Із збірки «Соняшні кларнети»

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: пейзажна.

Провідний мотив: гімн весні як символу любові, життя й натхнення.
Літературознавці про твір: «Арфами, арфами…» — ніби рука музиканта двічі плавно торкнулась струн, і вони обізвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням. А потім уже в швидкому темпі «золотими, голосними обізвалися гаї// Самодзвонними». Вірш наповнений урочистою, весняною мелодією, наснажений оптимістичним пафосом, передчуттям радості від зустрічі з весною й очікуванням змін у суспільстві. «Емоційність настрою
забезпечується самобутнім ритмічним ладом, вишуканістю строфічної будови, яскравою метафоричністю, «дзвоном» асонансів й алітерацій» (П. Хропко).

 

Павло Тичина «Ви знаєте, як липа шелестить…»

(1911)

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: інтимна.

Провідний мотив: світле й радісне почуття кохання весняної ночі.

Віршовий розмір: ямб. Темою вірша є вираження емоцій, які народжуються в душі юного ліричного героя, перших і тендітних почуттів кохання.

Ідейне навантаження вірша не чітке. Тут змішані хвилюючі ноти передчуття щастя і глибинне злиття з природою, а отже, уславлення гармонії.

Ліричний герой сповнений почуттів, він звертається з риторичними запитаннями до уявних опонентів, які теж мають відчувати те, що і він, він закликає до рішучості, проте сам не виявляє цієї рішучості. Лише щира, закохана душа здатна бачити символічні образи природи, а закохані, очевидно, бачать спільні образи. І тому риторичне питання на початку вірша трансформується в риторичне ствердження. Ліричний герой знайшов однодумців, він не самотній у своїх почуттях!

Головних героїв тут цілий ряд. Безперечно, спочатку варто відзначити кохану, яка абсолютно не візуальна, вона навіть бездіяльна, бо просто спить… Але і у своєму сні вона – це все для ліричного героя.

Композиційно вірш поділяється на дві частини. Обидві починаються риторичними питаннями. Спочатку простір обмежений лише липою, яка шелестить, у другій частині він ширшає – це вже гаї, вони сплять, але „все бачать крізь тумани”. Простір враз стає глобальним – “місяць, зорі”, а потім швидше звуковий образ – ”солов’ї”.

Художні засоби, які наявні в цьому вірші, традиційні для інтимної лірики: риторичне запитання, риторичне ствердження, епітети, метафори. протиставлення. Присутня синекдоха – „дідугани” (дерева).

Вірш написаний чотиристопним ямбом з незакінченою стопою, жіноча рима чергується з чоловічою, римування паралельне.

 

Літературознавці про твір. Неабияку майстерність виявляє поет, щоб передати в кількох граціозних строфах настрій молодої людини, її замріяність, глибоке почуття (П. Хропко).

Риторичні запитання й оклики, звернені до читача, ніби зближують його з поезією. Романтичний нічний весняний пейзаж, звукові й слухо­ві образи емоційно наснажують цей ліричний вірш.

Максим Рильський «Молюсь і вірю…»

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: філософська.

Провідний мотив: молодечий оптимізм, відчуття польоту.

Віршовий розмір: ямб.

Вірою, надією, оптимізмом сповнені поетичні рядки вірша М. Рильського «Молюсь і вірю…». Голуби в небі, дзвінкий сміх коханої людини поруч, вітер, простір, води — хіба це не щастя? Ліричний герой упевнений у собі, світ він уже називає своїм дитям і готовий жити, поки «дозволить дух життя». Бог, природа й він сам виступають єдиним, гармонійним цілим, і нам передається оця бадьорість, цей оптимізм молодого поета.

Про твір: вірш сповнений молодечого оптимізму, кожен рядок наснажений світлими тонами, ліричний герой клянеться, що буде жити, доки дозволить йому «дух життя». Підсилюють світлі відчуття життя пейзажні штрихи: «грає вітер», «голуби ясної вроди черкають неба бере­ги». Анафори, риторичні звертання й оклики, інверсії, епітети — це той арсенал художніх засобів, якими щедро наснажив поезію М. Рильський.

 

Микола Хвильовий «Я (Романтика)»

Жанр: новела.

Тема: протистояння добра і зла в душі героя («чекіста і людини»), його роздвоєність.

Головна ідея: фатальна невідповідність між ідеалами революції та засо­бами їх досягнення; розвінчання й засудження революційного фанатизму.

Головні герої твору: «Я» — главковерх «чорного трибуналу», доктор Тагабат, дегенерат, Андрюша, мати «Я».

Місце дії: «Помешкання наше – фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки. Тут засідає садизм».

Сюжет: засідання «чорного трибуналу комуни» у «фантастичному палаці» (будинок розстріляного шляхтича) — ухвалення одного й того ж вироку: «Розстрілять!» (без адвокатів і прокурорів) — увечері вдома ма­ти «Я» заспокоює розтерзану душу «м’ятежного сина революції» — одно­го дня «чорний трибунал» ухвалює вирок розстріляти черниць за антиреволюційну агітацію — серед них «Я» упізнає свою матір — щоб довести відданість революційній справі, «Я» власноруч застрелив свою матір.

Композиція: ліричний заспів і три частини; розповідь ведеться від першої особи; поєднання картин-марень і картин моторошної реальності.

Кольори: темні ночі, чорний трибунал революції, апарат військового телефону тягне печальну тривожну мелодію, канделябр тускло горить, у городі – тьма, північна тьма, холодна трясовина, заграва, гарматний гул, палахкотять блискавиці, хмари пилу, які покривають мутне вогняне сонце; сонце – мідь і неба не видно, мутна курява над далеким небосхилом, зелено-лимонна безвість мертвої дороги.

Звуки: дзвенить мідь, глуха канонада, насуваються грози, виють собаки, передзвін сердець, росте передгроззя, скоро буде гроза; вечір не розрядив заряду передгроззя, кричить вокзальний ріжок, одноманітно відбиває кулемет.

Воєнна лексика (+ стилістично маркована): атака, полки, кавалерія, фланг, інсургенти (повстанці), контратака, синедріон (верховний суд Іудеї), військовий телефон, тачанки, версальці, батальйон, гарнізонні роти, гінці з фронту, обози, чека, штаб Духоніна, розірвався снаряд, версальці наступають – інсургенти відступають, конвойні, авангард, маузер.

Я – главковерх чорного трибуналу революції, зовсім чужа людина, бандит за однією термінологією, інсургент – за другою. Я – чекіст, але я і людина. Мої мислі – до неможливості натягнутий дріт. Нікчема в руках Тагабата, м’ятєжний син, справжній комунар. Я йшов у нікуди. Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я». Людині властиво помилятися.

Доктор Тагабат – біла лисина, надто високий лоб, з холодним розумом і каменем замість серця, мій безвихідниі хазяїн, мій звірячий інстинкт, злий геній.

Андрюша – розгублене обличчя, тривожний погляд, квола воля, невеселий комунар, коли треба розписатись, завше мнеться і ставить незрозумілий житейський ієрогліф, з тремтячим непевним голосом, усе поривається щось сказати, чудний комунар, наївно каже.

Дегенерат – вірний вартовий на чатах із дегенеративною будівлею черепа, трохи безумні очі, низенький лоб чорна копна розкуйовдженого волосся, приплюснутий ніс, нагадує каторжника, мусив бути у кримінальній хроніці палач із гільйотини, якому Я складав гімни; солдат революції, тільки тоді йшов з поля, коли танули димки.

Початок: «З далекого туману, з тихих загірних озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. За вікном ішли росяні ранки і падали на перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То – молоде загір’я. Мені до болю хочеться впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни. Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни. І тоді я горів у вогні фанатизму.

Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилася вона на мене».

Кінець: «Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка. Я зупинився серед мертвого степу: – там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни».

Літературознавці про твір. Прийнято говорити про роздвоєність свідомості героя («розкололось моє власне “я”»). Та відбувається щось іще страшніше. Відомий філософ Мирослав Попович стверджує, що персонажі новели (мати, Тагабат, дегенерат, Андрюша, голова «чорного трибуналу») — «усе це різні “кінці душі”» одного й того самого роман­тичного “Я”». І для такого твердження в тексті є підстави — досить зга­дати хоч би й це: «Тут, в тихій кімнаті, моя мати не фантом, а части­на мого власного злочинного “я”», якому я даю волю».

Кожен персонаж — це втілення певних сил, що формують психо­логічний світ людини, яка успадкувала первісні інстинкти й водночас здобутки цивілізації. Дегенерат уособлює «тваринні» сили, не освітлені ще ніякою думкою. Він нагадує каторжника, персонажа з відділу кримінальної хроніки. Це байдужий виконавець, автомат, якому чужі щонайменші порухи душі.

Боротьба відбувається між нещадним Тагабатом, у якого один при­суд: «Розстрілять!», Андрюшею та героєм-оповідачем. Тагабат легко ламає волю нервового, несміливого, сентиментального Андрюші: цей «невеселий комунар» добре усвідомлює, що «так комунари не роблять», що це — «вакханалія», але в підсумку поспішно ставить підпис — «ро­бить свій хвостик під постановою». Тагабат — раціоналіст і все зважує чітким розрахунком, законом революційної доцільності.

Найскладніша ділянка душі головного героя новели — та, де поєдну­ються кодекс чекіста і ще не втрачена людська сутність («Я — чекіст, але я і людина»).

Поставлений перед неминучим вибором між синівським і революцій­ним обов’язком, герой твору робить фатальний вибір. Власне, він уже втра­тив себе, став, як і Андрюша, безвольним виконавцем, «гвинтиком» і за­ложником системи. Убивство чекістом власної матері — Марії (ім’я-символ, утілення безмежної доброти й милосердя Богоматері) — перепиняє ко­мунарові шлях до омріяного гармонійного суспільства: другий розділ за­кінчується трикратним повтором — «Я йшов у нікуди». У третьому розділі з’являється образ «мертвої дороги», яка пролягла серед «мертвого степу».

Так катастрофічно закінчилося протистояння фанатизму й гуманіз­му (О. Ковальчук).

Кінець: Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка. Я зупинився серед мертвого степу: – там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни.