Не 2. 2. Методи навчання шкільного курсу історії

ВСТУП.
1. ПРОБЛЕМА МЕТОДІВ НАВЧАННЯ ІСТОРІЇ ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ.
2. ПРИЙОМИ ВИВЧЕННЯ ІСТОРИЧНИХ ФАКТІВ НА ЕМПІРИЧНОМУ РІВНІ.
3. ПРИЙОМИ ВИВЧЕННЯ ІСТОРИЧНОГО МАТЕРІАЛУ НА ТЕОРЕТИЧНОМУ РІВНІ.

ВИСНОВКИ.

Ключові слова і терміни: методи навчання, класифікація, емпіричний рівень, теоретичний рівень, прийоми навчання, оповідання, опис, характеристика, пояснення.
Вступ.
Одне з трьох «вічних» питань педагогіки «Як навчати?» неодмінно постає перед кожним вчителем-практиком. Це питання виводить педагогів на категорію методів навчання. Методи навчання – це засоби організації учбового матеріалу і взаємопов’язаної діяльності вчителя і учнів в процесі навчання. Метод – це шлях, яким вчитель веде учня від незнання до знання, від невміння до вміння. Вони допомагають досягти поставленої мети, реалізувати зміст, наповнити навчання пізнавальною діяльністю.
Метод навчання – це складне, багатомірне, багатогранне утворення. В ньому знаходять відображення об’єктивні закономірності, цілі, зміст, принципи і форми навчання. Діалектика зв’язку методу з іншими категоріями дидактики – взаємозалежна. В структурі методів навчання виділяються об’єктивна та суб’єктивна частини. Об’єктивна частина методу обумовлена тими постійними положеннями, які обов’язково присутні в будь-якому методі, незалежно від його використання різними педагогами. Мова йде про загальні для всіх дидактичних положеннях, принципах і правилах. Суб’єктивна частина метода обумовлена особистістю педагога, особливостями учнів, конкретними умовами. Співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в педагогіці трактується достатньо широко. Природно, що через метод більше всього проявляється індивідуальна майстерність педагога. При цьому, надзвичайно рідко використання будь-якого методу відбувається в чистому виді. Зазвичай викладач у своїй роботі поєднує різні методи навчання.

 

1. ПРОБЛЕМА МЕТОДІВ НАВЧАННЯ ІСТОРІЇ ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ.

Загальновідомо, що в історичній дидактиці, як і в педагогіці загалом існують різні точки зору з питання про класифікації методів навчання. Історичне коріння класифікації сучасних методів навчання треба шукати в теорії і практиці дореволюційної російської та радянської школи наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. В той час словесні методи навчання історії взагалі були оголошені пасивними. Їм протиставлялись дослідницький, лабораторний, практичний, проектний, евристичний, активно-трудовий.
До середини ХХ ст. у методичній літературі переважно висвітлювалися методи викладання історії, причому чітких відмінностей між поняттями «методи» і «прийоми» не існувало. Класифікація запропонована радянськими методистами у середині ХХ ст. носила методичний характер і спиралася на особливості навчального історичного матеріалу. У 60 рр. дидакти відійшли від методичного напряму в класифікації і почали використовувати дидактичні підходи, які не були пов’язані із специфікою окремого предмета і застосовувались у навчанні в цілому. Відповідно було запропоновано кілька схожих класифікацій, що включали: методи усного викладення, методи наочності, методи роботи з друкованими і письмовими текстами.
В 60-70-х рр. увагу методистів знову привертають ідеї активізації пізнавальної діяльності учнів у навчанні. Були обґрунтовані і введені у практику проблемне навчання, евристична бесіда, програмоване навчання тощо. Саме тоді радянський дидакт Є.Голант запропонував розподіл методів навчання на «пасивні» та «активні», залежно від участі учнів у навчальній діяльності. Зрозуміло, що термін «пасивні» застосовувався умовно і використовувався для визначення низького рівня активності учнів, переважно репродуктивної діяльності при майже повній відсутності самостійності і творчості.
Загальнодидактичну класифікацію методів з урахуванням рівня пізнавальної діяльності учнів поширили на процес навчання історії І.Лернер та В.Скаткін:
В.Скаткін:
1. інформаційно-рецептивний
2. репродуктивний
3. проблемного викладу
4. евристичний
5. дослідницький

І.Лернер:
1. пояснювально-іллюстративний
2. репродуктивний
3. проблемного викладу
4. частково-пошуковий
5. дослідницький

Загалом, наукова дискусія 50-70-х рр. не привела до становлення єдиного погляду на проблему методів навчання історії. Кожна із запропонованих класифікацій була піддана детальному аналізу і критиці, а їхні автори продовжували розвивати і пропагувати свої ідеї. Однак вони сприяли розвитку методичної думки, акцентували увагу на різних аспектах і компонентах процесу навчання історії.
В умовах становлення вітчизняної системи шкільної історичної освіти наприкінці ХХ ст., проблема методів навчання відійшла на другий план. Тому в методичній літературі і до сьогодні зберігається різнобій термінів і підходів до характеристики навчальної практики.
Виходячи із сучасних уявлень методистів про зміст поняття «метод навчання», метод навчання історії – це впорядкований спосіб взаємодії учасників навчального процесу, спрямований на досягнення цілей і завдань шкільної історичної освіти. Відповідно критерієм для класифікації методів навчання історії може бути характер цієї взаємодії, насамперед між учителем і учнями. Виходячи з цього критерію і враховуючи класифікацію Є.Готланда, розподіляємо методи навчання історії на пасивні, активні та інтерактивні.
При використанні пасивних методів вчитель виступає в ролі «джерела знань», і передає їх до «необізнаного джерела», тобто до учнів. Останні засвоюють та відтворюють матеріал, що передається педагогом (за І.Лернером такі методи відносяться до пояснювально-ілюстративних та репродуктивних). Як правило це відбувається у форматі лекції-монологу, читання демонстрації, опитування учнів щодо вивченого змісту. Учні між собою не спілкуються і не виконують творчих завдань.
Активна методика передбачає, що учні стають «суб’єктами» навчання, активно виконують творчі завдання, беруть участь у діалозі з вчителем. Хоча школярі в цьому випадку більш активні основною формою взаємодії залишається монолог, а викладач виступає як своєрідний полюс, навколо якого концентрується вся комунікація учасників процесу навчання.
Сутність інтерактивних методів у тому, що навчання відбувається шляхом взаємодії учасників навчання. Це співнавчання, в якому і вчитель і учні є суб’єктами навчання. Основний принцип інтеракції: постійна взаємодія учнів між собою, їх співпраця, спілкування, співробітництво, на відміну від активних та пасивних методів, коли комунікація відбувається тільки між учнями і вчителем.
Складовою частиною кожного методу навчання є прийоми навчання. Прийом навчання – спосіб взаємодії вчителя і учнів, що може бути виражений у переліку (алгоритмі) дій вчителя, спрямованих на організацію пізнавальної діяльності учнів, адекватних специфіці матеріалу, що вивчається. Термін «прийоми навчання» застосовуються, якщо мова йде про поєднання прийомів викладання (діяльність вчителя) і прийомів учіння (діяльність учня): у своїй сукупності вони складають прийоми навчання – найважливішу частину організації навчального процесу.
Прийоми навчальної роботи слугують не тільки методичним інструментом, але і є органічною частиною змісту навчання. Одночасно із засвоєнням історичного матеріалу, учні опановують знання про способи навчальної роботи і застосовують їх на практиці спочатку за зразком, а потім усе більш самостійно.
У визначенні прийому підкреслена і головна ознака цього поняття як категорії методичної: його адекватність навчальному історичному матеріалу. Попередньо в результаті аналізу змісту шкільної історичної освіти виділені два основних компоненти: факти і теорія.
Відповідно до них прийоми навчальної роботи можна умовно розділити на 2 групи: 1) прийоми формування уявлень (емпіричний рівень пізнання) – образів зовнішнього боку історичного факту у свідомості учня; 2) прийоми засвоєння теорії (теоретичний рівень пізнання): історичних понять,причинно-наслідкових зв’язків та тенденцій історичного розвитку.
Іноді одні і ті самі прийоми входять у різні групи цієї класифікації. Це не порушує цілісності даної класифікації, а говорить про універсальність окремих прийомів і їх складну структуру.

 

2. ПРИЙОМИ ВИВЧЕННЯ ІСТОРИЧНИХ ФАКТІВ НА ЕМПІРИЧНОМУ РІВНІ.

Вивчення історичних фактів на емпіричному рівні відбувається у монологічній формі, основними видами якої є оповідання, опис, характеристика, пояснення.
Оповідання в шкільній історичній освіті застосовується для засвоєння динамічних фактів і може бути образним або сюжетним. Якщо в основі динамічного факту лежить зіткнення протиріч, конфлікт, конкретність події і діючих осіб то застосовується прийом сюжетного оповідання. Як правило він має таку структуру: зав’язка, кульмінація і розв’язка. Якщо ж події розгортаються у часі та просторі плавно і безконфліктно, таке оповідання є образним.
Для засвоєння статичних фактів використовується прийом опису. Опис – це викладення істотних рис, ознак, стану, виду, характеру історичних явищ і процесів у вигляді сталого (який не розвивається, незмінного) образу. Опис має об’єкт, але не має сюжету. На уроках історії він є розповсюдженим видом усного викладу: показуються умови життя людей, їх заняття, побут, знаряддя праці, пам’ятники культури, місця історичних подій тощо.
Опис може бути картинним і аналітичним. Картинний опис сприяє створенню образних уявлень про події і явища минулого. Аналітичний опис дає аналіз об’єкта, що вивчається, підкреслює взаємодію та взаємозв’язок деталей образу. Він застосовується при ознайомленні учнів з предметами побуту, знаряддями праці, політичним управлінням, умовами життя.
Достатньо часто опис переростає в образну характеристику, яка являє собою його різновид. Характеристика історичної особи чи історичного явища – це точно сформульований перерахунок істотних рис і особливостей їх внутрішнього взаємозв’язку.
Прикладом стислої характеристики може слугувати характеристика певної історичної особи. У викладі історичного матеріалу характеристика вводиться з метою конкретизації інформації, узагальнення і часто носить оціночний характер.
Прийоми емпіричного вивчення історії можуть бути представлені у процесі навчання на трьох рівнях пізнавальної діяльності: 1) викладу та відтворення навчальної інформації; 2) її перетворення; 3) творчої реконструкції образів минулого. Це дозволяє враховувати різні пізнавальні можливості учнів.
Прийомом вивчення неголовних фактів є коротке повідомлення. Воно стисло розкриває кількісну або якісну сторону фактів. Для вивчення декількох неголовних фактів, які слугують розкриттю зв’язків між головними, застосовується прийом конспективного оповідання, що є стислим логічно побудованим переліком таких фактів.

 

3. ПРИЙОМИ ВИВЧЕННЯ ІСТОРИЧНОГО МАТЕРІАЛУ НА ТЕОРЕТИЧНОМУ РІВНІ.

Для вивчення внутрішньої сторони історичних подій, явищ та процесів, відбитої в історичних поняттях, зв’язках та тенденція історичного розвитку, існують спеціальні прийоми навчання.
У відкритому вигляді теорія, як правило,, викладається вчителем або підручником за допомогою прийому пояснення. Пояснення – це розкриття внутрішніх зв’язків, закономірностей, смислу, сутності і значення історичних явищ, розкриття нових понять, історичних термінів. Структурними компонентами пояснення є: 1) положення що пояснюється; 2) положення якими аргументується і конкретизується.
Наступними прийомами засвоєння історичного матеріалу на теоретичному рівні є доведення та міркування. Вони передбачають ґрунтовний виклад сутності історичних явищ, подій чи процесів, показують як відбувається виділення суттєвих ознак, виокремлення несуттєвого, як відбувається процес мислення.
Для побудови доведення потрібно сформулювати тезу, що доводиться, навести аргументи, приклади, що підтверджують або спростовують її, а також свої міркування з приводу цих аргументів, сформулювати висновки, які пов’язані з висунутою тезою.
Структура прийому міркування є протилежною доведенню. Тут потрібно: підібрати аргументи, що розкривають загальні ознаки явища або процесу; сформулювати судження, які витікають з аргументів, побудувати тезу, що ґрунтується на підібраних аргументах та сформульованих судженнях.
Прийом узагальнюючої характеристики передбачає стислий виклад суттєвих ознак поняття чи зв’язку історичного розвитку. На відміну від пояснення узагальнююча характеристика передає сутність не розгорнуто, а абстрактно.
Для врахування різних пізнавальних можливостей школярів прийоми теоретичного вивчення історії також можуть бути представлені у процесі навчання на трьох рівнях пізнавальної діяльності: 1) викладу та відтворення навчальної інформації; 2) її перетворення; 3) творчого застосування теоретичних знань.
Паралельно з цими прийомами, у навчанні історії широко застосовується діалогічний прийом – аналітична та евристична бесіда. Вона передбачає різні форми спілкування вчителя та учнів, у процесі яких аналізується навчальний історичний матеріал і формулюються нові теоретичні положення, раніше невідомі учням.
Висновки.
Отже, метод навчання – це складне, багатомірне утворення, в якому знаходять відображення об’єктивні закономірності, цілі, зміст, принципи і форми навчання. На сьогоднішній день у вітчизняній науковій та методичній літературі зберігається неузгодженість термінів і підходів до моделей їх класифікації. Виходячи з такого критерію як характер взаємодії між учителем і учнями, методи навчання історії можна умовно розподілити на пасивні, активні та інтерактивні.
Серед найважливіших складових методів навчання історії, варто виділити, насамперед, - прийоми навчання. Останні відповідно до основних компонентів змісту освіти можна умовно розподілити на прийоми вивчення історичних фактів на емпіричному рівні і прийоми вивчення історичного матеріалу на теоретичному рівні.