Періодизація розвитку української літератури

Мистецтво, література є вірними супутниками історії, відображаючи, як у дзеркалі, події, героїв, моральні цінності й суспільні пріоритети кожної історичної доби. У своєму розвитку література пройшла великий шлях становлення, який можна поділити, відповідно до особливостей кожного етапу, на такі періоди:

1. Давня література (ХІ — перша половина ХVІІІ ст.).

2. Нова українська література (друга половина ХVІІІ — початок ХІХ ст.).

3. Література другої половини ХІХ — початку ХХ ст.

4. Література ХХ — початку ХХІ ст.

Звичайно, межі кожного періоду є досить умовними, до того ж у кожному періоді можна окремо виділити свої структурні частини, наприклад, літературу Шевченкової доби чи період 70—90 років ХІХ століття. Проте освіченій людині варто орієнтуватися хоча б у загальних поняттях періодизації розвитку української літератури.

Наведена періодизація характеризує розвиток писемної форми літератури. Проте довгий час моральні, естетичні, духовні багатства українського народу зберігалися в усній формі — у фольклорі.

 

Присвяти

М.Коцюбинський «Intermezzo» — Кононівським полям

Т.Шевченко «Кавказ» — іскрєннєму моєму Якову де Бальмену

«Гайдамаки» — Григоровичу на пам’ять 22.04.1838

«Катерина» — Жуковському

М.Хвильовий «Я (Романтика)» — «Цвітові яблуні»

Г.Тютюнник «Три зозулі з поклоном» — Любові всевишній

О. Кобилянська «Земля» — своєму батькові

 

Псевдоніми

Григорій Квітка-Основ’яненко – Квітка Григорій Федорович;

Марко Вовчок – Вілінська Марія Олександрівна;

Іван Нечуй-Левицький – Левицький Іван Семенович;

Панас Мирний – Рудченко Панас Якович;

Іван Карпенко-Карий – Тобілевич Іван Карпович;

Леся Українка – Косач Лариса Петрівна;

Олександр Олесь – Кандиба Олександр Іванович;

Олег Ольжич – Кандиба Олег Олександрович;

Микола Хвильовий – Фітільов Микола Григорович;

Остап Вишня – Губенко Павло Михайлович;

Іван Багряний – Лозов’ягін (Лозов’яга) Іван Павлович;

Юрія Клен – Бурґгардт Освальд.

 

Роди літератури

За способом зображення життя художні твори поділяють на три літературні роди — лірику, епос і драму. Твори кожного літературного роду бувають різних жанрів.

У ліричних творах автор передає почуття, переживання, думки, настрої людей, викликані певними життєвими обставинами. Ліричні твори переважно віршовані, вони не мають сюжету.

Види лірики: інтимна (особиста), пейзажна, громадянська, патріо­тична, філософська (також виокремлюють політичну й медитативну).

Жанри ліричних творів: ліричний вірш, пісня, елегія, ідилія, гімн, епіграма та ін.

В епічних творах письменник в описово-розповідній формі зобра­жує події, людей і їхні вчинки. Епічні твори здебільшого прозові за фор­мою й обов’язково мають сюжет.

Жанри епічних творів: оповідання, новела, повість, роман, казка та ін.

Твори, що поєднують ознаки лірики й епосу, називають ліро-епічними.

Жанри ліро-епічних творів: байка, поема, балада, дума, історична пісня та ін.

Драматичні твори призначені для постановки на сцені, у них жит­тя й характери показано через діалоги й монологи дійових осіб; ці тво­ри характеризуються єдністю місця, часу й дії. За формою вони бувають як прозові, так і віршовані. За основу сюжету драматичного твору взято конфлікт.

Жанри драматичних творів: власне драма, трагедія, комедія, трагі­комедія, водевіль.

 

Суспільно-побутові пісні

У соціально-побутових піснях відтворено життя наших пращурів, яке через різні обставини примушувало українців заради миру, спокою й добробуту своїх родин залишати домівку та йти в козацькі походи, чу­макувати, а то й не зі своєї волі відбувати солдатчину чи жити в кріпац­тві. Ці пісні поділяють на козацькі, кріпацькі, чумацькі, бурлацькі, рек­рутські та солдатські, наймитські й заробітчанські.

Козацькі пісні найтісніше пов’язані з історією нашого народу. У них оспівано героїзм захисників рідної землі, їхню готовність пожертвувати родинним затишком і навіть життям. Саме в козацьких піснях найвідчутнішим є мотиви прощання з родиною та героїчної загибелі козака. Надзвичайно романтично відтворено картину проводів Війська Запо­розького в пісні «Ой на горі да женці жнуть»: хвилюються дозрілі жи­та, женці жнуть пшеницю, а коли розігнули натомлені спини, помічають неподалік Військо Запорозьке; ось упізнаваний усіма ще молодий Доро­шенко, а ось і бувалий Сагайдачний з його постійними супутниками — тютюном і люлькою. У піснях цього циклу передусім зображено емоції героя, а не самі вчинки (їх здебільшого відтворено в історичних піснях). Тужливий настрій самотнього, безталанного козака, його загибель тонко передано в пісні «Стоїть явір над водою».

Материн розпач і біль емоційно відтворено в козацькій пісні «Гомін, гомін по діброві». Ця пісня оригінальна тим, що побудована на діалозі матері, яка не хоче відпускати сина на вірну смерть, і сина, який намага­ється заспокоїти неньку. На перший погляд, слова матері видаються прокльонами, але це лише на перший погляд, насправді ж — мати своїми емоційними й зболеними словами застерігає сина, аби той передумав і не йшов у козацький похід. Зворушливою є остання частина пісні, де мати виявляє всю свою лагідність до сина, ця сцена родинна, а значить, тепла й лагідна: «Вернись, сину, додомоньку, / Змию, зчешу головоньку / Та по­стелю постеленьку».

Розквіт чумацтва в Україні припадає на XVIII — початок XIX ст., хоча відомий з XV ст. Чумаки здебільшого торгували сіллю та рибою, яку при­возили волами з берегів Азовського й Чорного морів та з Дону. Чумацьке життя в дорозі, напади грабіжників на чумаків, розлука з родиною, смерть чумака в дорозі відображено в піснях цього циклу. У чумацьких піснях часто розповідається й про причини, які змушували селян чумакувати:

Не завжди надії чумака справджувалися: він повертався з Дону ли­ше з батіжком в руках («Над річкою бережком»), а то й не повертався взагалі («Ой у полі та криниченька»).

Кріпацькі пісні зображають тяжке підневільне життя селян, протести проти приниження людської гідності й безправ’я. У рекрутських і сол­датських піснях звучить туга за домівкою, ріднею, як і в чумацьких, вод­ночас і прокльони на адресу панів, які насильно віддали в солдати укра­їнських хлопців-кріпаків.

Бурлацькі пісн і теж сповнені тугою за рідним краєм, родиною; у них передано важку працю бурлаки й зневажливе ставлення хазяїна до нього.

До бурлацьких пісень тематично близькі наймитські й заробітчан­ські. У них теж ідеться про долю наймита, якого хазяї зневажають, го­нять після тяжкої роботи в полі ще й носити воду, пасти худобу, а буває й віддають наймита в солдати замість свого сина.

 

Театр корифеїв

Початок нового українського театру пов’язують з виставою «Натал­ка Полтавка» І. Котляревського 1819 року в Полтаві. У подальші десятиліття розвиток театру був дуже млявим («Сватання на Гончарівні» Г. Квітки-Основ’яненка й «Назар Стодоля» Т. Шевченка). Аматорські театри виникають наприкінці 50-х років XIX ст. в Чернігові, Києві, Кам’янці-Подільському, Кременчуці, Одесі та інших містах. Проте на розвиток професійного українського театру вплинув Емський указ 1876 р., за яким заборонялися вистави українською мовою.

На початку 80-х років XIX ст. театральне життя в Україні пожвавилося: наприкінці 1881 р. в Харкові, Києві, Полтаві, Кременчуці з ініціативи М. Кропивницького й М. Садовського було дано кілька українських вистав акто­рами російської трупи Г. Ашкаренка. А наступного року М. Кропивницький створив у Єлисаветграді (нині Кіровоград) українську профе­сійну трупу, до складу якої ввійшли М. Заньковецька, брати Тобілевичі — Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, а також їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Ця професійна трупа дістала назву театр корифеїв («корифей» у давньогрецькому театрі — керівник хору або заспівувач).

Засновник трупи М. Кропивницький од­наково володів усіма театральними професіями (але більш за все любив акторство): він був не лише актор, а й режисер, драматург, композитор, виконавець музичних творів, художник, педагог та організатор теат­ральної справи.

До цієї справи багато сил доклав і відомий український драматург М. Старицький, він за власний кошт придбав гардероб і декорації для театру.

1883 р. в Одесі трупа відкрила сезон виставою «Наталка Полтавка» І. Котляревського. З метою збагачення репертуару українського театру в подальші роки було створено цілу низку п’єс: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Не судилось», «Талан», «Оборона Буші», «Маруся Богуславка» М. Старицького; «Дай серцю волю, заведе в неволю», «До­ки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «Пошились у дурні» М. Кропивницького і названі вище твори І. Карпенка-Карого.

 

Фольклор

Протягом тисячоліть розвитку ранньої людської цивілізації художньо-естетичні потреби людини, які виникли в процесі її трудової діяльності, задовольнялися засобами народного мистецтва в усіх (часто синкретичних) його різновидах і жанрах: словесному, образотворчому, музичному, хореографічному тощо.

Синкретизм — (від грецького «з’єднаний») означає нерозчленованість, злитість, характерні для початкового, нерозвиненого стану будь-якого явища. У первісному мистецтві синкретизм являє злитість різних видів мистецтва, коли танці, музика, співи, поезія не відокремлені.

Фольклор — це усна творчість трудового народу. Термін «фольклор» (з англійської — «народна мудрість») уперше вжитий у 1846 році англійським ученим Вільямом Томсоном.

Основні особливості фольклору:

1. Фольклор — явище колективне, при цьому не принижується роль талановитих особистостей (Маруся Чурай, Семен Климовський).

2. Фольклор — явище національне, у ньому відображено духовне обличчя народу, його національний характер, працю, побут, світогляд.

3. Фольклорні твори анонімні.

4. Форма побутування фольклору — усна.

5. Фольклорні твори зазвичай варіативні.

6. Результатом колективного збереження фольклору є традиційність виконання.

7. Фольклор передає прагнення, мрії та погляди широких народних мас.

8. У фольклорі негативно зображуються вороги народу, оспівуються найкращі людські риси.

9. Фольклорні твори складаються на основі народної мови, яка має свої діалектні особливості, наголоси, інтонацію, систему символів тощо.

Основними жанрами фольклору є думи, балади, пісні: обрядові, родинно-побутові, соціально-побутові, коломийки, історичні; казки, легенди, перекази, прислів’я, приказки, загадки.

 

Художні засоби (таблиця)

Назва	Визначення	Приклад
Епітет	Художнє означення	сизий орел, червона калина, битий шлях
Алегорія	Інакомовлення; спосіб двопланового художнього зобра­ження, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями	Під алегоричним образом Бджоли в байці Г. Сковороди розуміємо людину, яка працює за покликанням і дістає від цього задоволення.
Порівняння	Художній вислів, у якому один предмет чи явище зі­ставляється з іншим, чимось на нього подібним	Москва, як ріка, загасає …
Паралелізм	Паралельне зображення явищ із різних сфер життя, показ одних явищ на фоні інших, зіставлення їх переважно за ознакою дії	Розвивайся й ти, сухий дубе, — Завтра мороз буде; Убирайся, молодий козаче, — Завтра поход буде.
Оксиморон	Поєднання непоєднуваних понять	Веселий цвинтар. Рідна чужина
Метонімія	Заміна частини цілим або навпаки.	золото у вухах - золоті сережки чи сережки з золота;   читати Франка — читати твори Франка;   Харків вітав переможців — люди, які мешкають у Харкові, вітали переможців.
Синекдоха	Кількісна метонімія, заміна однини множиною або навпаки	Тяжко зароблена наша копійка. Полем не ішла, а бігла страшна селянська сила й топтала босими ногами буряки.
Перифраз	Усталений образний вислів	Кобзар. Чорне золото – нафта.
Гіпербола	Художнє перебільшення, яке використовується, щоб підсилити враження	Твій усміх зорі всі почули
Літота	Художнє применшення	О принесіть як не надію, то крихту рідної землі
Метафора	Приховане порівняння, побудоване на подібності або контрасті явищ, у якому слова “як”, “начебто”, “немов” відсутні, але припускаються; слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов'язаного з предметом, на який вказує це слово; перенесення	"Досі сниться метелиця маю, завірюха херсонських вишень...": метелиця і завірюха — метафори, оскільки означують не прихід зими (в прямому значенні), а в переносному для посилення враження від цвітіння вишень.
Персоніфікація	Уособлення; перенесення ознак живого предмета на неживий	Сонце всміхається, дощ іде.
Риторичні питання, оклики	Посилюють увагу читача, не вимагаючи від нього відповіді	Хто тільки не проклинав станційних наглядачів, хто з ними не лаявся!
Анафора	Єдинопочаток	Хоч раз. Хоч раз ти повинен відчути, Як тяжко рветься на цій землі Древнє чоловіче коло, Як тяжко зчеплені чоловічі руки, Як тяжко почати і зупинити…
Епіфори	Єдність кінцівок	— У тебе задовгі руки, — сказав Прокруст, — Відрубаємо — і ти будеш щасливий.— У тебе задовгі ноги, — сказав Прокруст, - Відрубаємо — і ти будеш щасливий.
Градація	Своєрідне угруповання визначень або за нарос­танням, або за ослабленням експресивно-емоцій­ної сили	Зросте любов моя, всякчас нова, Люблю ніжніше, мовчки, до нестями
Антитеза	Протиставлення	Так, тут це все було: і жага до вбивства і жага до любові.
Інвектива	Різке обвинувачення
Панегірик	Різке звеличення	похвальна промова на урочистих усенародних зборах
Інверсія	Порушення узвичаєного порядку слів, перестанов­ка частин фрази.	Життя ще довге перед мною, Я молодий, я ще й не жив… Чого ж горючою сльозою свою я пісню окропив?
Алітерація	Повторення приголосних звуків	Хмари хмарять хвилі — Сумно сам я, світлий сон... Тінь там тоне, тінь там десь…
Звуконаслідування	Використання слів, зокрема й вигуків, фоне­тично близьких до природних звуків	А я у гай ходила по квітку ось яку а там дерева люлі і все отак зозулі ку-ку
Асонанс	Повторення голосних звуків	І день іде, і ніч іде. Не милуй мене шовково, Ясно-соколово

 

 

Цитати про авторів

Іван Вишенський

«Наближається до кращих взірців барокового стилю» Д. Чижевський