Михайло Коцюбинський «Intermezzo»

(1908)

Літературний рід: епос (з елементами драми — дійові особи на по­чатку твору й лірики — ліричний герой, палітра емоцій і переживань, пейзажі тощо).

Жанр: новела.

Тема: митець і суспільство.

Головні ідеї: важливість ролі митця в суспільстві; людина щаслива й повноцінна лише в гармонії з природою.

Дійові особи: Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе.

Сюжет: сюжет новели — безфабульний: за його основу взято не по-дієву інтригу, а характерну для імпресіонізму химерну гру настроїв. В «Intermezzo» вони проходять через три фази:

1. Депресія. Вона викликана великою душевною втомою ліричного героя. Герой утомлений, він перебуває в конфлікті із самим собою. Дже­рело цієї конфліктності — гостра потреба самотності — і водночас не­можливість втечі від «світу людей».
2. Спокійно-споглядальний стан. Цей стан з’являється як продов­ження тієї гармонії, якої сповнене життя природи. А природа в новелі — щось більше, ніж просто тло. Вона одухотворена, недарма ж на початку твору письменник подав перелік «дійових осіб», серед яких є і «Ниви в червні», і «Сонце», і «Зозуля», і «Жайворонки».
3. Обурення, гнів, нетерпіння. Драматургія новели — не тільки у внутрішній конфліктності героя, а й у контрасті між царством пре­красної природи й потворною реальністю людського життя. У чарівну мелодію кононівських полів і небес вриваються дисонанси. Найбільш уражаючий — сповідь селянина про людське горе у фіналі твору (кульмінація).

«Intermezzo» завершується тим, що сповнений гніву й благородного нетерпіння митець повертається до міста, де його знову чекає пекло гро­мадських обов’язків і незліченних «треба». «Так далі жити не мож­на», — волає його вразлива й совісна душа (В. Пахаренко).

Історія написання

Літо 1908 р. Революція закінчилася поразкою й жорстоким державним терором. Коцюбинський, засмучений картинами людських страждань, украй виснажений службою й громадською діяльністю, поліційним наглядом, знесилений хворобою й родинними проблемами, мріє про відпустку. Саме в цей час його запрошує в гості до свого маєтку (с. Кононівка, нині — у Драбівському районі на Черкащині) Євген Чикаленко, видатний український меценат і фомадський діяч. Тут у письменника й визрів задум «Intermezzo» (хоча цей шедевр був написаний трохи згодом у Чернігові)і.

Назва й жанр

Intermezzo (італ.) — «перерва». Так називали невеликий музичний твір, що виконувався в перервах між актами трагедії чи опери. Коцюбинський вкладає в назву ширший зміст: у нього це не просто перепочинок, а духовне відродження людини на природі.

За жанром це лірична шпресіоніапична новела (тобто увага тут зосереджується не на подіях, а на переживаннях ліричного героя, на зміні його настрою).

 

Ольга Кобилянська. «Земля»

(1902)

Літературний рід: епос.

Жанр: повість.

Тема: зображення трагічної події, що сталася в гуцульській родині хлібороба наприкінці XIX ст.

Головна ідея: поміркувати над причинами братовбивства, тобто пер-шогріха, зла у світі.

Головні герої: заможний ґазда Івоніка Федорчук, його дружина Ма­рійка, старший син Михайло, молодший син Сава; заможний ґазда Ва­силь Чоп’як, його дружина Докія й дочка Парасинка, чоловік Парасинки Тодорика; панська наймичка Анна; циганка Рахіра та її батько Григорій.

Сюжет твору: заможний ґазда Василь Чоп’як віддає свою дочку Па-расинку за нелюба Тодорику (дівчина закохана в Михайла Федорчу-ка) — старий Івоніка на весіллі каже, що шкодує за такою невісткою, як Парасинка, його Михайло був би прекрасною парою, проте його скоро заберуть до армії; Михайло — чемний і працьовитий хлопець, молодший син Сава — байдужий до господарства, не любить землі; Івоніка каже, що він не одержить у спадок землі, якщо не зміниться — Івоніка зізнається Докії, що має гроші, щоб відкупити Михайла від армії, проте не знає, чи вдасться — Марія була трудолюбивою ґаздинею і дуже економною, тому на селі її називали скупою; якось вона пішла до ворожки й та напророчи­ла їй, що роздаватиме своє добро бідним, а від людей ховатиметься, що близьке піде далеко від неї, а далеке стане близьким — жид, з яким Іво­ніка домовився про Михайла й дав гроші за викуп із солдатчини, десь зник, тож Михайло вимушений іти до армії — Михайло все частіше ду­мав про панську робітницю Анну, нещасну дівчину, яку бив рідний брат, а матір забирала зароблені гроші — якось Михайло зустрівся з Анною, яка поверталася з лісу, їй привиділося, ніби з ліска летить щось темне з вог­няними очима, Михайло заспокоїв дівчину — тим часом Сава нишком носив Рахірі крадені вдома борошно, сир… — восени Федорчуки із сумом провели в армію Михайла — хлопцеві дуже тяжко було в солдатах, навіть закрадалася думка про дезертирство — тепер щотижня до нього прихо­див батько, усіляко підтримував сина — Марійка гнівалася на Саву, казала, що той не одержить землі, якщо й далі буде з Рахірою — Анна під серцем носила дитину, люди стали вже це помічати, мати й брат вигнали Анну з дому, її прихистила в себе Докія — якось зустрілися на пасовись­ку Анна й Рахіра, Рахіра почала випитувати, хто ж батько майбутньої ди­тини, вони почали сваритися й Анна навіть ударила Рахіру й сказала, що про неї, ледащицю й відьму, кажуть у селі — Рахіра поскаржилася на Ан­ну Саві — Михайло був удома у відпустці — Сава попросив Михайла пі­ти разом з ним уночі до панського лісу й набрати там дерева, щоб відре­монтувати огорожу; Михайло вважав це крадіжкою, проте згодився — на другий день лісник приніс Марійці страшну звістку: у панському ліску знайдено вбитого Михайла — багато людей зібралося у Федорчуків, ко­ли зайшла до хати Анна й кинулась до Михайла, усі збагнули, хто бать­ко ще не народженої дитини — Анна кинулася до Сави й кричала, що він убивця — Івоніка вийшов на двір і став гаряче молитися, бо зрозумів, що «за землю підняв Сава руку на свого брата, лиги за землю!., іншого тут не могло бути» — на другий день приїхала комісія і встановила, що в Ми­хайла стріляли зблизька, що він вижив би, якби відразу його знайшли в ліску — Сава був блідий і трясся, ніби від пропасниці — лікар помітив на його штанях кров, проте він пробелькотів, що то від зайця — Саву запі­дозрили, але нічого не знайшли — коли робили розтин тіла, з нього випа­ла куля; Івоніка підняв її і заховав, кулю впізнав: саме такими стріляв Сава — Івоніка боявся втратити й другого сина — Саву забрали до міс­та — відбулося поховання Михайла— Анна народила близнят (двох хлопчиків) — навесні за порадою Докії Анна пішла до Марійки, аби та взяла хоч одного хлопчика на утримання, проте вона вигнала Анну — на Різдво, коли Марійка була сама в хаті, то до вікна підійшов якийсь чоло­вік і сказав, що бачив, як у ліс Михайло йшов із Савою, а говорить він про це тільки тепер, бо не хоче мати камінь на душі — через брак доказів Саву відпустили — він пішов до Рахіри, кажучи, що не потребує батько­вої землі й піде з жінкою на заробітки до Молдови — Анна жила з боже­вільною думкою вбити Саву, а той однієї її і боявся — померли близнята Анни й вона ніби збожеволіла (бродила полями, заходила до хат, не впіз­наючи нікого) — Івоніка картав дружину, що та не прийняла онуків — Ан­ну відвезли до шпиталю (гроші на лікування зібрали всім селом) — про­йшло шість років, Івоніка й Марійка працювали й за Михайлову душу го­дували обідами бідних, Саву відділили, віддавши йому півхати, а землею не наділили (хай сам заробляє) — Докіїн брат Петро став лісником і од­ружився з Анною, минуло п’ять років, і в них народився хлопчик — Івоні­ка потайки від Марійки записав на нього найкращий лан Михайла.

Літературознавці про твір. Повість «Земля» (1902), написана на основі реальної трагедії братовбивства, що сталася восени 1894 р. в селі Димка неподалік від Чернівців, куди письменниця часто виїжджала на відпочинок.

Уже сам факт розробки авторкою біблійного мотиву братовбивства свідчить про те, що в основі твору морально-етична проблематика, за­глиблення у філософську і навіть містичну царину, притчева атмосфе­ра, наскрізна знаковість. Серед проблем, що досліджуються в повісті, у контексті символізму найцікавіші дві: людина і земля та доля людини. Окреслимо кожну з цих проблем.

Перша проблема. Ольга Кобилянська поглиблює, конкретизує уже на той час відому ідею про те, що селянин перебуває під владою землі. Письмен­ниця розширює діапазон — не лише селянин, а й кожна людина; крім того, виокремлює два різновиди такої влади — духовний і матеріальний.

Аби жити із землі, успішно господарювати на ній, селянин має при­йняти її закони. Найголовніші з них: любов як життєва настанова; необ­хідність керуватися і знаннями, і вірою; життя — найвища краса і само-цінність; сумлінна праця — священний моральний обов’язок, єдиний за­сіб і виправдання буття людини. Саме за цими законами живуть Івоні-ка та Михайло, вони перебувають під духовною владою землі. Причому духовна й матеріальна влада землі в їхніх душах зрівноважені: люблячи землю, молячись на неї, милуючись нею, вони дбають і про зиск, і про збагачення зі своїх ґрунтів.

Одначе рівновага між двома владами землі в душі хлібороба часом порушується, тоді зиск стає головною його метою. Така настанова при­носить у світ дисгармонію: Докія нівечить життя своїй доньці, видавши заміж за багатого нелюба; Марійка через свою скнарість мимохіть стає однією з причин трагедії Михайла та Анни; спричиняється до лиха і Ра-хіра, прагнучи поживитися федорчуківською землею.

Ще страхітливіша духовна катастрофа настає тоді, коли людина цілком зрікається влади землі над собою, пориває з нею зв’язок. Тоді во­на пориває і з мораллю, губить совість (здатність розрізняти добро і зло), витісняє Бога зі своєї душі. Такою людиною виступає в повісті Са­ва. Властиво, Сава повторює комплекс Каїна, ним керують гординя й заздрість. Розкриваючи цей образ, О. Кобилянська досліджує природу каїнізму. Сава — абсолютний бунтар, його головна мета — цілковита свобода, незалежність від усього — від батьків, дому, землі, людей. До світу в цілому Сава настроєний вороже, надто ж до тих моральних ви­явів світу, що зазіхають на його егоїстичну вседозволеність. Сава затято долає в собі відчуття гріха (він гордиться, що не боїться гріха кохатися з двоюрідною сестрою, навмисне робить це, кидаючи виклик табу, забо­ронам).

Куди ж веде така життєва настанова? Зрікаючись влади землі, шир­ше — влади любові над собою, Сава прагнув вибороти абсолютну свобо­ду, а знайшов абсолютну неволю, став безвідмовним знаряддям у лазу­рях князя тьми, утратив здатність собою володіти, розпоряджатися. По­бачивши під час весняної оранки зайця, парубок блискавичним рухом машинально убив його грудкою, а потім викинув геть. На батькове за­питання: «Пощо ти вбив зайця?>> — не міг нічого відповісти, бо «в дій­сності не знаву пощо вбив його; якесь “щось”у нім приказало йому те вчи­нити».

Значить, не жадоба землі — причина братовбивства (як досі прийня­то вважати), а навпаки, зречення влади землі. На погрозу матері позба­вити його спадку Сава якось відповідає: «Чи я жадаю від вас землі?.. Я не жадаю від вас ані крихітки землі! Держіться вашої землі, а я зроб­лю, що мені схочеться!» Отже, не земля, а якраз оте «щось», що «прика­зало» Саві вбити зайця, підштовхнуло його і до братовбивства.

Епілогові сцени повісті разюче засвідчують духовну смерть брато­вбивці. Пристрасний потяг до Рахіри минув, бо тепер (після законного одруження) це вже не гріх, не долання заборони; батьки, люди загалом відсахнулися від нього. А головне — сам він «не має спокою», «ходить, як зблуджений», тобто відчуває смерть своєї душі, а відтак безцільність свого існування.

Друга проблема, досліджена в повісті, — фатум, влада долі над лю­диною. Авторка наголошує, що кожна людина проходить по життю ли­ше тим шляхом, який їй накреслено згори, і як би не старалася, що б не робила, не зможе звернути з цього шляху. Усе-таки зречення влади зем­лі — лише зовнішня, очевидна причина трагедії, глибинна ж, визначаль­на — доля. Це підтверджує вже сам епіграф, узятий з писань норвезь­кого містика Юнаса Лі: «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша». Ольга Коби-лянська підкреслює вплив спадковості на характер людини. Але ж саме і тільки доля вирішила, що Михайло вдався в Івоніку, а Сава — у Ма­рійку, а не навпаки; чи так само Анна — у «чесного ґазду» батька, а не в лиху, потворну тілом і душею матір (В. Пахаренко).

 

ЛесяУкраїнка. «Contra spem spero!»

(1890)

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: особиста (філософська).

Провідний мотив: заперечення тужливих настроїв, протиприродних молодості, оптимізм людини за будь-яких життєвих ситуацій.

Віршовий розмір: анапест.

Тип римування: перехресне.

Літературознавці про твір. Уся поезія побудована на антитезах, причому художні протиставлення звучать як крилаті, афористичні ви­слови, їх виразність досягається за допомогою метафоричної образнос­ті, яка посилює емоційність звучання твору.

Імпульсом до створення вірша стало загострення в авторки хвороби, проте подолання особистої недуги переросло в утвердження героїчної особистості, яка готова всі зусилля віддати боротьбі проти кривди в найширшому соціальному та національно-визвольному аспектах. Леся Українка утверджувала незламність духу людини й оптимістичним мо­тивом, і всіма художніми засобами, й експресивним художнім звучан­ням, коли категоричне «Ні!» на початку твору змінилося ще рішучішим «Так!» в останній його строфі (П. Хропко)