Остап Вишня «Моя автобіографія»

(1927)

Літературний рід: епос.

Жанр: гумореска.

Тема: розповідь про батьків, навчання й формування світогляду письменника.

Головна ідея: у гумористичній формі висвітлити фактори, які впли­вають на формування митця.

Композиція: гумореска складається з трьох розділів: у вступному етюді-розділі йдеться про народження Остапа Вишні, його батьків і ви­тівки дитинства; у другому й третьому розділі з тим самим, що і в пер­шому, відтінком добродушного сміху розповідається про навчання й формування світогляду майбутнього майстра слова.

Літературознавці про твір. З перших рядків твору вражає іронія й непідробна щирість, безпосередність оповіді про самого себе. Ось з яким витонченим гумором, але з неприхованою любов’ю він пише про своїх батьків: «А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного ‘їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись Милосердному». У такому ж іронічному дусі розмірковує автор над важливими в житті кожного митця моментами: що впливало на його світогляд, які були перші вчителі, як виховували батьки, як формувала­ся його «класова свідомість», яку освіту вдалося здобути.

На своє попереднє життя він оглядається з позиції теперішнього досвіду — відомого гумориста, популярного й авторитетного серед чита­ючої публіки й своїх колег. До того ж обмежує себе лише 1921 р., який був своєрідним письменницьким стартом для нього, — «почав працюва­ти в газеті “Вісті” перекладачем», спробував писати фейлетони, вибрав псевдонім.

Звернімо увагу: нічого такого особливого в житті автора ніби й не відбулося, але його автобіографія читається з неослабним інтересом. Чо­му? Цей текст притягує не подіями, а гумором і особливістю вислову.

У цьому переконуємося в кожному абзаці. Ось як автор згадує свій вступ до військово-фельдшерської школи: «Поїхали ми до Києва. У Києві я роз­зявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до Святої Лаври, де ми з матір’ю зупинились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав». Перед очима постає досить колоритна картина: сама подія, ради якої вона описана, мовби десь на другому плані, мовби нічого й не важить. Акцент на «роз­зявленому» роті й прикладанні до релігійних святинь.

Життя письменника воскресає тут у всій наготі тодішніх буттєвих реалій простого селянського побуту. Хай там як, але Остап Вишня оглядається на своє минуле з незмінним гумором. Уважніше описує людей, котрі змалку були поруч із ним, майстерно вплітає у свою опо­відь діалоги, невеликі жанрові сценки, якими створюється враження більшої переконливості, відчуття присутності в минулому часі. Після прочитання такої автобіографії хочеться неодмінно поцікавитися і тво­рами автора (Р. Мовчан).

 

Остап Вишня «Сом»

(1953)

Літературний рід: епос.

Жанр: усмішка.

Тема: гумористична розповідь про сома, що жив у річці Оскіл і міг з’їсти гусака, гімалайського ведмедя і навіть парового катера.

Головна ідея: виховання любові до природи.

Композиція: усмішка складається з чотирьох частин: у першій опові­дач запрошує читача побувати на Осколі й помилуватися краєвидами цієї річки; у другій частині дід Панько застерігає бути обережним біля ковбані, у якій живе величезний сом; у третій частині йдеться про сома, який тягав за собою моторного човна; у четвертій герой-оповідач розпо­відає про те, чим живляться соми і як їх ловити.

Літературознавці про твір. «Мисливські усмішки» Остапа Вишні в українській літературі — явище унікальне. У них спостерігаємо оригі­нальний синтез народного анекдоту й пейзажної лірики. Ці пейзажі досить лаконічні. Одна-дві деталі, схоплені усміхненим поглядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них не можна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою.

Усмішка «Сом» починається із запрошення побувати «на річці на Осколі», ніби спонукаючи читача до довірливої розмови. Оповідач пе­рейнятий щирим захватом від краси довколишнього світу — своєрідної ідилії гармонійного поєднання людини й природи. Мова мальовничого пейзажного опису чарівних місць лагідна, ніжна. Такий ліризм посилю­ється змалюванням появи на річковому плесі сім’ї чирят: матері й «ма-нісіньких чиряточок», а далі — «качка-крижень з криженятами», леге­сенькі «болотяні курочки». Усе тут рухається, міниться барвами, звуками, з-поміж яких пробиваються дівочі «різні чудові пісні». Створюєть­ся враження від великого живого рухливого організму, яким є природа, і в якому все взаємопов’язане, а людина — її невід’ємна частка.

Від лагідних описів оповідач плавно переходить до перестороги не­безпеки (вустами діда Панька) — наприклад, про «велику ковбаню», у яку може і «дзвіниця пірнути». Далі дід розповідає якусь неймовірну історію, яка відбулася «ще за панів» з величезним сомом, який проковт­нув і гусака, і собаку панського, і навіть «парового катера». Ця історія змінюється наступною, знову про сома, її розповідає вже «дуже заядлий і дуже справедливий рибалка», й акценти тут інакші — про те, який сом сильний і могутній. Нарешті, картина остання, завершальна, — у цій іс­торії образ сома цілком реалістичний, приземлений — на перший погляд, вона нагадує своєрідну інструкцію з риболовлі сомів. Мабуть, нею можна було б і скористатися, якби не наявний тут відвертий гумор, насмішка з довірливого читача, знову гіперболізація образів і прикмет­ні фантастичні деталі (наприклад, у череві сома може виявитися копче­на ковбаса, варений рак і пара «цілісіньких шпротів»). Як бачимо, у цій усмішці акварельний український краєвид змінюється майстерним діалогом, влучні деталі супроводжують репліки, описи комічних і фан­тастичних ситуацій. І скрізь є «всюдисущий автор» — усміхнений, іронічний, проникливий. Він кидає одну-дві деталі й мовби спостерігає реакцію читача. Є його щирий захват красою рідної природи, непри­хована залюбленість у неї, відчуття казки з дитинства, святковості. Так в Остапа Вишні гумористичний жанр усмішки справді більше нагадує «ліричну поезію в прозі» (Р. Мовчан).

 

Микола Куліш «Мина Мазайло»

(1929)

Літературний рід: драма.

Жанр: сатирична комедія.

Тема: зображення українізації й міщанства в Україні у 20-і роки XX ст.

Головна ідея: засудження міщанства, національної упередженості й зверхності.

Головні дійові особи: родина Мазайла — Мина Мазайло, його діти Рина й Мокій, дружина Килина (Мазайлиха); дядько Тарас, тьотя Мотя, Уля.

Сюжет: харківський службовець «Донвугілля» Мина Мазайло (ко­лишній українець) у своєму прізвищі вбачає головну причину своїх життє­вих і службових поразок, тому й вирішив змінити його на «більш благород­не» — російське Мазєнін. Мина наймає вчительку «правильних проізношеній», яка вчить його грамотно говорити «по-руському». Син головного ге­роя, навпаки, прихильник української мови і взагалі всього українського. Мина від цього страждає. Не підтримує позиції Мини й національно свідо­мий дядько Тарас, який дуже схожий на запорожця. На боці Мини — дру­жина, дочка Рина й терміново викликана телеграмою родичка з Курська тьотя Мотя. Кульмінаційним моментом у творі стає звільнення Мини Ма-зайла-Мазєніна з посади за «систематичний опір українізації».

Літературознавці про твір. Питання мови, точніше, ставлення до неї персонажів, узято за основу конфлікту, що розгортається в комедії у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії (Мина—Мокій, Уля—Мокій, тьотя Мотя—дядько Тарас та ін.). Вдало дібрані мовні засоби допомагають авторові яскравіше індиві­дуалізувати характери комедійних персонажів, виявити малоросійську меншовартість і духовну порожнечу українського міщанства.

Незважаючи на певну однобічність при змалюванні драматичних ха­рактерів і помітну авторську налаштованість на відповідну ідею, образи ко­медії «Мина Мазайло» відображали правду життя, те типове й суттєве, що характеризувало тогочасне суспільство. Наприклад, національний нігілізм, як домінуюча риса характеру частини персонажів, розкриває і становить суть малоросійства, є підґрунтям ідей великодержавного шовінізму.

Характери комедії виписані майстерно, поведінка героїв, їхні репліки психологічно вмотивовані. Головна постать у творі — Мина Мазайло, який уособлює духовну порожнечу й малоросійську меншовартість міщан. Його намір зректися свого прізвища породжує низку сюжетних колізій.

Мина цурається свого українського прізвища, мови, культури; гото­вий убити рідного сина, щоб той не завадив здійснити задумане: «Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!..» На його думку, українізація принижує, робить з нього другосортну людину: «Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». Досить влучну характеристику Мині дав син Мокій, назвавши його «валуєвським асистентом».

Чи не найколоритніша постать у творі — Мотрона Розторгуєва з Курська… Уже перша її репліка викликає і гіркий сміх, і тривогу за до­лю рідної мови. Приїхавши на українську землю, вона була вражена не-чуваним, як їй здалося, зухвальством українців: «Тільки що під’їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: “Харків”. Дивлюсь — не “Харьков”, а “Харків”! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?»

Згущуючи фарби, автор удається до нещадної сатири, гротеску та влучного шаржування. Абсурдні твердження Розторгуєвої, що «україн­ська мова — то австріяцька видумка», як і вся її поведінка («Л тьотя ходила Наполеоном і думала») допомагають не лише розвінчати нега­тивні явища, а й загострити проблему.

Полярний до шовіністок образ дядька Тараса з Києва. Це націо­нально свідомий українець, який гаряче вболіває за рідну мову, ревни­во обстоює її самобутність, бореться за збереження національного коре­ня, козацького духу.

Головним опонентом войовничого міщанства змальовано в комедії Мо-кія. Він активно дискутує з тими, хто чинить опір українізації, рішуче роз­вінчує ідеї російського шовінізму, які намагається утвердити у своїй родині Мина Мазайло. Мокій не лише не хоче міняти прізвища, а й уважає, що до нього треба додати колись втрачену частину «Квач» (Мазайло-Квач). Хло­пець гаряче пропагує красу рідної мови, демонструє глибокі знання не тіль­ки з філології, а й з етнографії, антропології, історії (Г. Семенюк).

Юрій Лавріненко зазначає, що в п’єсі діють лише негативні персона­жі: «Персонажі схоплені в таких найсуттєвіших і оголених рисах, що ці­лий ряд типів остався в пам’яті глядача, немов маски старого вертепно­го українського театру чи commedia dell’arte».