Див.: Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. - Львів, 1990. - С. 165.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Див.: Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. - Львів, 1990. - С. 165.



Щоб добре говорити, треба не лише володіти своїм голосом, але й мати добре відпрацьовану дикцію. Дикція - це правильна, виразна артикуляція, тобто робота мовних органів, спрямована на вимову зву­ків. Забезпечити якість і чистоту вимови, допомогти подолати скова­ність органів мовлення, поспішність чи сповільненість вимовляння можуть систематичні вправи з артикуляції, а знання орфоепічних норм, які діють у конкретний час, є еталоном дикції.

До орфоепічних норм прийнято зараховувати правила вимови зву­ків і звукосполучень та наголошування складів у слові.

У сучасній українській літературній мові витворилися та устали­лись такі основні правила вимови голосних та приголосних звуків:

1. Голосні звуки [а], [о], [у], [е], [и],[і] вимовляються повнозвуч-
но, не зазнають редукції:

а) звуки [а], [у], [і]в усіх позиціях незалежно від наголосу чи місця
в слові звучать виразно, напр.: [знати], [бувати], [д'ілити];

б) голосний [о]перед складом з наголошеним звуком [у]або [і]ви-
мовляється з наближенням до [у],напр.: [соуйуз], [соуб'і];

в) голосні звуки [е], [и]в ненаголошеній позиції вимовляються з
легким відтінком и], [ис],напр.: [деиржава], [книежки].

2. Приголосні звукивимовляються виразно, чітко (за нечисленни-
ми винятками):

а) дзвінкі приголосні звуки [д], [б], [г], [ґ], [ж], [дз], [дж], [з]ніколи
не втрачають своєї дзвінкості, напр.: [рад], [гриб], [м'іг], [важ], [в'із].
Втрата дзвінкості може призвести до спотворення змісту слова, пор.:
[рат'], [грип], [ваш], [м'іх].

Виняткомз цього правила є вимова звука [г],який перед наступ­ними глухими у словах легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю та коренево-споріднених з ними вимовляється як парний йому глухий [х]:[лехко], [вохко], [н'іхт'і], [к'іхт'і], [д'охт'у].

Варто також звернути увагу на вимову дзвінкого приголосного [з]у складі префіксів роз-, без-чи самостійної префіксальної морфеми: перед наступними глухими звук [з]допускає подвійну вимову - він може збері­гати дзвінкість, а може втрачати голос і переходити у відповідний глухий [с],напр.: [розказати] або [росказати], [безперечно] або [бесперечно].

Отже, вимова дзвінких приголосних в українській літературній мові здебільшого відповідає їх написанню.

б) глухі приголосні звуки [т], [п], [х], [к], [ш], [ц], [ч], [с]у середині
слова перед наступними дзвінкими треба вимовляти як парні їм дзвінкі,
а саме:

[Д]. 16], [г], [ґ], [ж], [дз], [ДЖ], [3]

І І І І І І II

[т], [п], [х], [к], [ш], [ц], [ч], [с]

Отже, в словах боротьба, вокзал, хоч би, просьба підкреслені літе­ри на письмі позначають звуки [д'|, [ґ], [дж], [з'],напр.: [бород'ба], [воґзал], [ходжби], [проз'ба].

в) звуки [в]та [й]в потоці мовлення змінюють свої артикуляційні
властивості і наближають відповідно до голосних [у] та [і], тобто їх слід
вимовляти як короткі нескладові звуки [у] та [ї],якщо вони стоять:

• на початку слова перед приголосним, напр.: [учител'], [іти].

• у кінці слова після голосного, напр.: [знау], [краї].

• - у середині слова після голосного перед приголосним, напр.: [прауда], [знаїти].

• Грубим порушенням є вимовляти у таких випадках звук [в]з на­ближенням до [ф], напр.: [знаф], [казаф], [просиф].

• г) шиплячі звуки [ж], [ч], [ш], [дж]в сучасній українській літературній
мові тверді, напр.: [жал'], [чого], [шчос'], [чудо], [черга], [плач], [джаз].

• Тільки в позиції перед звуком [і] та при подовженні (перед графіч­ним закінченням ю, я) шиплячі пом'якшуються (напівпом'якшені), напр.: [ш'істка], [ч'ітко], [облич':а], [запор'іж':а].

• д) шиплячі звуки зазнають асиміляції у позиції перед наступними
свистячими [з], [ц], [с], [дз], тобто вимовляються як відповідні їм свис-
тячі і навпаки, а саме:

• шиплячі: [ж], [ч], [ш], [дж]

• І І І І свистячі: [з], [ц], [с], [дз]

• Отже, у словах типу безжурно, смієшся, в книжні підкреслені літе­ри позначають звуки [ж], [с'], [з'], і слова треба вимовляти: [бе"ж:урно], [с'м'ійес':а], [укниз'ц'і].

• е) приголосні [д],[т], [з], [с), [ц], [л], [н], [дз)перед наступними
м'якими з цього ряду вимовляються м'яко, однак їх м'якість, за ви-
нятком звука [л], відповідно до орфографічних норм, на письмі не по-
значається, пор.: сьогодні - [с'огод'н'і], літні - [л'іт'н'і], на місці -
[нам'іс'ц'і], пальці -[пал'ц'і].

• На межі морфологічних частин слова - префікса і кореня асиміляція за м'якістю виявляється непослідовно, пор.:розділити - [роз'д'ілити] але роздягальня - [розд'агал'н'а].

• є) зазнають змін у потоці мовлення приголосні [д],[т]: у позиції перед шиплячими вони уподібнюються до шиплячих відповідно [дж], [ч],а перед свистячими вимовляються як [дз], [ц],напр.: підживити -

• [п'іджиевити] і квітчати - [кв'іч:ати], відзвук - [в'ідзвук] і здається -[здайец'с'а] або [здайец':а].

• ж) звуки [дз], [дж]слід вимовляти як природні для української мови
злиті, напр.: сиджу - [сисджу], піджак - [п'іджак], дзвін - [дзв'ін],
дзеркало - [дзеркало]. Вимова на їхньому місці інших звуків, зокрема
[ж], [з] є грубим порушенням норм української мови і призводить до
розхитування її фонетичної системи, яка складалася віками9.

• з) правильно вживати звуки [г] і [Г], пам'ятаючи, що саме вони мо-
жуть розрізняти значення слова, пор.: гніт - ґніт, гулі - ґулі, грати -
ґрати.
У реченні Пішов на перші гулі і набив собі ґулі ця відмінність
добре відчувається. Слів зі звуком [г] в українській мові чимало, його
вважають „ознакою української мови". Значно менше слів з прорив-
ним задньоязиковим звуком [ґ]. Він, як правило, є в українських та
іншомовних власних назвах (прізвищах, географічних назвах), напр.:
Ґрещук, Ґузь, Мамалиґа, Ґете, Ґданськ; деяких загальновживаних сло-
вах, напр.: ґрунт, ґудзик, аґрус, дзиґа, та діалектних, напр.: ґанок, ґрин-
джоли, ґердан, леґінь.
Звук [г] відповідно зберігається і в похідних від
них словах, напр.: обґрунтувати, ґратка, аґрусовий. Важливо також
пам'ятати, що звук [ґ] при словозміні чергується зі звуком [дз], напр.:
дзиґа - дзидзі, Мамалиґа - Мамалидзі, а в прикметниках, утворених
від таких прізвищ, має бути [дж], напр.: Мамалиґа - Мамалиджин,
Салиґа — Салиджин]0.

• Однією з орфоепічних вимог літературної вимови є милозвучність (евфонія)як здатність мови до плавності, мелодійності звучання. Суть милозвучності полягає в урівноваженні, послідовному чергуванні го­лосних, приголосних звуків та їх сполук, звукових повторів у межах слів, словосполучень, речень і тексту в цілому. Милозвучність спира­ється на повнозвучну вимову голосних звуків й насиченість україн­ської мови дзвінкими приголосними.

• До евфонічних засобів сучасної літературної мови належать фоне­тичні та інші варіанти мовних одиниць і окремих їх форм, а саме:

Що мусимо знати про українські звуки ДЖ і ДЗ? // Антисуржик: Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити: Посібник / За заг. ред. О. Сербенської. - Львів, 1994. -С. 113-114.

Докладніше про походження та вживання звука[ґ] див.: Сербенська О., Волощак М. Зазнач, праця. - С. 46- 49.

• 1. Чергування прийменників у - в — увіта сполучників і— й:

• на початку речення перед приголосними вживають прийменник у,а перед голосними в,напр.: У тексті трапляються помилки але В Україні розширюється сфера банківських послуг;

• між приголосними, що закінчують і починають слово, використо­вують у (уві)та і,напр.: був у брата, прийшов і переміг, бачив уві сні;

• після голосного перед приголосним звуком (сполученням при­голосних звуків) виступають вта й,напр.: була в брата (школі), при­йшла и побачила (спитала). Прийменник увживають лише тоді, коли наступне слово починається звуком [в], [ф], напр.: була у відпустці, прийшла у ваш дім, вся у фарбах.

Аналогічні правила діють щодо початкових звуків [в], [й] слів, якщо чергування їх зі звуками [у], [і] не впливає на зміну значення слова (вправа —управа, вроки —уроки), напр.: прийшов учитель але прийшла вчителька, хотів іти але хотіла йти, знав увесь твір але зібралася вся родина. Сполучник іпоєднує слова з протилежним значенням, напр.: любов і. ненависть, війна_імир, теорія і практика.

-після приголосного перед голосним вживають прийменник в,напр.: зустріч в ефірі. Сполучник іу такій позиції заміняє його фонетичний варіант та,напр.: політолог та економіст (політологи та економісти).

1. Поява голосного звука [і] у префіксах та прийменниках у випад­ку збігу наступних приголосних, пор.: з тобою але зі мною, із звуків, надходити але надійшов, збити але зібрати.

2. Чергування часток ж - же, б - би, хоч - хоча, ще - іще, сь - ся,напр.: він же знав але вона ж прийшла, хоча б раз але хоч би раз, зда­вався смішним але здавалась нав 'язливою.

3. Уживання паралельних морфологічних форм: іменників у формі давального відмінка (ректорові -ректору), дієслів (читати - читать, ходімо - ходім), прислівників (знов - знову, по-українськи - по-україн­ському, більш - більше), займенників (тому - тім), числівників (одно­му - однім), прикметників (зеленому - зеленім).

4. Спрощення в групах приголосних як фонетичне явище, пов'яза­не із втратою одного із звуків у групах приголосних, які фіксує сучас­ний український правопис:

стн — сн:пристрасть — пристрасний стл — сл:щастя — щасливий здн - зн:проїзд - проїзний жди — жн:тиждень — тижневий

Українській мові властиве також спрощення, яке відбувається в гру-
пах приголосних лише в усному мовленні та не засвідчене на письмі:
[стч]-[шч]: невістчин

[нтс'к] - [н'с'к]:студентський
[стс'к] - [с'к]:туристський
[стс]-[с:]: шістсот

[стн] - [сн]: шістнадцять

1. Вставляння голосних [о], [е] між приголосними, напр.: сосон або сосен, вікон, весен чи приголосних [в], [й] між голосними, напр.: па­вук, геро[йі]ка.

2. Додавання приставних звуків [і], [г], [в] на початку слова, напр.: іржа, імла, ігор, вузол, вулиця - пор. рос. ржа, мла, узел, улица.

8. Добір і розташування слів у реченні, тексті.

Треба дбати, щоб на межі слів у реченні не виникали немилозвучні збіги звуків чи складів, напр.: ці цікаві розповіді — ці розповіді цікаві.

Не слід допускати римування слів у прозі, напр.: любов людини до батьківщини — любов людини до рідної землі.

Уникати набридливого повторення однакових чи близьких за ви­мовою звуків, звукосполучень та слів. Наприклад, у реченні Треба стимулювати самостійність, скромність, людяність, принциповість нагнітається звук [с].У художній літературі звукові повтори служать певним стилістичним прийомом (алітерація, асонанс, анафора, епіфо­ра тощо), напр.:

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, О! — та сама (Л. Костенко).

У діловій мові такі звукові ефекти не прийнятні.

Робота над технікою усного мовлення значно полегшується, якщо текст, призначений для виголошення, попередньо підготувати, тобто скласти партитуру тексту, зазначивши логічні та інші наголоси, зміни висоти тону, паузи тощо. Для цього застосовують систему спеціаль­них знаків, наприклад:

- ' - знак словесного наголосу (використовують у випадках його впливу на зміну форми чи значення слова);

- ______ - знак логічного наголосу (якщо він буде відчутно поси-
лений, то підкреслювати слово слід подвійною лінією);

• / - коротка пауза;

• // - середня пауза;

• /// - довга пауза;

• /\ \ - знак висоти тону: піднята стрілка засвідчує підвищення тону, спрямована вниз - зниження тону. Вони можуть писатися через усе слово (навіть групу слів) або над голосним звуком інтонаційно ви­діленого слова.

• Наведемо приклад партитури поетичного тексту:

Мов водопаду рев /мов битви гук кривавий /

так наші молоти гриміли раз у раз //

І п 'ядь за п 'ядею ми місия здобували /

Хоч не одного там калічили ті скали ///

Ми далі йшли / нішо не спинювало нас /// (І. Франко).

§ 2. Види і жанри усного професійного мовлення

• Сфера використання усного літературного мовлення сьогодні над­звичайно розширюється - в суспільно-політичному житті, виробни­чій, науково-освітній, військовій, культурно-мистецькій галузях, дип­ломатії тощо. Виникають нові функціональні різновиди, жанри і фор­ми усного мовлення, вдосконалюються засоби і технічні можливості усномовного спілкування.

• Основними формами вираження усного ділового мовлення є моно­лог та діалог.

Усний монолог - це безтекстові та зафіксовані форми, розраховані на усне відтворення. Зважаючи на функціональні особливості, харак­тер контакту мовця зі слухачами, форми монологічного мовлення сис­тематизують:

за функціональним критеріями, наприклад, монолог публіцис­тичний, судовий, виробничо-службовий, науковий, навчальний;

за ситуаційними ознаками виділяють два загальні різновиди -прямо контактний та посередньо контактний (різні форми монологіч­ної мови по радіо і телебаченню).

Усне ділове монологічне мовлення з усіма його функціональними різновидами характеризується специфікою словесної організації, яка підпорядковується позамовним факторам та узгоджується із загальни­ми етичними вимогами ділового спілкування.

Особливим жанровим різновидом мовленнєвої діяльності, своєрід­ним за своєю природою, місцем серед інших видів мовлення, а також якісними ознаками, є публічне монологічне мовлення.В ньому най­повніше реалізується система мисленнєво-мовленнєвих дій - уміле використання форм людського мислення (логічного, образного) та мовних засобів їх вираження. Діяльність людини, професія якої пов'я­зана з постійним виголошенням промов, доповідей, читанням лекцій, вимагає набуття певної вправності у виборі відповідного жанру, фор­мулюванні теми, відбору фактичного матеріалу та послідовності його викладу, а також високої культури мовлення та спілкування в цілому.

Залежно від змісту, призначення, способу проголошення й обста­вин спілкування виділяють такі жанри усного публічного монологіч­ного мовлення: доповідь, промова, виступ, повідомлення.

Доповідь - це одна із найпоширеніших форм публічного мовлення. Доповідь може бути політичною, діловою, звітною, науковою.

Політична доповідь - виголошується здебільшого керівниками дер­жави. Вона є поширеною формою донесення та роз'яснення суспільст­ву питань внутрішньої і зовнішньої політики країни. З нею офіційні особи виступають на масових зібраннях людей - з'їздах, сесіях, між­народних форумах.

Ділова доповідь — виклад інформації і шляхів розв'язання різних окремих практичних питань життя і діяльності певного колективу, ор­ганізації. Своєрідним різновидом ділової доповіді можна вважати зві­тну доповідь, у якій робиться повідомлення про результат усієї робо­ти за певний період, тобто повідомляється не про одну чи декілька ділянок роботи, а про всю діяльність.

Наукова доповідь - узагальнює наукову інформацію, досягнен­ня, відкриття чи результати наукових досліджень. Заслуховується на різноманітних наукових зібраннях - конференціях, симпозіумах, се­мінарах тощо. Наукова доповідь, зроблена на основі критичного огляду і вивчення низки публікацій інших дослідників, називається рефератом.

Промова - публічний виступ, присвячений злободенній, суспільно значущій темі. Виголошують на мітингах, масових зборах. Загальна мета може полягати в тому, щоб розважити, інформувати, надихнути, переконати, закликати до дії. Розрізняють промови розважальні, ін­формаційні, агітаційні, вітальні.

 

Виступ - це короткотривале усне мовлення з приводу одного чи кількох питань (на зборах, нарадах, ділових засіданнях, конференці­ях, сесіях, відкритих слуханнях, семінарах тощо). Поширеним є ви­ступ за доповіддю (дебати). У такому виступі орієнтовно має бути вступна частина (вказівка на предмет обговорення), основна частина (виклад власних поглядів на певне питання), висновки (пропозиції, оцінка роботи).

Повідомлення - невелика доповідь на якусь тему. Якщо тема ши­рока, пишуть доповідь, вузька - повідомлення.

Публічне мовлення, особливо такі його жанри, як доповідь, промо­ва, потребують ретельної попередньої роботи. їх підготовка передба­чає кілька етапів:

1. Обдумування та формулювання теми, встановлення кола пи­тань, які вона охоплює, виділення принципових питань.

2. Добір теоретичного та фактичного матеріалу (наукове опра­цювання літератури, інформації, відібраної усним способом).

На цьому етапі важливо не просто знайти і опрацювати матеріал, а глибоко його осмислити, визначити головне і другорядне; інтегрувати основні положення з кількох джерел. У разі потреби виклад матеріалу треба зробити доступним, переробити його, пристосувати до умов та рівня слухачів. Вибирати слід найяскравіші приклади, які добре сприй­маються на слух, подумати про використання наочності чи технічних засобів (схеми, малюнки, таблиці, магнітофонні записи тощо).

Пошук та опрацювання літератури неодмінно вимагає навичок кон­спектування. Варто дотримуватися таких основних правил складання конспекту":

" Див.: Культура ділового мовлення: Практикум / За ред. Н.Д. Бабич. - Чернівці, 1997. - С. 35.

4 5-354

• Уважно прочитайте текст, супроводжуйте читання відмічанням незрозумілих або незнайомих слів, нових імен, дат.

• Запишіть на першій сторінці паспортні відомості книжки (статті), над якою працюєте.

• Поділіть текст на логічно-смислові частини під час повторного читання.

• Читайте відзначені частини, дайте їм заголовок (складіть прос­тий детальний план - послідовний перелік основних думок автора) і коротко запишіть.

• Намагайтеся виразити думки автора своїми словами. Цитуй­те лише те, на що можна буде послатися як на авторитетний виклад думки.

• Під час конспектування тексту великого розміру на полі вказуй­те сторінки книжки, з яких законспектовано основні положення.

• На полях помічайте значення нових та незнайомих слів, понять, а також записуйте власні думки, коментарі, оцінки прочитаного.

3.Складання плану, тобто визначення порядку розташування
окремих частин тексту, їх послідовності та обсягу.

• При складанні плану треба пам'ятати, що у пунктах плану перелі­чуються основні мікротеми тексту. Перший та останній пункти спів­відносяться як вступ та висновки до тексту. Кожен пункт має бути ко­ротким, чітким, відповідати змісту виділеної частини. Пункти склад­ного плану можна розбивати на підпункти. Пункти (підпункти) оформляють як розповідне, здебільшого односкладне називне речен­ня, або питальне речення.

• Основні правила складання плану такі:

• Попередньо перегляньте текст.

• Уважно прочитайте текст, визначте головну думку.

• Поділіть текст на смислові частини, визначте мікротеми.

• Сформулюйте пункти плану.

• Спробуйте переказати текст, керуючись складеним планом.

4.Складання тез виступу.

Тези - це короткий виклад принципових положень, які не містять полеміки, фактів і мають бути роз'яснені та обгрунтовані під час ви­ступу.

Порядок роботи над складанням тез може бути таким:

1. Прочитайте весь текст, якщо він невеликий, або розділ, якщо твір великий за обсягом.

2. Знайдіть і виділіть основні положення, сформульовані автором.

3. Викладіть основні авторські думки у вигляді послідовних пунктів.
Вимоги до складання тез:

• формулювання думки повинно бути чітке і коротке (4—5 речень);

• кожне положення містить у собі лише одну думку;

• можна складати тези за абзацами. Іноді одна теза може об'єдну­вати декілька абзаців;

• записуючи тези, краще їх нумерувати, хоча це не обов'язково.

 

Складання тексту виступу.

Текст - це повний розгорнутий виклад матеріалу з обраної теми. В основі його лежить логічна послідовність, якій підпорядкований і по­діл тексту на частини. Виклад краще проводити дедуктивним мето­дом, йдучи від загального положення до часткового докладного його розкриття. Зрештою, можна обрати й індуктивний шлях, коли на ос­нові конкретних положень підводимо слухачів до засвоєння головної думки (положення).

Текст публічного мовлення відповідає тим вимогам, які ставляться до нього як до основного реквізиту будь-якого документа. Він має чіт­кий поділ на вступ, основну частину та висновки. Відмінність полягає в тому, що виголошуючи попередньо підготовлений текст, промовець враховує ситуацію, обставини, умови спілкування, пристосовуючись до яких, може дещо модифікувати текст, вносити в нього багато усно-мовних елементів, вдаватись до повторів тощо.

Після виступу доповідач може відповісти на запитання (глибокі від­повіді посилюють враження від виступу), дати додаткові пояснення, звичайно, подякувати за увагу.

Варто звернути увагу на зовнішні компоненти виступу:

• зачин;

• виклад;

• кінцівка.

Зачин (початок виступу) - важливий компонент публічного мов­лення, оскільки покликаний реалізувати насамперед психологічну мету - встановити контакт з аудиторією, заволодіти увагою слухачів, ви­кликати інтерес до викладу, накреслити змістову перспективу, показа­ти бажання повідомити щось нове.

На початку виступу треба чітко назвати тему доповіді та окреслити проблему, яку пропонуєте обговорити.

Своєрідний код взаємостосунків між промовцем і слухачем, на дум­ку психологів, закладений вже у звертанні до аудиторії: „Вибір звер­тання - це вибір семантичного ключа спілкування, свідчення позиції автора стосовно слухача і навіть предмета промови"12.

12 Цит. за: Гамова Г.І., Загребельна Л.С., Ковальова Т.В. та ін. Риторика: Навч. посібн. / За заг. ред. П.О. Редіна. - X., 2002. - С. 50.

Розрізняють кілька прийомів, які сприяють ефективному початку спілкування:

• яскравий епізод;

• цікавий факт;

• афоризм;

• цитата;

• питання до аудиторії.

Щоб знайти цікавий початок, треба багато працювати, думати, шу­кати. Важливо врахувати склад аудиторії, ступінь її підготовленості та зацікавленості. Добре, якщо контакт зі слухачами виникає на основі спільної розумової діяльності, тобто лектор (доповідач, оратор) і слуха­чі вирішують однакові проблеми, обговорюють спільні питання. Таку розумову діяльність науковці називають інтелектуальним співпережи­ванням. Не менш важливим є емоційне співпереживання, тобто оратор і слухачі повинні мати подібні відчуття, що їх викликає тема виступу.

Виклад - висвітлення основних положень доповіді (промови, по­відомлення), суті справи. Відбувається переважно у традиційній фор­мі розбивання загального тексту на кілька пов'язаних між собою тем (змістових частин). Варто подбати про зв'язки між частинами. Усі пи­тання мають висвітлюватися збалансовано, однак не обов'язково кож­ному питанню приділяти однакову кількість часу.

Виклад може оживити „ліричний відступ" - коротка кумедна істо­рія чи навіть анекдот, які треба вміло вплести у загальний зміст висту­пу. Існує і чимало інших засобів, які допоможуть пожвавити виступ -порівняння, метафори, прислів'я та приказки, цитати, приклади з жит­тя, використання гумору, дотепів та ін.13

Кінцівка - це повідомлення про закінчення виступу. Вона має „за­округлити" його, тобто зв'язати з початком. Кажуть, що закінчення хорошого оратора „сховане" вже у вступі. Не можна, як твердить Д. Кар-негі, закінчувати виступ словами: „Оце, напевне, і все, що я повинен сказати стосовно цієї проблеми. Тому я, мабуть, на цьому закінчу". Закінчуючи, ніколи не кажіть, що ви закінчуєте!

Оберіть інший тип закінчення виступу залежно від теми та аудито­рії, напр.:

13 Томан І. Мистецтво говорити. Пер. з чеськ. - 2-ге вид. - К., 1989. - С. 243-251.

• резюме головних питань;

• заклик до дії;

• поетичне закінчення;

• цитування тощо.

-

Про наближення закінчення виступу слухачів можна попередити -це дещо загострить їхню увагу. Після цього справді треба закінчити протягом 2-3 хвилин.

Оскільки закінчення, як і початок, мають дуже важливе значення, то прикінцеві речення варто підготувати заздалегідь. Зробити це без­посередньо в аудиторії набагато важче або й взагалі неможливо.

Успіх публічного мовлення значною мірою залежить від майстер­ності доповідача. Батько риторики Цицерон зазначав, що найкращий оратор є той, хто своїм голосом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справ­ляє на них сильне враження.

У сучасних умовах володіння живим усним переконуючим словом як засобом багатоманітного і різноспрямованого впливу на слухача грунтується на:

культурі мислення - самостійність, самокритичність, глибина, гнучкість, оперативність, відкритість;

культурі мовлення - правильність, виразність, ясність, точність, доцільність, логічність, оригінальність, краса;

культурі поведінки - ввічливість, тактовність, коректність, роз­кутість, серйозність;

культурі спілкування - повага до співрозмовника через вивчення його інтересів, управління поведінкою слухачів, згуртування однодум­ців, відповідальність за мовленнєвий вчинок.

Лектора (доповідача) оцінюють за такими ознаками:

1. Компетентність - рівень знань про предмет мовлення.

1. Лінгвістичні знання мовної норми та її варіантів, багатство мов­них засобів (бідність словника у мові публічних виступів є неприйнят­ною).

2. Володіння хорошою дикцією - правильна артикуляція, володін­ня різними типами інтонації, уміння змінювати темп мовлення, корис­туватися паузами.

4. Інтелігентність - тактовність, доброзичливість.

5. Вміння організовувати свої стосунки з аудиторією - дотримува-
тися принципів співробітництва, виявляти коректність у мовленні (не
вживати виразів типу Вам ясно? Ви цього не знаєте тощо).

Велике значення для підсилення смислової виразності та впливу на слухачів мають невербальні засоби спілкування - міміка та жести, погляд, поза промовця.

Міміка - це вираз обличчя, пов'язаний зі змінами положення м'я­зів навколо рота, очей. А. Коні стверджував, що в гарного оратора об­личчя говорить разом з язиком.

Жести - це рухи тулуба, голови, рук або ніг. Природна жестикуля­ція зближує промовця зі слухачами і робить зміст виступу більш зро­зумілим. Однак для цього жести мають бути природними, стримани­ми, м'якими та узгоджуватися з рухами всього тіла, не бути різкими.

Наприклад, науковці-психологи розрізняють кілька видів жестів ру­ками:

• Вказівним пальцем здебільшого показують на певну особу або предмет, напрям.

• Стиснутий кулак - це наголошення на певному аспекті якогось питання.

• Долоня, обернена догори, може мати кілька значень: промовець пропонує зважити якийсь план або оцінити якусь дію; обернена дони­зу - означає незгоду, відмову.

Існують різні рівні, на яких можна жестикулювати:

• нижній рівень (від попереку вниз) - жести виражають думки і почуття, пов'язані з опором, несприйняттям;

• середній рівень (між попереком і плечима) - супроводжують більшу частину виступу;

• верхній рівень (від плечей вгору) - жести супроводжують дум­ки про високі ідеали.

Погляд- це контакт за допомогою очей. Встановлено, що, розмов­ляючи, люди дивляться одне на одного в середньому 35-50 % усього часу, протягом якого відбувається розмова. Зоровий контакт промовця з аудиторією має бути не меншим. Він потрібен для того, щоб визначити реакцію на свої слова. Звичайно, погляд - це сигнал, зміст якого можна визначити, беручи до уваги вираз обличчя та ситуацію. Наприклад, три­валий погляд, спрямований на співрозмовника, свідчить про те, що лю­дина говорить правду. Що складнішою є думка, то рідше людина, яка говорить, дивиться на слухача (бажання не розпорошити свою увагу).

• Виділяють такі невербальні засоби спілкування:

• 1. Оптичні - жести, міміка, поза, хода, контакт очей, одяг, косметика.

• 2. Акустичні - темп мовлення, тембр голосу, висота голосу, сила
голосу, паузи, інтонація.

• 3. Кінетичні - дотик, потиск руки, поцілунок.

• 4. Ольфакторні - запах тіла, запах косметики.

• 5. Просторово-часові - відстань між співбесідниками, розміщення
в просторі, тривалість контакту, ступінь пунктуальності в часі.

• їх роль і значення особливо відчутні та важливі під час приватного діалогічногоділового мовлення, зокрема ділової бесіди, спілкування керівника з підлеглим чи розмови під час прийому відвідувачів тощо.

Ділова бесіда-це розмова, в якій бере участь небагато учасників. Мета ділової бесіди - отримання інформації, розв'язання важливих виробни­чих проблем, вирішення певних завдань. Як і будь-яка розмова, це -„будівля, яку зводять спільними зусиллями" (Андре Моруа). Відбува­ється обмін репліками, питаннями і відповідями, думками й оцінками.

• Ділова бесіда - це процес спілкування, який охоплює певні психо­логічні елементи соціальної взаємодії, а саме: тривалість мовлення, тривалість зустрічі, темп спілкування, владність, інтимність стосунків, співробітництво і змагання, емоційний тон, мету і предмет зустрічі14.

• У діловій бесіді є конкретні правила дотримання комунікативної ети­ки. Треба бути уважним і тактовним до співрозмовника, вміти слухати його думку, враховувати погляд і докази, висловлювати свої думки точ­но, логічно, переконливо, стежити за реакцією партнера і відповідно коригувати свої дії, стимулювати зацікавленість розмовою. Успіх ділової бесіди залежить від ступеня готовності до теми розмови, психологічно сприятливої атмосфери, коректної мовної поведінки співрозмовників.

Основні елементи будь-якої ділової бесіди: встановлення місця й часу зустрічі, спосіб вступу в контакт (початок розмови), визначення мети бесіди (проблема, яку треба розв'язати, конкретне завдання), об­мін думками, пропозиціями (оцінка, ухвала), фіксування домовленос­ті і вихід із контакту (підсумки бесіди, взаємні зобов'язання).

14 Томан І. Зазнач, праця. - С. 166-169.

• Численні поради фахівців з ділової етики, соціоніки, психології сто­суються правильного вибору години, дня тижня, часу для важливої ділової бесіди (найпродуктивніший працездатний період - з 9 до 14 і з 16 до 20 години), вибору місця зустрічі (власний кабінет, кабінет опо­нента, нейтральна територія), тривалості розмови тощо. Важливою і вод­ночас найважчою частиною ділової бесіди є початок. Розмову не варто починати з обговорення погоди. Початок бесіди - це встановлення кон­такту, побудова „мосту" між партнерами. Радять ставити запитання по суті, відповідати спокійно, виявляючи знання справи, аргументувати свою позицію, говорити докладно, але не багатослівно, створювати довірливу атмосферу, зацікавлювати співрозмовника, не втрачати у роз­мові ініціативи, уникати полеміки. „Ділова бесіда - це мистецтво, а починати потрібно з одягу та ерудиції", - одна з порад. Ось, до при­кладу, перелік того, чого не слід робити під час бесід: не нав'язувати розмови, не втручатися, не дорікати, не робити натяків, не зводити рахунки, не бути надто допитливим, не говорити про зв'язки, не дава­ти порад про здоров'я, не дивитися впритул, не відводити очей убік. Яких саме помилок припускаються найчастіше співрозмовники під час ділової бесіди: виявляють авторитарність; не зважають на погляди ін­ших; ігнорують стан співрозмовника; не враховують мотиви поведін­ки співрозмовника; не виявляють інтересу до проблем співрозмовника; перебивають мовців; говорять, не впевнившись, що їх слухають; гово­рять довго; обмежуються однією пропозицією'5. О. Корніяка форму­лює правила, які діють у межах комунікативного кодексу ділового спі­лкування (кодексу кооперативності та партнерства), так: правило не­обхідності і достатності інформації, правило якості інформації, правило відповідності темі і правило дотримання стилю16. Звичайно, під час ділової бесіди потрібно виявляти вихованість, а це передбачає ввічли­вість, привітність, доброзичливість, тактовність, стриманість, повагу до співрозмовника. Лише тоді ділове спілкування буде діяльно-прак­тичним і успішним.

Спілкування керівника з підлеглим може відбуватися з різних при­чин та в різних ситуаціях:

• керівник віддає розпорядження, вказівки, рекомендує, радить;

• керівник отримує зворотну інформацію про виконання завдання;

• керівник дає оцінку завданню, яке виконав підлеглий.

У ситуації „розпорядження" значною мірою вибір форми впливає на виконання. Щоб розпорядження виконували охоче, воно має відпо­відати внутрішнім переконанням підлеглого, тобто:



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.175.107.77 (0.017 с.)