Ставицька леся. Короткий словник жаргонної лексики української мови. -К. , 2003. Там само. - С. 11-12.

Історично в Україні існувало два типи літературної мови: слов'я-норуська як результат взаємодії старослов'янської (церковнослов'ян­ської) і давньоруської книжної мови та староукраїнська, що розвину­лася на основі книжної давньоруської мови і живого українського на­родного мовлення. Першу використовували переважно в конфесійній літературі, а другу, яку називали ще мова проста, руська, діалект руський, - у ділових та юридичних документах, літописах, полеміч­ній і навіть релігійній літературі. Ця мова була державною не лише в

Україні, а й Литві та Молдовському князівстві. Про це свідчать грамо­ти ХІУ-ХУ ст., Литовський статут, у якому записано: ,¿4 писар земьс-ки мает поруску литерами и словы рускими вси листы, выписы и по-звы писати, а не иншим языком и словы"²⁰. За словами І. Огієнка, „.мова вкраїнська зробилась тоді державною мовою, нею вчили по школах, нею вчили по церквах, нею суд вели і нашою мовою балакали тоді і вища старшина, і в королівськім палаці"²'.

Староукраїнська мова довго перебувала під упливом давньоруської писемної традиції, яка затримувала відтворення фонетичних змін, по­яву нових українських слів. Значним був уплив також старослов'ян­ської, польської, латинської, грецької, західноєвропейських мов, а з середини XVII ст. російської мови. Зразком такої староукраїнської мови є художні твори українського філософа, поета другої половини XVIII ст. Г. Сковороди, напр.:

Всякому городу нрав и права;

Всяка имЬет свой ум голова;

Всякому сердцу своя есть любовь,

Всякому горлу свой есть вкус каков або

Будь славен вовЬк, о муже избрание, вольность! отче, герою Богдане!

Мову творів Г. Сковороди український мовознавець Ю. Шевельов назвав „мовний Еверест". Українській літературній мові випадало за­лишатися на цій вершині або спуститися вниз, наблизитися до народ­них джерел. Народ у той час говорив інакше, про що свідчили україн­ські народні пісні XVII ст. („їхав козак за Дунай", „Ой не ходи, Грицю" та ін.), народні думи. Саме мову Полтави, простих людей відтворив 1. Котляревський, пишучи безсмертну „Енеїду" (1798), яка поклала по­чаток новій сучасній українській літературній мові, пор.:

²⁰ Цит. за: Українська мова: Енциклопедія. - С. 216-217.

²¹ Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського
народу. - К.,1992. - С. 24.

Еней був парубок моторний І хлопець хоч куди козак, Удавсь на всеє зле проворний, Завзятіший од всіх бурлак.

І. Котляревського вважають зачинателем нової української літера­турної мови, традиції якої продовжили Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гре­бінка, П. Гулак-Артемовський. Основоположником сучасної україн­ської літературної мови є Т. Шевченко. Саме він став реформатором української літературної мови, творцем нової української літератури. На відміну від І. Котляревського, мова Т. Шевченка була зорієнтована на весь україномовний простір, хоча, звичайно, з кількох фонетичних варіантів слова чи кількох паралельних морфологічних форм він виби­рав ті, які чув на рідній Звенигородщині. Народномовна основа тво­рів Т. Шевченка виступає досить виразно на всіх рівнях - фонетич­ному, лексичному, морфологічному, синтаксичному. Заслуга Т. Шев­ченка перед українською культурою полягає насамперед у тому, що він надав літературній мові внутрішньої естетичної впорядкованос­ті, збагативши народну мову органічним введенням у неї елементів з інших джерел і тим самим віддаливши мову літератури від побуто­вої мови ²².

Предметом уваги Т. Шевченка була не проста мова, а її зміст в устах народу і народні почуття. Високо цінуючи заслуги І. Котляревського перед українським народом, він писав про творця „Енеїди":

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце з неба сяє

Тебе не забудуть!

Не применшуючи ролі своїх попередників, Т. Шевченко, однак, стверд­жував, що „Енеїда " Котляревського - добра, а все-таки сміховина ", а „ покійний Основ 'яненко дуже добре приглядався на народ, та не при­слухався до язика, бо може його не чув у колисці од матері, а Гулак-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся "²³.

Коли в українців з'явився Шевченко, питання про те, бути чи не бути українській мові, українській культурі, перестало існувати. Сво­їм словом він утвердив український народ серед інших народів світу, став виразником його дум і прагнень, заявивши про це на весь голос:

Возвеличу малих рабів отих німих.

²² Русанівський В.М. Зазнач, праця. - С. 180-181.

²³ Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 10 т. - К., 1949-1963. - Т. 3. - С. 175; 375.

Я на сторожі коло них поставлю слово!

Як висловився Г. Грабович, „ він співець і пророк, що передав голос свого народу, він духовний батько відродження української нації"¹''.

На 20-40-ті роки XIX ст. припадають спроби граматичного вивчен­ня української мови. Важливу роль у процесі нормалізації української літературної мови відіграла перша граматика народної української мови О. Павловського „Граматика малороссийского наречия" (1818).

Ідею стандартизації української літературної мови в першій поло­вині XIX ст. культивували також автори граматик, написаних у Гали­чині та на Закарпатті (І. Могильницький, І. Левицький, І. Вагилевич, Й. Лозинський, Я. Головацький, М. Лучкай). На думку дослідників, „українська мова в Галичині першої половини XIX ст. була своєрід­ною діагностичною ознакою існування українців в умовах Габсбурзь-кої монархії, в ім'я поступу яких мову унормували і розвивали"²⁵. За­кріпленню норм української літературної мови сприяла поява 1837 року на Західній Україні збірки „Русалка Дністровая" (автори М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич), в яку ввійшли народні пісні, оригінальні твори та переклади з сербської та чеської мов. І. Франко назвав факт появи видання „Русалки" „явищем наскрізь революційним". Це справді був своєрідний „маніфест" відродження української мови та літерату­ри в межах Галичини, сила якого виявлялася в мові - не книжній, штуч­ній, а народній, подібній до тієї, якою писав Т. Шевченко.

Попри всі спроби уніфікації, єдності української літературної мови домогтися було дуже важко. На початку XX ст. Наддніпрянщина корис­тувалася літературною мовою Т. Шевченка, Галичина й Буковина -галицьким варіантом, Закарпаття - „русинською" мовою. Який з цих варіантів був в офіційному вжитку? Якоюсь мірою всі три. Однак най­виразніші зразки офіційно-ділової мови були створені на Наддніпрян­щині, напр.:

²⁴ Grabowich G.G. The as Mythmaker. - Cambridge, 1988. - C. 1.

²⁵ Мацюк Г. Прескриптивне мовознавство в Галичині (перша половина XIX ст.). - Львів,
2001. - С. 7.

Народе український! Впали вікові пута. Пришила воля всьому при­гніченому людові... Настав час... пробудження до нового, вільного, творчого життя після більш як двохсотлітнього сну. Уперше україн­ський тридцятимілліоний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти і як хочеш жити... (Із відозви Української Централь­ної ради від 22 березня 1917 року „До українського народу").

З метою викликати довіру національних республік до центральної влади після створення 1922 року СРСР було взято курс на „націоналі­зацію". У 1921 році при УАН створений Інститут української мови, посилено роботу над впорядкуванням українського правопису, підго­товкою термінологічних словників тощо. Наукові праці співробітни­ків Академії наук видавались переважно українською мовою (80 %).

Сумний спогад навіюють 30-90-ті роки XX ст. Ось своєрідний мартиролог української мови цього часу:

1933 - Телеграма Сталіна про припинення „українізації". З україн­ського правопису вилучено літеру ґ.

1938 - Посилення процесу полонізації українців у Галичині.

1958 - Пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід україн­ських шкіл на викладання російською мовою.

1970 - Міністерство освіти СРСР видало указ про захист дисерта­цій російською мовою.

1990 - Верховна Рада СРСР прийняла „Закон про мови народів СРСР". Російській мові надано статус офіційної.

Образно про такі сторінки історії української мови писала поетеса Л. Костенко:

Я скоро буду виходити на вулиці Києва з траурною пов 'язкою на рукаві -умирає мати поезії мого народу!

Усе називається Україною -універмаг, ресторан, фабрика. Хліб український, телебачення теж українське. На горілчаній етикетці експортний гетьман з булавою.

І тільки мова чужа у власному домі. У шовінізму кігті підсвідомі.

Масовим стали випадки відмови від вивчення української мови в середніх школах України. Виявилося, що вивчати її не обов'язково. Зречення мови свого роду, народу гостро засуджували українські пат­ріотично налаштовані письменники. Страшним присудом таким ман­куртам звучали слова Д. Павличка:

Ти зрікся мови рідної!

Тобі твоя земля родити перестане!

Зелена гілка в лузі на вербі

Від дотику твого зів 'яне!

Ти зрікся мови рідної- нема Тепер у тебе твого роду і народу! Чужинця мати ждатиме дарма! В твій слід він кине - сміх й погорду! Ти зрікся мови рідної!

Наслідком існування СРСР стала повна русифікація населення вели­ких міст східних та південних областей України, катастрофічне змен­шення українських шкіл у Харкові, Києві, Черкасах, Дніпропетровсь­ку, Сімферополі та інших містах.

Тому 1989 року виникла доконечна потреба і можливість у зв'язку зі змінами в політичному житті країни надати українській мові держав­ного захисту. Прийнятий 28 жовтня 1989 року Верховною Радою УРСР Закон „Про мови в Українській PCP" закріпив державний статус укра­їнської мови, гарантував всебічний її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя, напр.: