Патріотичний подвиг української дівчини-невільниці оспівано в думі «Маруся Богуславка».

Маруся — проста дівчина-бранка з благородною, чистою душею. Вона не забула своєї вітчизни, народу і прагне врятувати козаків-невільників. Звідси благородні риси і вчинки героїні. Маруся Богуславка не осуджується в думі, хоч вона і «потурчилась, побусурманилась». Навпаки, співець викликає до неї глибоке співчуття у слухачів, наділяє її багатьма позитивними якостями: християнська земля для неї — «наша», Маруся постійно думає про змучених невільників і здійснює свій задум — допомагає їм вирватись з ненависної турецької каторги.

Тож Маруся приходить до козаків-невільників, які «тридцять літ у неволі пробувають, божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають», і обіцяє їм на Великдень дати ключі від темниці (саме тоді «пан турецький», її чоловік, має «до мечеті від’їжджати», а їй залишить ключі). Хоч козаки-невольники і не повірили спочатку в щирість наміру Марусі, а стали проклинати її, проте Маруся дотримала свого слова — вона визволила козаків з неволі, хоч сама з ними не захотіла тікати в рідну землю, і не могла вже залишити чужої країни. Вона просить козаків передати батькам, щоб не збирали грошей для її викупу, бо вона вже додому не повернеться:

Бо я вже потурчилась, побусурманилась

Для розкоші турецької,

Для лакомства нещасного!

Трагедія Марусі в тому, що вона, ставши жінкою турецького хана, не забула батьків своїх, свого рідного краю. Патріотичні почуття десь глибоко озиваються в її серці, і вона відважується на дуже ризикований крок: визволяє своїх земляків-невольників.

Таким чином, патріотичний вчинок, який здійснила Маруся Богуслав-ка, свідчить про її велику любов до рідної землі, до українського народу

Образ Марусі Богуславки — це художній вимисел, але спирається він на дійсні факти. Літописи, усні перекази зафіксували чимало випадків, коли українські дівчата-полонянки були дружинами турецьких вельмож, навіть султанів. Окремі з них, ризикуючи своїм життям, ішли на подвиги в ім’я своєї Батьківщини.

Головна героїня змальовується у всій психологічній складності. Її образ розкривається не відразу, а поступово, в міру розгортання сюжету. В цьому виявилась висока майстерність твору. Симпатії творців і виконавців думи на боці героїні, і вони прагнули викликати до неї співчуття. Тому він продовжував відігравати суспільно-виховну роль і в пізніші часи.

Ця дума була добре відома Тарасу Шевченку, він її вмістив у свій «Буквар южнорусский», виданий ним у 1861 році для українських шкіл. А М. Старицький під впливом цього твору написав однойменну історико-побутову драму (1897), п’єсу під цією ж назвою («Маруся Богуславка») написав і І. Нечуй-Левицький (1895), а також Б. Грін-ченко драму «Ясні зорі», С. Воробкевич оповідання «Турецькі бранці»; композитор А. Свєчников створив балет «Маруся Богуславка» (1951); М. Пригара — оповідання «Богуславка».

Отже, історична дума надихнула митців на створення за її мотивами нових творів літератури і мистецтва.

Найвідоміша козацька дума «Маруся Богуславка» розповідає істо­рію, як дівчина звільняє групу українських козаків, котрі перебували в полоні протягом 30 років, і не тікає з ними, а залишається, оскільки не­воля стала єдиним способом життя, до якого вона звикла. Маруся Богуславка — легендарна українська героїня — символізує тих полонянок, які змушені були покинути Україну, «потурчитися, побусурменитися», але все ще мали незбориме почуття любові до рідної землі.

 

Балада «Бондарівна»

Історична українська народна пісня-балада, в якій відображено події середини 18 століття за участюмагната Миколи Потоцького (в тексті пісні — пан Каньовський). Відома в більш ніж 30 варіантах, які відрізняються переважно місцем дії (Богуслав, Кам’янець-Подільський, Луцьк, Городенка).

Тема: оспівування трагедії Бондарівни, яка не скорилася волі пана Каньовського.

Ідея: возвеличення волелюбства, мужності, нескореності, засудження жорстокості, підступності.

Основна думка: «Ой волію ж я, пан Каньовський, в сирій землі гнити, ніж з тобою поневолі на цім світі жити».

Жанр: балада.

Композиція

Експозиція: «У містечку Богуславку Коньовського пана, там гуляла Бондарівна, як пишная пава».

Зав’язка: «Ой тікала Бондарівна з високого мосту».

Кульмінація: «Ой вистрілив пан Каньовський — Бондарівна впала…»

Розв’язка: «Ударили во всі дзвони, музики заграли, а в же ж дівку Бондарівну навіки сховали!»

Художні особливості твору

Порівняння: «Там гуляла Бондарівна, як пишная пава», «Межи ними Бондарівна, як сива голубка!».

Риторичні оклики: «Тікай, тікай, Бондарівно, буде тобі лихо!», «Тільки годен пан Каньовський мене роззувати!», «Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!», «Нехай іде свою доньку на смерть наряджати!», «Оце ж тобі, старий Бондар, за личко рум’яне!», «Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!», «Бондарівно, моя донько, пропав я з тобою!», «А вже ж дівку Бондарівну навіки сховати!».

Звернення: «Тікай, тікай, Бондарівно…», «А чи волиш, Бондарівно?..», «Ой волію ж я, пан Каньовський…», «Оце ж тобі, старий Бондар…», «Бондарівно, моя донька…».

Повтори: «тікай, тікай…», «хорошая, хорошого…», «старий Бондар…».

Риторичні запитання: «А чи волиш, Бондарівно, в сирій землі гнити?».

Епітети: «добрі люди», «сира земля».

Гіпербола: «ударили в усі дзвони».

Балада «Бондарівна» виникла в середині XVIII ст., відобразивши один із типових життєвих випадків доби свавільного панування поль­ської шляхти на Правобережній Україні. Це історична балада. Про її над­звичайну популярність свідчить той факт, що вона відома в ста сімдеся­ти п’яти варіантах. У чому ж секрет її популярності? Автор-народ поєд­нав у цьому творі гострий драматизм баладного сюжету соціального за­барвлення із глибокою симпатією до сміливої і гордої героїні Бондарів­ни. Образів-персонажів у баладі небагато: Бондарівна, пан Каньовський, старий Бондар, селяни — «добрі люди», жовніри. Головним є образ Бон­дарівни — молодої вродливої українки.

У вирішальній ситуації дівчина виявляє себе як горда, вольова натура, здатна на самопожертву, але не­похитна. Привабливість особи Бондарівни й високий трагізм балади ґрунтується саме на ідеальній цнотливості української дівчини, що ви­стояла перед пропозиціями й погрозами розбещеного пана Каньовського. Епізодична постать батька дівчини, старого Бондаря, уособлює в собі не лише батьківський біль за втраченою дочкою, а й виражає народне став­лення до події та її учасників.

ЛІТЕРАТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

«Повість минулих літ» (уривки про заснування Києва, про помсту княгині Ольги, про напад хозарів)

Жанр: літопис.

«Повість минулих літ» — це перший літопис, який дійшов до нас, його ще називають «Початковим літописом». До речі, саме він проливає світло на історію нашого народу від найдавніших часів і до днів життя Нестора Літописця — автора цього твору.

Літопис розповідає про початок української держави, про перших наших князів. Цікавою є легенда про заснування Києва: апостол Андрій Первозваний під час подорожі по Дніпру пророкував, що на прибереж­них пагорбах постане місто: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах воз-сіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог». Докладно автор розповідає про походи київських князів, про Оле­га та його похід на столицю Візантії Царгород (сучасний Стамбул), на воротах якого він повісив свій щит на знак перемоги. Одним із найвідо-міших фрагментів «Повісті минулих літ», який пізніше ліг в основу сю­жетів багатьох літературних творів, є розповідь про войовничого Свя­тослава, який не знав страху й ніколи не відступав перед ворогом. Його вислів «Іду на Ви!» став афоризмом, ці слова князь відкрито промовляв, коли мав намір боротися з ворогом. Відомим також став вислів Свято­слава, який він виголосив перед нерівним боєм зі стотисячним грець­ким військом: «Не осоромимо землі Руської, ляжемо тут кістьми: мерт­ві бо сорому не мають, а якщо побіжимо, то сором матимемо; станемо ж кріпко, я перед вами піду; якщо моя голова ляже, то дбайте самі про се­бе». З-поміж найвідоміших сюжетів літопису такі: про загибель Ігоря, про помсту княгині Ольги древлянам, про вбивство Бориса й Гліба їх­нім братом Святополком.

Захоплення героїчним минулим Київської Русі й глибокий сум з приводу княжих міжусобиць і лиха, заподіяного ординцями, — провідні мотиви літопису.

Оригінал «Повісті минулих літ» не зберігся, текст літопису дійшов до нас у двох списках — Лаврентіївському та Іпатіївському.

«Повість минулих літ» — це не лише своєрідний підручник історії, а й скарбниця поетичних й епічних сказань, байок, оповідань. Оповідь у літописі ведеться то спокійним, то драматичним тоном, який іноді пере­ривається надзвичайно емоційними сплесками. У мові літопису чимало порівнянь (стріли летять, як дощ; князь Святослав ходив легко, як барс), стійких сполук слів (втирати сльози, зломити спис), народних приказок (смерть спільна всім, мертві сорому не мають). Мова твору жива, образна, поетична, хоча й неоднорідна: у текстах наявні й старо­слов’янізми, й нороднорозмовні елементи

За зразками «Повісті минулих літ» складалися Київський (про по­дії XII століття) та Галицько-Волинський літописи (про події XIII сто­ліття). У сукупності три літописи називають «Літописом руським» — великою книгою про події часів Київської Русі у світовому контексті до XIII століття.

«Слово про похід Ігорів»

(кінець XII ст.)

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: героїчна поема (на думку деяких літературознавців — по­вість, літописна повість).

Тема: зображення невдалого походу новгород-сіверського князя Іго­ря на половців 1185 р.

Головна ідея: заклик руських князів до єднання для спільної бороть­би проти зовнішніх ворогів.

Головні герої: князі Ігор, Святослав і Всеволод; Ярославна (дружина Ігоря); половці Овлур, Гзак і Кончак.

Сюжет: похід князя Ігоря разом із братом Всеволодом, незважаючи на пророче затемнення сонця (тут також іде детальний історичний екскурс у минуле Русі) — лихі віщування природи, другий бій і поразка війська Іго­ря — плач руських жінок — віщий «мутен сон» київського князя Святосла­ва та його «золоте слово, з сльозами змітане», звернене до руських князів — плач Ярославни в Путивлі на забралі, звертання її до сил природи — князь Ігор у полоні — утеча його з неволі з допомогою Овлура — погоня половців за князем — зустріч на рідній землі й уславлення Ігоря та його дружини.

Герої

Ігор. Головний персонаж твору — Ігор. Це руський князь, який лю­бить свою батьківщину й без вагань готовий віддати за неї життя. Ігор Святославич — чесний і відкритий, гордий і відважний. Це лицар, який зневажає смерть, а полон для нього — найбільша ганьба: «Лучне ж бо по­тятим бути, — говорить він, — аніж полоненим…» Вислів цей став кри­латим. Надзвичайну мужність і рішучість Ігоря засвідчує не лише його поведінка в бою, а й нехтування лиховісними віщуваннями природи. Хто інший у ті часи зважився б вирушити в похід після страшного зна­ку — затемнення сонця? А Ігор вирушає! Хоробрість Ігоря не раз відзна­чають також Всеволод і Святослав, називаючи його сміливим соколом.

Усі ці властивості викликають симпатію до князя. Разом із тим ми засуджуємо Ігоря за необачність, недалекоглядність і славолюбство. Він надміру запальний, тому неспроможний тверезо оцінити ситуацію. Йо­го поспішність призвела до трагедії: дружила повністю розгромлена, ти­сячі жінок стали вдовами, тисячі дітей — сиротами, князі пересіли «із сідла золотого та в сідло невольниче», а головне — відкрилися навстіж ворота для нових спустошливих нападів половецьких орд.

Святослав. Відповідно до ідейного змісту твору, автор називає Свято­слава великим, грізним київським князем. Як видатного полководця, його вихваляють «німці і венеціанці, греки іморава». Святослав зображений пік­лувальником про долю рідної землі: спустошення Русі через князівські між­усобиці та напади кочівників відгукуються в серці болем. Та й хіба можна бути байдужим, коли узбережжя рік «засіяні кістками руських синів»?

Святослав — видатний державний діяч, справжній патріот і шляхет­на людина. Картаючи Ігоря й Всеволода за свавілля, що призвело до но­вого лиха, він звертається із закликом до інших князів помститися «за землю Руськую, за рани Ігореві, сміливого Святославича». Цим він хоче об’єднати всіх князів, щоб зміцнити Київську державу, зробити її могут­ньою і незборимою. Автор «Слова…» оспівує мудрість і хоробрість Свя­тослава, адже великий князь київський не лише об’єднав руські землі, а й успішно переміг половців.

Ярославна. Дізнавшись про поразку русичів, поранення й полон чо­ловіка, Ярославна ладна на край світу полинути до милого її серцю му-жа-друга, щоб обтерти криваві рани на його дужому тілі…

Зауважимо: у невтішному горі Ярославна благає сили природи зменшити муки не лише свого мужа, вона вболіває й за інших воїнів-ру-сичів. Як це благородно! Отже, Ярославна не лише вірна дружина, а й свідома громадянка своєї держави, полум’яна патріотка, що виступає від імені «жон руських». Гуманна княгиня — заступниця всіх воїнів Київської Русі. І саме ця людяність і сила почуттів, краса вірності в ко­ханні возвеличують її в наших очах.

 

ЛІТЕРАТУРА БАРОКО