Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Див.: Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. - Львів, 1990. - С. 165.Содержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
Щоб добре говорити, треба не лише володіти своїм голосом, але й мати добре відпрацьовану дикцію. Дикція - це правильна, виразна артикуляція, тобто робота мовних органів, спрямована на вимову звуків. Забезпечити якість і чистоту вимови, допомогти подолати скованість органів мовлення, поспішність чи сповільненість вимовляння можуть систематичні вправи з артикуляції, а знання орфоепічних норм, які діють у конкретний час, є еталоном дикції. До орфоепічних норм прийнято зараховувати правила вимови звуків і звукосполучень та наголошування складів у слові. У сучасній українській літературній мові витворилися та усталились такі основні правила вимови голосних та приголосних звуків: 1. Голосні звуки [а], [о], [у], [е], [и], [і] вимовляються повнозвуч- а) звуки [а], [у], [і] в усіх позиціях незалежно від наголосу чи місця б) голосний [о] перед складом з наголошеним звуком [у] або [і] ви- в) голосні звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються з 2. Приголосні звуки вимовляються виразно, чітко (за нечисленни- а) дзвінкі приголосні звуки [д], [б], [г], [ґ], [ж], [дз], [дж], [з] ніколи Винятком з цього правила є вимова звука [г], який перед наступними глухими у словах легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю та коренево-споріднених з ними вимовляється як парний йому глухий [х]: [лехко], [вохко], [н'іхт'і], [к'іхт'і], [д'охт'у]. Варто також звернути увагу на вимову дзвінкого приголосного [з] у складі префіксів роз-, без- чи самостійної префіксальної морфеми: перед наступними глухими звук [з] допускає подвійну вимову - він може зберігати дзвінкість, а може втрачати голос і переходити у відповідний глухий [с], напр.: [розказати] або [росказати], [безперечно] або [бесперечно]. Отже, вимова дзвінких приголосних в українській літературній мові здебільшого відповідає їх написанню. б) глухі приголосні звуки [т], [п], [х], [к], [ш], [ц], [ч], [с] у середині [Д]. 16], [г], [ґ], [ж], [дз], [ДЖ], [3] І І І І І І II [т], [п], [х], [к], [ш], [ц], [ч], [с] Отже, в словах боротьба, вокзал, хоч би, просьба підкреслені літери на письмі позначають звуки [д'|, [ґ], [дж], [з'], напр.: [бород'ба], [воґзал], [ходжби], [проз'ба]. в) звуки [в] та [й] в потоці мовлення змінюють свої артикуляційні • на початку слова перед приголосним, напр.: [учител'], [іти]. • у кінці слова після голосного, напр.: [знау], [краї]. • - у середині слова після голосного перед приголосним, напр.: [прауда], [знаїти]. • Грубим порушенням є вимовляти у таких випадках звук [в] з наближенням до [ф], напр.: [знаф], [казаф], [просиф]. • г) шиплячі звуки [ж], [ч], [ш], [дж] в сучасній українській літературній • Тільки в позиції перед звуком [і] та при подовженні (перед графічним закінченням ю, я) шиплячі пом'якшуються (напівпом'якшені), напр.: [ш'істка], [ч'ітко], [облич':а], [запор'іж':а]. • д) шиплячі звуки зазнають асиміляції у позиції перед наступними • шиплячі: [ж], [ч], [ш], [дж] • І І І І свистячі: [з], [ц], [с], [дз] • Отже, у словах типу безжурно, смієшся, в книжні підкреслені літери позначають звуки [ж], [с'], [з'], і слова треба вимовляти: [бе"ж:урно], [с'м'ійес':а], [укниз'ц'і]. • е) приголосні [д], [т], [з], [с), [ц], [л], [н], [дз) перед наступними • На межі морфологічних частин слова - префікса і кореня асиміляція за м'якістю виявляється непослідовно, пор.: розділити - [роз'д'ілити] але роздягальня - [розд'агал'н'а]. • є) зазнають змін у потоці мовлення приголосні [д], [т]: у позиції перед шиплячими вони уподібнюються до шиплячих відповідно [дж], [ч], а перед свистячими вимовляються як [дз], [ц], напр.: підживити - • [п'іджиевити] і квітчати - [кв'іч:ати], відзвук - [в'ідзвук] і здається -[здайец'с'а] або [здайец':а]. • ж) звуки [дз], [дж] слід вимовляти як природні для української мови • з) правильно вживати звуки [г] і [Г], пам'ятаючи, що саме вони мо- • Однією з орфоепічних вимог літературної вимови є милозвучність (евфонія) як здатність мови до плавності, мелодійності звучання. Суть милозвучності полягає в урівноваженні, послідовному чергуванні голосних, приголосних звуків та їх сполук, звукових повторів у межах слів, словосполучень, речень і тексту в цілому. Милозвучність спирається на повнозвучну вимову голосних звуків й насиченість української мови дзвінкими приголосними. • До евфонічних засобів сучасної літературної мови належать фонетичні та інші варіанти мовних одиниць і окремих їх форм, а саме: • Що мусимо знати про українські звуки ДЖ і ДЗ? // Антисуржик: Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити: Посібник / За заг. ред. О. Сербенської. - Львів, 1994. -С. 113-114. • Докладніше про походження та вживання звука[ґ] див.: Сербенська О., Волощак М. Зазнач, праця. - С. 46- 49. • 1. Чергування прийменників у - в — уві та сполучників і — й: • на початку речення перед приголосними вживають прийменник у, а перед голосними в, напр.: У тексті трапляються помилки але В Україні розширюється сфера банківських послуг; • між приголосними, що закінчують і починають слово, використовують у (уві) та і, напр.: був у брата, прийшов і переміг, бачив уві сні; • після голосного перед приголосним звуком (сполученням приголосних звуків) виступають в та й, напр.: була в брата (школі), прийшла и побачила (спитала). Прийменник у вживають лише тоді, коли наступне слово починається звуком [в], [ф], напр.: була у відпустці, прийшла у ваш дім, вся у фарбах. Аналогічні правила діють щодо початкових звуків [в], [й] слів, якщо чергування їх зі звуками [у], [і] не впливає на зміну значення слова (вправа —управа, вроки —уроки), напр.: прийшов учитель але прийшла вчителька, хотів іти але хотіла йти, знав увесь твір але зібралася вся родина. Сполучник і поєднує слова з протилежним значенням, напр.: любов і. ненависть, війна_імир, теорія і практика. -після приголосного перед голосним вживають прийменник в, напр.: зустріч в ефірі. Сполучник і у такій позиції заміняє його фонетичний варіант та, напр.: політолог та економіст (політологи та економісти). 1. Поява голосного звука [і] у префіксах та прийменниках у випадку збігу наступних приголосних, пор.: з тобою але зі мною, із звуків, надходити але надійшов, збити але зібрати. 2. Чергування часток ж - же, б - би, хоч - хоча, ще - іще, сь - ся, напр.: він же знав але вона ж прийшла, хоча б раз але хоч би раз, здавався смішним але здавалась нав 'язливою. 3. Уживання паралельних морфологічних форм: іменників у формі давального відмінка (ректорові -ректору), дієслів (читати - читать, ходімо - ходім), прислівників (знов - знову, по-українськи - по-українському, більш - більше), займенників (тому - тім), числівників (одному - однім), прикметників (зеленому - зеленім). 4. Спрощення в групах приголосних як фонетичне явище, пов'язане із втратою одного із звуків у групах приголосних, які фіксує сучасний український правопис: стн — сн: пристрасть — пристрасний стл — сл: щастя — щасливий здн - зн: проїзд - проїзний жди — жн: тиждень — тижневий Українській мові властиве також спрощення, яке відбувається в гру- [нтс'к] - [н'с'к]: студентський [стн] - [сн]: шістнадцять 1. Вставляння голосних [о], [е] між приголосними, напр.: сосон або сосен, вікон, весен чи приголосних [в], [й] між голосними, напр.: павук, геро[йі]ка. 2. Додавання приставних звуків [і], [г], [в] на початку слова, напр.: іржа, імла, ігор, вузол, вулиця - пор. рос. ржа, мла, узел, улица. 8. Добір і розташування слів у реченні, тексті. Треба дбати, щоб на межі слів у реченні не виникали немилозвучні збіги звуків чи складів, напр.: ці цікаві розповіді — ці розповіді цікаві. Не слід допускати римування слів у прозі, напр.: любов людини до батьківщини — любов людини до рідної землі. Уникати набридливого повторення однакових чи близьких за вимовою звуків, звукосполучень та слів. Наприклад, у реченні Треба стимулювати самостійність, скромність, людяність, принциповість нагнітається звук [с]. У художній літературі звукові повтори служать певним стилістичним прийомом (алітерація, асонанс, анафора, епіфора тощо), напр.: Осінній день, осінній день, осінній! О синій день, о синій день, о синій! Осанна осені, о сум! Осанна. Невже це осінь, осінь, О! — та сама (Л. Костенко). У діловій мові такі звукові ефекти не прийнятні. Робота над технікою усного мовлення значно полегшується, якщо текст, призначений для виголошення, попередньо підготувати, тобто скласти партитуру тексту, зазначивши логічні та інші наголоси, зміни висоти тону, паузи тощо. Для цього застосовують систему спеціальних знаків, наприклад: - ' - знак словесного наголосу (використовують у випадках його впливу на зміну форми чи значення слова); - ______ - знак логічного наголосу (якщо він буде відчутно поси- • / - коротка пауза; • // - середня пауза; • /// - довга пауза; • /\ \ - знак висоти тону: піднята стрілка засвідчує підвищення тону, спрямована вниз - зниження тону. Вони можуть писатися через усе слово (навіть групу слів) або над голосним звуком інтонаційно виділеного слова. • Наведемо приклад партитури поетичного тексту: • Мов водопаду рев /мов битви гук кривавий / • так наші молоти гриміли раз у раз // • І п 'ядь за п 'ядею ми місия здобували / • Хоч не одного там калічили ті скали /// • Ми далі йшли / нішо не спинювало нас /// (І. Франко). • • § 2. Види і жанри усного професійного мовлення • Сфера використання усного літературного мовлення сьогодні надзвичайно розширюється - в суспільно-політичному житті, виробничій, науково-освітній, військовій, культурно-мистецькій галузях, дипломатії тощо. Виникають нові функціональні різновиди, жанри і форми усного мовлення, вдосконалюються засоби і технічні можливості усномовного спілкування. • Основними формами вираження усного ділового мовлення є монолог та діалог. • Усний монолог - це безтекстові та зафіксовані форми, розраховані на усне відтворення. Зважаючи на функціональні особливості, характер контакту мовця зі слухачами, форми монологічного мовлення систематизують: • за функціональним критеріями, наприклад, монолог публіцистичний, судовий, виробничо-службовий, науковий, навчальний; • за ситуаційними ознаками виділяють два загальні різновиди -прямо контактний та посередньо контактний (різні форми монологічної мови по радіо і телебаченню). Усне ділове монологічне мовлення з усіма його функціональними різновидами характеризується специфікою словесної організації, яка підпорядковується позамовним факторам та узгоджується із загальними етичними вимогами ділового спілкування. Особливим жанровим різновидом мовленнєвої діяльності, своєрідним за своєю природою, місцем серед інших видів мовлення, а також якісними ознаками, є публічне монологічне мовлення. В ньому найповніше реалізується система мисленнєво-мовленнєвих дій - уміле використання форм людського мислення (логічного, образного) та мовних засобів їх вираження. Діяльність людини, професія якої пов'язана з постійним виголошенням промов, доповідей, читанням лекцій, вимагає набуття певної вправності у виборі відповідного жанру, формулюванні теми, відбору фактичного матеріалу та послідовності його викладу, а також високої культури мовлення та спілкування в цілому. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення й обставин спілкування виділяють такі жанри усного публічного монологічного мовлення: доповідь, промова, виступ, повідомлення. Доповідь - це одна із найпоширеніших форм публічного мовлення. Доповідь може бути політичною, діловою, звітною, науковою. Політична доповідь - виголошується здебільшого керівниками держави. Вона є поширеною формою донесення та роз'яснення суспільству питань внутрішньої і зовнішньої політики країни. З нею офіційні особи виступають на масових зібраннях людей - з'їздах, сесіях, міжнародних форумах. Ділова доповідь — виклад інформації і шляхів розв'язання різних окремих практичних питань життя і діяльності певного колективу, організації. Своєрідним різновидом ділової доповіді можна вважати звітну доповідь, у якій робиться повідомлення про результат усієї роботи за певний період, тобто повідомляється не про одну чи декілька ділянок роботи, а про всю діяльність. Наукова доповідь - узагальнює наукову інформацію, досягнення, відкриття чи результати наукових досліджень. Заслуховується на різноманітних наукових зібраннях - конференціях, симпозіумах, семінарах тощо. Наукова доповідь, зроблена на основі критичного огляду і вивчення низки публікацій інших дослідників, називається рефератом. Промова - публічний виступ, присвячений злободенній, суспільно значущій темі. Виголошують на мітингах, масових зборах. Загальна мета може полягати в тому, щоб розважити, інформувати, надихнути, переконати, закликати до дії. Розрізняють промови розважальні, інформаційні, агітаційні, вітальні.
Виступ - це короткотривале усне мовлення з приводу одного чи кількох питань (на зборах, нарадах, ділових засіданнях, конференціях, сесіях, відкритих слуханнях, семінарах тощо). Поширеним є виступ за доповіддю (дебати). У такому виступі орієнтовно має бути вступна частина (вказівка на предмет обговорення), основна частина (виклад власних поглядів на певне питання), висновки (пропозиції, оцінка роботи). Повідомлення - невелика доповідь на якусь тему. Якщо тема широка, пишуть доповідь, вузька - повідомлення. Публічне мовлення, особливо такі його жанри, як доповідь, промова, потребують ретельної попередньої роботи. їх підготовка передбачає кілька етапів: 1. Обдумування та формулювання теми, встановлення кола питань, які вона охоплює, виділення принципових питань. 2. Добір теоретичного та фактичного матеріалу (наукове опрацювання літератури, інформації, відібраної усним способом). На цьому етапі важливо не просто знайти і опрацювати матеріал, а глибоко його осмислити, визначити головне і другорядне; інтегрувати основні положення з кількох джерел. У разі потреби виклад матеріалу треба зробити доступним, переробити його, пристосувати до умов та рівня слухачів. Вибирати слід найяскравіші приклади, які добре сприймаються на слух, подумати про використання наочності чи технічних засобів (схеми, малюнки, таблиці, магнітофонні записи тощо). Пошук та опрацювання літератури неодмінно вимагає навичок конспектування. Варто дотримуватися таких основних правил складання конспекту": " Див.: Культура ділового мовлення: Практикум / За ред. Н.Д. Бабич. - Чернівці, 1997. - С. 35. 4 5-354 • Уважно прочитайте текст, супроводжуйте читання відмічанням незрозумілих або незнайомих слів, нових імен, дат. • Запишіть на першій сторінці паспортні відомості книжки (статті), над якою працюєте. • Поділіть текст на логічно-смислові частини під час повторного читання. • Читайте відзначені частини, дайте їм заголовок (складіть простий детальний план - послідовний перелік основних думок автора) і коротко запишіть. • Намагайтеся виразити думки автора своїми словами. Цитуйте лише те, на що можна буде послатися як на авторитетний виклад думки. • Під час конспектування тексту великого розміру на полі вказуйте сторінки книжки, з яких законспектовано основні положення. • На полях помічайте значення нових та незнайомих слів, понять, а також записуйте власні думки, коментарі, оцінки прочитаного. • 3.Складання плану, тобто визначення порядку розташування • При складанні плану треба пам'ятати, що у пунктах плану перелічуються основні мікротеми тексту. Перший та останній пункти співвідносяться як вступ та висновки до тексту. Кожен пункт має бути коротким, чітким, відповідати змісту виділеної частини. Пункти складного плану можна розбивати на підпункти. Пункти (підпункти) оформляють як розповідне, здебільшого односкладне називне речення, або питальне речення. • Основні правила складання плану такі: • Попередньо перегляньте текст. • Уважно прочитайте текст, визначте головну думку. • Поділіть текст на смислові частини, визначте мікротеми. • Сформулюйте пункти плану. • Спробуйте переказати текст, керуючись складеним планом. 4.Складання тез виступу. Тези - це короткий виклад принципових положень, які не містять полеміки, фактів і мають бути роз'яснені та обгрунтовані під час виступу. Порядок роботи над складанням тез може бути таким: 1. Прочитайте весь текст, якщо він невеликий, або розділ, якщо твір великий за обсягом. 2. Знайдіть і виділіть основні положення, сформульовані автором. 3. Викладіть основні авторські думки у вигляді послідовних пунктів. • формулювання думки повинно бути чітке і коротке (4—5 речень); • кожне положення містить у собі лише одну думку; • можна складати тези за абзацами. Іноді одна теза може об'єднувати декілька абзаців; • записуючи тези, краще їх нумерувати, хоча це не обов'язково.
Складання тексту виступу. Текст - це повний розгорнутий виклад матеріалу з обраної теми. В основі його лежить логічна послідовність, якій підпорядкований і поділ тексту на частини. Виклад краще проводити дедуктивним методом, йдучи від загального положення до часткового докладного його розкриття. Зрештою, можна обрати й індуктивний шлях, коли на основі конкретних положень підводимо слухачів до засвоєння головної думки (положення). Текст публічного мовлення відповідає тим вимогам, які ставляться до нього як до основного реквізиту будь-якого документа. Він має чіткий поділ на вступ, основну частину та висновки. Відмінність полягає в тому, що виголошуючи попередньо підготовлений текст, промовець враховує ситуацію, обставини, умови спілкування, пристосовуючись до яких, може дещо модифікувати текст, вносити в нього багато усно-мовних елементів, вдаватись до повторів тощо. Після виступу доповідач може відповісти на запитання (глибокі відповіді посилюють враження від виступу), дати додаткові пояснення, звичайно, подякувати за увагу. Варто звернути увагу на зовнішні компоненти виступу: • зачин; • виклад; • кінцівка. Зачин (початок виступу) - важливий компонент публічного мовлення, оскільки покликаний реалізувати насамперед психологічну мету - встановити контакт з аудиторією, заволодіти увагою слухачів, викликати інтерес до викладу, накреслити змістову перспективу, показати бажання повідомити щось нове. На початку виступу треба чітко назвати тему доповіді та окреслити проблему, яку пропонуєте обговорити. Своєрідний код взаємостосунків між промовцем і слухачем, на думку психологів, закладений вже у звертанні до аудиторії: „Вибір звертання - це вибір семантичного ключа спілкування, свідчення позиції автора стосовно слухача і навіть предмета промови"12. 12 Цит. за: Гамова Г.І., Загребельна Л.С., Ковальова Т.В. та ін. Риторика: Навч. посібн. / За заг. ред. П.О. Редіна. - X., 2002. - С. 50. Розрізняють кілька прийомів, які сприяють ефективному початку спілкування: • яскравий епізод; • цікавий факт; • афоризм; • цитата; • питання до аудиторії. Щоб знайти цікавий початок, треба багато працювати, думати, шукати. Важливо врахувати склад аудиторії, ступінь її підготовленості та зацікавленості. Добре, якщо контакт зі слухачами виникає на основі спільної розумової діяльності, тобто лектор (доповідач, оратор) і слухачі вирішують однакові проблеми, обговорюють спільні питання. Таку розумову діяльність науковці називають інтелектуальним співпереживанням. Не менш важливим є емоційне співпереживання, тобто оратор і слухачі повинні мати подібні відчуття, що їх викликає тема виступу. Виклад - висвітлення основних положень доповіді (промови, повідомлення), суті справи. Відбувається переважно у традиційній формі розбивання загального тексту на кілька пов'язаних між собою тем (змістових частин). Варто подбати про зв'язки між частинами. Усі питання мають висвітлюватися збалансовано, однак не обов'язково кожному питанню приділяти однакову кількість часу. Виклад може оживити „ліричний відступ" - коротка кумедна історія чи навіть анекдот, які треба вміло вплести у загальний зміст виступу. Існує і чимало інших засобів, які допоможуть пожвавити виступ -порівняння, метафори, прислів'я та приказки, цитати, приклади з життя, використання гумору, дотепів та ін.13 Кінцівка - це повідомлення про закінчення виступу. Вона має „заокруглити" його, тобто зв'язати з початком. Кажуть, що закінчення хорошого оратора „сховане" вже у вступі. Не можна, як твердить Д. Кар-негі, закінчувати виступ словами: „Оце, напевне, і все, що я повинен сказати стосовно цієї проблеми. Тому я, мабуть, на цьому закінчу". Закінчуючи, ніколи не кажіть, що ви закінчуєте! Оберіть інший тип закінчення виступу залежно від теми та аудиторії, напр.: 13 Томан І. Мистецтво говорити. Пер. з чеськ. - 2-ге вид. - К., 1989. - С. 243-251. • резюме головних питань; • заклик до дії; • поетичне закінчення; • цитування тощо. - Про наближення закінчення виступу слухачів можна попередити -це дещо загострить їхню увагу. Після цього справді треба закінчити протягом 2-3 хвилин. Оскільки закінчення, як і початок, мають дуже важливе значення, то прикінцеві речення варто підготувати заздалегідь. Зробити це безпосередньо в аудиторії набагато важче або й взагалі неможливо. Успіх публічного мовлення значною мірою залежить від майстерності доповідача. Батько риторики Цицерон зазначав, що найкращий оратор є той, хто своїм голосом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження. У сучасних умовах володіння живим усним переконуючим словом як засобом багатоманітного і різноспрямованого впливу на слухача грунтується на: • культурі мислення - самостійність, самокритичність, глибина, гнучкість, оперативність, відкритість; • культурі мовлення - правильність, виразність, ясність, точність, доцільність, логічність, оригінальність, краса; • культурі поведінки - ввічливість, тактовність, коректність, розкутість, серйозність; • культурі спілкування - повага до співрозмовника через вивчення його інтересів, управління поведінкою слухачів, згуртування однодумців, відповідальність за мовленнєвий вчинок. Лектора (доповідача) оцінюють за такими ознаками: 1. Компетентність - рівень знань про предмет мовлення. 1. Лінгвістичні знання мовної норми та її варіантів, багатство мовних засобів (бідність словника у мові публічних виступів є неприйнятною). 2. Володіння хорошою дикцією - правильна артикуляція, володіння різними типами інтонації, уміння змінювати темп мовлення, користуватися паузами. 4. Інтелігентність - тактовність, доброзичливість. 5. Вміння організовувати свої стосунки з аудиторією - дотримува- Велике значення для підсилення смислової виразності та впливу на слухачів мають невербальні засоби спілкування - міміка та жести, погляд, поза промовця. Міміка - це вираз обличчя, пов'язаний зі змінами положення м'язів навколо рота, очей. А. Коні стверджував, що в гарного оратора обличчя говорить разом з язиком. Жести - це рухи тулуба, голови, рук або ніг. Природна жестикуляція зближує промовця зі слухачами і робить зміст виступу більш зрозумілим. Однак для цього жести мають бути природними, стриманими, м'якими та узгоджуватися з рухами всього тіла, не бути різкими. Наприклад, науковці-психологи розрізняють кілька видів жестів руками: • Вказівним пальцем здебільшого показують на певну особу або предмет, напрям. • Стиснутий кулак - це наголошення на певному аспекті якогось питання. • Долоня, обернена догори, може мати кілька значень: промовець пропонує зважити якийсь план або оцінити якусь дію; обернена донизу - означає незгоду, відмову. Існують різні рівні, на яких можна жестикулювати: • нижній рівень (від попереку вниз) - жести виражають думки і почуття, пов'язані з опором, несприйняттям; • середній рівень (між попереком і плечима) - супроводжують більшу частину виступу; • верхній рівень (від плечей вгору) - жести супроводжують думки про високі ідеали. • Погляд - це контакт за допомогою очей. Встановлено, що, розмовляючи, люди дивляться одне на одного в середньому 35-50 % усього часу, протягом якого відбувається розмова. Зоровий контакт промовця з аудиторією має бути не меншим. Він потрібен для того, щоб визначити реакцію на свої слова. Звичайно, погляд - це сигнал, зміст якого можна визначити, беручи до уваги вираз обличчя та ситуацію. Наприклад, тривалий погляд, спрямований на співрозмовника, свідчить про те, що людина говорить правду. Що складнішою є думка, то рідше людина, яка говорить, дивиться на слухача (бажання не розпорошити свою увагу). • Виділяють такі невербальні засоби спілкування: • 1. Оптичні - жести, міміка, поза, хода, контакт очей, одяг, косметика. • 2. Акустичні - темп мовлення, тембр голосу, висота голосу, сила • 3. Кінетичні - дотик, потиск руки, поцілунок. • 4. Ольфакторні - запах тіла, запах косметики. • 5. Просторово-часові - відстань між співбесідниками, розміщення • їх роль і значення особливо відчутні та важливі під час приватного діалогічного ділового мовлення, зокрема ділової бесіди, спілкування керівника з підлеглим чи розмови під час прийому відвідувачів тощо. • Ділова бесіда-це розмова, в якій бере участь небагато учасників. Мета ділової бесіди - отримання інформації, розв'язання важливих виробничих проблем, вирішення певних завдань. Як і будь-яка розмова, це -„будівля, яку зводять спільними зусиллями" (Андре Моруа). Відбувається обмін репліками, питаннями і відповідями, думками й оцінками. • Ділова бесіда - це процес спілкування, який охоплює певні психологічні елементи соціальної взаємодії, а саме: тривалість мовлення, тривалість зустрічі, темп спілкування, владність, інтимність стосунків, співробітництво і змагання, емоційний тон, мету і предмет зустрічі14. • У діловій бесіді є конкретні правила дотримання комунікативної етики. Треба бути уважним і тактовним до співрозмовника, вміти слухати його думку, враховувати погляд і докази, висловлювати свої думки точно, логічно, переконливо, стежити за реакцією партнера і відповідно коригувати свої дії, стимулювати зацікавленість розмовою. Успіх ділової бесіди залежить від ступеня готовності до теми розмови, психологічно сприятливої атмосфери, коректної мовної поведінки співрозмовників. • Основні елементи будь-якої ділової бесіди: встановлення місця й часу зустрічі, спосіб вступу в контакт (початок розмови), визначення мети бесіди (проблема, яку треба розв'язати, конкретне завдання), обмін думками, пропозиціями (оцінка, ухвала), фіксування домовленості і вихід із контакту (підсумки бесіди, взаємні зобов'язання). • 14 Томан І. Зазнач, праця. - С. 166-169. • Численні поради фахівців з ділової етики, соціоніки, психології стосуються правильного вибору години, дня тижня, часу для важливої ділової бесіди (найпродуктивніший працездатний період - з 9 до 14 і з 16 до 20 години), вибору місця зустрічі (власний кабінет, кабінет опонента, нейтральна територія), тривалості розмови тощо. Важливою і водночас найважчою частиною ділової бесіди є початок. Розмову не варто починати з обговорення погоди. Початок бесіди - це встановлення контакту, побудова „мосту" між партнерами. Радять ставити запитання по суті, відповідати спокійно, виявляючи знання справи, аргументувати свою позицію, говорити докладно, але не багатослівно, створювати довірливу атмосферу, зацікавлювати співрозмовника, не втрачати у розмові ініціативи, уникати полеміки. „Ділова бесіда - це мистецтво, а починати потрібно з одягу та ерудиції", - одна з порад. Ось, до прикладу, перелік того, чого не слід робити під час бесід: не нав'язувати розмови, не втручатися, не дорікати, не робити натяків, не зводити рахунки, не бути надто допитливим, не говорити про зв'язки, не давати порад про здоров'я, не дивитися впритул, не відводити очей убік. Яких саме помилок припускаються найчастіше співрозмовники під час ділової бесіди: виявляють авторитарність; не зважають на погляди інших; ігнорують стан співрозмовника; не враховують мотиви поведінки співрозмовника; не виявляють інтересу до проблем співрозмовника; перебивають мовців; говорять, не впевнившись, що їх слухають; говорять довго; обмежуються однією пропозицією'5. О. Корніяка формулює правила, які діють у межах комунікативного кодексу ділового спілкування (кодексу кооперативності та партнерства), так: правило необхідності і достатності інформації, правило якості інформації, правило відповідності темі і правило дотримання стилю16. Звичайно, під час ділової бесіди потрібно виявляти вихованість, а це передбачає ввічливість, привітність, доброзичливість, тактовність, стриманість, повагу до співрозмовника. Лише тоді ділове спілкування буде діяльно-практичним і успішним. • Спілкування керівника з підлеглим може відбуватися з різних причин та в різних ситуаціях: • керівник віддає розпорядження, вказівки, рекомендує, радить; • керівник отримує зворотну інформацію про виконання завдання; • керівник дає оцінку завданню, яке виконав підлеглий. У ситуації „розпорядження" значною мірою вибір форми впливає на виконання. Щоб розпорядження виконували охоче, воно має відповідати внутрішнім переконанням підлеглого, тобто:
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 691; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.219.178.166 (0.013 с.) |