ознакою сформованого вміння є здатність учнів переносити відомі їм прийоми в нову, нестандартну ситуацію. Отже, вміння завжди є свідомою дією, адекватною цілям її застосування.
Навичка – це певна сукупність дій, що виконується автоматично й індиферентних до специфіки досліджуваних питань. Навички входять як складові у більш складні прийоми, наприклад: критичного аналізу тексту, складання письмових планів, конспектування, групування, порівняння, систематизації історичного матеріалу. Таким чином вони виконують допоміжну роль. На основі більш простих умінь поступово формуються більш складні, які разом із знаннями та ставленнями визначають рівень відповідної предметної компетентності.
навичка
прийом à вміння à складне вміння à предметна компетентність (знання, складні вміння, навички, ставлення)

Формування пізнавальних вмінь є одним з важливих завдань навчання історії. Вони складають органічну частину змісту історичної освіти, яким опановують учні для самостійного і критичного сприйняття історичного матеріалу, є засобом формування історичних знань і особистісних суджень у відношенні до минулого та виступають як вагомий критерій успішності навчання і викладання.

 

2. ВИДИ ТА МЕТОДИКА ФОРМУВАННЯ ПІЗНАВАЛЬНИХ ВМІНЬ У ШКІЛЬНІЙ ІСТОРИЧНІЙ ОСВІТІ.

Пізнавальні вміння, як й історичні факти, можна класифікувати на різних підставах. Аналіз їх структури дозволяє зробити розподіл на елементарні, прості і складні. Більш складною є класифікація за змістом: загальнонавчальні, спеціальні та предметні вміння. До першої групи відносяться ті вміння, які формуються і застосовуються при вивченні більшості предметів: планувати навчальну діяльність, самоконтроль і самооцінка, складати план і шукати потрібну літературу, виступати з доповідями тощо.
До спеціальних вмінь належать ті, що потрібні у навчанні конкретного предмета. У навчанні історії до таких вмінь входять, насамперед, хронологічні та картографічні. Однією з розповсюджених класифікацій є розподіл вмінь на образні, логічні й оцінні. У групу образних вмінь входять, зокрема, вміння образно описувати історичні факти, відтворювати образи і картини минулого, розповідати про яскраві та важливі події. До групи логічних вмінь відносяться вміння виявляти причинно-наслідкові зв’язки, називати основні риси та характерні ознаки, робити порівняння, пояснювати поняття. У групу оцінних вмінь входять – вміння давати аргументовані оцінки історичним фактам, піддавати їх критичному аналізу, виявляти структуру причини і наслідків, розкривати своєрідність подій і явищ тощо.
Від цього підходу до класифікації пізнавальних вмінь відрізняється варіант класифікації за вимогами до рівня підготовки випускників школи. Вміння, що повинні стати одним із значимих результатів історичної освіти, можуть бути роз приділені на 6 груп: 1) хронологічні; 2) просторові; 3) інформаційні (вміння

працювати з джерелами); 4) мовленнєві (усно та письмово описати історичні події та явища); 5) логічні (аналізувати, пояснювати історичні факти; 6) аксіологічні (формулювати версії та оцінки історичного руху і розвитку).
Характерно, що перегляд пізнавальним вмінь актуальних у історичній дидактиці в умовах суспільства інформаційної доби, активно відбувається в країнах Заходу, де шкільна історична освіта продовжує свій рух в руслі написання не національної, а соціально-культурної історії, яка орієнтується на загальноєвропейські цінності та гуманістичні ідеали. Відтак, до пріоритетних пізнавальних вмінь зарубіжні вчені та методисти відносять наступні:
• Знаходити й аналізувати різні види інформації й джерел.
• Формулювати питання і приходити до відповідальних та виважених рішень.
• Бачити різні точки зору, визнавати і сприймати цю різноманітність.
• Критично оцінювати історичні явища.
• Формулювати незалежні і зважені судження, робити обґрунтовані висновки на основі аналізу наявних джерел і вивчення широкого спектра точок зору.
Успішність формування пізнавальних вмінь у навчанні історії залежить від ряду умов. На думку більшості методистів, найбільш системна і послідовна робота у цьому напрямі має проводитися у 5-7 класах. Учитель повинен чітко уявляти, яких прийомів навчальної роботи відповідно до вікових особливостей учнів потрібно навчати.
Робота над прийомом навчальної діяльності, як правило починається з демонстрації. Педагог називає прийом за допомогою якого був представлений історичний факт, розкриває зміст прийому і пояснює чому в даному випадку був використаний. При навчанні учнів більш складним прийомам учитель пояснює структуру і порядок дій, розкладає прийом на операції, частина яких уже знайома і використовується учнями.
На другому етапі формування вміння організовується серія спеціальних вправ, у яких учні спочатку впізнають відомий прийом, пояснюють його призначення і потім за зразком чи пам’яткою відтворюють у своїх роботах. У подальшому при вивченні історичного матеріалу учні вже самостійно складають такий план за зразком чи пам’яткою.
У 70-80-х роках ХХ ст. в радянській шкільній історичній освіті пам’ятки для учнів, що допомагають у визначеній послідовності образно відтворювати історичний факт чи розкривати його внутрішні суттєві сторони, активно розроблялися до всіх пізнавальних вмінь, публікувалися в методичних посібниках.
Учетилям рекомендувалося збирати пам’ятки в кабінетах історії як роздавальний матеріал для самостійної роботи учнів. У вітчизняній історичній освіті, інтерес до цих засобів формування пізнавальних вмінь, на жаль, помітно знизився.
Поступово учні починають застосовувати нові прийоми самостійно, що свідчить про сформованість умінь і здатності свідомо використовувати їх у роботі на рівні критичного оцінювання. Такими є основні етапи формування пізнавальних вмінь учнів.
Висновки.
Реформування вітчизняної шкільної історичної освіти у 90-х рр. ХХ ст. призвело до переоцінки змістової (знанієвої) сторони навчання. В руслі ревізії національної історії, дискримінованої протягом століть, автори підручників та методисти у пошуках формування націоцентричної концепції історичної освіти, відклали питання, пов’язані з розвитком пізнавальних вмінь, «до кращих часів». Так, зникли відповідні розділи з навчальних програм, у методичних матеріалах подавалися переважно нові факти і невідомі концепції, у дискусіях про державні освітні стандарти історичної освіти обговорювався тільки обсяг і характер історичних знань.
На сьогоднішній день питання формування пізнавальних вмінь в шкільній історичній освіті знову набуває актуальності і значущості. Про це свідчать насамперед звернення різних авторів – як вчених, так і вчителів – до цієї проблеми у методичній літературі.