Панько Т. І. Мова і культура нації // мова і культура нації: 36. Статей. - львів, 1991. - С. 4. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. - львів, 1990. - С. 21.

Мова є засобом фатичного спілкування.

Фатична комунікація (дослівно - беззмістовна, пуста) - це обмін неінформативними з погляду реальної комунікації повідомленнями, які виконують важливу етикетну функцію, „своєрідна мовна гра, яку зобов'язані підтримувати члени суспільства, дотримуючись етикетних настанов"⁷. Йдеться про зачин розмов, стримані відповіді, стереотип­ні запитання про життя, сім'ю, справи, здоров'я, врожай, як-от: Як спра­ ви? Дякую, добре. А у вас? Як життя? Що нового? Як успіхи? та ін. Поетеса Ліна Костенко порівняла цей обмін репліками з "настільним тенісом розмов". Характер цих запитань і відповідей умовний, але для встановлення контакту, підтримання розмови вони дуже важливі. Фа­тична комунікація має національну специфіку, а також відповідає нор­мам народної етики. Без дотримання фатичних ритуалів не буде мати успіху дипломатія, ділові перемовини.

⁷ Білоус М. Фатичне спілкування українців // Мова і культура нації: 36. статей. -Львів, 1991.-С. 20.

Це перелік основних функцій мови. Мова - безмежний океан, який оточує людину. Кожний порух думки, імпульс почуттів, волі, намір самовираження пов'язаний із використанням мови. Охоплюючи усі сфери суспільного життя, мова супроводжує поступ суспільства. Тому функції мови можна розглядати докладніше. Волюнтативна: мова є засобом вираження волі щодо співрозмовника - прохання, запрошен­ня, поради, спонукання. Виховна: слово прищеплює моральні припи­си, виховує національно-свідомого громадянина, естетичне світовід­чуття. Магічно-містична: йдеться про існування особливої таємни­чої, магічної, гіпнотичної сили слова. Ця сила слова своєю дією може впливати на душевний і фізичний стан, поведінку людини. її викорис­товували в давнину в замовляннях, або заговорах, які мали практичну функцію, але за словесною формою вони були справжніми мистецько-поетичними творами. Колядки, щедрівки, примовляння - це приклади віри українського народу в магічно-дієву силу слова. Магія слова ви­являється і в тому, що воно здатне викликати уявлення, образи пред­метів, істот, які не існують взагалі. Філософсько-світоглядна: мова прив'язує етнос до його природного оточення, ландшафту, предметно­го обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, який ста­новить неорганічне тіло народу. Державотворча: мова є виявом са­морозвитку держави, головним чинником, який консолідує сучасне українське суспільство в націю. Цю функцію мова може виконувати з опорою на всі основні функції, забезпечуючи підвищення авторитету української мови, формування національно-свідомої еліти, культурного, інформаційного, засадничо-ідеологічного суверенітету.

Усі функції мова не виконує окремо, вони взаємодіють між собою, впливають одна на одну або ж близькі за своєю суттю. Скажімо, фатич-на функція випливає з етичної, естетична є складовою культурологіч­ної, нагромаджувальна є результатом пізнавальної, а державотворча функція реальна лише за умови дії усіх. Повнота виконання функцій означає ефективність мовоіснування.

 

Місце української мови серед інших мов світу. З історії становлення та розвитку української мови

У системі сучасних мов світу (за різними джерелами, їх нарахову­ють від 2,5 до 5 тисяч) українська мова займає своє визначене місце і має довгу та складну історію.

Українська мова належить до:

• індоєвропейської сім "імов (час розпаду 2,5-3 тисячі років до н.е.);

• слов'янської групи мов (праслов'янська мова проіснувала 2,5 тисяч років і почала розпадатися приблизно в III - IV ст. н.е. Цей про­цес закінчився в VI ст., і можна вже говорити про консолідацію трьох етномовних груп - західнослов'янської (польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька мови), південнослов'янської ['(бол­гарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови), східно­слов'янської (українська, російська, білоруська мови);

• східнослов 'янської підгрупи мов.

Серед слов'янських мов українська мова на лексичному рівні має найбільше розбіжностей з російською (38 %), менше відмінностей виявляється порівняно з польською (ЗО %) і найменше - з білорусь­кою мовою. Порівняймо співзвучність слів білоруської мови з вірша народного поета Білорусі Янки Купали з відповідними українськими словами:

Чаму у сзрцьі беларускім

Песня Тарасова

Одгукнулася, запела

Зразумельїм словом?

Чаму вецер з Украины З думкаю крылатай Далетау да Беларусі І шумеу над хатай?

 

З-поміж рис, якими українська мова відрізняється від інших східно­слов'янських, можна виділити такі: Фонетичний рівень

1. Поява на місці давніх звуків ы та і звука и високого піднесення переднього ряду, перед яким приголосні звуки завжди тверді, напр.: тихий, низький, кислий.

2. Голосний е не пом'якшує попередні приголосні звуки, напр.: теплий, село, небо.

3. Поява голосного звука і на місці давнього звука ь (ять), напр.: ліс, сіно, хліб (пор. у російській мові лес, сено, хлеб).

4. Чергування о,езіу новозакритих складах, напр.: дім - дому, піч - печі.

5. Шиплячі, губні та звук р в кінці слова завжди тверді, напр.: плащ, голуб, повір.

6. Після шиплячих та й перед наступними споконвічно твердими приголосними звук е змінюється на о, напр.: жонатий (пор. женити­ся), шостий (пор. шести), копійок (пор. копієчка).

7. Приголосний л змінився на в у формах дієслів минулого часу чоловічого роду, напр.: писав, читав, знав (пор. у російській мові пи­сал, читал, знал).

Морфологічний рівень

1. Збереження окремого типу відмінювання (IV відміна) іменни­ків середнього роду, напр.: теля, курча, ім'я (пор. родовий відмінок теляти, курчати, імені).

2. Збереження давніх закінчень -ою, -ею іменників (І відміна) у формі орудного відмінка однини, напр.: рукою, петлею, душею (пор. у російській мові рукой, петлей, душой).

3. Закінчення давального відмінка однини -ові, -еві (-єві) іменни­ків чоловічого роду, напр.: батькові, синові, лікареві, Андрієві.

4. Повні стягнені форми якісних прикметників жіночого, серед­нього роду та множини, напр.: добра, добре, добрі (пор. у російській мові добрая, доброе, добрые).

5. Збереження форм інфінітива на -ти дієслів, напр.: писати, чи­тати, брати (пор. у російській мові писать, читать, брать).

6. Наявність складної форми майбутнього часу дієслів, напр.: пи­сатиму, читатиму, працюватиму.

7. Чергування приголосних г, к, х із з, ц, с у відмінкових формах іменників, напр.: нога, рука, вухо — нозі, руці, вусі тощо.

Отже, українська мова - це самостійна давня слов'янська мова, яка має свої особливості на фонетичному, морфологічному рівнях. Це під­тверджується також на рівні лексики, фразеології та правопису⁸.

Про красу і багатство української мови у порівнянні з іншими сло­в'янськими мовами говорив видатний український та російський мово­знавець XIX ст. І. Срезневський:

„ Сила людей переконана, що ця мова є однією з найбагатших мов слов 'янських, що вона навряд чи поступиться богемській щодо рясно­ти слів і висловів, польській щодо барвистості, сербській щодо при­ємності, що це мова, яка навіть у вигляді необробленому може ста­ти нарівні з мовами обробленими; щодо гнучкості й багатства син­таксичного - це мова поетична, музикальна, мальовнича ".

Історія розвитку української мови - це довготривалий, складний процес, який віддзеркалює історію її народу-носія, є неодмінною умо­вою розуміння глибинних змін, що відбуваються в мові, можливістю усвідомити цінність та самобутність мови, є „інструментом реанімації національної свідомості"⁹.

Питання походження української мови досі є предметом особливої уваги науковців. Відповідаючи на питання „З якого часу існує україн­ська мова?", звичайно, слід пам'ятати слова О. Потебні про те, що по­ява мови - це „ не народження дитини і не падіння яблука, про яке при спостереженні можна сказати, що воно сталося о такій-то годині, хвилині. Тут встановлюється тільки сторіччя, пізніше за яке могло відбутися виділення мови ".

⁸ Див.: Царук О.В. Українська мова серед інших слов'янських: етнологічні та грама­тичні параметри. - Дніпропетровськ, 1998.

⁹ Русанівський В.М. Історія української літературної мови: Підручник. - К., 2002. - С. 149.

Традиційно вважали, що українська мова походить із давньорусь­кої як мови спільної для трьох братніх народів (українського, російсь­кого та білоруського) і сформувалась на основі її південноруських ді­алектів. Найважливіші фонетичні, лексичні та граматичні особливості української мови почали зароджуватися та розвиватися ще з XII ст. У XIV - XVI ст. вона вже склалася у своїй фонетичній системі, граматич­ній будові, словниковому складі як окрема слов'янська мова - мова української народності, а в подальшому історичному розвитку - мова української нації.

Прихильники теорії самостійницького розвитку (І. Огієнко, С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, В. Ганцов, П. Ковалів, Ю. Шевельов, Г. Пів-торак, В. Німчук, В. Русанівський та ін.) гостро критикували теорію російського мовознавця О. Шахматова про походження української мови із спільноруської прамови. Так, посилаючись на праці видатно­го українського історика М. Грушевського, який вважав, що „за поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IVст. н.е., коли ми вже маємо відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього як про частину слов'янської групи племен", І. Огієнко робить висновок, що на Сході слов'янства ніколи не було й не могло бути якоїсь однієї спільної русь­кої мови¹⁰.

У тому, що структурно одноманітної живої мови східних слов'ян у добу Київської Русі не було, переконує мовознавець В. Німчук". Він науково доводить, що говорити про розвиток сучасних східнослов'ян­ських мов з єдиної монолітної давньоруської мови немає підстав. Якщо це так, то вслід за істориками мови треба визнати, що східнослов'ян­ські мови почали формуватися після розпаду праслов'янської етномов-ної спільності (У-УІ ст.) з пізньопраслов'янських діалектів східного ареалу без посередництва східнослов'янської прамови¹².

¹⁰ Огієнко І. [Митрополит Іларіон] Історія української літературної мови. - К., 1995. -
С. 52-69.

¹¹ Німчук В.В. Періодизація як напрямок дослідження генези та історії української
мови // Мовознавство. - 1998. - № 1. - С. 3-13.

¹² Півторак Г. Проблема східнослов'янської прамови // Мовознавство: Доп. та по-
відомл. на IV Міжнар. конгр. україністів. - К., 2002. - С. 271.

¹³ Горбач О. Засади періодизації історії української літературної мови й етапи її роз-
витку // Мовознавство: Доп. і повідомл. II Міжнар. конгр. україністів. - Львів,
1993. - С. 8-12.

У своєму розвитку українська мова пройшла кілька етапів. Як до питання становлення, так і до проблеми періодизації науковці підхо­дять по-різному. Поширеною є періодизація, запропонована О. Гор­бачем ^|3:

1.Протосхіднослов'янська доба	500/800-900/1000 по Хр.
2. Старо-українська доба	900/1000- 1350 по Хр.
3. Середньо-українська доба	1350/1400- 1750/1800
4. Ново-українська доба	1780/1800-XX вік

За теорією Ю. Шевельова¹⁴, у розвитку української мови слід виді­ляти чотири періоди від часу розпаду праслов'янської мови: 1) прото-українська мова (УІІ-ХІ ст.); 2) староукраїнська (ХІ-ХІУ ст.); 3) серед-ньоукраїнська (кінця XIV - початку XVIII ст.); 4) нова українська мова.

Кожен із періодів мав свої особливості - мова невпинно розвивала­ся, набувала нових ознак, розширювала чи звужувала сфери вживан­ня, змінювала свій статус, зазнавала утисків, заборон, насильницької асиміляції, знову відроджувалася й сьогодні сягає найбільших держав­них висот.